Тисячі бідних та знедолених людей отримали ціль у своєму житті – справжнє світло у кінці тунелю. Папа Римський подарував вогник надії людям усієї католицької частини Європи, віру у щасливе майбутнє. Для цього потрібно небагато – лише знайти необхідне військове спорядження, сформувати логістичний маршрут на тисячі кілометрів (для людей, які ніколи не покидали свого села) та здолати у бою непереможну армію тюрків-сельджуків (людям, які не мали військового досвіду). Саме так виглядало завдання здійснення Першого хрестового походу без купюр та прикрас.

Хто був ніким, той стане всім?

“Хай воїном стане той, хто був тут грабіжником. Хай стане багатим у Святій землі той, хто жив тут у прикрій бідності…” — заявив папа римський Урбан II на Церковному соборі у французькому місті Клермон в кінці листопада 1095 року. Це було завершення туру понтифіка, ціллю якого було достукатися до європейських лицарів та інших активних груп населення з метою організувати тих хто “готовий проливати кров своїх братів у хресті тут” на похід з метою звільнення Єрусалиму — місця зародження християнства, від влади представників іншої віри.

Так почався перший контакт сучасної Європи (багато держав-учасниць ведуть безперервну історію з тих часів до сьогодення) із Близьким Сходом. На той момент європейські рицарі уже воювали проти арабів в Іспанії, тепер же європейці потрапили до місцевості ,яка уже кілька століть була рідним домом для арабів.

Від центру християнства до провінції Ісламської держави

В часи Ісуса Христа, тобто в I столітті нашої ери Єрусалим та його околиці були провінцією Римської імперії. Ця територія залишалася у більш-менш схожому статусі, й після визнання християнства офіційною релігією Римської імперії, й після розпаду останньої. В той час як на Заході населення імперії знайомилася з усіма перевагами періоду “темного середньовіччя”, Східна частина імперії ще тривалий час зберігала державну цілісність та політичну стабільність. Так Схід на певний час став центром розвитку християнства і місця, де жив Ісус, стали обростати християнськими святинями різного типу та масштабу.

Проте у середині VII століття ці землі завоювали араби, які теж вважали Палестину важливою локацією для своєї релігії – Ісламу. З того часу ключові землі християнства опинилися під владою держав, де офіційно сповідувалася інша релігія.

Проте у християнському світі за межею Візантії (так історики назвали Східну Римську імперію), яка втратила значну частину своїх територій, цій події не надали надзвичайно важливого значення.

Важливо

У Західній Європі рицарі більше зосередилися на звільненні від арабів Іберійського півострова (Реконкіста), а не земель далекої Палестини. У Візантії з часом теж змирилися із втратою своїх провінцій на Близькому сході й за кілька століть уже забули й думати про їх повернення.

Все змінило нашестя тюрків-сельджуків у другій половині XI століття. Вони розгромили Візантію та значну кількість країн, що утворилися на руїнах колись могутнього Арабського халіфату. Таким чином держави сельджуків взяли під контроль Передню Азію та Близький схід. У Візантії ж розгорілася чергова громадянська війна, переможцем з якої вийшов Олексій Комнін.

Новий імператор вирішив креативно підійти до справи захисту своєї Вітчизни та за сумісництвом оплоту Православної цивілізації. Він звернувся за допомогою до лідера католицького світу – папи римського Урбана II.

Католики та православні: співпраці бути?

У папи, очевидно, був свій розрахунок – спорядивши грандіозну військову кампанію, понтифік безперечно посилив би свій вплив у такому розрізненому та атомізованому західному світі. Також в разі успіху в Римі не виключали об’єднати недавно розколоту (у 1054 році відбулася “велика схизма” — розкол до того єдиної християнської церкви на Православну та Католицьку) Церкву уже під першістю Риму. Адже на Близькому Сході знаходилися історичні центри християнства – Єрусалим та Антіохія.

Тож не довго думаючи, Урбан II спочатку розіслав листи правителям Європи, а згодом і особисто вирушив в тур містами Франції із закликом долучитися до походу. Власне однією з таких зупинок цієї подорожі папи римського й став Клермон, де очільник католицької церкви й проголосив Хрестовий похід у Палестину.

