Поки в Україні сперечаються, чи потрібний конкурс культурних проєктів під час війни, Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок готує чотири нові прем’єри, які отримали фінансування в межах грантового відбору «Тисячовесна», що відбувся за ініціативи Президента України. Конкурс виграли проєкти «Вертеп. РеінкарНація», «Лялькова країна дитинства», «Слідопитенята» та «Пригоди у Лялькованії». У межах останнього в театрі не лише обіцяють нову виставу, а й освітньо-мистецький простір.

Окрім того, 20 вересня тут покажуть прем’єру інклюзивної вистави «Зачарована Десна» у рамках проєкту «Шосте чуття. Довженко» за підтримки Українського культурного фонду. Ця вистава стане другою інклюзивною в театрі.

То чи можна назвати Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок імені Марійки Підгірянки безбар’єрним, чому на виставі глядачам зав’язують очі, та як акторам із ляльками вдається втримати увагу дітей у час гаджетів, Укрінформ запитав у заступниці директора цього закладу культури Тетяни Стефінів.

КОЖНА НАША ВИСТАВА – ЦЕ НОВИЙ СЦЕНАРІЙ, НОВІ ЛЯЛЬКИ ТА НОВІ ІДЕЇ

– Найперше хочу вас привітати з перемогою на конкурсі «Тисячовесна». Театр ляльок отримав фінансування на реалізацію чотирьох проєктів. Ви очікували на такий результат? Як його сприйняв колектив?

– Дуже радісно, бо це – нові постановки, ідеї та робота. Усе те, що колектив нашого театру дуже любить.

– Це усі нові вистави, чи є такі, що вже були в репертуарі?

– Ідеться про чотири прем’єри в театрі. Щоправда, задум вистави «Вертеп. РеінкарНація», яку ми плануємо на грудень 2027 року, у нас виник дуже давно. Бо показати український вертеп мріє кожний театр. А наш є одним із перших, який ще у далеких 90-х роках, коли вертеп не дуже дозволяли, уже мав у репертуарі це дійство. Цього разу підхід до постановки вертепу буде дуже серйозним. Ми співпрацюватимемо з дослідниками та етнографами, щоб показати вертеп колоритним і справді українським. Кожна наша вистава – це новий сценарій, нові ляльки та нові ідеї. Сталою залишається тільки творча команда театру.

– Які кошти отримає театр після перемоги на «Тисячовесні» і як їх розподілять?

– На створення цих проєктів ми очікуємо понад 5 млн грн. Для театру це – колосальна підтримка та мотивація. Суми на кожну конкурсну виставу дуже різні. Наприклад, у рамках проєкту «Пригоди у Лялькованії» у театрі буде створений музейний простір, де діти зможуть спробувати себе в різних професіях – і лялькаря, і звукорежисера, і монтажера, і художника. Для цього ми плануємо зробити ще одну сцену, але у зменшеному масштабі, а також театральний реквізит.

Усе розпочинатиметься з перегляду вистави, а потім розповідатимемо про світ ляльки ніби зсередини. Отримавши такий досвід, діти зможуть створити у цьому просторі свою виставу.

– Але ж у театрі вже є музей ляльки.

– Він потребує оновлення експозиції. Тут зберігаються ляльки, створені для вистав ще в далекому 1945-му, із часу заснування нашого театру. Ми ж хочемо зробити зовсім новий і сучасний простір. Важливо, щоб він був інтерактивним та освітньо-мистецьким.

У новому просторі буде обмежена кількість глядачів – до тридцяти. А тому, щоб охопити ширшу авдиторію, нам доведеться робити більше показів вистав. Але для нас це не проблемно. Ми до цього йшли й готові грати та відкривати закулісся глядачам.

– Поговорімо про ляльку. Скільки коштує її створення? Скільки триває цей процес, чи є в театрі майстерня?

– Так, їх кілька. Лялька починається з ескізів. Переважно це дуетна робота режисера та художника. І хоча нині є 3D-технології, за якими можна створювати елементи ляльки, та все ж переважають ручна праця і творчість. Тому ляльки дорогі, щонайменше – майже 4 тис. грн. Утім, у виставах – як для дітей, так і для дорослих – можна використовувати не лише ляльки, а й маски. Тут усе залежить від початкового задуму, тандему режисера й художника.

– Сьогодні, коли діти захоплені гаджетами та інтернетом, важко втримати їхню увагу з ляльками?

