У Києві житловий комплекс “Комфорт Таун”, відомий своєю яскравою кольоровою архітектурою, вирішив відмовитися від послуг Дарницької ТЕЦ.

Причина очевидна — станція зазнала серйозних пошкоджень внаслідок російських обстрілів, і питання надійності теплопостачання для мешканців стало принциповим. Тепер у житловому комплексі планують перейти на інший формат: під час опалювального сезону тепло забезпечуватиме власна газова котельня — або одна велика, або дві меншої потужності.

І саме цей приклад — справжня децентралізація теплопостачання.

Але важливо зрозуміти: вона працює лише тоді, коли є всі необхідні передумови. Йдеться про сучасний житловий комплекс, збудований як єдина інфраструктурна система, з відповідними мережами, місцем для обладнання, фінансовими можливостями і зрозумілою моделлю управління. Саме тому приклад “Комфорт Тауну” не можна механічно переносити на весь Київ.

Останнім часом у публічному просторі часто звучать ідеї встановити 300–400 газових котелень у столиці в межах децентралізації теплопостачання. Ще радикальніші пропозиції — на кшталт тієї, що колись озвучував Андрій Коболєв: встановлювати котельні на дахах хрущовок.

Важливо

Але подібні рецепти виглядають радше як політичні гасла, ніж реальна інженерна стратегія.

Більшість київських будинків — це стара забудова з обмеженими технічними можливостями. Там немає місця для котелень, не розраховані конструкції, відсутні газові потужності, а іноді й сама система управління будинком не здатна реалізувати такі проєкти.

Тому розповідати про масову децентралізацію за таким сценарієм — означає заздалегідь вводити людей в оману.

Децентралізація теплопостачання можлива. Але вона працює лише там, де для цього створені технічні, економічні та управлінські умови.

“Комфорт Таун” — саме такий випадок.

Київ же загалом потребує не гучних обіцянок, а реалістичної стратегії модернізації теплопостачання, яка поєднуватиме централізовані джерела, локальні котельні та поступову реконструкцію мереж.

Без цього будь-які розмови про “котельню на кожному даху” залишаться лише красивою, але небезпечною ілюзією.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Джерело

Важливо

Чи можуть міні-ТЕЦ замінити ТЕЦ у Києві та скільки часу треба для встановлення, — експерт

Ще кілька років тому переддень 8 Березня в українських містах називали другим професійним святом флористів. І в цьому жарті є величезна частка істини. Вулиці рясніли відрами з тюльпанами, мімозами чи нарцисами, а громадський транспорт заповнювали різного рівня «статуси»: хтось гордо ніс дорогі оберемки та пакунки, а хтось – одну-єдину квіточку. Це передчуття того «дня весни та прекрасної статі», який ми успадкували з радянського минулого.

Водночас заклики феміністок думати більше про сенс жіночого дня і жіночих прав, а не очікування квітів та подарунків, вилилися у гасло «Квіти – клумбам, жінкам – права». І воно сприймалося багатьма як «лівацький» моветон, що псує святковий настрій. Авторці колись довелося бути свідком того, як у самому центрі столиці Марш жінок охороняли щільні конвої поліції. Учасників та учасниць тоді супроводжували до метро, яке перекривали спеціально для інших відвідувачів, щоб вони могли дістатися домівок неушкодженими. Це виглядало сюрреалістичним контрастом в Європі XXI століття: з одного боку – невмирущий маркетинг «ніжності та краси», з іншого – реальна небезпека і відгороження тих, хто вийшов говорити про права людини.

Втім, нині здається, що образ «свята» із вітаннями, квітами та святкуванням в суспільній думці втрачає популярність. Такі, принаймні, дані соціологічних опитувань групи «Рейтинг», які засвідчили тенденцію: дедалі менше українців готові святкувати 8 Березня. За їхніми даними, цього року такий намір висловили 45% респондентів. Натомість понад половина опитаних (52%) кажуть, що не будуть відзначати. Для порівняння: п’ять років тому (у лютому 2021-го) 8 Березня відзначала майже «конституційна» більшість – 68%.