Похід бідноти

Поки поважні рицарі збиралися та ретельно планували дії, у свій похід вирушили найбідніші жителі Європи. Звичайний священник з Ам’єну Петро Пустельник обійшов міста та села Франції, Фландрії, Лотарингії, та Північної Німеччини із закликом негайно вирушати у похід. Йому вдалося зібрати близько сорока тисяч охочих ризикнути усім та вирушити у Святу землю з метою здобути земні блага та вічне життя у Раю.

Нам усім знайома аналогія із сьогодення. Норвезька активістка Ґрета Тунберг теж збирає людей із закликом прямувати на Близький Схід із політичними цілями. Відзначимо, що у сучасних зелених та інших екоактивістів світогляд часто діаметрально протилежний цінностям Католицької Церкви. А от методи за майже тисячу років змінилися мало. Проте якщо зараз сучасні активісти відбулися легким переляком, то наслідки необдуманих рішень в кінці XI століття були суттєво гіршими.

Зрозуміло, що до походу долучилися багато людей, яких важко назвати добропорядними “стовпами суспільства”. Похід був слабко спланований (якщо взагалі був спланований). Не було продумано ані логістики, ані елементарного матеріального забезпечення. Тож така досить грандіозна армія за мірками того часу рухалася без чіткого маршруту і грабувала цивільне населення (в основному іудеїв), яке траплялося їй на шляху. Врешті, коли це дивакувате військо таки добралося до Константинополя, імператор Олексій поспішив його якомога швидше переправити на азійський берег аби вберегти від грабежів свою власну країну.

Близько двадцяти тисяч хрестоносців було відправлено до Нікеї – давнього центру християнства, яке тепер стало столицею Конійського султанату – однієї з держав, утвореної тюрками-сельджуками. Проте місцеві досвідчені тюркські воїни досить легко розправилися з неорганізованим селянським військом, яке розбавили лише близько двох сотень дрібних німецьких рицарів, що теж вирішили долучитися до цього походу. При цьому тюрки показали неабияке володіння технологіями, які зараз би назвали інформаційно-психологічними операціями. Вони розпустили чутки начебто про падіння Нікеї аби одразу виманити на азійський берег решту хрестоносців, які таки осіли у Константинополі. Важко зараз судити чи у Візантії повірили тюркам, чи хотіли позбутися таких своєрідних “захисників” за будь-яку ціну, але імператор не заперечив проти відправлення другої половини прибулих борців за віру на вірну загибель до Конійського султанату. Так трагічно восени 1096 року завершився “похід бідноти”, який все ж виявився лише першим актом Хрестового походу.

За справу беруться рицарі

Вже весною 1097 року до Константинополя прибули організовані рицарські загони на чолі із цвітом тодішнього європейського лицарства серед яких Боемунд Тарентський, Балдуїн Бульйонський, папський легат Адемар Монтейльський та син Анни Ярославни Гуго Вермандуа. Цих рицарів було удесятеро менше, ніж учасників походу під проводом Петра Пустельника, але це були досвідчені воїни, загартовані в численних боях, здебільшого між собою. Разом із супроводом, до якого входили зброєносці, слуги та легко озброєні воїни ця армія хрестоносців налічувала близько трьох десятків тисяч осіб.

Імператор радо переправив на азійський берег і рицарів, пообіцявши їм допомогу із забезпеченням та логістикою. Рицарське військо після місячної облоги таки взяло Нікею і рушило далі вглиб Малої Азії. Чим далі вони просувалися вглиб континенту, тим менше відчувалася підтримка імператора. Тим більше рицарі почали сваритися між собою.

Це були люди, які раніше воювали між собою за похмурі північноєвропейські замки з горсткою не завжди найбільш родючої землі. Тепер же коли їм підкорялися багаті Близькосхідні міста годі було встояти від бажання забрати побільше собі. Захланність врешті перемогла бажання звільнити християнські святині й військо хрестоносців почало сипатися.

Важливо

Після взяття Едеси Балдуїн Бульйонський разом з братами вирішили залишитися у цьому багатому вірменському місті та заснувати тут графство, яке стало першою державою хрестоносців на Близькому сході.

Похід безпосередньо в Палестину виявився складним не стільки з військової точки зору, скільки з погляду логістики та кліматичних умов, які були вкрай не звичними для прибулих з прохолодної та вологої Європи хрестоносців. Облога Антіохії затягнулася на місяці. Тисячі воїнів загинули від епідемії тифу, серед них навіть моральний лідер походу Адемар Монтейльський

Але хрестоносці таки змогли взяти Єрусалим влітку 1099 року. Після взяття міста хрестоносці жорстоко розправилися з мирним населенням – в основному мусульманами та іудеями. Вчені вимірюють кількість жертв десятками тисяч.

