Нещодавно аналітики одного з найбільших американських банків – JP Morgan Chase & Co – представили чотири ймовірні сценарії подальшого розвитку подій в Україні: південнокорейський (15% ймовірності), ізраїльський (20%), грузинський (аж 50%) та білоруський (15%). Проте багато українських експертів вважають таку оцінку не лише хибною, а й потенційно шкідливою для формування реалістичної стратегії.

Подібної думки дотримується і Михайло Самусь, військово-політичний експерт, директор платформи New Geopolitics Research Network, наголошуючи, що існує лише один можливий сценарій – український.

Окрім цього, у розмові експерт аналізує актуальну ситуацію на фронті, оцінює реальні ризики й можливості літа 2025 року, розкладає по поличках подальший розвиток ситуації у трикутнику Україна – США – Росія, пояснює внутрішню боротьбу кремлівських груп впливу, які конкурують між собою. Нарешті розповідає про українські «козирі» в сфері озброєнь і відповідає на запитання, чи справді ми відстаємо від ворога у виробництві безпілотників.

– Пане Михайле, яку оцінку ви дали б сценаріям, запропонованим аналітиками JP Morgan?

– Важко серйозно сприймати спроби «натягнути» якісь історичні сценарії на сьогоднішню ситуацію в Україні – особливо, коли йдеться про порівняння з подіями в інших частинах світу, які розгорталися в абсолютно інших історичних, економічних, воєнно-політичних, військово-стратегічних і геополітичних умовах. Це класичний випадок «натягування сови на глобус».

Так, можна, наприклад, згадати про корейський сценарій, якщо говорити винятково про технічний аспект припинення вогню чи так званої заморозки конфлікту. Але це – лише один елемент, а розвиток подій в Україні точно не повторюватиме шлях Південної чи Північної Кореї. Та й інші варіанти – білоруський, молдовський чи будь-який інший – не витримують аналітичної критики, коли їх намагаються механічно перенести на український контекст. Це, радше, карикатурний, спрощений, «коміксовий» підхід, який не має нічого спільного з серйозною аналітикою.

Реальна ситуація розвивається не за шаблонами і точно не за застарілими концепціями. Візьмімо хоча б той самий «грузинський сценарій» від JP Morgan, згідно з яким Україна після завершення війни не отримає надійних гарантій безпеки, залишиться нестабільною і згодом – після кількох змін влади – знову опиниться в орбіті впливу Росії. Мовляв, прийде черговий проросійський президент, і ми повернемось у минуле. Ці прогнози виглядають як фантазії людей, які або не розуміють української історії, або не знають, що в нас уже був Янукович.

– І ми цю «вакцину» вже отримали, з усіма її болючими наслідками…

– Абсолютно вірно. Так, згодом, можливо, настане етап політичного центрування, але, на мою думку, в короткостроковій перспективі Україна радше рухатиметься до подальшої радикалізації. Це природно – історичні процеси зазвичай розвиваються хвилями: після етапу загострення – відкат і навпаки. Та важливо інше: прорахунки багатьох зовнішніх «сценаристів» полягають у тому, що вони ігнорують головне – Україна рухається до Європи. І цей рух уже змінює країну. Але не лише Україну – вступ до ЄС змінить і сам Європейський Союз. Ми – не пасивний об’єкт геополітики, а активний суб’єкт змін.

У цьому сенсі український сценарій не вписується у жодні усталені формули. Ми творимо його просто зараз – у реальному часі. Кожне рішення, кожен крок, кожна секунда набувають системоутворюючого значення. Те, що ми робимо сьогодні, визначатиме обличчя країни на десятиліття, а, можливо, й на століття вперед.

– Продовжуючи тему сценаріїв… Якими, на вашу думку, є реальні перспективи розвитку подій у трикутнику Київ – Вашингтон – Москва? Що, за вашими оцінками, відбуватиметься у найближчі тижні та місяці і до чого слід готуватися?

– Сьогодні навколо Путіна сформувалися щонайменше дві потужні групи впливу, які пропонують принципово різні сценарії розвитку – як на фронті, так і у відносинах із Заходом.

