Велика насолода – вивчати вишивку, пізнавати єдність у різноманітті, – цим займаються музеї та дослідницькі колективи. Не менш цікаво дізнатися, що така начебто універсальна річ – великодній кошик – у кожному регіоні інший. Наприклад, у кошику з Луганщини обов’язково будуть мішечок із пшоном та шматки білої крейди, а із Закарпаття – конче солона паска без білої поливи і пляшка домашнього червоного вина. Кореспондентка Укрінформу мала нагоду порівняти великодні кошики на «батлі» великодніх традицій, який організували жінки з ГО «Дієва громада» та відома закарпатська кондитерка Мирослава Голонич.

У ЗАКАРПАТСЬКОМУ КОШИКУ – СОЛОНА ПАСКА, ШОВДАР І ПИКНИЦЯ

– Це наш четвертий захід такого формату в рамках проєкту «Жіноча сила в єдності». Коли обирали тематику, зупинилися саме на «батлі» великодніх кулінарних традицій та звичаїв кожного регіону. У ньому беруть участь вимушені переселенці з Луганщини й Донеччини, які осіли на Закарпатті, закарпатські дослідники, долучаються онлайн представниці з Львівщини та Буковини, – каже Мирослава Голонич.

Вона, власне, і презентувала закарпатський традиційний кошик на «батлі». У ньому – домашня солона паска з прикрасами з тіста, саме такі пекли й печуть у селах на Закарпатті. У містах останнім часом через вплив соцмереж, реклами, розвиток кондитерських проєктів господині також готують солодкі паски типу панетоне – з родзинками та поливами, декором. У кондитерській пані Мирослави такі паски теж виготовляють. Утім, справжня закарпатська паска – це здобна випічка на великій кількості яєць, молоці, несолодка і прикрашена завитками зі здобного тіста або ж орнаментами з прісного.

– У закарпатському кошику неодмінно є: шовдар – вуджений свинячий окорок; пикниця – гостра домашня ковбаса з паприкою; крашанки, фарбовані в цибулинні; грудка сиру (це може бути кисломочний сир або ж зварений за особливим великоднім рецептом із додаванням яєць, цукру чи спецій) та масло (зазвичай із нього виготовляють баранчика). До кошика також кладуть пляшку з домашнім закарпатським червоним вином, – розповідає Голонич.

У ГАЛИЧИНІ ПЕКЛИ ТРИ ВИДИ ВЕЛИКОДНЬОГО ХЛІБА

Про вміст та наповнення великоднього кошика галицьких господинь (локально – Львова) розповідає відома дослідниця галицької кухні Пані Стефа (Маріанна Душар). Насамперед вона зазначає, що досліджувати великодні кошики різних регіонів надзвичайно цікаво – так можна щось додати до своїх звичаїв.

– Я дуже коротко розкажу про наші родинні традиції складання великоднього кошика у Львові, бо якщо би говорити докладно, це забрало б дуже багато часу. Власне, готувати страви починали із Чистого четверга, до того є час на прибирання в оселі. У Галичині завжди практикувалося, що Великдень треба зустрічати в чистоті. У міських умовах – це помити вікна, випрати фіранки, перетрусити постіль – різна домашня метушня. Вважається, що паску треба пекти у четвер, після того як прибрали хату. Та нині жінки більше зайняті на роботі, тому випікають тоді, коли можуть. Може бути і в п’ятницю ввечері, і в суботу. Звісно, це йде в розріз із тим, що пишуть етнографи. Водночас це можливість традиції жити далі, у сучасному світі, – наголошує Пані Стефа.

Дослідниця зауважує, що борошно для пасок завжди обирали найкраще.

– Перед тим як замішувати тісто, господиня одягалася у все чисте й молилася. Вважалося, що під час замішування та випікання не можна сідати, бо паска сяде. Також не можна, щоб до хати заходив хтось чужий. Тобто є багато побутових забобонів щодо цього, – додає вона.

Загалом, акцентує Пані Стефа, у Галичині є три види великоднього хліба.

