7 червня 1929 року офіційно з’явилася найменша держава світу — Ватикан. За майже століття існування Святий престол став одним із найвпливовіших релігійних центрів планети, але водночас навколо нього накопичилося чимало історичних суперечок. Найгучніші з них пов’язані з подіями Другої світової війни, коли Ватикан звинувачували у надто тісних контактах із фашистськими режимами, мовчанні щодо Голокосту та навіть допомозі окремим нацистам після падіння Третього рейху.

Народження Ватикану: держава, яку створив Муссоліні

7 червня 1929 року офіційно набула чинності угода, яка змінила політичну карту Європи. Саме цього дня з’явилася найменша суверенна держава світу — Ватикан. Проте мало хто згадує, що своєю незалежністю Святий престол значною мірою завдячує людині, яка згодом стане символом італійського фашизму — Беніто Муссоліні.

До цього майже 60 років папи Римські вважали себе “в’язнями Ватикану”. Після захоплення Рима італійськими військами у 1870 році Папська область припинила існування, а конфлікт між Святим престолом і новою італійською державою отримав назву “Римське питання”.

Розв’язати його вдалося лише після приходу до влади Муссоліні. 11 лютого 1929 року представники Святого престолу та фашистського уряду Італії підписали Латеранські угоди. Відповідно до них Італія визнавала повний суверенітет Ватикану, а папство визнавало Королівство Італія зі столицею в Римі. Після ратифікації документів 7 червня Ватикан офіційно став незалежною державою.

Для Муссоліні це була не лише дипломатична перемога. Він отримував підтримку найвпливовішої релігійної інституції країни та мільйонів католиків. Американський історик Девід Кертцер у книзі “Папа і Муссоліні” пише, що угоди 1929 року фактично стали основою нового союзу між Католицькою церквою та фашистським режимом.

Саме цей союз згодом стане одним із головних аргументів критиків Ватикану. Адже коли в Європі почнуть набирати силу нацизм і расова політика Адольфа Гітлера, Святий престол опиниться перед складним вибором: відкрито виступити проти тоталітарних режимів чи зберегти обережний нейтралітет. Дискусії про те, який шлях обрав Ватикан насправді, не вщухають і через майже сто років після його створення.

Угода з Гітлером: навіщо Ватикан домовлявся з нацистами

Якщо створення Ватикану стало результатом домовленостей із Беніто Муссоліні, то вже за кілька років Святий престол уклав одну з найсуперечливіших угод у своїй історії — конкордат із нацистською Німеччиною.

20 липня 1933 року Ватикан і Третій рейх підписали Рейхсконкордат — договір, який гарантував права Католицької церкви в Німеччині. Від Святого престолу документ підписав кардинал Еудженіо Пачеллі, майбутній Папа Пій XII, а від Німеччини — віцеканцлер Франц фон Папен.

Для Гітлера угода стала важливим дипломатичним успіхом. На думку історика Кертцера, вона допомогла новому нацистському режиму здобути міжнародну легітимність і продемонструвати готовність до співпраці зі Святим престолом.

У Ватикані ж пояснювали підписання договору прагненням захистити права мільйонів німецьких католиків. Однак уже невдовзі нацисти почали порушувати умови угоди, обмежуючи діяльність католицьких організацій і посилюючи тиск на духовенство.

Саме Рейхсконкордат і сьогодні залишається одним із головних аргументів критиків Ватикану, які вважають його символом компромісу між Церквою та нацистським режимом. Саме кардинал Пачеллі, який підписував цей документ, через шість років стане Папою Пієм XII — центральною фігурою суперечок про роль Ватикану під час Голокосту.

Папа Пій XII й головне звинувачення: мовчання під час Голокосту

Саме дії Пія XII під час війни вже понад 80 років викликають запеклі дискусії серед істориків, політиків та єврейських організацій. Його прихильники переконані, що понтифік допомагав жертвам нацизму непублічно, тоді як критики вважають, що Святий престол так і не наважився відкрито засудити злочини Третього рейху. Це протистояння оцінок триває й сьогодні, навіть після відкриття ватиканських архівів.