Але чи прийде на заміну «святу весни» первинний сенс цього дня – правозахисний – поки невідомо. Відомо, що тут могла б допомогти комунікація на рівні держави з простими і чіткими визначеннями: що ми святкуємо чи відзначаємо? Поки ж такої відповіді не прозвучало, послухаємо небайдужих.

Я запитала у соцмережах про асоціації з радянським 8 Березня; відповіді склалися у строкатий, але досить типовий портрет нашої спільної травми та ностальгії.

Для когось цей день залишився у пам’яті як теплий родинний ритуал. Надія Звягіна, журналістка, згадує тюльпани та тата, який готує сніданок, поки вони з мамою йдуть на прогулянку магазинами. Схожі світлі кадри малює і волонтерка Наталка Позняк, згадуючи ранкові тюльпани від батька. Проте вже тут пробиваються перші паростки дитячої розгубленості: письменниця та редакторка Марина Муляр описує, як клеїла листівку для мами, вимазавшись клеєм по лікті, намагаючись бути «охайною дівчинкою, здібною до рукоділля», хоча внутрішньо це давалося важко.

Більшість же коментарів відгомонять естетикою «брудного підталого снігу», про яку пише колега Ольга Демченко, згадуючи дешеве шампанське у пластикових стаканчиках та замучену мімозу. Бізнесмен Сергій Бадік та дослідниця етикету Тетяна Білоконь-Сокульська лаконічно фіксують цей запах – мімоза, пахуча й ніжна, яка водночас стала для багатьох ледве не маркером епохи.

Проте за цими квітами часто ховалася байдужість або й відверта мізогінія. Олена Білоус, викладачка, вдова загиблого воїна, згадує радянські віршики про те, що «празднік мам» приходить лише в той дім, де діти «пол для мами подметут». Ця ідея «допомоги мамі раз на рік» міцно закріпила статус жінки як єдиновідповідальної за побут у сім’ї.

Особливо часто згадують дописувачі «колективне» вітання на роботі чи в школі. «Згадую нікчемненьку гвоздику в подарунок. Я завжди залишала її на роботі, бо соромилася цього вітання оптом – ніби я як жінка не спроможна бути для когось єдиною і неповторною», – ділиться дитяча письменниця Зірка Мензатюк.

Цю «оптовість» підтверджує і журналістка Ярина Ревчук, згадуючи вимушені подарунки від однокласників, які були лише «відкаткою» за 23 лютого. Науковиця та соціологиня Людмила Малес малює впізнавану картину: тюльпани на резинці, п’яні чоловіки та жінки, які замість відпочинку активно кришать салати й мастять бутерброди. Ольга Ринк-Кордун, письменниця, досі здригається, згадуючи тисняву в набитому автобусі, де чоловіки напідпитку з жалюгідними букетами мало не зламали їй, тоді малій і худій дівчинці, ребра: «8 Березня ненавиджу. Вдома ніколи не святкували. Мімози, гвоздики як атрибут свята досі не люблю, брррррр».

Ольга Бавдис, радіожурналістка, резонно зауважує, що живучість таких квіткових свят пов’язана з банальним браком позитивних емоцій та уваги в той час. Але сьогодні, коли Україна проходить через випробування війною, ця «увага» трансформується.

З часової дистанції журналістка Марія Пінчук зауважує, що гасла цього дня «звільнити жінку від домашньої праці» є спробою нав’язати стереотипи та фіксувати нерівність: «Вже тоді, в 70–80-х, це було не про рівні права чи взагалі про повагу до жінки, а про дуже стереотипізовані шаблони». І додає: «День боротьби жінок за рівні права має право бути, але це точно не свято весни, краси і жінки».