– Це паска кругла, у міру солодка, ошатно прикрашена заплетеними з тіста хрестами та косами. Це – хліб-символ, провісник вдалого року та здоров’я для цілої родини. Якщо паска вдається, значить, і рік буде вдалий, – ділиться пані Душар.

Другий вид великоднього хліба – колач: ледь солодкуватий, його заплітають косами і посипають маком. Споживають замість хліба під час великодніх частувань.

І третій вид – баба: найсолодша й найбагатша випічка. Є рецепти баб на 30–60 яєць, із додаванням мигдалю, родзинок, шафрану та інших спецій. Пекли бабу в круглих формах з отвором посередині, цей хліб – у вигляді вінка. Баби зазвичай не освячували.

Ще був великодній баранчик, якого пекли в спеціальних литих формах, але у нас в родині його ніхто ніколи не їв. Його святили, ставили в креденс, він там міг роками стояти. Це більше символічний хліб, хоча знаю, що його споживають, – додає дослідниця.

Маріанна Душар каже, що нині паски і баби для багатьох – те саме.

– Більшість жінок тепер печуть щось середнє між паскою та бабою. Це солодка випічка з родзинками й цукатами, де є багато масла й жовтків. Але колись ці види великодніх хлібів розрізняли, і досі є у Львові родини, які печуть усі три, – зауважує.

ПИСАНКИ ЗАВЖДИ ПРИВОЗИЛИ З КОСМАЧА, І ЦЕ – НЕ ВИДУТІ ЯЙЦЯ

Цікавим моментом у львівському Великодні є те, як переплітаються різні регіональні традиції, наголошує Пані Стефа.

– Скажімо, у мене вдома не писали писанок – усі вони були з Космача чи з Пістиня. Їх завжди привозили з Карпат. Моя класична писанка – космацька, чорно-жовто-червона, дуже делікатна. І важливим було, що писанки – на цілих яйцях, не на видутих. Адже так зберігається символізм, який закладається у яйце на Великдень. У мене вдома є писанки ще з дитинства. Я їх дуже бережу і люблю. Так само до Великодня у нас намагалися привезти з базару сирних коників – це теж один із моїх маркерів цього свята, – каже пані Маріанна.

Додає, що сам великодній кошик зазвичай сплетений із лози, і упродовж року в ньому нічого не зберігають. Так само й щодо серветки – нею користуються тільки раз на рік, на Великдень.

– Що ми кладемо в кошик? Паску – одну велику, якщо є діти, може бути ще маленька. Якщо кошик більший, кладемо також баранця і бабку. Неодмінно – крашанки і писанки. У нас клали писанки і варені вже почищені яйця, які пізніше ділять під час сніданку. Сир – це могла бути печена солена запіканка або просто грудка сиру. Масло зазвичай викладали на тарілочку й декорували хрестом із листочків бужбану (самшиту) або горошків чорного перцю. Обов’язково – цілий корінець хріну, бажано із зеленою гичкою. Сіль у відкритій сільничці. М’ясо та ковбаса. Неодмінно – свічка: її запалювали під час освячення і потім ставили на стіл під час великоднього сніданку. У родині мого чоловіка є традиція ставити в кошик ножа, яким потім різатимуть усе свячене, у нас такого нема, але я запозичила. У нас ніколи не кладуть до кошика алкоголю, – розповідає дослідниця.

Великодній похід до церкви – це насамперед релігійний ритуал, але також світський. У Галичині кожна господиня свій кошик збирає так, щоб потім було не соромно відкрити його до освячення. Усе має бути гарно задекороване.

– Стіл застеляють білим обрусом, використовують святковий посуд. Сніданок починається з молитви. Найстарший у родині ділить яйця і каже: «Христос воскрес!». Потім усі з родини тричі цілуються одне з одним, сідають за стіл і снідають. Це – момент єдності, де завжди бажають від нині за рік добра і всього найкращого. До сніданку дається усе, що святилося в кошику, а ще – холодець, вудженина, усе, що не їли під час посту. Ми також частуємо домашню худобу, назвімо це так, – у нас це собаки. Даємо їм свячене яйце, вважаємо, що так правильно, – додає вона.