У березні 1939 року, за кілька місяців до початку Другої світової війни, кардинала Еудженіо Пачеллі обрали новим Папою під ім’ям Пій XII. До цього він багато років працював ватиканським дипломатом у Німеччині та добре знав політичну ситуацію в країні, де до влади вже прийшов Адольф Гітлер.

Головне звинувачення на адресу Пія XII полягає в тому, що під час війни він жодного разу публічно не засудив ані самого Гітлера, ані нацистський режим, ані Голокост як явище. У своїх зверненнях Папа говорив про страждання мирного населення, жертв війни та необхідність миру, однак уникав прямого згадування нацистів або переслідування євреїв.

Особливо гостро це питання постало після подій жовтня 1943 року. Тоді німецькі війська окупували Рим і провели масштабну облаву на місцеву єврейську громаду. 16 жовтня нацисти заарештували понад 1200 римських євреїв. Більшість із них невдовзі депортували до концтабору Аушвіц. Після війни додому повернулися лише кілька десятків людей.

Історик Девід Кертцер стверджує, що керівництво Ватикану отримувало детальну інформацію про масові вбивства євреїв у Європі, але побоювалося відкритого конфлікту з нацистською Німеччиною. За його словами, Пій XII вважав, що публічні заяви можуть лише погіршити становище католиків на окупованих територіях і спровокувати ще жорсткіші репресії.

Саме цей аргумент сьогодні використовують захисники Пія XII. Вони наголошують, що Папа свідомо обрав дипломатичну обережність і намагався діяти через закриті канали, а не через гучні політичні заяви. На їхню думку, відкритий конфлікт із Гітлером міг призвести до окупації самого Ватикану та зірвати таємні операції з порятунку людей.

Втім, критики вважають таку позицію моральною помилкою. Американський журналіст і історик Джон Корнвелл стверджував, що мовчання Святого престолу фактично дозволило нацистам уникнути публічного осуду з боку одного з найавторитетніших релігійних лідерів світу.

Суперечки навколо Пія XII настільки гострі, що тривають навіть сьогодні. Коли у 2020 році Ватикан відкрив для дослідників архіви часів його понтифікату, багато істориків сподівалися отримати остаточну відповідь на питання, чи був Пій XII пасивним спостерігачем трагедії Голокосту, чи, навпаки, намагався допомагати жертвам нацизму непублічно. Проте нові документи лише додали аргументів обом сторонам дискусії.

“Щурячі стежки”: як нацисти тікали з Європи через церковні канали

Суперечки навколо Пія XII не завершилися разом із Другою світовою війною. Якщо під час війни критики дорікали понтифіку за відсутність публічного засудження Голокосту, то після 1945 року на адресу Ватикану пролунало ще серйозніше звинувачення — нібито окремі представники Католицької церкви допомагали нацистам уникнути правосуддя.

Після падіння Третього рейху тисячі колишніх членів СС, гестапо та функціонерів нацистського режиму намагалися втекти з Європи. Частина з них опинилася на лаві підсудних у Нюрнберзі, однак багатьом вдалося зникнути. Саме тоді виникла мережа нелегальних маршрутів, яка згодом отримала назву “щурячі стежки” (ratlines). Через них колишні нацисти потрапляли до Аргентини, Парагваю, Бразилії, Сирії та інших країн.

Найчастіше в центрі цієї історії опиняється австрійський єпископ Алоїз Гудаль, який після війни працював у Римі. У своїх спогадах він фактично визнав, що допомагав окремим колишнім нацистам отримувати документи та залишати Європу. Свої дії Гудаль пояснював антикомуністичними переконаннями та бажанням допомогти “переможеним”.

За даними істориків, через ці маршрути пройшли деякі з найвідоміших нацистських злочинців. Серед них — один з організаторів Голокосту Адольф Айхман, комендант табору смерті Треблінка Франц Штангль та лікар Аушвіца Йозеф Менгеле.

“Золото Третього рейху” і Ватиканський банк

Після війни Ватикан опинився в центрі ще одного гучного скандалу, який не вщухає досі. У 1990-х роках після розсекречення американських документів з’явилися звинувачення, що частина скарбів хорватського пронацистського режиму усташів могла пройти через структури Ватикану або навіть потрапити до Ватиканського банку.