Перша – умовно названа «групою війни». Це стара кремлівська гвардія: Патрушев, Чемезов, Кирієнко, Вайно та інші представники військово-промислового комплексу. Вони контролюють багатомільярдні потоки, спрямовані на війну проти України. Йдеться про реальні гроші, що осідають у руках конкретних осіб, які визначають, на що, як і хто витрачає ресурси державного бюджету. У нинішніх умовах – зниження цін на нафту, наростання економічних труднощів – для них це, можливо, останній шанс «вичистити» бюджет під нуль. Вони не зацікавлені у жодному припиненні вогню, адже військові контракти вже укладено, дрони виробляються, боєприпаси надходять, солдати вмирають, а «машина» війни і прибутків працює. Генерали не заперечують, бо іншого вибору не мають. Ідея така: провести масштабну літню кампанію, показати хоч якісь «успіхи» на фронті, щоб переконати Трампа, мовляв, наші ультимативні вимоги – це не порожні фантазії, а начебто реалістичні сценарії. Наразі вся ця риторика виглядає непереконливо та штучно. Але для того, щоб вона сприймалась серйозно, їм потрібні успіхи на полі бою. Саме під цю логіку й підлаштовується політична та військова концепція, яку реалізує ця група впливу в російській владі.

Проти них стоїть інша група – умовно «бізнес-група» або група Дмитрієва. Її суть: економіка РФ на межі піке, і якщо не вийти з нього зараз, то вже восени може бути пізно – як для самої Росії, так і для збереження діалогу зі США. Прихильники цієї концепції – не лише Дмитрієв, але й американці – Віткофф, Кушнер та інші – будують містки до Трампа. Їхній план: зупинити війну, відкрити шлях для спільних проєктів на сотні мільярдів доларів – видобуток ресурсів в Арктиці, продаж російського газу до Європи під американським брендом, алмази з Якутії, інвестиції у «велику Євразію». Мета – заробити «по-дорослому», цинічно, нахабно, масштабно. Цей сценарій приваблює і частину російської еліти, особливо олігархат, який втратив чимало під час війни й прагне повернення до великих прибутків.

– І ці дві концепції зараз вступили у пряму боротьбу…

– Саме так. «Група війни» натякає «групі бізнесу», що час ще не настав – дайте нам дожити до осені. Адже гроші на війну вже розподілені, логістика запущена, «м’ясо» найняте, оборонна промисловість працює. Якщо цю машину зупинити – хтось недоотримає свій прибуток. А вже восени, коли почнеться реальний бюджетний дефіцит, інтерес до війни природним чином згасне. Тоді «група війни» готова буде переорієнтуватися на бізнес-плани Дмитрієва, у тому числі – спільні проєкти з американцями. Але не зараз, коли профіт ще не в руках.

До осені, отже, очікувати послідовної реалізації затягування часу на тлі активізації наступальних дій. Коли Трамп дратується – Кремль миттєво робить інформаційний реверанс: мовляв, ось наші пропозиції, ми ж за переговори. Щоб Трамп міг сказати: «Бачите, санкції не потрібні, Путін уже готовий домовлятися». Потім – кілька тижнів чуток про наступні зустрічі, чергові обговорення, і все це непомітно перетікає у політичні літні канікули в США. А далі – осінь.

– Що по американських «розкладах»?

– Якщо говорити про політичну ситуацію у США, слід визнати: всередині Республіканської партії триває глибока внутрішня криза. З одного боку, існує група осіб, наближених до Дональда Трампа, які намагаються перетворити політичний процес на інструмент для власного збагачення. З іншого – є значна частина республіканців, які прагнуть зберегти політичне майбутнє партії та власні кар’єри після епохи Трампа. Саме ця «левова частка» партії сьогодні усвідомлює, що Республіканська партія стрімко втрачає вплив і перебуває в стані фактичного розпаду.

Виходячи з такої логіки, восени, з початком активної фази політичного сезону – зокрема підготовка довиборів до Конгресу – ми можемо побачити спроби цієї частини партії відновити контроль над ситуацією. Вони намагатимуться протистояти олігархічному оточенню Трампа і заявити відкрито: досить експериментів і політичних ігор, які знищують як партію, так і її ключових лідерів. Прикладом може бути Ліндсі Ґрем, чия політична репутація серйозно страждає.

Продовження нинішнього курсу загрожує США втратою авторитету на світовій арені та посиленням політичної дезорієнтації всередині країни. Демократи, скоріш за все, виграють довибори наступного вибори. Це може означати довготривалу втрату влади республіканцями та початок тривалої фази переосмислення. Лише через 10-15 років може з’явитися нове покоління республіканців, яке спробує повернути партії репутацію, визнавши епоху Трампа історичною помилкою і національною катастрофою.