НА БУКОВИНІ В ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР ХОДЯТЬ ВЕЛИКОДНІ «КОЛЯДНИКИ»

Письменниця, етнографка Іванна Стеф’юк розповідає про буковинські традиції великоднього кошика.

– Буковина також має кілька видів великоднього хліба. Перший – рогата паска. Висока, декорована тістом, роги – це і є сварги, або сонячний хрест. Наступний вид паски – із сиром або бриндзою – роблять румуни Буковини. По суті, це хлібний корж, верх якого – сирна начинка кольору сонця. Бабка на Буковині – це висока здобна випічка з поливою. У минулі століття цією поливою була сота (розведений водою цукор) і фарбоване пшоно, тепер – кондитерські варіанти. Один із видів християнського хліба – дора. Можна сказати, це – великий корж: від пів метра в діаметрі, з єдиною прикрасою – хрестом. Його першим саджають у піч. Колись про те, що ця паска випеклася, салютували пострілами, ця традиція не збереглася, – розповідає пані Стеф’юк.

Особливий вид великоднього хліба – кукуци (або жайворонки).

– У нас є традиція, коли малі діти в Чистий четвер ходять сповіщати ґаздів, примовляючи: «Грійте діда, дайте хліба!». Як колядники, тільки великодні. «Грійте діда» – запаліть вогонь за своїх предків, пом’яніть їхні душі. «Дайте хліба» – дайте великоднє печиво за те, що вам про це нагадали, – каже етнографка.

ОКРЕМИЙ ВЕЛИКОДНІЙ КОШИК – ДЛЯ ТОГО, ХТО ЦЬОГОРІЧ ВІДІЙШОВ У ЗАСВІТИ

За її словами, ще одна дуже гарна традиція на Буковині – споряджати не один, а два великодніх кошики, якщо в цьому році когось із рідних не стало.

– Тобто не просто поминають душу, яка пішла від родини цього року, а споряджають за неї кошик – такий, як собі. І цей кошик віддають людині, яку любив померлий, – розказує Іванна Стеф’юк.

Зауважує, що писанки в регіоні пишуть на «живому» яйці.

– На вареному пишуть ті, якими згодом будуть ділитися. Шкаралупки після трапези збирають і пускають за водою – вони мають допливти до предків до рахманського Великодня (припадає на 25 день після Пасхи, – ред.) і сповістити їх про свято, – каже.

Іванна Стеф’юк розповідає, що на Буковині проживають різні національні спільноти, у яких також дуже цікаві великодні традиції.

– Наприклад, у німців – печені баранці. У наших старообрядників паску печуть триярусну, усередині хліба в другому ярусі – сушений виноград. Буковинські роми випікають паску високу, як бабку, але без поливи. Роми встромляють свічку в паску, а не кладуть поруч, – ділиться.

«ИРІЄВА ПАСОЧКА» З ОКУПОВАНОЇ ЛУГАНЩИНИ

Про великодні традиції Луганщини під час «батлу» розповіла краєзнавиця, носійка традиції нематеріальної культурної спадщини зі Старобільська Любов Козиренко.

– Я жителька невеличкого села на крайньому сході України. У нас були свої великодні традиції. Почну зі складу нашого кошика. Там завжди є пасочки, крашанки, пшоно, сіль та крейда. Крашанки у нас фарбовані в цибулинні – на них накладали листочки, які творили на яйці візерунки, – розповідає краєзнавиця.

Ділиться, що посвяченим у мішечку пшоном посипали навесні город, коли вперше на нього виходили. Це було обрядом на майбутній врожай. Також цим пшоном годували перших курчат.

– Узагалі уся наша великодня обрядовість пов’язана зі зв’язком із предками та захистом від злих духів світлого майбутнього. Самій традиції випікання паски у четвер передувало багато подій. Коли сходило тісто, господині мали посіяти першу капусту – вважалося, що тоді головки будуть великими і не порепаються під час росту, – продовжує розповідь пані Козиренко.

Вона каже, що крейду до великоднього кошика кладуть тому, що на Луганщині її наділяли особливими здібностями, вона слугувала оберегом від злих духів.