Так закінчився Перший хрестовий похід. Його прямим результатом стало виконання основної цілі. Вперше за кілька століть Єрусалим – місто, звідки веде свої корені християнство опинилося у християнській державі – Єрусалимському королівстві.

Перший хрестовий похід відкрив еру хрестових походів у Палестину, яких потім відбулося ще сім. Ледь не кожен наступний похід видавався гіршим за попередній. Так Єрусалим не пробув християнським і століття, а останню фортецю хрестоносців було знищено вже на початку XIV століття.

Цікаво, що в історії Європи були більш успішні хрестові походи – проти слов’ян, які проживали на території Балтійського моря. Саме з ними боролися руські князі Олександр Невський (з якого тепер у Росії “ліплять” першого борця із “західними цінностями”) та Данило Галицький, якого папа римський врешті зробив королем – така от вона середньовічна мінливість. Втiм, папі так і не вдалося організувати хрестові походи проти Золотої орди, які б очолили Галицько-Волинські князі. Невдалими вийшли й походи проти турків, організовані у XV столітті.

Чого навчили Європу хрестові походи

Але чому така значна увага прикута саме до цих класичних походів на Святу Землю? Вся річ у їх культурному значенні. Це вперше уся Західна Європа була об’єднана однією ідеєю, відбулося зародження спільного західноєвропейського епосу.

З однієї сторони хрестові походи стали зародком загальноєвропейської єдності. З іншої — вони створили умови для якісних торгових, соціальних та культурних контактів між Європою та Сходом. Адже у проміжках між самими походами держави хрестоносців активно торгували та загалом всіляко контактували із державами, що їх оточували.

Європа перейняла значний досвід із більш розвинутої на той момент Азії — від гігієнічних процедур до наукових знань; від мистецтва до медицини. Цей досвід врешті й змінив Європу до невпізнання, і після класичних восьми походів на Близький Схід Європа в соціокультурному плані значно більше вже була схожа на сучасний континент, ніж на ту Європу, що була до них.

По суті хрестові походи – це культурні корені сучасної Європи. І врешті важко зараз уявити, що Священна війна проходила колись не з Близького Сходу до Західної Європи, а у зворотному напрямку.

Про оновлення правил харчування під час мобілізації в Україні повідомила 30 грудня пресслужба Міністерства оборони. У відомстві повідомили, що цю ініціативу підтримав Кабінет міністрів України.

Згідно з цими змінами, українців годуватимуть після прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки коштом держави. Меню складатимуть відповідно до Каталогу продуктів, яким послуговуються в Збройних силах України.

“Зміни до порядку проведення мобілізації та норм харчування дозволять краще організувати забезпечення людей на етапі підготовки до відправлення у війська та до моменту зарахування до списків військових частин”, — заявили в Міністерстві оборони.

Мобілізація в Україні: інші нововведення

Міноборони 30 грудня також оголосило про запуск проєкту “Чекін мобілізованого” який має покращити реагування на випадки самовільного залишення частини за допомогою ведення електронного обліку військовозобов’язаних. Ця ініціатива дозволить контролювати рух громадян на кожному етапі.

Також у Міноборони з 30 грудня тестують можливість постановки громадян на військовий облік через “Резерв+”, яка дозволить частині військовозобов’язаних обходитися без особистого візиту до ТЦК та СП.

Світ трансформується. Ми не на порозі нового порядку, а у процесі його формування. США більше не є глобальним лідером і, на жаль, основним аргументом цій тезі є російська агресія проти України. У свої кращі роки Білий дім міг одним дзвінком зупинити конфлікт. Нині Кремль може собі дозволити просто ігнорувати думку за океаном. Проте яким буде цей новий світ? Знову розділиться на численні союзи, з яких виживуть лише найсильніші шляхом жорстокого природного відбору, як це було уже в минулому? Чи, можливо, цього разу людство придумає щось нове, що принесе глобальний мир назавжди — або… нову світову війну. Фокус розбирався, куди рухається сучасний світ.

Багаті країни шукають собі ядерні парасольки

У вересні 2025 року світом пролетіла новина, якій далеко не усі надали належну увагу. Саудівська Аравія та Пакистан уклали між собою оборонний альянс, однією з умов якого є визнання, що напад на одну зі сторін прирівнюється до нападу на обидві. Такий собі аналог п’ятої статті Статуту НАТО. В чому ж така значущість пакту між не наймогутнішими державами світу? А якраз у цьому. Адже обидві країни не є і найслабшими у цьому світі.