Тож і американський, і російський політичні ландшафти намагаються виграти час до осені. У Кремлі сподіваються протриматися до моменту загострення економічної ситуації, після чого забезпечити можливість перегляду санкційної політики та відновлення контактів із Заходом.

У Сполучених Штатах політики з розвиненим інстинктом самозбереження – ті, кого можна назвати «політичними тваринами», – вже розуміють, що експеримент із Трампом вичерпав себе. Саме вони, у контексті довиборів до Конгресу, можуть стати рушійною силою ухвалення жорсткіших рішень – на кшталт законодавчого закріплення вторинних санкцій проти Росії із ставкою до 500%, чи навіть запровадження нафтового ембарго в обхід можливого президентського вето, якщо Трамп чинитиме спротив.

– Як буде розвиватися ворожий наступ влітку 2025 року? Які напрямки є найбільш гарячими і чому? До чого можуть призвести спроби наступу росіян, зважаючи на наявні у них сили та засоби?

– Літній наступ росіян – це повторення сценарію 2024 року. Абсолютна калька. Єдина відмінність у тому, що після української Курської операції російським військам стало набагато важче діяти на Харківщині, Сумщині, Чернігівщині. Втім, у 2024-му вони розглядали операції на Харківському і Куп’янському напрямках, а також на Сумщині як важелі для ослаблення ЗСУ й створення умов для просування на Донбасі. Зараз ситуація інша.

– Але ж основні підходи Росії не змінилися: тиск із півночі – на Чернігівщину, Сумщину, Харківщину, демонстративні дії на півдні – і при цьому концентрація головних зусиль на Донбасі: Костянтинівка, Покровськ, Краматорськ, Слов’янськ, Лиман?..

– Саме ці райони залишаються у фокусі, оскільки стратегічною метою РФ залишається повна окупація Донбасу. Розгортання операцій на Сумщині для них – надто затратне і малоефективне. Харків – ще один приклад. Максимальний результат, якого вони досягли – незначне просування на кілька кілометрів, що займає місяці й не несе жодного стратегічного ефекту. Політичний результат – нульовий.

Донбас для них, можливо, останній шанс. Бо 2026 рік буде зовсім іншим. У 2024-му Росія скористалась затримкою з постачанням зброї від США, нестачею боєприпасів в Європі. Але зараз багато чого змінилося. Європа нарощує допомогу, а Україна переходить на нову організаційну модель управління силами оборони – корпусну структуру. З кожним днем українське командування працює більш злагоджено, а ефективність рішень зростає. Більше того, Німеччина переглянула свою політику. Це означає зростання обсягів і якості підтримки, зокрема – у технологічному вимірі. Україна вже розвиває власне виробництво ракетної зброї. 2026 рік принесе суттєво вищу оборонну спроможність і Україні, і Європі.

А от Росія може зіткнутися з катастрофою. Системної новизни у діях РФ немає – лише повторення, лише спроба витиснути максимум з того, що ще залишилось. Ті ж самі напрямки, ті ж самі тактики. Продовжать «довбатися» об Покровськ, Торецьк, Часів Яр… Намагатимуться щось зробити на Запорізькому та Херсонському напрямках. Однак жодних підстав вважати, що у них є технологічна чи організаційна перевага – немає.

– Нещодавнє повідомлення про створення першої мотоциклетної роти у складі 425-го окремого штурмового полку «Скала» та її дебютний нічний штурм ворожих позицій на Курщині розділили експертне середовище. Одні вбачають у цьому серйозні переваги – швидкість, маневреність, ефект несподіванки. Інші ж застерігають: висока вразливість особового складу ставить під сумнів доцільність використання мотоциклів у масштабних штурмових операціях. Яка ваша позиція в цьому питанні?

– Давайте подивимось на це з точки зору логіки: молоток – це інструмент. Один може взяти його і завдати собі шкоди, інший – створити витвір мистецтва. Те саме стосується військових засобів. У росіян є БМП, і в нас є БМП – техніка може бути схожою, але спосіб її застосування залежить від доктрини.

У російській армії домінує підхід «м’ясних штурмів», тоді як Україна дотримується іншої логіки війни. Скажімо, коли з’являється мотоциклетна рота – важливо розуміти, для чого вона створена. Якщо йдеться про підрозділ, що використовується для розвідки чи виконання спеціальних завдань – це повністю відповідає нашим цілям. Це не означає, що мотоцикли будуть використовуватися у штурмах «у лоб», як це практикує противник.

