Український гурт «ДахаБраха» 5 травня – під час європейського туру – завітав до Брюсселя. Фронтмен і вокаліст гурту Марко Галаневич поспілкувався з Укрінформом про культурну дипломатію, вплив їхньої музичної творчості на сприйняття України за кордоном та значення виступів для вимушено переміщених осіб і ветеранів.

МИ ХОЧЕМО, ЩОБ В УКРАЇНИ БУЛО ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ДРУЗІВ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

– Чергова зупинка у вашому європейському турне – Брюссель. Сьогодні на концерт прийшли сотні людей, досить інтернаціональна аудиторія, далеко не тільки українці, а й місцеві та іноземці, які приїхали працювати в Бельгію. Я бачив вас із українським прапором на сцені, бачив реакцію зали, як люди не хотіли вас відпускати… Це може прозвучати як кліше, але це один із прикладів культурної дипломатії, принаймні в одному з вимірів. У мене просте питання: як би ви схарактеризували – що саме ви робите?

– Усе просто. Ми гурт «ДахаБраха», і ми граємо концерти по всьому світу. Від Нової Зеландії до Канади. І для нас важливо не просто представляти свою музику. Для нас зараз супер важливо доносити певні меседжі. Про те, що війна триває. Про те, що підтримка України надзвичайно важлива.

Як нам багато хто каже, в нас виходить достукатися до глядачів через емоції. Не стільки інформаційно, адже ми не розповідаємо, скільки людей загинуло або куди рухається фронт… Але емоційно люди реагують, і вони підтримують нас. Це дійсно відчувається зі сцени.

І ми сподіваємося, що потім, коли вони повернуться додому, на роботу, спілкуватимуться з друзями, слово про Україну буде пливти далі. Ми хочемо, щоб в України було якомога більше друзів у світі.

Також ми збираємо гроші для наших захисників. Продаємо наш мерч, а також влаштовуємо після кожного концерту аукціони, де я пропоную глядачам позмагатися за придбання моїх картин. Як я кажу зі сцени, я «молодий і талановитий художник… може не дуже й молодий, але дуже відомий».

Буває, вдається зібрати 4000 євро за вечір, а бувало й 11000 євро, що, звичайно, дуже приємно.

НАШІ ВИСТУПИ – НАЧЕ МІСТОК ДО БАТЬКІВЩИНИ ДЛЯ ПЕРЕМІЩЕНИХ УКРАЇНЦІВ

– Ваш попередній тур Європою відбувся достатньо давно. Чи відчувається якась різниця у сприйнятті?

– Нам дуже важко це зрозуміти, чи змінилася Європа у ставленні до України, тому що у нас немає прямого контакту та глибокого спілкування. Але емоційно ми відчуваємо таку саму солідарність, таку саму підтримку, таку саму віддачу від людей. Як завжди, до нас приходить багато місцевих.

Але так само важливо, мені здається, бачити на концертах наших рідних українців. Багато хто приходить і бачить нас уперше. Навіть не чули про нас раніше.

Можливо, наші виступи можна описати як такий собі місточок для цих людей до Батьківщини. Важливо, щоб вони відчували душевний зв’язок з Україною. І дійсно, більшість хочуть жити в Україні, й сподіваюся, ці люди свого часу туди повернуться.

ЗАРАЗ ВАЖЛИВО СИСТЕМНО РОЗПОВІДАТИ ПРО УКРАЇНУ ЗА КОРДОНОМ

– Ваша робота помітна, ви відомі за кордоном і не припиняєте гастролювати, роблячи свій внесок у просування України. А як, за вашими відчуттями, українська культура в цілому представлена за кордоном? Наскільки іноземці обізнані про нашу країну, нашу історію, наші цінності? Як сказав в інтерв’ю Укрінформу ваш художній керівник Влад Троїцький минулого року, важливо системно сіяти українські зерна…

– Я, можливо, скажу дещо дуже схоже на те, що казав Влад, адже ми з ним часто говоримо на цю тему. Ми розуміємо, що один із варіантів інтеграції української культури в європейську – це колаборації, взаємодія з різними культурними інститутами, які тут існують.

Помітно, що наша державна культурна політика ще не опрацьовує всі існуючі можливості. Ті меседжі, які ми доносимо – це в основному те, що ми самі інтуїтивно відчуваємо. Але ми, умовно кажучи, не бачимо якогось системного, серйозного тилу з боку саме державного культурного блоку. Ми б хотіли більше працювати на державу, робити більший внесок, аніж ми робимо зараз.

Я, буває, звертаюся до чиновників за нагоди, кожного разу повторюючи, що зараз важливо говорити, розповідати про Україну за кордоном, і робити це системно.