Пакистан, до речі, являється ядерною державою, в той час, як Саудівська Аравія є багатою країною, що вкладається у розвиток технологій та інновацій. У 2015 році Саудівське королівство здійснило невдалу інтервенцію до Ємену. Те що мало продемонструвати її регіональне лідерство показало слабкість цієї монархії. Виявилося, що для утворення боєздатної армії недостатньо просто нафарширувати її найкращою зброєю. Боєздатність армії завжди визначалася хоробрістю її воїнів і, очевидно XXI століття скоріш за все не стане винятком у цьому питанні. Можливо з часом в Ер-Ріяді зможуть проробити роботу над помилками й таки створять боєздатне військо, принаймні потенціал для цього є. Але на це можуть піти роки.

Важливо

За таких обставин союз із бідним, але боєздатним ядерним Пакистаном — саме те, що потрібно королівству. Це наче багатий денді, що найняв собі в охорону бідного, але фізично потужного вихідця із нетрів. Але що цей союз означає в рамках геополітики?

Він вказує, що середні держави можуть об’єднуватися у свої альянси без координаційної ролі когось могутнього (зазвичай у такому випадку мають на увазі США, Росію або Китай). Ще в часи Холодної війни набув розмаху «Рух неприєднання», до якого входили зокрема Індія, Югославія, Єгипет, Індонезія та багато інших держав світу. Але єдине, що по-справжньому об’єднувало ці держави – це бажання не приєднуватися до блоків, де лідирували наддержави – США та СРСР.

Чи можуть бути ефективними альянси без участі США?

Після розпаду комуністичного блоку єдиними по-справжньому впливовими альянсами були ті, де лідирували США. Тут своєрідним винятком є Європейський союз, в якому США не були присутні формально, але демонстрували моральну присутність і коли зараз сторони пішли на конфронтацію в ЄС оголилися суттєві проблеми.

Цікаво, що об’єднання кількох надмогутніх держав – БРІКС теж не змогло скласти суттєвої конкуренції для США. По суті БРІКС виявився таким собі «клубом за інтересами», основним єднальним фактором якого є неприязнь до США та очолюваного ними світового порядку. 

Такі об’єднання як Меркосур, АСЕАН, Ліга арабських держав чи Африканський союз так і не стали справді дієвими альянсами, а скоріш набором міждержавних організацій з обмеженим впливом.

Провальним проектом є й спроба Росії надати відповідь НАТО – Організація договору колективної безпеки (ОДКБ). Теж по своїй суті декларативний альянс. На цьому тлі усі проблеми ЄС та НАТО вже ще не зносять їх з п’єдесталу світової першості саме через те, що в усіх інших проблеми ще більші.

Скільки б Індія та Китай не повторювали мантру про Глобальний Південь, проте в реальності мова йде про сукупність країн, які не відносять себе до Західної цивілізації, але якоїсь чітко сформульованої альтернативної концепції теж не пропонують. Де-факто це такі собі спадкоємці Руху неприєднання.

На фоні усіх цих невдалих спроб об’єднатися в альянс без гегемона чи навіть альянси із гегемонами пакт між Пакистаном та Саудівською Аравією справді виглядає чимось по-справжньому цікавим. Щоправда, лише час та здатність цього об’єднання вирішувати реальні геополітичні завдання продемонструє його дієвість.

Іншим цікавим прикладом альянсу є Конфедерація держав Сахелю, презентована влітку 2024 року. Такий собі союз «поганих хлопців». Чи представляють реальну силу ці три держави в глобальному аспекті? Звісно що ні. Але вони можуть стати прикладом для наслідування, як схожі між собою режими можуть об’єднуватися і торпедувати усталені міжнародні норми. Так, наприклад, уже восени 2025 року вони синхронно вийшли із Міжнародного кримінального суду. Мабуть, не найвпливовіша організація у світі, але «найдовша подорож починається із маленького кроку». Тож далі може бути.

Ці держави володіють певними запасами різних рідкісних корисних копалин. Зокрема, урану, який теоретично можуть постачати таким давнім «ізгоям» як Іран або КНДР. А якщо такі союзи множитимуться? Де межа, перейшовши яку Тегеран та Пхеньян більше не вважатимуться «ізгоями»?