Ми ведемо стратегічну оборонну операцію. Швидке переміщення – важливий її компонент, але зазвичай воно застосовується в тилу, у другому ешелоні або в межах розвідки. В певних умовах мотоцикл може бути ефективнішою альтернативою «Хамеру» чи броньованому автомобілю: це менший силует, більша мобільність, можливість швидко виконати завдання і зникнути до того, як тебе виявить дрон противника.

На жаль, багато хто мислить шаблонно. Побачили мотоцикл – одразу асоціюють з безглуздими атаками в стилі росіян. Але війна – це не набір шаблонів. Це – мистецтво адаптації, винахідливості, змагання розумів і рішень. Кожна сторона намагається створити щось нове, щоб здобути перевагу. І так само – знайти відповіді на нові виклики противника. Якщо ми створюємо мотоциклетні роти, це не означає, що ми діємо за чужим сценарієм. Ми діємо у межах власної, української доктрини.

– Що ви думаєте про критику організації Україною виробництва БПЛА? Начебто ми уже відстаємо тут від ворога… Це правда?

– Повторюю: війна – це безперервне змагання технологій, доктрин, тактик. І якщо говорити загально, сьогодні ми перебуваємо в умовах технологічного та доктринального паритету з Росією. Про це прямо говорив і генерал Залужний у своєму недавньому виступі: нинішній стан на фронті – це оперативний глухий кут, спричинений тим, що поле бою стало максимально прозорим, а технології – доступними обом сторонам. Хтось виривається вперед, інша сторона швидко адаптується, і так постійно.

Візьмемо приклад з оптоволоконними дронами. Так, росіяни швидше масштабували це рішення. Але ми активно наздоганяємо. З іншого боку, в окремих напрямках саме ми маємо технологічну перевагу. Тому говорити про те, що Росія нас системно випередила – це некоректно. І тут, як на мене, значну плутанину вносять західні ЗМІ. Вони часто, без глибокого розуміння контексту, реального масштабу та логіки бойових дій, публікують поверхові висновки, які згодом механічно копіюються в українському інфопросторі.

Якби Росія справді домінувала, ми б бачили результати на полі бою. Натомість – ми бачимо паритет.

– Що ви можете сказати про українські «козирі» в озброєннях. Раніше наші надії покладалися на західну далекобійну артилерію, на крилаті ракети, ATACMS і винищувачі F-16. А зараз це що?

– Перш за все потрібно розуміти: усі види озброєнь, які ви перелічили, залишаються актуальними. Не існує чарівної «суперзброї», яка здатна одномоментно змінити хід війни. Це – системна діяльність, яка вимагає комплексного підходу. Наприклад, багато хто сподівається, що от отримаємо Taurus – і все зміниться. Але це не так. Крилаті ракети, звісно, є важливими, але час втрачено, і вони вже не є чимось унікальним на цьому етапі війни. Вони допоможуть – так, але не принесуть перелому самі по собі.

Якщо говорити про артилерію, розвідку, авіацію – все це також залишається фундаментальним і має вирішальне значення. Це високоточні засоби ураження, і жоден із них не втратив своєї цінності. Що стосується авіації, ми лише починаємо доводити її до повноцінної ефективності – і в сенсі тактики застосування, і в сенсі озброєння. Ми ще не використали всіх можливостей, які дають F-16, так само, як і Mirage. Ми досі не нейтралізували повністю загрозу КАБів. Це складна робота, яка триває, і багато рішень ще попереду.

Якщо ж дивитися в майбутнє, то основні переваги формуватимуться саме в напрямку новітніх технологій. Йдеться насамперед про системи зі штучним інтелектом, роботизовані платформи, які поступово замінюватимуть і живу силу, і частину броньованої техніки. Це також безпілотні системи – як повітряні, так і морські, які вже докорінно змінили хід бойових дій. І саме в цьому – у сфері передових технологій, інтеграції штучного інтелекту й автономних рішень – я бачу простір для досягнення українських переваг у найближчій перспективі.

– Пане Михайле, знову багато повідомлень про Чернігів, Суми (начебто росіяни встановили контроль над чотирма прикордонними н.п.) і Харків – завдання командування окупантів створити буферну зону глибиною 20 кілометрів. Наскільки це реалістично?

– Згадайте, коли вперше Путін почав говорити про це – це було приблизно півтора року тому. Що після цього відбулося? З’явилася буферна зона, але на території Росії. Тому Путін може скільки завгодно фантазувати, кидати відповідні наративи для власної пропаганди, але до реальності це жодного відношення немає. Це все сигнали Трампу, сигнали, знову ж таки, для західних медіа.