У 1946 році американська розвідка повідомляла, що представники режиму усташів вивезли з Югославії значні обсяги золота, коштовностей та інших цінностей, конфіскованих у євреїв, сербів і ромів. В одному з документів Міністерства фінансів США зазначалося, що близько 200 мільйонів швейцарських франків могли опинитися у Ватикані “на зберіганні”.

На підставі цих матеріалів у 1999 році група жертв Голокосту та їхніх нащадків подала позов проти Ватиканського банку. Позивачі стверджували, що частина скарбів усташів була переправлена до Рима за сприяння окремих католицьких священнослужителів, а згодом використовувалася для фінансування втечі воєнних злочинців так званими “щурячими стежками”.

Втім, довести ці звинувачення в суді так і не вдалося. Американські суди зрештою відхилили позов переважно з процесуальних причин та через питання юрисдикції. Жоден суд не визнав факт причетності Ватиканського банку до відмивання нацистських активів, але й остаточно не спростував усіх підозр.

Саме тому історія із “золотом усташів” залишається однією з найбільш суперечливих сторінок в історії Ватикану. Одні дослідники вважають її недоведеною теорією, інші наголошують, що відкриття ватиканських архівів може дати нові відповіді на питання, куди зрештою зникли воєнні скарби одного з найжорстокіших союзників нацистської Німеччини.

Виявилося, що після “епічного удару” він потрапив у голову не супернику в червоному, а в другого хлопця, який поряд спарингував у парі з іншим бійцем. Ролик з “епічним ударом” розмістив один з користувачів Reddit.

Повідомлення стало вірусним — за два дні набрало понад 82 тисячі реакцій та сотні коментарів. На кадрах видно, як хлопчина у синьому костюмі та окулярах стоїть в спарингу з бійцем у червоному, але після заблокованого удару його окуляри дещо злітають.

Юнак відходить у бік і просить характерним жестом зняти їх. Коли він повертається у стійку до спарингу, то виконує чудовий високий удар у голову з ноги, однак тут і стався курйоз — він влучив у голову не супернику в червоному, а сусідньому підопічному залу, який тренувався в спарингу з іншим фанатом єдиноборств.

Від удару в голову юнак не зміг ухилитися, а тому потрапив у глибокий нокаут. На останніх секундах видно, що удар потрапив скроню молодику, і той перебував на підлозі від пропущеного хай-кіка.

Реакція соцмереж

У коментарях до вірусного відео, юзери реготали та не стримували сарказму від побачених кадрів. Найбільше схвалення такі репліки:

• “Він убив Кенні! Падлюка!”;
• “Талановито, епічно, але не туди!”;
• “Це було епічно. Настільки епічно, що я реготав”;
• “Удар що треба, красунчик. Тільки не туди, малий”;
• “Так, йому справді були треба окуляри, бо влучив в ціль, але є нюанс”;
• “Ха-ха-ха. Уявіть — каже татові чи тренерові: “Потримайте, я зараз”, а потім — хоп! Вирубив, але не того”.

Раніше Фокус повідомляв про епічне падіння працівника готелю в басейн. У готелі в китайському повіті Яншо, неподалік від туристичного міста Гуйлін, портьє випадково пірнув у басейн з головою, захопивши із собою валізи гостей.

Пізніше стало відомо, що студентка виграла в лотерею острів. Однак заковика полягає в тому, що це за локація та що потрібно там буде робити.

Що ми знаємо про Середньовіччя? Одразу на думці постають високі замки у готичному стилі, відважні рицарі, селяни-кріпаки та, можливо вікінги. Це найтиповіші стереотипи, які стосуються середньовічної Європи. Але ж це лише типаж сформований масовою культурою та стосується в основному континентальної Європи, земель колишньої імперії Карла Великого, тобто сучасних Франції, Німеччини та розташованих між ними країн Бенілюксу. На території сучасної України все було по-іншому – тут не було кріпаків, натомість були дружинники, степ та кочовики, щоправда, вікінги таки були. З “того боку” Європи Cередньовіччя теж виглядало зовсім по-іншому. Це була ера боротьби проти племен, що прийшли з того боку моря. І це чимось нагадує боротьбу степовиків та землеробів в Україні.