Поділ на блоки чи на недержавні об’єднання?

І тут ми підходимо до іншого виклику, з яким стикаються усі, хто намагається спрогнозувати розвиток міжнародних відносин у XXI столітті. А чи збережеться чинна система організації людських спільнот у цьому столітті взагалі? Адже поділ світу на національні держави вперше був закріплений у Вестфальській мирній системі, що ознаменувала завершення Тридцятилітньої війни у Європі в середині XVII століття. І аж після Другої світової війни така логіка організації суспільства (національні держави) поширилася на увесь світ.

Важливо

Проте в часи глобального управління Америкою були запущені процеси, які здатні зруйнувати цю систему. Це поширення транснаціонального капіталу. Ідеологи неолібералізму вважали тісні економічні зв’язки між державами запорукою миру.

Але з часом ця система почала розвиватися автономно і в напрямку, який могли спрогнозувати далеко не усі. Транснаціональні корпорації (ТНК) почали замінювати державні інтереси своїми. Тобто якщо на початку, наприклад проникнення американського та європейського капіталу до Китаю було продиктоване начебто бажанням «прикріпити» до себе Піднебесну, то з часом основною ціллю стало отримання прибутку цими компаніями, використовуючи місцеву дешеву робочу силу. Тепер вони з агентів впливу Заходу в Китаї перетворилися швидше на китайських лобістів у своїх державах, просуваючи вигідні Пекіну рішення в обмін на преференції для свого бізнесу в КНР.

Корпорації замість держав

Але ситуація продовжувала розвиватися і ТНК уже самі ставали чимось схожими на держави. Вони стали визначати спосіб життя людей і часто добробут окремо взятого громадянина став залежати від компанії, у якій він працює, а не від політичної ситуації в його країні. Врешті, коли є хороша посада із належною заробітною платнею завжди можна релокуватися, а от втративши робоче місце, не факт що людина знайде таке ж у своїй країні.

В принципі щось схоже уже було в еру «великих географічних відкриттів», коли величезні компанії колонізували території Америки, Африки та Азії. Але вони були національними. Тобто їх цікавив розвиток власної держави. Для ТНК же навпаки ідеальним є світ, де держав у сучасному їх розумінні немає взагалі.

А тепер — основна особливість прийдешніх десятиліть. Це співіснування в одному часі та просторі амбітних ТНК, державних корпорацій в авторитарних державах (на кшталт Газпрому або Роснефті), які за потреби підпорядкують свої інтереси державній стратегії та суверенних фондів багатих монархій арабського світу.

По своїй суті суверенні фонди від Катару до Марокко це такі собі просунуті державні компанії, які використовують деспотичну суть тамтешніх режимів, як свою конкурентну перевагу. Адже їх ніхто не контролює і їх бюджет ніхто не обмежує. Вони можуть засипати грішми будь-якого конкурента у будь-якій галузі. Яскравим прикладом є європейський футбол, де клуби, якими володіють ТНК (тобто їхньою основною ціллю є прибуток) не можуть змагатися із суперклубами, що отримали спонсорів із Перської затоки.

Важливо

За таких обставин нові союзи можуть формуватися не навколо держав, які програють у своїй ефективності кожній вище згаданій структурі. А навколо ТНК або суверенного фонду, який грамотно вибудує завдяки своїй м’якій силі навколо себе соціальну базу прихильників. Держава ж за таких обставин стане не більше як силовою підтримкою інтересів, які просуватимуть дані структури. Повертаючись до початку цієї статті – не виключено, що ця підтримка користуватиметься ядерною парасолькою.

Тепер ситуація, за якої який-небудь суверенний фонд просто завалює грішми якусь малу, але стратегічно важливу державу, розбудовуючи в ній фактично свою спільноту цілком реально. І якщо уряд цієї держави вирішить законодавчо обмежити діяльність цього фонду або ТНК, то неодмінно уже матиме справу з військовою силою, що стоїть за цією організацією.

Суверенні фонди уже формують систему поки лише легких форм інтеграційних об’єднань навколо ОАЕ, та Саудівської Аравії. Вони успішно конкурують з тією ж Туреччиною, яка діє більш класичними методами, зокрема використовує ТНК, підпорядковані урядові. А от ТНК із західних держав цей регіон залишають, не витримуючи конкуренції. Ось так цілком може виглядати формування нового порядку денного у світі у найближчі десятиліття.