Проте серед цього хору голосів звучить і важливе запитання від тієї ж професорки Людмили Малес: чому ми так охоче погоджуємося називати цей день «совєтським праздніком», даруючи ворогу право власності на міжнародний рух, якому понад 140 років? Це питання стає ключовим для нашого сьогодення.

Порожні гасла і «показуха», про яку згадує Ольга Карпенко («Чомусь я цього свята не люблю. Може, тому, що дитинство і юність пройшли в селі. А знаєте, що в селі не до свят було, більше показуха»), описуючи сільське дитинство, остаточно відмирають. На їхньому місці лишається або тиша, або справжня солідарність, яка вже не потребує мімози чи солодкавих картинок вітання жіноцтва… З чим вітають?

ІЗ ЧИМ, ВЛАСНЕ, ВІТАЄМО?

Якщо ми хочемо зрозуміти, чому радянське 8 Березня перетворилось на ланцюжок асоціацій весна-квіти-краса замість подолання і проговорення проблем рівності та гендерних питань, нам варто придивитися, що відбувалося на кухнях решту 364 дні на рік. Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, очільниця ресурсу «Гендер в деталях», пояснює зміну фокусу як частину ідеологічної роботи СРСР і тонкий механізм маніпуляції сенсами.

Для Тамари радянська та пострадянська традиція «жіночого дня» завжди була сповнена абсурду. Кілька десятиліть цей день позначався виступами та вітаннями чоловіків-керівників чи політиків, які виходили на трибуни з пафосними промовами: «Вітаємо наших жіночок! Ви у нас найніжніші та найкрасивіші». У самій цій мовній конструкції Тамара вбачає неприховану зверхність – наче жінка є власністю («наша»), окрасою колективу, яку раз на рік виставляють на вітрину, щоб сказати комплімент. Проте лишається визнавати і факт, наскільки самі жінки чекали на цей день і як щиро засмучувалися, якщо ритуал не відбувався.

Відповідь на те, чому це «свято» стало таким бажаним, Тамара знаходить у метафорі, яку колись використали феміністки в Чернівцях. Вони провели акцію про «конячку Марту» – тяглову худобу, яку раз на рік виводять зі стійла, чистять, годують чимось смачним і вдягають вінок на голову на знак подяки за те, що вона важко працює весь рік.

«Я згадую свою старшу колегу, яка з пієтетом розповідала, що на 8 Березня чоловік і син роблять їй сніданок і (вона особливо на цьому наголошувала) миють посуд. І я подумала: а в інші дні вони, виходить, посуд не миють?

В СРСР, та й часто в сучасній Україні, жінки перевантажені домашньою працею. На них припадає від 70 до 90% доглядової роботи. В ситуації, коли цей нескінченний побутовий марафон вважається виключно жіночим обов’язком, один день, коли тобі подарували квіточку і помили за тобою тарілку, справді може здатися раєм. Це дуже сумний маркер того, наскільки жіноча праця не цінується протягом року».

Втім, радянський спадок свята, на жаль, стає пересторогою для багатьох, мовляв, це «ліва» ідеологія. Сьогодні 8 Березня в Україні часто ігнорують, тавруючи його як «ліве» або суто радянське свято. Тамара Злобіна закликає не боятися політичних спектрів і розрізняти ідеологію. На думку експертки, в Україні слово «лівий» перетворилося на страшилку лише тому, що тривалий час під цією вивіскою працювали проросійські чи ностальгуючі за радянським минулим сили, яким насправді було байдуже до прав людини.

Справжні ліві ідеї нині втілюються в Європі і стосуються гідної оплати праці працівників і працівниць, якими ми всі є. Втім, історія 8 ерезня й справді пов’язана з соціалістичним рухом і Кларою Цеткін, яка запропонувала цей день як момент солідарності на конференції в Копенгагені у 1910 році. Але те, що СРСР привласнив цю дату, не робить саму ідею боротьби за права власністю Кремля. Більше того, у 1977 році саме ООН запровадила цей день як міжнародний, остаточно вивівши його з-під монополії соцтабору.

