Нещодавно, 15 липня,  відкритим голосуванням Уряд призначив на посаду уповноваженої із захисту державної мови Олену Івановську – професорку та викладачку Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Суспільний інтерес до зміни мовного омбудсмена, чия каденція завершилася, мав зависокий градус, оскільки мовне питання є дуже чутливим у період повномасштабної російсько-української війни.  

Пані Олена Івановська – докторка філологічних наук, близько трьох десятиріч до призначення працювала на кафедрі фольклористики, 12 років очолювала її, долучалася до експертної роботи освітніх і культурних проєктів. Авторка близько 130 науково-методичних та наукових праць, навчальних посібників,  підручника, багатьох  навчальних програм, а також публікацій, присвячених захисту традиційної української культури та мови.

Укрінформ першим із видань після призначення розпитує уповноважену із захисту державної мови про пріоритети в роботі. Розмову ще продовжуватимемо, а на тепер задаємо  найактуальніші запитання: чи будуть суворими покарання за невиконання мовного законодавства; чи тільки штрафами займатиметься мовний омбудсмен; чи допоможуть знання про фольклор і звичаєве право Олені Івановській виконувати нові посадові обов’язки?

МОВА ЯК СФЕРА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ПРОСТІР ІДЕНТИЧНОСТІ, ПАМ’ЯТІ ТА КУЛЬТУРИ

– Пані Олено,  при всій повазі, у багатьох людей викликало здивування ваше прізвище науковиці і викладачки Інституту філології у списку кандидатів на посаду уповноваженого  із захисту державної мови. Чому  уповноважений Верховної Ради України з прав людини  запропонував вас? Чи перетиналися до цього з ним  в роботі?

– Мова – це не лише сфера правового регулювання. Це ще й простір культурної пам’яті, ідентичності, гуманітарної безпеки.

Я отримала пропозицію три місяці тому. Напевно, мій фаховий досвід – багаторічна робота у сфері української філології, фольклору та національної культурної спадщини, а також участь у суспільних ініціативах та експертизі наукових і мистецьких проєктів – стали тими підставами, які були переконливими для Уповноваженого з прав людини.

Ми з Дмитром Лубінцем не були знайомі особисто, але перетиналися на кількох спільних заходах, що відбувалися в межах меморандуму про співпрацю Шевченкового університету із уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Наскільки я знаю, рішення про мою кандидатуру ґрунтувалося на ретельному аналізі мого професійного досвіду та ціннісної позиції. Напевно, вирішальне значення мали рекомендації моїх університетських колег та й загалом, упевнена в цьому, авторитет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з яким я пов’язала свою долю з 1985 року.  

– Чому важливо комплексно розглядати культуру, мову та її правозахист і питання державності України? Які історичні події до цього спонукають?

– Національна культура, як і  національна мова, є  фундаментом державності в Україні. Фактично фольклор – це про знання в будь-яких напрямках.

Намагатися мати достовірні дані і вивчати настрої автохтонів, щоби потім ефективно маніпулювати та забороняти прояви національної ідентичності, – таку тактику застосовувала Російська імперія, а далі Радянський Союз із центром у Москві, спадкоємцем цієї ідеології  стала й РФ.

Згадаймо етнографічно-статистичну експедицію у Південно-Західний край, яку в 1870 році очолив Павло Чубинський. Тоді досліджували, зокрема, Київську, Волинську, Подільську губернії України.  Імперія хотіла  знати все про психологію, філософію, звичаї народу – колонії. І результати одноденного перепису, який здійснили в Києві, розвіяв міф про руськоязичне місто.  Руська мова, якою говорила більшість у Києві,  – це був не «русский язик».

Коли огром результатів досліджень – сім томів у дев’ятьох книгах – представили у Парижі, Павла Чубинського номінували і зрештою нагородили Золотою медаллю.  Натомість Російська імперія побачила, що в неї буквально під боком визріває неформальна академія наук, яку визнав світ,  – і ухвалила Емський указ, за яким навіть біля нот не можна було писати супровідного тексту пісень українською мовою.

До речі, якщо згадати про створення єдиної кафедри фольклористики Національного університету імені Тараса Шевченка на початках незалежності України. Її відкриття ви́ходила і вистраждала моя предтеча – Лідія Францівна Дунаєвська, моя вчителька, відома вітчизняна казкознавиця.

Останнім переконливим аргументом для тодішнього міністра освіти Василя Кременя була історія про трагічну долю кобзарів. Аргументуючи необхідність існування  кафедри фольклористики, науковиця навіть розплакалася, тому що не можна говорити спокійно про цілеспрямоване нищення  незрячих митців – носіїв мови, історичних знань, традицій і народної філософії.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ: УКРАЇНСЬКА МОВА В ЕМІГРАЦІЇ, ОКУПАЦІЇ, НА ЦИФРОВИХ ПЛАТФОРМАХ

– Пані Олено, які першочергові завдання вирішуватимете на новій посаді Уповноваженої із захисту державної мови?

