Із першою скрипкою і концертмейстером Луганського симфонічного оркестру Юрієм Кириченком ми практично не перетинались, хоча й віталися при випадкових зустрічах у Луганську в коридорах філармонії або Інституту мистецтв і культури, де він викладав. Було це безкінечно давно, в напівзабуту епоху – до 2014 року.

І от днями в Черкасах, на афішах обласної філармонії, побачив знайоме обличчя: Черкаський академічний симфонічний оркестр запрошував на відкриття 35-го сезону, соліст – народний артист України Юрій Кириченко. Отже, він вирвався з окупації…

НАВЧАННЯ В БАХМУТІ Й ФІЛАРМОНІЯ В ЛУГАНСЬКУ

Ми зустрілись у кабінеті головного диригента Черкаського симфонічного оркестру Олександра Дяченка. Із Юрієм Миколайовичем вони виявилися земляками – мало того, ще й дуже давніми друзями.

– Ми з Юрою вчилися на одному курсі в консерваторії в Донецьку. У гуртожитку наші кімнати були через стінку. А потім доля так склалася, що він поїхав працювати в Луганськ. Служити в армії, – каже Олександр Миколайович.

Дяченко народився в Слов’янську на Донеччині, а в музичному училищі навчався в Бахмуті (тоді ще Артемівську). Майбутній же скрипаль родом із Артемівська, але першу музичну освіту отримав у спеціалізованій музичній школі-десятирічці в Харкові. У 1981-му обидва вступили в Донецький музично-педагогічний інститут (з 2002-го – державна музична академія ім. Сергія Прокоф’єва). Після вишу їхні шляхи розійшлися. Олександр Миколайович отримав направлення в Черкаси, його товариш пішов до лав Радянської армії.

– При Ворошиловградському вищому військовому авіаційному училищі штурманів, де я проходив строкову службу, був серйозний духовий оркестр, десь 45 різних музикантів і диригент. Там я грав на саксофоні, – каже Кириченко.

– А як ви перейшли до філармонії в Луганську?

– Їм був потрібен скрипаль. Хтось дізнався, що я в училищі служу. Мені передали, щоб підійшов до філармонії. Я так і зробив, і там залишився.

…Про роки, проведені в Бахмуті, в Олександра Дяченка залишилися теплі враження:

– Чотири роки я там навчався, гарне було місто, – згадує він. – Поруч із училищем – річка Бахмутка. Взимку вона замерзала; як сніжком її припорошить, ми гасали на лижах на уроках фізкультури. Усього не пам’ятаю, бо вже 45 років, як закінчив. Ціле життя минуло.

По закінченні консерваторії Дяченко приїхав за направленням до Черкас і очолив оркестрову групу Черкаського народного хору.

– У хорі я пропрацював чотири роки. А потім, у 1990 році, поступив на навчання в Київську консерваторію на факультет оперно-симфонічного диригування.

– Суміщали роботу і навчання?

– Ні, я був змушений розрахуватись із філармонією, бо в Києві не було заочного навчання. Щоправда, керівництво консерваторії пішло мені назустріч, і я з 1992 року почав працювати у вільнішому режимі. Здавав свої сесії, але більше уваги приділяв оркестру, який уже започаткували тут, у Черкасах, – ділиться Олександр Миколайович.

МІЖ БЕТХОВЕНОМ І ГЕРШВІНОМ

Камерний оркестр Черкаської обласної філармонії почав працювати в 1992-му, а за 20 років, у 2012-му, в області з’явилася можливість створення, так би мовити, повнокровного симфонічного оркестру, який цими днями й розпочав свій 35-й концертний сезон. Весь цей час його очолював нині заслужений діяч мистецтв України Олександр Дяченко.

Нинішній сезон розпочався виконанням фіналу Сьомої симфонії Бетховена, після якої грали концерт №2 для скрипки з оркестром Генрика Венявського і кілька мініатюр різних інших авторів.