Ми говоримо і про ті альтернативи, якими намагаються замінити цей день. Йдеться, зокрема, про День матері чи День української жінки (цього року активно почали вітати на рівні соцмереж на день народження Лесі Українки; на сайті ВР зареєстровано постанову про реєстрацію цього дня). Тамара Злобіна ставить питання: чи набудуть вони такого ж рівня впливу і сенсів, як 8 Березня?

По-перше, не всі жінки є матерями, і «зводити роль жінки лише до материнства – це знову заганяти її в рамки однієї функції». По-друге, нові свята поки нагадують ті ж самі зразки радянського 8 Березня, лише з національним колоритом: «Ми бачимо, як День української жінки починає обростати справжньою «шароварщиною» у стилі Viber-листівок: «наші україночки наймиліші та найрозумніші». Леся Українка насправді ж не була «берегинею», а навпаки – соціалісткою та емансипанткою. «Я за те, щоб було більше свят, але 8 Березня має залишатися днем прав жінок. Не для того, щоб дарувати тюльпани й забувати про жінку до наступного року, а для того, щоб звітувати, як із втіленням рівності насправді», – каже Тамара Злобіна.

Однак війна змінює і сенси, і людей, і наповнення днів. Вже 4 роки, як 8 Березня змінює свій «букетний» настрій. Суспільство дорослішає, болюче і важко: «Ця традиція вітань з «жіночим днем, зі святом весни» під час повномасштабної війни недоречна. Плюс ідуть потужні «емансипативні» процеси в суспільстві. І думаю, що тут два фактори збіглися: не на часі свято весни і краси під час війни. А по-друге, боротьба за права жінок і міжнародний мир більше підходить під нашу сучасну ситуацію».

Коли ж йдеться про сенси дня, то Злобіна радить у цей день чиновникам та керівникам підприємств не дарувати квіти, а розказувати про те, що зроблено для подолання дискримінації, як вирішується проблема сексуальних домагань на робочих місцях, чи створені умови для комфортної праці жінок.

Адже статистика і ситуація з рівністю в Україні все ще далека від ідеалу. Попри законодавчі успіхи, жінки-матері досі заробляють менше (так званий «податок на материнство»), частіше стають жертвами домашнього насильства і мають вищий ризик бідності у старшому віці через менші пенсії.

Можливо, проблема тяглості радянського буйства вітань у вихідний день, який і з’явився саме в той період? Тамара вважає, що державний вихідний на 8 Березня варто залишити, хоча це питання дискусійне. Важливо, каже вона, змінити наповнення дня. Наприклад, у Берліні 2019 року цей день зробили вихідним саме для того, щоб люди мали час вийти на феміністичні марші.

«Якщо людям так хочеться квітів, що вони не могли від них відмовитися, нехай вони будуть фіолетовими – це колір фемінізму. Жінки можуть дарувати їх одна одній на знак солідарності. Але головним має бути не букет, а усвідомлення: права не дарують, за них борються щодня».

Ольга Попадинець, експертка з гендерних питань, яка зараз мешкає у Британії, має свою оптику і погляд на причини перетворення дня захисту прав на день весни. Пройшовши шлях від Криму до Ізраїлю та Великої Британії, вона бачить трансформацію 8 Березня не як декомунізацію, а як депатріархалізацію. Для неї це передовсім питання вихолощеного патріархатом змісту, який десятиліттями намагалися приховати за гілочками мімози.

На запитання про особисті асоціації з радянським періодом Ольга зізнається: у пам’яті лише білі листівки з червоною вісімкою. Але як фахівчиня вона категорично відкидає тезу, що 8 Березня – це «радянське свято». «Я не вважаю, що це свято колись було радянським в принципі. Те, що Радянський Союз спотворив нам усе, не означає, що День боротьби за права жінок був радянським. Колись у нас і медицина була радянською, і шлюби брали за тими традиціями. Зараз СРСР відійшов, і не варто за це чіплятися», – пояснює Ольга.