На початку нашої ери вестготи мігрували із півдня балтійського узбережжя на територію сучасної України, а потім Румунії. Тут вони ймовірно, підкорили місцеві землеробські племена, які, втім, змогли організувати опір поневолювачам. Врешті кочові племена гунів відігнали вестготів далі за Дунай на територію Римської імперії. Спочатку вестготи просилися до Риму як біженці, а згодом не отримавши належної підтримки, організували повстання та розгромивши Римську армію, стали сновигати імперією, захоплюючи міста на власний розсуд. Так у 410 році вони захопили самий Рим і пішли далі, осівши у V столітті на Іберійському півострові, що на той час був римською провінцією Іспанія. Там вестготи заснували своє королівство зі столицею у Толедо.

З середини VII століття з Аравійського півострова розпочали свої масштабні завоювання тамтешні племена арабів, які до кінця століття підкорили Північну Африку. Автохтонні жителі Магрибу, яких за римською традицією називали “бербери” (ті ж варвари, але з місцевою вимовою – тобто мова йде про різні групи племен, які знаходилися зовні імперії й на нижчому етапі соціального розвитку) упродовж десятиліть здійснювали грабіжницькі напади на королівство вестготів, яке як справжнє типове середньовічне королівство перебувало у перманентній династичній кризі.

Красива легенда: все почалося з помсти

Вже пізніше на завершальній стадії періоду середньовіччя виникла красива легенда про помсту такого собі Юліана. Ніхто точно не може сказати ким він був: єврейським торговцем, візантійським намісником чи місцевим вождем. За легендою він відправив на навчання до Толедо, столиці вестготського королівства свою доньку Флоринду. Новий самопроголошений правитель королівства Родеріх її зґвалтував, за що згорьований батько вирішив помститися за будь-яку ціну. Саме він надав арабо-берберському війську човни для переправи з Африки до Іберійського півострова.

Важливо

Що може бути правдою в цій історії? Про самого Юліана згадують аж у другій половині IX століття. А про його доньку перші легенди уже датуються крайніми етапами середньовіччя – коли, власне й почали записуватися усі балади та легенди про ранній період “темних віків”. Юліана певною мірою можна порівняти із нашим легендарним Києм – ймовірно він був, але перші верифіковані джерела про нього датуються уже наступними століттями.

Юліан міг бути намісником розгромленої у 698 році Візантії. Після цього він аби вижити міг перейти на службу вестготського вождя Вітіци. Той довірив Юліану єдину точку входу до королівства зі сторони вкрай нестабільної на той час Африки. Аби бути впевненим у новому підданому Вітіца міг зажадати його доньку в якості заручниці – стандартна на той час практика. При цьому до заручників ставилися відповідно до їхнього статусу із гарантією їх безпеки. Тож легенда про здобуття освіти у Толедо цілком могла мати місце – очима самої Флоринди це справді могло нагадувати поїздку на навчання із провінційної фортеці, що охороняла переправу у який не який племінний центр. А після смерті Вітіци Родеріх, який узурпував владу у державі, відмовивши у праві на трон дітям колишнього вождя, міг піти на свавілля, таким чином прирікши на загибель свою країну. Все могло бути й по-іншому: Юліан міг злякатися арабів і постфактум видумав версію про збезчещення своєї доньки аби виправдати свою зраду.

Арабське завоювання Іберійського півострова

Хоч би що там було, арабо-берберська армія (немає точних даних ні про її чисельність, ані про співвідношення між арабами та берберами) у квітні 711 року переправилася через протоку між Африкою та Європою, яку згодом було названо в честь вірогідного командира цього війська Таріка ібн Зіяда (Гібралтар – це перекручене з арабської “гора Таріка”).

Місцеві мешканці взагалі не одразу зрозуміли що відбувається, адже курсування кораблів туди сюди в тій локації було звичною справою. А Родеріх тоді був зайнятий більш важливими справами – він воював із дітьми Вітіци та вірними їм вельможами на півночі півострова, у Васконії – країні племені басків. Дізнавшись про вторгнення, Родеріх перервав кампанію і кинувся на зустріч інтервентам. Вестготи так і не змогли об’єднатися перед обличчям арабської загрози. Натомість араби, розгромивши Родеріха, продовжували отримувати підкріплення з Африки й вже у 712 році взяли колишню столицю вестготів — місто Толедо.

У наступні роки маври (так у Європі тоді називали арабів) захопили увесь Іберійський півострів і рушили далі на територію сучасної Франції. Там їх аж у 721 році неподалік Тулузи зміг розгромити володар Аквітанії Одо Великий. Це стало першою великою поразкою арабів за десятиліття їх перебування у Європі. Ще через понад десятиліття у битві при Пуатьє арабське військо розгромив фактичний правитель племен франків майордом Нейстрії та Австразії Карл Мартел.

Сучасні інтерпретації

Ці битви тривалий час в історичній науці вважалися переломним моментом, які поклали край просуванню арабів у Європу та започаткували Реконкісту – звільнення Іспанії від арабського панування. Проте насправді все значно складніше. І значну роль тут грають формулювання, якими часто нехтують у популярній історичній публіцистиці.

Саме поняття “Іспанія” — це найменування римської провінції, яка виникла ще до нашої ери. При розпаді імперії провінцію захопили племена вестготів. Королівство – це найменування уже часів модерну, а на практиці це був союз агресивних племен, яким так і не вдалося збудувати справжню ефективну державу на руїнах римської провінції. При цьому вестготи брутально підкорили місцеве населення кельтів та іберійців (звідки й найменування півострова ще із часів Риму), яке змінило одного гнобителя на іншого більш дикого та жорстокого. Тому місцеві й сприйняли прихід арабо-берберського війська не як вторгнення окупантів, а як зміну одних завойовників та інших. При цьому, більш цивілізованого. Схожим чином за понад три століття до того правління вестготів позбулися наші предки давні слов’яни. Для цього вони об’єдналися із гунами, які встановили на цих землях справжнісінькі “темні віки”.

Арабська цивілізація у Європі

Натомість на Іберійському півострові араби встановили щось на кшталт високої цивілізації “золотого віку”. Річ у тім, що після ери жорстоких завоювань араби на захоплених землях сформували держави, які увібрали кращі традиції зруйнованих попередників – Римської та Перської імперій. До середини VIII століття від Аральського моря та Індійського океану на сході до Атлантичного узбережжя сучасних Португалії та Марокко на заході простягалася імперія Омейядів – арабський халіфат зі столицею у Дамаску. У 750 році у цій державі стався переворот – владу захопили Аббасиди, які вбили майже усіх чоловіків із роду Омейядів. Лише один принц Абд ар-Рахман зумів втекти через усю Африку до провінції Аль-Андалус (так араби назвали завойований ними Іберійський півострів) де проголосив себе єдиним законним володарем халіфату. Такий собі середньовічний Тайвань по-арабськи.

Важливо

У 763 році Аббасиди відправили каральну експедицію до Аль-Андалусу, яка з тріском провалилася. Після цього Аббасидський халіфат, столиця якого перемістилася до Багдаду, більше ніколи не намагався підкорити Аль-Андалус силою. Натомість у 929 році нащадок Абд ар-Рахмана Першого, його ж тезка Абд ар-Рахман III офіційно проголосив себе халіфом тобто світським та духовним володарем усього мусульманського світу. Він так само як “імператор” у християнському світі мав би бути лише одним, але життя як це часто буває, виявилося різноманітнішим. Створена держава увійшла в історію як Кордовський халіфат і вона справді боролася за цивілізаційну першість в мусульманському світі.

Х-XII століття – це час остаточної деградації Східної Римської імперії. Саме тоді від неї цивілізаційну першість у християнському світі намагалася перехопити Київська держава, яка теж знаходилася на краю Європи. Центр континенту тоді продовжував проживати у постварварському світі, де набагато ймовірніше можна було зустріти цитадель, а не університет, а дорогою можна було швидше натрапити на грабіжників, ніж на заїжджий двір. А от на Іберійському півострові все було по-іншому. Кордовський халіфат став одним із небагатьох у тодішньому світі центрів розвитку освіти, культури та науки.

Саме до Іберійського півострова з усього арабського світу з’їжджалися співці, письменники, філософи, теологи, архітектори та інші інтелектуали. Кордовський халіфат обростав містами, які зводилися найкращими арабськими архітекторами за провідними на той час стандартами естетики, санітарії та врешті зручності. Арабські культурні пам’ятки досі вкривають сучасну Іспанію, а особливо її південь – де влада арабів затрималася до кінця середньовіччя.