– Як ви формуєте репертуар?

– Найбільше я відштовхуюся від соліста. Як приклад, цей концерт, який ми готуємо. Юра буде грати Венявського, а це романтик чистої води. Концерт іде десь 25-27 хвилин. А раз є в мене романтика, значить, треба щось із віденської класики, щоб люди слухали. Тобто ми будемо починати концерт із Бетховена, а потім піде романтика – Венявський. Після нього – якісь мініатюрки. Будуть твори Гершвіна, тобто джазова музика, і наших сучасників. Хоч дехто вже відійшов у засвіти, але, я вважаю, Мирослав Скорик залишається з нами, – розповідає Дяченко.

Із Черкаським оркестром виступало багато знаменитостей. Покійний Богодар Которович грав тут не один концерт. Як і його донька, блискуча скрипалька Мирослава Которович. Ольга Басистюк теж працювала в Черкасах на кількох концертах. Серед сучасних піаністів – Марія Пухлянко, професор, викладач Київської консерваторії. У листопаді очікують диригента з Польщі.

– І от зараз, на відкриття сезону, ми запросили народного артиста України Юрія Кириченка, – додає Дяченко.

– А кого можете назвати з черкащан? Знаю, ви з Монастирською робили деякі проєкти.

– Так, ми працювали з Людмилою Вікторівною, ще коли у нас був камерний оркестр… Вона була вимушена на певний час із Києва переїхати до Черкас, працювала в обласному драмтеатрі. Потім стала солісткою Київської національної опери. Це дійсно видатна співачка, не лише європейського рівня. Вона – друг нашого оркестру, інколи заїжджає в гості. Ми з нею вже не один раз робили концерти, також приїжджала до нас торік, на ювілей філармонії.

ПРОСОЛЕНА ПАМ‘ЯТЬ

Репетиція оркестру була призначена на третю годину пополудні; диригент писав оркестровку, але люб’язно відволікався на запитання. Зі скрипалем спілкувалися із певними перервами: грати на скрипці й одночасно говорити із напівзнайомою людиною – вельми проблематично. Тим не менше, наважився спитати Юрія Миколайовича про «луганський» період його творчого життя, зокрема про виступи в соляній шахті на його малій батьківщині.

– Розкажіть про соляну шахту, де ви виступали з австрійським диригентом Куртом Шмідом. Відчутна різниця зі звичайним концертним залом?

– Виступали там двічі. Я вам скажу чесно, мені не сподобалась акустика. Розумієте, там дуже висока волога, а вона забирає звук. Постійно 14 градусів. Ми виступали в смокінгах… Ні, при тій температурі нормально почуваєшся, тільки десь після першої пів години відчуваєш на обличчі і на губах сіль.

– А решта музикантів, а публіка? Там же кількасот метрів під землею… Цей фактор на вас не впливав?

– Ми грали на глибині 340 метрів; у кого нема клаустрофобії, для тих нормально. Усі ж дорослі люди, треба було зібратися, – додає скрипаль.

Звісно, поцікавився, чи не знає Юрій Миколайович про долю тих, з ким він працював у Луганську, хто зумів виїхати з окупованого міста до Сіверськодонецька, а після 2022-го року – кудись іще далі. Згадали талановиту співачку Олену Босенко. Музикант її пам’ятає; він навіть знає, що її чоловік Ігор Новіков помер до повномасштабного вторгнення. Але де вона зараз, йому не відомо.

– Не знаю, хто й де тепер. Для мене Луганськ – наче сон. Довгий сон довжиною в майже 28 років.

СВОБОДА ДЛЯ МИТЦЯ

У 2014-му народний артист України Кириченко мало не фізично відчув, що перебувати в окупації він не зможе – і виїхав до Полтави на запрошення давніх друзів. До речі, туди ж перебрався й Інститут культури і мистецтв, який, зі зрозумілих причин, «понизили» до статусу факультету Луганського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Музикант продовжує свою викладацьку діяльність нарівні з виступами як соліста Полтавського академічного симфонічного оркестру.