– Дуже важко. По-перше, усе має бути коротко і чітко. Якщо немає дії, музики чи пісні, ми одразу втрачаємо увагу дітей. Тому сцену треба швидко змінювати, на ній постійно має щось відбуватися. Якщо у виставі ще є інтерактивне спілкування, – це те, що їм потрібно. Тепер діти хочуть бути учасниками, а не глядачами. Щоб їх здивувати, треба викладатися повністю.

Щодо тематики наших постановок, то вони різні. Ось у виставах, які покажемо завдяки конкурсу «Тисячовесна», порушуємо теми поведінки дітей у побуті, незнайомців у інтернеті, любові до ближнього. Сьогодні важлива повага до батьків, до діток, які постраждали від війни, булінгу. Упевнена, що у кожній нашій виставі діти знайдуть свою історію, яка їм надовго запам’ятається.

ПЕРЕД ВИСТАВОЮ ПОЯСНЮЄМО, ДЛЯ ЧОГО ЗАВ’ЯЗУЄМО ОЧІ

– У вашому репертуарі вже кілька років є інклюзивна вистава «Хто росте в саду». Сьогодні не кожний театр може наважитися на такі постановки. Що вас спонукало до цього?

– У 2020 році я збагнула, що інклюзія набирає масштабів і театр має бути готовим до цього. Катерина Лук’яненко (українська режисерка театру ляльок, драматургиня, – ред.) стала моєю соратницею. Вона й запропонувала проєкт «Шосте чуття». Ця пропозиція мене дуже зацікавила, бо вже тоді люди з порушеннями зору приходили до нас у театр, але вистав для них не було. Натомість ці глядачі просили в нас місця, ближчі до сцени, бо деякі з них бачать лише силуети, а іншим потрібно добре чути. І так вони переглянули всі наші вистави для дорослих.

Першого разу ми з Катериною подали заявку «Шостого чуття» на конкурс Українського культурного фонду і не пройшли. Тоді я сказала Каті, що не відступлю. І наступного року ми виграли цей конкурс. Розумієте, інклюзія та безбар’єрність у театрі дуже важливі. І тут ідеться не про табличку, а про відкритість театру для всіх.

Знаєте, на початку проєкту «Шосте чуття» ми зустрічалися з лікаркою Тетяною Лонгвін, у неї порушення зору. Мені було цікаво збагнути, як ці люди живуть, поводяться у побуті. Так от, вона мені сказала: «Найбільша проблема для мене – те, що я не бачу своєї зачіски і кольору свого вбрання. Усе решта у світі – не проблема. Просто ми його інакше бачимо». Думаю, нам однозначно потрібно змінювати ставлення до таких людей і зробити для них цей світ кращим.

– Скільки вже було показів та спецпоказів інклюзивної вистави?

– Ідеться про 350 вистав. Можу сказати, що спектакль «Хто росте в саду» ми грали на різних майданчиках – і в лікарнях, і в будинках культури. Зрозуміло, що сцена – найкраща локація, бо цей простір дає можливість максимально відобразити все задумане. Із цією виставою ми їздили по містах України, нещодавно показали її на фестивалі у Фінляндії.

– І як там її сприйняли?

– Дуже добре. Наш театр завжди був українськомовний, а у Фінляндії ми готували виставу англійською. Там розуміють ще російську, але ми принципово вивчили і грали англійською. Перед постановкою пояснюємо, для чого зав’язуємо глядачам очі. Запитуємо, чи немає в людей алергії, адже даємо їм спробувати на смак, нюх та дотик різні речі. Після гри ми неодмінно цікавимося враженнями глядачів. Для нас це важливо. У Фінляндії всі були в захваті. Такого формату вони ще не відчували.

До речі, з 2021 року в нас був лише один тригер під час цієї вистави. Тоді її дивилися військові під час реабілітації, і для них постановка була некомфортною через те, що гучні звуки нагадували про фронт, а не навіювали приємні спогади з дитинства, як це буває у більшості глядачів. Ми взяли це до уваги і почали більше спілкуватися з бійцями перед виставою. З’ясувалося, що багато з них не любить, коли до них торкаються, а під час вистави є багато дотиків. Тому для військових у спектаклі «Хто росте в саду» ми обмежуємо дотики і притишуємо гучні звуки. На кожну виставу із хлопцями приїжджають психологи. Це для нас є обов’язковим від першої інклюзивної постановки.

– Знаю, що після вистави «Хто росте в саду» ваш театр узявся за створення інклюзивної постановки «Зачарована Десна». Її теж покажуть глядачам із зав’язаними очима?