– Я окреслила для себе декілька ключових напрямів, які вважаю нагальними. Принципове завдання, яке має не лише гуманітарний, а й юридичний та символічний виміри –  це захист української мови на окупованих територіях. Ми фіксуватимемо мовні злочини, адвокатуватимемо їхню правову оцінку на міжнародному та національному рівнях, готуватимемо підґрунтя для мовної реінтеграції після деокупації.

Ідеться також про те, щоб засвідчити: мовна агресія РФ є частиною її збройної агресії. І ми маємо відповідати не тільки зброєю, а і словом – свідомим, державницьким, людяним.

Другий аспект –  визнання української жестової мови як повноцінної складової мовної політики. Це питання мовної рівності, гідності й сучасного розуміння комунікації. Ми активізуватимемо міжвідомчий діалог і фахову експертизу, щоб актуалізувати законопроєкт № 2340, а також забезпечити практичну реалізацію прав осіб із порушеннями слуху на повноцінний доступ до інформації українською мовою – як  усною, так і жестовою.

Не лишатимемо поза увагою функціонування української мови в еміграції. Мільйони українців через війну опинилися за межами країни – вони не лише біженці, а й носії нашої мови в нових середовищах. Ми маємо підтримувати їхній зв’язок із Батьківщиною через мову: створювати культурно-освітні центри, запускати цифрові платформи для навчання, впроваджувати «Мовну карту українців світу», розвивати потенціал діаспори як мовного посла України у світі.

Далі. У сучасному світі без цифрової присутності мова має доволі сумнівну перспективу щодо її майбутнього. Тому ми працюватимемо над тим, щоб українська мова була повноцінно інтегрована в сучасні електронні сервіси, штучний інтелект, державні застосунки, інтерфейси, ігри, технології.

Українська має звучати та функціонувати всюди: – у смартфоні, в автівці, на міжнародних платформах. І це не лише питання зручності – це питання ідентичності та конкурентоспроможності.

Ми глибоко шануватимемо всі мови національних меншин, але водночас чітко й послідовно формуватимемо єдиний україномовний простір – як безпековий, інтеграційний і гуманітарний пріоритет. Необхідно усунути символічну нерівність у законодавстві, – зокрема, скасувати особливий статус російської мови, яка в умовах збройної агресії РФ є не лише засобом комунікації, а й інструментом дестабілізації.

Конституційна модель мовної політики має бути узгоджена з реальністю війни та з прагненням українського суспільства до справжньої мовної рівності без колоніального спадку.

Усі ці напрями об’єднує головне: мовна політика має бути впевненою, але не авторитарною; послідовною, але чутливою до контексту; державною, але відкритою до співпраці з громадянським суспільством. Ми маємо відмовитися від хибного протиставлення «м’яка сила чи силовий тиск»: успішна мовна політика – це рівновага між вимогою та підтримкою.

– Чи вважаєте, що вже перейдено в Україні межу неповернення до русифікації?

– Особливо в умовах повномасштабної війни українська мова перестала бути лише формальною нормою – вона стала внутрішнім вибором мільйонів людей. Для багатьох наших громадян перехід на українську не був звичайним кроком солідарності, він є глибоким жестом самоусвідомлення.

Русифікація, якою б гібридною вона не була, сьогодні не має ані культурної, ані моральної опори. Ми навчилися бачити у власній мові не обмеження, а світоглядний ресурс, який є частиною нашої національної безпеки.

Проте важливо розуміти: точка неповернення – це не лише стан, це постійна дія. Це означає підтримку української мови в культурі, у просторі міст, в освіті, в цифрових технологіях. Мова має бути живою, сучасною і стильною, адже саме так вона здатна об’єднувати й надихати.

Отже, ми наразі дуже близько до незворотності. Але її не гарантовано раз і назавжди. Це відповідальність і держави, і суспільства, і кожної людини. Особливо сьогодні, коли мова стала одним із ключових фронтів боротьби за нашу державність і свободу.

ПЕРЕГЛЯД КОНТРАКТІВ ІЗ ДИРЕКТОРАМИ ШКІЛ ЧЕРЕЗ МОВНЕ ПИТАННЯ – ЦЕ НЕ ПРО ПОКАРАННЯ, А ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ 

–  Як треба мотивувати учнів і студентів спілкуватися українською мовою у закладах освіти? За посадовими обов’язками ви може рекомендувати переглянути засновникам закладів освіти контракти з директорами шкіл, якщо там на перервах часто звучить не українська мова, а російська. Чи не надто суворим є таке вирішення питання, на вашу думку?