Юрій Миколайович веде активну концертну діяльність. Виступає не лише в Україні, а й за кордоном – в Австрії, Китаї, Японії.

– Ви працювали і в Донецьку, і в Луганську, в Полтаві тепер працюєте, в Черкасах буваєте. Можете сказати, де найкраща атмосфера для музиканта?

– Там, де живуть українці – там і найкраща атмосфера.

– Тобто Луганськ, Донецьк відпадають?

– Ну, як бачите. Знаєте, попасти до ворогів і очікувати там нормальну атмосферу… Я, нормальна здорова людина, погодитись на це не готовий.

Щодо репертуару, за його словами, музиканти виявляють солідарність у тому, що мають грати. Головне, щоб це була хороша музика, щоб вона впливала на людей і на самого соліста.

Музиканти запросили кореспондента Укрінформу на репетицію концерту Венявського. Чого не очікував, так це того, що диригент лише три чи чотири рази зупиняв оркестр, аби дати ті чи інші настанови. Причому робив це Дяченко не як імператив, а якось у режимі «давайте порадимось». Щоправда, колектив усе одно сприймав зауваження керівника з мовчазною згодою, відчувався незаперечний авторитет. Досить великі фрагменти концерту Венявського виконувалися настільки злагоджено і потужно, що складалося враження не репетиції, а давно підготовленого виступу європейського оркестру високого рівня. Приблизно як програвання запису на дуже високоякісній аудіоапаратурі. Юрій Миколайович не став заперечувати: – «Може, може. Це допустимо, я можу вам повірити».

РОЛЬ ДИРИГЕНТА

У цьому зв’язку згадав один концерт у Сіверськодонецьку під керівництвом колишнього керівника Луганського оркестру Курта Шміда. Все йшло як завжди, аж от диригент кудись відійшов – і музиканти самі зіграли «Мелодію» Мирослава Скорика.

– У принципі, є дуже багато творів, які оркестри – навіть симфонічні – можуть виконувати без диригента, – коментує Олександр Миколайович. – Але там усе одно хтось повинен виконувати керівну роль – бути першою скрипкою. Ось вона за першим пультом сидить, головою або смичком показує такт – і оркестр вступить. Або, припустимо, треба рітардандо заграти чи ачелерандо (уповільнення або прискорення темпу). Це ж хтось повинен повести за собою, тому що у кожного – своє відчуття.

Він додає, що не завжди, коли є диригент за пультом, оркестр матиме успіх.

– Кажуть, усі диригенти діляться на три категорії. Перша – ті, хто не заважає музикантам грати. Друга категорія, на жаль, це ті, які оркестру заважають, хоч таких дуже небагато. І третя, дуже маленька – які допомагають музикантам виконувати твір. Оце вам уся правда. До якої категорії я себе відношу? Це в музикантів питайте, не в мене. Вони грають, вам розкажуть більше.

Заговорили про Бетховена, і тут з’ясувалося, що в Черкасах неможливо повноцінно виконати Дев’яту симфонію. Просто немає в місті академічного хору відповідного складу.

– Тому ми беремо ті твори, які нам по силах. Наприклад, у нас, на жаль, тільки один гобой. Другий під’їжджає на програму чи то з Києва, чи ще звідкись. І так, у принципі, по кожному інструменту. І скрипалів запрошую підсилити, і духовиків. Музиканти в Черкасах не залишаються. Вони їдуть до Києва і далі. Це проблема не лише Черкас, а й Полтави, Чернігова, і в Києві гобоїстів зараз не так багато. Перспектива – не дуже рай, скажімо так.