Натомість у Росії є величезний фінансовий ресурс, щоби системно просувати через культуру свій контекст агресії проти України. У них культура – це якісний інструмент пропаганди, і, на жаль, він працює.

– Але, як і в питаннях оборони, коли недостатньо матеріальних ресурсів, українці славляться своєю винахідливістю і чудовими креативними ідеями.

– Так все і є, але водночас все ж треба якась підтримка з боку державного апарату.

Цього нам поки не вистачає. Наразі все, що ми робимо в цій культурній дипломатії, це по суті аматорство. Можливо, ось ця анархія і заряд перших місяців або років великої війни й допомагали раніше, але зараз хочеться якоїсь структурованості.

– А було у вас колись таке, що до вас зверталися глядачі за кордоном та розповідали про якісь аналогії між тим, що відбувається в Україні, та тим, що було колись в їхній історії?

– Було якось у Мексиці, де до нас підійшли люди та висловили підтримку в нашій боротьбі з імперіалізмом. Звичайно, в них там своя історія, але вони сприймають нас як силу, яка протидіє саме імперським амбіціям Кремля. Визнаю, коли ми їхали в цю країну, ми не очікували такого прийому… Там вони ще й українські пісні вивчили, щоб нам заспівати. Можливо це тому, що в нас був певний контакт з організаторами концерту. Але ось такі прояви хотілось би масштабувати.

У НАС НА СЦЕНІ ЗАВЖДИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР

– Часто бачите на своїх концертах українських військових?

– Дуже часто. Це ті, хто проходять лікування та реабілітацію за кордоном. Вони часто просто не можуть знайти слів, по-доброму навіть трохи шоковані. Мало хто висловлює свої емоції словами, але пам’ятаю, буквально нещодавно до нас підійшов ветеран і дуже серйозно сказав мені: «Чуєш, не зупиняйтеся! Наші хлопці там не зупиняються, і вам не можна».

– Бували колись випадки, коли вам якось заважали за кордоном із проведенням концертів, влаштовували провокації або встановлювали якісь обмеження?

– Мабуть, рік тому нам подекуди забороняли писати на сцені окремі слова чи фрази – як “Russia is a terrorist state”. Це було у Швейцарії та Британії. А якихось провокацій не було. І ми продовжуємо говорити зі сцени про підтримку України та засудження Росії. Завжди на сцені український прапор. Я чув, що на громадських заходах, акціях і протестах таке трапляється, але у нас ні. Можливо та сторона, агресори, просто не сприймають серйозно…

МИ ВКЛАДАЄМО НОВІ СЕНСИ В НАРОДНІ ПІСНІ

– До речі, у ваших піснях ніколи прямо не йдеться про війну. Це може бути лише на рівні відчуттів, не прямим текстом. Це ж ви умисно обрали такий формат?

– Дуже багато людей пише про війну. І це не завжди якісно. Мені здається, що для нас ще зарано про це писати.

Тобто в нас є пісні, присвячені українським героям. В нас є пісні, присвячені всім, хто загинув. В нас є пісні, присвячені темі викрадення українських дітей.

У більшості пісень слова народні, написані багато років тому.

Але ми все одно їх переосмислюємо і вкладаємо часто сенси, які в тексті прямо не озвучуються.

У нас, наприклад, є відеоряд на сцені, де показані обличчя українських героїв, військових. Ми кажемо: «Ось ця пісня присвячена всім українським героям. Ми бачимо, як ми цим надихаємо як українців, так й іноземців. Люди встають зі своїх місць, коли ми таке співаємо. Вони разом із нами, разом з Україною. Не знаю, що було до концерту, і не знаю, що буде після, але там, у моменті – вони разом із нами.

– У вас завжди концерти – це такі собі американські гірки. Глядачі проходять крізь увесь спектр емоцій.

– Так, ми робимо це свідомо. Дуже довго вибудовуємо плейлист, часто сперечаємося з цього приводу. Зрештою, наша мета і є в тому, щоби викликати емоції. Українцям – давати надію, іноземцям – розповідати про нас і приводити їх до тями.

Іноді здається, що багато хто перебуває у прострації та не розуміє до кінця, що таке агресія, виглядають розгублено. Вони до такого не готові. Абсолютно не готові.

– Окрім основної мрії про перемогу, є щось, про що мріється вам особисто?

– У творчому плані особливо мрій немає, бо все вже розписано на весь 2027 рік. Головне, щоб на все вистачило здоров’я. Це й є, напевно, моя особиста мрія.

Євген Матюшенко, Брюссель

Фото автора