Експертка наголошує: зміщення акценту з прав жінки на «свято весни та краси» – це не винахід комуністів, а стратегія патріархату як тоталітарної системи. Патріархату вигідно бачити жінку через призму стереотипів, а не як суб’єкта, що бореться за свої права. Ця тенденція, за спостереженнями Ольги, існує і в Європі, і в Ізраїлі, хоча на пострадянському просторі вона була найбільш агресивною.

Ольга розвіює ще один популярний міф: нібито за кордоном про 8 Березня ніхто не знає і не відзначає. Вона зазначає, що в Англії жіночий рух веде родовід цього дня ще від Мері Волстонкрафт, а пізніша формалізація дати лише зафіксувала такий факт. «Це не національного рівня свято, це загальножіночий рівень, і ми на фоні інших країн виглядаємо ще досить непогано».

Щодо майбутнього цього дня в Україні, Ольга Попадинець пропонує змістити фокус із формальних вихідних на змістовне наповнення. Зокрема, пропонувати в школах просвітницькі проєкти, обговорення книг, проєктів чи ідей феміністичного спрямування. І тут, у контексті сучасного вигляду дня 8 Березня, Ольга пропонує лишити традицію подарунків, але підтримати революційний підхід до них. Я б дуже хотіла, щоб у компаніях була традиція дарувати жінкам подарунки, які підвищують їхню вартість як фахівчинь. Курс водіння, підписка на професійні сервіси, навчання. Це не просто «для розвитку», це для подолання історичного розриву та нерівності. Це має бути політична воля великого бізнесу – визнати дискримінацію і дієво її скорочувати».

Війна, за словами експертки, завжди посилює патріархальні наративи про «берегинь» та «захисників». Проте нинішня війна в Україні – іншого, нового типу. Завдяки соцмережам та боротьбі, що передувала вторгненню, голоси жінок-військових та волонтерок стали видимими як ніколи. Жінки більше не мовчать, і це головний інструмент протидії спробам «загнати їх на кухню» після перемоги.

ПІД ЧАС ВІЙНИ НЕ ДО СВЯТ

Наступна моя співрозмовниця – Оксана Левкова. Людина, яка зараз працює з величезним пластом невидимої жіночої сили і болю. Оксана – волонтерка і організовує тури підтримки для тих, кого війна залишила в тиші: матерів, дружин та вдів військовослужбовців, а також тих, чиї рідні зникли безвісти. Її оптика сфокусована на українській глибинці, де свята загалом втратили сенси, бо затерті болем і дуже важкими емоціями.

Оксана згадує, що її власне сприйняття 8 Березня формувалося в аскетичній атмосфері військових гарнізонів – від Угорщини до далекого Хабаровського краю. У родині військових, які їздять світом, квіти були рідкістю, але восьмого числа тато незмінно приносив мамі та доньці тюльпани. Проте вже тоді Оксані здавалося дивним, що жінка отримує увагу раз на рік, а весь інший час має, за її словами, просто «гарувати». Можливо, на це вплинули і розповіді бабусі з Одещини, яка зачитувалася Ольгою Кобилянською, відомою авторкою початку ХХ століття з ідеями жіночої емансипації.

Сьогодні для Оксани 8 Березня – це лише «фон», який проходить повз її щоденну працю. Завдяки величезній аудиторії у фейсбуці вона отримує чимало подарунків, тож Оксана очікує і на 8 Березня такий шквал, часто «насильно» надісланих поштою. Співрозмовниця каже, що зазвичай такі «вітання» передаровує іншим. Проте справжній сенс цього дня для неї зараз полягає не в квітах, а в тому, що вона бачить під час своїх поїздок Україною.