* * *

І все ж є всі підстави сподіватися, що черкаські музиканти ще якийсь час зможуть організовувати рай як не для себе, то для своїх шанувальників. У оркестрантів вистачає майстерності, аби підбирати репертуар достатньо різноманітний і по складності для виконання, і по привабливості для публіки, яка не звикла нудьгувати на концертах.

Михайло Бублик, Черкаси

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.

Збірка вийшла у видавництві Bloomsbury. Грем і Кляйн запросили батьків з усього світу написати синам про те, що вони не могли сказати вголос, і зробити це початком відвертої розмови між батьками й дітьми.

До проєкту долучилися чоловіки з різних професій і життєвих обставин: лікарі, будівельники, актори й ув’язнені. Також у збірці є тексти батьків зі світу спорту й розваг.

«Сповнена надії, страху, сорому та гордості, Letters to Our Sons – це відвертий і надзвичайний потік подекуди хаотичних, часто радісних і завжди складних реалій сучасного батьківства», – йдеться в описі книжки.

Автори ставлять батькам запитання, які стосуються різних моментів життя синів: Яку пораду варто було дати перед першим днем у школі? Що сказати, коли син пропустив гол або забив його? Що сказати в день, коли він пішов з дому? Коли батько востаннє його обіймав? І що б він зробив інакше, якби мав шанс почати знову?

За словами Грема, після виходу його серіалу «Юнацтво» (Adolescence) він зрозумів, що батькам і синам бракує спілкування. Збірку він назвав продовженням послання серіалу та інструментом, який допоможе батькам частіше говорити із синами.

Збір листів Грем і Кляйн оголосили в жовтні 2025 року та приймали до 12 січня 2026 року, а добір остаточно ухвалювали видавництво, Грем і Кляйн. Лист Грема до власного сина теж увійшов до книжки.

Головін зазначив, що його дуже зачепила думка Грема з передмови до книжки про те, що за останні 50 років змінилося саме розуміння того, що означає бути чоловіком. За його словами, видавці отримали понад 1600 листів від батьків з усього світу.

Один із друзів Грема після написання листа дві години плакав: він усвідомив, наскільки сильно любить сина і наскільки важливими були ці стосунки.

Інший чоловік у листі вперше попросив сина пробачити за те, як залежність вплинула на дитинство хлопця. Грем також пише, що такий лист може мати майже терапевтичний ефект: допомагає краще зрозуміти себе, стосунки із сином і те, що хочеш передати далі.

Свій лист Владислав Головін писав тиждень: писав, перечитував і переписував. Поступово він зрозумів, що пише не лише для сина, а й для себе. За його словами, пояснюючи дитині власні переконання, довелося спершу відповісти собі на запитання, що для нього справді важливо, чому він зробив ті чи інші вибори, про що шкодує, чого боїться, чим пишається й заради чого живе.

«Саме тому я так відверто писав синові про те, що відчуваю. Про страх не встигнути сказати йому найважливіше. Про біль від того, що між нами понад 2000 кілометрів. Про те, чому залишився в Україні, хоча міг виїхати. Про свої помилки як батька. Про те, що мені найважче не через ракети чи обстріли, а через тишу квартири, коли після роботи не чую: “Тато прийшов!” І про те, як сильно я ним пишаюся», – зауважив Головін.

Журналіст підкреслив: «Мені здається, саме в цьому і є одна з важливих змін у сучасному розумінні мужності. Нова модель чоловіка не заперечує силу. Вона просто перестає вважати вразливість її протилежністю».

Головін сподівається, що книга Letters to Our Sons вийде українською наступного року.

Як повідомляв Укрінформ, письменник, художник, режисер і військовослужбовець Валерій Пузік удостоєний премії імені Богдана Хмельницького за книжку «З любов’ю – тато!», яку написав на війні як розмову із сином.

Перше фото: facebook.com/vladyslav.golovin

У «Дії» стартує голосування за знакову українську книжку останніх п’яти років у межах проєкту «Знакові видання Незалежності: 35 книжок, які ми обираємо разом».