– Також час від часу з’являються публікації про можливу повторну спробу наступу на Київ – з боку Білорусі. У деяких версіях мова йде також про Волинську чи Рівненську області. Чи є підстави вважати, що заплановані на осінь спільні військові навчання у Білорусі за участі Росії можуть перерости у нову хвилю наступу з півночі?

– Ні, наразі немає підстав говорити про реальну загрозу з боку Білорусі. Ба більше – Генштаб ЗС РБ уже офіційно повідомив про зменшення масштабу навчань: кількість учасників буде зменшено вдвічі – з анонсованих 13 тисяч до 7 тисяч військовослужбовців. Такий масштаб уже не виглядає серйозним. Якщо до цієї цифри входять ще й російські військові, то мова про формування будь-якої серйозної загрози для Волині чи Києва – взагалі недоречна. Для того, щоб реалізувати подібну операцію, їм треба завести угруповання 150-200 тисяч військовослужбовців.

– Але непомітно завести таке угруповання просто неможливо…

– Безумовно. Натомість є інша, значно більш реалістична гіпотеза: під прикриттям цих навчань росіяни можуть сконцентрувати сили в Ленінградському військовому окрузі, створюючи потенційні загрози для нових членів НАТО та країн Балтії. Важливо розуміти, що навчання «Захід» – це не лише білоруський майданчик. Це комплексні навчання, що охоплюють також території колишнього Західного військового округу, нині поділеного на Ленінградський і Московський.

Саме тому не можна виключати, що скорочення чисельності навчань у Білорусі є свідомим кроком для перерозподілу військової активності на північному заході Росії. Там може бути сформоване нове ударне угруповання, орієнтоване не стільки на Сувальський коридор, скільки на потенційний тиск на Фінляндію, Естонію та інші північноєвропейські країни. Йдеться не лише про демонстрацію сили, а й про можливі провокації, покликані перевірити єдність Альянсу та викликати дискусію щодо застосування 5-ї статті Статуту НАТО. Такий сценарій виглядає значно більш вірогідним.

– І останнє запитання: коли, на вашу думку, можливий перелам у Великій війні, перехоплення ініціативи Україною?

– Нині слід визнати: ми перебуваємо у стані доктринального, технологічного паритету та оперативного глухого кута. Очікувати радикального перелому ситуації найближчим часом – малоймовірно. Ініціювати масштабні наступальні операції без суттєвого посилення – надзвичайно складно.

Режим Путіна залишається стійким навіть в умовах економічної деградації, тож ми маємо справу з довготривалим сценарієм. Росія вже набуває ознак КНДР 2.0 – автократичної, мілітаризованої держави, ізольованої від світу, але здатної підтримувати свою військову машину в активному стані ще тривалий час.

Тому наразі говорити про стратегічний перелом, на жаль, підстав немає. Восени, ймовірно, з’являться вікна можливостей для заморожування конфлікту. Це слово для багатьох звучить неприємно, але важливо приймати реальність, а не жити ілюзіями. У 2022–2023 роках ми були близькі до зміни ходу війни – згадайте Харківську, Херсонську операції, звільнення Київщини, Сумщини, Чернігівщини. Але на той момент у нас не було повного комплекту спроможностей, який дозволив би реалізувати повноцінний перелом.

Сьогодні ж ми маємо визнати: війна входить у фазу затяжного протистояння, і сценарій заморожування виглядає дедалі більш реалістичним – передусім тому, що Росія потенційно може погодитися на такий варіант.

У разі заморожування конфлікту нашою головною метою стане системне зміцнення Сил оборони, розвиток оборонно-промислового комплексу та підготовка до можливої нової фази війни. «Заморозка» – не завершення війни. Ми повинні повернути всі тимчасово окуповані території, відновити суверенітет та побудувати сильну європейську державу. Це можливо лише за наявності потужних Сил оборони та сучасного ОПК, інтегрованих у європейську систему безпеки.

Україна має взяти на себе лідерську роль у формуванні нової архітектури оборони Європи. Ми повинні допомогти нашим партнерам будувати сили стримування, здатні ефективно протидіяти Росії. Саме Україна може стати ядром цих європейських оборонних сил. Наше завдання – навчити Європу не боятися Росії, як у психологічному, так і у військовому сенсі. Поки що значна частина Європи боїться прямої конфронтації з Росією. Ми маємо змінити цей підхід.

Мирослав Ліскович. Київ