– Так. Але «Зачарована Десна» – про Сашка Довженка, його дитинство, життя… Це зовсім інша тема. Цю виставу ми теж ставимо з режисеркою Катериною Лук’яненко. Тепер ми закупили для постановки більше ніж десять музичних інструментів. Ось один із них (показує, – ред.). Він створює шум дощу. До речі, в Івано-Франківську волонтери виготовляють цей музичний інструмент з отруйної рослини – борщівника Сосновського. Ще є інструменти, які створюють гул дзвіночків, вітер, грім… Тобто не традиційні, як-от гітари чи скрипки.

Прем’єра цієї вистави запланована на 20 вересня. Ще будуть три допрем’єрні покази, на яких ми чекаємо військових, людей із порушеннями зору та психологів. Нам важливо почути їхні думки.

– Розумію, що в інклюзивних виставах немає ляльок.

– Є, але їх потрібно відчути. Адже герої вистави «Хто росте в саду» – це звірі та пташки. У «Зачарованій Десні» вони теж є. Їх у виставах багато, і глядачі відчувають цих героїв, як живих тваринок. У цих постановках у глядачів залучені всі чуття, окрім зору. І кожний після вистави зрозуміє, яким є його шосте чуття. Звідси і назва нашого проєкту.

– Зважаючи на інклюзивні вистави в репертуарі, театр ляльок тепер можна назвати безбар’єрним?

– Ні. Нам для цього потрібно змінювати облаштування, уже працюємо над цим. Люди з різними порушеннями мають відчувати комфорт у театрі. Раніше єдиною вимогою був лише пандус, але і його в нас потрібно змінити, бо своє відпрацював.

НА «ТИСЯЧОВЕСНІ» БУЛО БАГАТО ПРОЄКТІВ ПРО ВІЙНУ

– Скільки прем’єр буде у 82-му театральному сезоні, який ваш театр відкрив зовсім недавно?

– Сім. Шість своїх прем’єр і одна – спільна з іншими театрами ляльок. Ця вистава буде для дорослого глядача, вона теж отримала фінансування на конкурсі «Тисячовесна». Ідея – показати біографічні вистави про видатних людей України. Для цього залучені кілька театрів ляльок – наш, Львівський, Закарпатський, Рівненський. Львівський театр, який презентував ці історії на «Тисячовесні», перший покаже їх на своїй сцені. Пізніше майданчики будуть змінюватися.

– Сьогодні багато різних думок про «Тисячовесну». Як гадаєте, наскільки потрібні такі конкурси для професійних театрів?

– Дуже потрібні. Скажу відверто, на «Тисячовесні» відбулися мої перші пітчинги (короткі й переконливі презентації ідеї, проєкту, – ред.). Я розуміла, що серед експертів були відомі люди, тому хвилювання зашкалювало. Два проєкти пітчила я, ще два – Катерина Лук’яненко. Ми готувалися заздалегідь, планка була висока. Чи вистачало мені тих п’яти хвилин? Так, бо я готувалася із секундоміром. Перед експертами вклалася за чотири хвилини і 20 секунд. Катерина теж встигала. Коли я вийшла пітчити, то з виразу обличчя експертів одразу зрозуміла, що можна трішки розслабитися. Усе свідчило про те, що вони приїхали не завалювати чи просто поставити галочку, а щоб почути, оцінити й дати шанс. Усе було прозоро, зайвих питань не ставили.

– А серед експертів були представники вашого театру?

– Ні. Розумію, про що йдеться. Справді, серед експертів були знайомі тих, хто пітчив, і водночас були проєкти, які не пройшли. Стовідсотково можу сказати, що в перформативному напрямі цього мистецького конкурсу все було справедливо.

– Один із проєктів вашого театру не пройшов конкурсу. Як гадаєте, чому?

– Це проєкт про досвід війни. На «Тисячовесні» було багато проєктів на воєнну тематику. Очевидно, на думку експертів, вони мали більший масштаб та доцільність. Адже йдеться не про локальну виставу, а про постановку всеукраїнського рівня. Так, ми зі своїм проєктом не пройшли. Але це не означає, що ми його закриваємо. Будемо подаватися на інші конкурси.

– Що мало б залишитися на «Тисячовесні», а що варто змінити?

– Я б не змінювала нічого. Пам’ятаю, увесь час перед оголошенням результатів конкурсу думала: «Аби хоч один проєкт пройшов…» А тут – чотири! А ще цінними є досвід та спогади про суператмосферу на «Тисячовесні». Але головне – у нас з’являються нові мистецькі проєкти, що важливо для професійного розвитку та участі в нових конкурсах.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука