«Піднявши завісу сто років тому на початку листопада, цей театр одразу заявив про себе в  одеському багатоголоссі, назвавшись «Одеською українською держдрамою». Відтоді через його сцену пройшло багато яскравого театрального люду», – розповідає в коментарі Укрінформу про театр-ювіляр театрознавиця Ольга Стельмашевська.

Під час ювілейного вечора згадали всіх режисерів, які долучилися до створення театру із завжди яскравою проукраїнською позицією: від Василя Василька і його постановки-візитівки «За двома зайцями» – до Івана Уривського з «Тінями забутих предків»,  «Карпатського вестерну» Максима Голенка і «Вирію» Олександра Самусенка і Мирослави Ткач.

Святковий вечір з легкої руки, музичного таланту і смаку композитора, піаніста і головного диригента театру Вадима Бесараба – пройшов у джазовому настрої. Із затишною та щемкою атмосферою вдячності тим, хто дарує нам можливість жити і творити: вшанували колегу – помічника режисера театру Віталія Маркитана, який із перших днів вторгнення боронив Україну й загинув на фронті;  підняли на сцену й тих, хто зараз служить у ЗСУ – акторів Павла Чирву, Сергія Куду і Дениса Гранчака, який уперше з початку повномасштабки вийшов на рідну сцену та блискуче прочитав свій вірш, просякнутий любов’ю до театру і біллю за побратимів і посестер, що гинуть на війні.

Звісно, були і вручення почесних звань, нагород, дипломів та цінних подарунків. Нарешті, звання народного артиста України отримав улюбленець публіки і справжня зірка театру – Ігор Геращенко. Львів’янин, який 40 років віддано служить одній одеській сцені. 

Під час нагородження із притаманним одеситам гумором актор сказав, що залюбки проміняв би звання на молодість. Ушанували й найстаршу актрису театру – Ірину Черкаську, яка присвятила цій сцені 63 роки!

Серед найпрактичніших подарунків театр отримав: барабанну установку від Одеського порту для чудового театрального оркестру, сертифікат на придбання освітлювального обладнання від одного з українських банків, 100 тис. грн від облвійськадміністрації, сертифікат на комп’ютер від облради тощо.

Директорку-художню керівницю театру Юлію Пивоварову під час урочистостей по-театральному  невимушено назвали «справжньою Мері Поппінс», яка прилетіла зі свіжим морським вітром і вдихнула в легендарний театр нове життя, відзначили скромними грамотами й подяками.

«Проте саме за керівництва Юлії Анатоліївни у 2021 році було завершено масштабну реставрацію будівлі театру, зведеної у 1903 році як приватний театр для драматичної трупи, осучаснено його айдентику і репертуар, відкрито й залучено багато молодих талантів, яким тут завжди раді», – підкреслює Стельмашевська.

Попри війну, театр не зупинявся ні на мить: 2022 року репетиції та вистави проходили під сценою – так народився формат «Театр в укритті», який став символом незламності: саме тут вже у квітні відбулася перша в Україні прем’єра після вторгнення за п’єсою Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття» у постановці Максима Голенка.

За ці роки театр випустив понад 25 прем’єр, став учасником численних національних і міжнародних фестивалів у Канаді, Польщі, Єгипті, Литві, Румунії та інших країнах. Вистави театру – щорічні фіналісти та призери престижної всеукраїнської театральної премії «ГРА». Сьогодні тут працює близько 50 акторів, серед них: два народні артисти України (Діана Мала та Ігор Геращенко), вісім заслужених, два заслужені діячі мистецтв, яскраве молоде покоління акторів та режисерів.

«Васильківці завжди відкриті до експериментів, мають сміливий і трохи зухвалий погляд на класику, але й традицій не цураються. Тут вирує творча енергія і є все, про що писав патрон театру Василь Василько, говорячи про свою професію: «Режисура – це розум і інтуїція, образ і ідея, зміст і форма, національне і інтернаціональне, закони життя і фантазія, традиції і новаторство…» Немов прочитавши цю фразу, столичний режисер В’ячеслав Жила практично під ювілей театру випустив прем’єру «Привіт, монстре!» за п’єсою Карло Гоцці «Синє чудовисько», – ділиться власними професійними спостереженнями театрознавиця.

За її словами, режисер, поєднавши не зовсім традиційно комедію дель арте з рейв-культурою, інтернаціональну казку, точніше фьябу Гоцці – з національними підтекстами, добре попрацювавши з акторами і хвацько перемішавши всі наявні у своєму театральному арсеналі інгредієнти – Жила влучно потрапив у контекст сьогодення. А воно заплутане, як і сюжет ф’яби, та перенасичене абсурдом. Тому стародавнє місто Нанкін, яке спіткало три покарання: блакитне чудовисько, багатоголова гідра і зачарований лицар-убивця, – до болісного сміху щось нагадало. І попри те, що дельартівські сатиричні маски вийшли трохи інфернальними, комедія – умовною, романтика розбилася об човен тиранії, хтивості, жадібності й дурості – в апофеозі, як у кожній казці, – світло й надія перемогли, адже дурний сон завжди закінчується пробудженням. Васильківці працювали в задоволення і стилістично втримали завдану режисером форму, зробивши декілька приємних акторських відкриттів (наприклад, рухливі і точні артисти Ярослав Бабич у ролі Труфальдіно і Владислав Цобенко в ролі Дзелу).

«Глядача повернули обличчям до себе і симпатичне чудовисько Дзелу передало привіт від барокових чудовиськ (маски комедії дель арте – уособлення соціально-психологічних типів і почуттів різних верств суспільства) – всім нам, сучасним монстрам. А вистава продемонструвала, що з кожною прем’єрою доволі парадоксальний погляд Жили на класичну драматургію, з якої б епохи чи країни походження вона не була, – фокусується на неочевидному, легко виплутується з різних пасток, щоб вийти на яскравий пафос фіналу й впевнено поставити сценічну крапку. А це завжди захоплює», – переконана Стельмашевська.

Театрознавиця резюмує, що «Наша драма» в Одесі  входить у своє нове століття вірною собі: в оточенні молодих, красивих, завзятих. Тут не бояться помилятися і шукати, шуміти і ризикувати, бо саме з цього народжується щось нове. І театр живий доти, доки хтось не боїться фантазувати.

Любов Базів. Київ

Фото Бориса Бухмана