«Мені помітно інше, – ділиться Оксана. – Я завжди вважаю, що треба їздити в глибинку. Те, що ми в Києві в шоколаді, не порівняти з тим, що відбувається в селах під Кривим Рогом, на Сумщині чи Хмельниччині. Коли ти приїжджаєш у маленьке село, а там – п’ятдесят вдів, то розумієш, що людям не до свят. За останні роки я спілкувалася з тисячами людей, і повірте, ніхто не святкує, от щиро».

На думку Оксани, трансформація 8 Березня з «Дня весни» на День боротьби за права чи навіть просто в день усвідомлення реальності відбувається на фоні глибокої депресії та біди, якою скута країна. Вона зауважує, що в глибині України люди зараз відмовляються від будь-яких урочистостей – чи то дні народження, чи то весілля, де переважає швидкий розпис без жодних святкувань.

«Україна стікає кров’ю, і я не знаю, хто ще може щось святкувати, тим більше 8 Березня. Люди скуті бідою. Яка там весна, коли навколо стільки горя?» – каже вона.

Для Оксани та жінок, з якими вона працює, цей день став ще однією датою в календарі, яка лише підкреслює прірву між маркетинговим шумом великих міст і німим болем української глибинки, де жіноча невидима сила сьогодні вимірюється не отриманими букетами, а здатністю вистояти під вагою втрат.

І, власне, відповіді Левкової підтверджують результати опитувань, до яких повертаємось. Тут постає логічне питання: чи бачать різницю соціологи та респонденти у поняттях «святкувати» та «відзначати», «свято» чи «день», «квіти чи права», «прекрасна стать» чи «рівна і вільна». Втім, це і є демонстрацією кризи старих сенсів та намацуванням нових-старих. Чи протистояння двох уявлень буде конструктивним та поверне квіти клумбам, а жінкам права – це питання лишається поки що відкритим.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: Анастасія Горпінченко, Громадське радіо. 

Комунальне некомерційне підприємство “Міська клінічна лікарня № 11” Одеської міської ради провело закупівлю для обрання компанії, яка забезпечить харчування пацієнтів військових.

Як повідомили у системі електронних закупівель Prozorro, закупівлю провели у форматі відкритих торгів з особливостями.

Єдиним учасником стало товариство з обмеженою відповідальністю “Фабрика смаку”. Компанія розраховує після укладання угоди отримати 9 мільйонів 595,2 тисячі гривень, а організовувати харчування повинна буде до 31 грудня. Йдеться про чотирьох разове харчування однієї особи на добу.

Раніше комунальне некомерційне підприємство “Міська клінічна лікарня № 11” провела аналогічну закупівлю з очікуваною вартістю закупівлі у 32 мільйони 568,6 тисячі гривень. Компанія “Фабрика смаку” як єдиний учасник аукціону очікує на 32 мільйони 515,6 тисячі гривень. Компанія для цієї лікарні має надати 102 тисячі комплектів.

Міська лікарня №8 обирала годувальника для військових, які там лікуються та звичайних пацієнтів за 12 мільйонів 41,5 тисячі гривень, з яких компанія розраховує на суму меншу за очікувану на 157 гривень.

Пологовий Будинок № 5 обираючи годувальника для пацієнток за 5 мільйонів 227 тисяч гривень також з одного учасника обрала ТОВ “Фабрика смаку”. Компанія розраховує на 5 мільйонів 217,5 тисячі гривень. 

За даними сервісу YouControl, фірма “Фабрика смаку” зареєстрована у травні 2015 року зі статутним капіталом 1 тисяча грн, а вже за два місяці вона отримала замовлення на харчування лікарень Одеси. Директор та власник фірми — Ігор Левінзон.

Ігор Левінзон раніше володів і керував ТОВ “Біт-Юг” (припинено), яке отримувало підряди на харчування в Одесі. Медіа пов’язували “Біт-Юг” з колишнім народним депутатом Олександром Пресманом. До 2022 року партнеркою Левінзона у ТОВ “Фабрика смаку” була Тетяна Голубіна з Одеської області.

Кирило Бойко