– Вважаю, що ключ до цього питання – не в примусі, а в атмосфері. Учнів і студентів не потрібно «привчати» – потрібно створювати середовище, в якому українська мова звучить природно, престижно, з любов’ю та змістом.

У закладах освіти мова – не лише засіб комунікації. Це простір ідентичності, безпеки й довіри. Якщо діти чують українську щодня від учителів, вихователів, директорів, якщо бачать її в оформленні школи, у шкільному театрі, в піснях, в ІТ-клубі,  – то й самі починають відчувати її своєю.

Щодо управлінських рішень. Освіта – частина державної політики, і відповідальність керівника закладу передбачає, зокрема, забезпечення виконання мовного законодавства. Якщо системно ігнорують державну мову, це не просто про мову – це сигнал про управлінську позицію, про ціннісну рамку. Тому перегляд контрактів – це не про покарання, а про відповідальність, про розуміння того, що керівник не лише адміністратор, а наставник і лідер.

 – Ваш попередник розповідав, що протягом цього року особисто розглянув  252 справи про мовні адміністративні правопорушення і  виніс рішення про 57 штрафів. Ви  вже встигли ознайомитися з процедурами – як все це відбувається?

– Так, я вже вивчала, як відбуваються ці процеси, і розумію їхню логіку. Водночас хочу підкреслити: кожне таке провадження – це не про цифри, а про людей і про баланс між правом, здоровим глуздом і повагою.

Процедура достатньо чітка: спочатку надходить скарга – від громадянина чи організації. Проводиться перевірка, встановлюються факти, запрошуються пояснення від сторін. У багатьох випадках усе вирішується ще на цьому етапі – через діалог і добровільне усунення порушення. Якщо ж ситуація системна або явно зневажлива щодо закону, тоді виносять постанову про накладення штрафу.

Завжди  в кожному конкретному випадку має бути зважене рішення – не механічне, не каральне. Оскільки, як мені видається, мова – це не про покарання, це про зміну ставлення.

– Ви детально вивчали і розповідаєте студентам про звичаєве право. Яку роль воно відіграло в тому, щоби, попри всі утиски упродовж століть, збереглася українська мова?

– Звичаєве право в Україні – це не лише форма нормативного регулювання, а передовсім – носій культурної пам’яті та етнотворчого коду. Про це, зокрема, йдеться в моєму навчальному посібнику «Звичаєве право в Україні: етнотворчий аспект».

Звичаєве право функціонувало не через примус, а через моральний авторитет громади, що спирався на слово – на мову як інструмент передачі смислів, заборон, дозволів, сакральних і соціальних значень.

У цьому контексті українська мова була не лише засобом комунікації, а ключовим  механізмом відтворення правових норм у поколіннях: через присягу, весільні формули, родинні настанови, юридичні присуди громад, які за відсутності писаного закону маніфестувалися публічно. Це формувало глибоко вкорінену етику мовної тяглості, навіть тоді, коли на рівні імперських чи колоніальних адміністрацій нашу мову було витіснено з офіційної сфери.

І саме завдяки силі звичаєвого порядку, де мова була його органічним складником, українська змогла зберегтися в народному правоусвідомленні – як мова справедливості, правди (частково усне право було кодифіковане, тобто набуло сили писаного закону, зокрема в «Руській Правді»), взаємної відповідальності.

Сьогодні, коли ми говоримо про відновлення державності та мовні права, важливо пам’ятати, що українська мова утверджується не тільки через Закон, а й через звичаєву основу – ту саму культурну спадкоємність, яка з покоління в покоління тримала нас як спільноту. І саме тому мова має звучати не лише в аудиторії чи офісі, а й у просторі щоденного життя – так, як це було у традиційному середовищі: природно, гідно й обов’язково.

 – Чи будете консультуватися із громадським сектором стосовно мовних ініціатив?

– Безперечно. Громадський сектор в Україні – це не просто партнери, це співавтори багатьох мовних змін, які вже відбулися. Саме завдяки активності волонтерів, культурних ініціатив, мовних активістів українська мова здобула той рівень суспільної підтримки, який неможливо досягти лише адміністративними методами.

Я переконана, що мовна політика має формуватися не в кабінетах, а в постійному діалозі з тими, хто працює в громадах, у школах, у культурі, в медіа. Для мене консультації з громадським сектором – це не «опція», а необхідна умова ефективної роботи. Бо саме там є чутливість до реальних проблем, гнучкість, і водночас багато креативних ідей.

І ще важливо: мова – це не лише про права, це про довіру. А довіру не вибудовують наказами, її вибудовують разом. Тому я налаштована на системну співпрацю, відкритість і повагу до голосу громадянського суспільства.

Валентина Самченко. Київ

Фото Олександра Клименка