– Саме освячену на Великдень крейду використовували потім в обрядовості упродовж року. Під час Водохреща нею, наприклад, малювали хрести над дверима та вікнами, – зауважує.

Для захисту від злих духів використовували й сіль із великоднього кошика.

– Свяченою в кошику на Великдень сіллю посипають обійстя. Сіль промивають у семи водах і запікають разом із пасками у четвер. Потім її освячують на службі в храмі, а після повернення з освячення кошиків господиня найперше обсипає господу цією сіллю, – розповідає етнографка.

Акцентує, що на Луганщині є унікальна традиція «ирієвої пасочки».

– Це обряд пов’язаний зі споминами про наших предків. Обирають найгарнішу пасочку і ставлять на покуть – на цілий рік, до наступного Чистого четверга. Тоді попередню забирають і ставлять нову. А з минулорічною йдуть до водойми і пускають її в ирій. Як пояснювала мені бабуся, ирій – це той світ, де живуть люди, які залишили цей світ. Ирієва пасочка упродовж року оберігала родину від усіх негараздів, хвороб. Вона увібрала в себе зло та захистила родину, і тепер її відправляють до предків. Про цю традицію я дізналася від бабусі в 14 років і практикую вже понад 30 літ. Останні три роки, в умовах вимушеного переселення, не завжди була можливість випікати паски. Проте де б я не була, одна пасочка завжди стоїть у мене на кухні, – ділиться Любов Козиренко.

У ЧАСОВОМУ ЯРІ ОСВЯЧУВАЛИ ЗЕРНО, ЩОБИ ПОСИПАТИ МОГИЛИ РІДНИХ

Старший викладач кафедри відчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Валерій Богуненко розповів про традиції, які побутували в його рідному місті Часів Яр на Донеччині.

– Я історик, але говоритиму про наші великодні традиції як звичайна людина, що з 1986 до 2024 року мешкала у Часовому Ярі. Ми жили в центрі міста – саме там, де тепер точаться запеклі бої, де був мій музей. Здається, ворог так і не зміг подолати цю вулицю Олекси Тихого. Часів Яр – місто, не село, і досвід традицій на Великдень там свій. Саме такий, який має бути у невеликому промисловому місті, де не було традиційного життя, як у селах.

У Часовому Яру мешканці з’явилися, отримавши сюди так звані комсомольські путівки, переїхавши з інших міст і сіл Донецької та сусідніх областей. Вони привезли зі собою свої традиції. Цікаво, що ці традиції згодом були дуже спрощені, я б сказав, редуковані, стиснуті. Великодні традиції – не християнські, а народні, язичницькі, виробилися впродовж анропосоціогенезу. Як діє первісна свідомість? Аналогічно. Щось міцне, як хрін чи часник, – це захист від зла, додає здоров’я. Зерно – те, що надасть сили, що здатне відродитися. У нас теж освячували зерно, але ним посипали не городи, а могилки рідних, куди йшли в перший день Великодня. Це і є стиснута в міському часі традиція. Відома історія вже часів пропаганди православ’я, коли батюшки казали прихожанам, що це свято – християнське і не треба його змішувати із відвідуванням могил, бо Христос з могили вийшов у цей день. Мовляв, ідіть туди в поминальну суботу. Але люди все одно йшли: не нами це заведено, не ми це порушуватимемо. Отже, у нас в Часовому Яру Паска та «гробки» поєдналися, – розповів Богуненко.

На завершення, доповнюючи пана Валерія про зміну традицій під натиском часу та обставин, треба сказати, що тепер великодні традиції, а особливо на окупованому та зруйнованому Сході, вимиваються штучно – під натиском нелюдів з-поза російського кордону. Утім, дуже хочеться ще раз пригадати слова берегині нематеріальної культурної спадщини зі Старобільська Любові Козиренко, що навіть під час вимушеного переселення, де би не була, береже свою унікальну великодню традицію. Саме так, напевно, і відстоюють ідентичність у часи війни. Залишатися українцями під жорстоким натиском росіян нам допомагають і великодні традиції. Зберігаймо їх!

Тетяна Когутич, Свалява

Фото авторки