Чи була взагалі Реконкіста

Попри те, що 721 рік вважають офіційним початком реконкісти – це все ж романтичне перебільшення, яке має мало спільного з об’єктивною реальністю. Як такої безперервної війни, що тривала протягом восьми століть насправді де було. Це міф романтичної доби ХІХ століття, коли інтелектуали були схильні романтизувати та ідеалізувати усе, що було в далекому минулому. А в часи націоналістичної диктатури генералісимуса Франциско Франко він лише посилився.

Насправді мала місце серія перманентних воєн, які змінювалися досить тривалими періодами миру та співпраці. Так маврів з Іберійського півострова намагався витіснити перший Західний імператор середньовіччя Карл Великий. По його смерті європейцям було не до того і боротьба інтенсифікувалася в XI столітті з розпадом Кордовського халіфату. Тоді, зокрема, в арабів вдалося відвоювати давню вестготську столицю – місто Толедо (1085 рік – після понад трьохсотрічного володіння арабами).

Важливо

Цікавий факт, який яскраво характеризує усю реальну Реконкісту. Найбільш відомий епічний герой цього періоду Родріґо Діас на прізвисько Сід воював як проти арабів, так і пліч-о-пліч з ними залежно від кон’юнктури, яка складалася в конкретний історичний момент.

Загалом Реконкісту можна схарактеризувати як гру у піддавки. Розрізнені рицарі воювали із не менш розрізненими арабськими еміратами (так у середньовіччі арабські емірати були на берегах Атлантичного, а не Індійського океану). Найінтенсивніший період Реконкісти припав якраз на час після розпаду Кордовського халіфату в XI столітті. До того близько трьох століть на півострові панувала відносна стабільність, адже ніхто не міг порушити статус-кво.

Арабська спадщина

Арабське панування в Іспанії, яке тривало до самого кінця середньовіччя у 1492 році, стало унікальним та цікавим явищем європейської та світової цивілізації. Саме падіння Гранади тепер вивільнило сили та ресурси на експедицію до Індії, яка спричинила випадкове відкриття Америки. Не без залучення наукових знань, що залишили по собі араби. Тобто сама реконкіста, яка формально тривала майже усе середньовіччя своїм завершенням і спричинила теоретичний перехід до Нового часу. Тепер настав час Конкісти, але це вже зовсім інша історія.

Спостерігаючи за подіями понад п’ятсотрічної давності у ретроспективі ми можемо побачити такий собі розвиток цивілізації у вакуумі. Як вона зародилася на зовсім нових землях, розвинулася та пішла. І наскільки безслідно (насправді ні) може зникнути ціла вагома цивілізація. Попри системну роботу та старання викорінити з культури народу пам’ять про арабське панування – зокрема й з цією ціллю в Іспанії було створено інквізицію. Все ж викорчувати з коренем дуже розвинуту цивілізацію, яка існувала протягом восьми століть виявилося неможливим.

Погляд з XXI сторіччя: чи існує “ностальгія за халіфатом”

З погляду теоретичної науки все просто: араби прийшли на територію сучасної Іспанії у 711 році та були прогнані звідти у 1492 році. Але на практиці арабські держави проіснували на території півострова значно довше, ніж наразі існує Іспанське королівство, яке немає уже жодного реального відношення до ранньосередньовічної держави вестготів. І хто знає що чекає Іспанію в умовах геополітичної турбулентності XXI століття. Чи заявить, наприклад, Марокко про свої права на “ісконні землі”, коли Іспанія опиниться поза безпековою парасолькою ядерних держав? Чи не заявлять уже наявні на території Іспанії араби, що ці землі їхні по праву, адже вестготів більше немає, а араби володіли цими землями довше за сучасне королівство? Це питання, відповіді на які дасть лише історія.

Цікавим є порівняння історичного досвіду обох європейських фронтирів. Скільки спільного є в ранньосередньовічній історії Іспанії та України: легендарні постаті, боротьба з ворогами, підкорення та витіснення завойовників. Дослідивши особливості арабського завоювання Іспанії, ми можемо порівняти це з нашою історією (в основному “білі плями”) та дати чимало відповідей на питання, які турбують нас щодо різних інтерпретацій нашої ранньої історії.