«Енеїда» Івана Котляревського – не лише літературний феномен, а й міжмистецький культурний код, який живе в різних формах уже багато десятиліть від часу своєї появи. Заглибмося на багато десятиліть і пориньмо в сучасність.

Однією з найвідоміших є однойменна повнометражна анімаційна стрічка режисера Володимира Дахна, створена студією «Укранімафільм» у 1991 році, яка стала культовою для кількох поколінь глядачів. Музику до неї написав Ігор Поклад. Час не стирає захоплення ілюстраціями Анатолія Базилевича до «Енеїди», виданої у 1968 році у видавництві «Дніпро» (це найпопулярніша версія, яку перевидавали 17 разів!).

Та особливої уваги «Енеїді» завжди надавав театр, серед найзнаковіших постановок – легендарна бурлеск-опера «Енеїда» в Національному театрі імені Івана Франка в постановці Сергія Данченка (1986). Енея зіграв Анатолій Хостікоєв, Дідону – Наталя Сумська. Вистава була візитівкою театру і тривалий час визначала театральне прочитання Котляревського.

Двічі в історії української культури за виставу «Енеїда» було вручено Національну премію України імені Тараса Шевченка: у 2003 році її отримав Віктор Шулаков разом із Марком Бровуном за «Енеїду» Донецького академічного українського музично-драматичного театру; у 2019 році – Ростислав Держипільський за «Енеїду» (разом із виставами «Hamlet», «Вона – Земля» та «Оскар і Рожева Пані») Івано-Франківського національного драматичного театру імені Івана Франка.

Зацікавленість театру «Енеїдою» поступово набирала обертів, і з 2014 року, з початком війни, митці почали звертатися до осмислення та театрального втілення твору, написаного у 1798 році, помітно активніше – від опери до театру ветеранів, від театру ляльок до вистав 18+.

П’ять із восьми сезонів Всеукраїнського театрального Фестивалю-премії «ГРА» мають у своєму переліку заявників із виставою «Енеїда». А серед тих, хто пройшов техвідбір на «Тисячовесну» у 2026 році в категорії перформативного мистецтва, також є кілька «Енеїд».   

ІЗ 2014 РОКУ НА ТЕАТРАЛЬНІЙ МАПІ УКРАЇНИ ЗʼЯВИЛОСЯ 15 НОВИХ ТЕАТРАЛЬНИХ «ЕНЕЇД»

Тож хвилю сучасних постановок «Енеїди» за останні десять років можна цілком назвати справжнім Енеїдобумом – за цей період на театральній мапі України зʼявилося 15 нових постановок: у Івано-Франківську, Луцьку, Маріуполі, Полтаві, Одесі, Дніпрі, Рівному, Хмельницькому, Харкові, Черкасах, Києві (пʼять премʼєр), та Ужгороді (премʼєра запланована на жовтень 2026-го).

Дочекавшись завершення театрального сезону, Укрінформ зібрав круглий стіл «Енеїдобум: феномен “Енеїди” в українському театрі часів війни» практично всіх митців, які ставили, вивчали та осмислювали цей твір Івана Котляревського із 2014 року.

Учасники заходу презентували одинадцять «Енеїд» воєнного часу, однак, поки готувався цей матеріал, надійшло важливе уточнення, яке розширило мапу «Енеїд». Готуючись до круглого столу, ми брали інформацію з відкритих джерел та власної «надивленості», тому деякі постановки потрапили в «сліпу зону» через відсутність широкої інформації про них. Але резонанс, викликаний нашим дискусійним майданчиком, оприявнив їх! Встановлено, що за воєнний період також відбулася премʼєра «Енеїди» в Луцьку від режисера Ярослава Ілляшенка (2017), у 2018 році режисер Анатолій Левченко поставив «Енеїду» в  Маріуполі, у 2022-му в Дніпрі режисер Іван Шепелев представив театралізовану програму для дітей «Слідами Енея». А про появу власної версії «Енеїди» від театральної студії «FANTAZIA NEW» (Народний музичний театр юного актора) у 2026 році безпосередньо під час заходу в Укрінформі повідомив український журналіст, театрознавець, головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера. Всі ці вистави вже нанесені на мапу «Енеїд» воєнного часу, яка відтепер оголошується інтерактивною.

Відкриваючи круглий стіл, генеральний директор Укрінформу Сергій Череватий наголосив, що вже стає доброю традицією, коли театральна еліта приходить на майданчик Національного інформаційного агентства «Укрінформ» та ділиться своїми думками, ідеями, здобутками.

«Минулого року у нас пройшов круглий стіл “Шекспіробум українського театру воєнного часу”, цього року темою дискусії є театральні втілення «Енеїди» Котляревського воєнного часу. Тобто, Укрінформ тримає руку на пульсі культурних та мистецьких явищ, зокрема, на розвитку вітчизняного театру. І ми продовжуватимемо це робити. Я захоплююся вашим мистецтвом, вашою волею творити, попри війну, випробування, обстріли. Дуже вдячний вам за це й вірю у вас, як і в нашу перемогу. Слава українському театру! Слава Силам оборони! Слава Україні!», – наголосив Сергій Череватий.

ОЛЕКСАНДР КНИГА: «ЕНЕЇДА» В ХЕРСОНІ СТАЛА ПОВОРОТНОЮ – ПІСЛЯ НЕЇ ВЖЕ НЕ ПИТАЛИ: «НА КАКОМ ЯЗИКЄ СПЄКТАКЛЬ?»

Першу панель відкрила «Енеїда», яка вийшла дещо раніше часових меж, означених темою круглого столу, однак, вона має особливу символічну вагу, адже ця прем’єра відбулася у 2012 році в Херсоні, місті, яке пережило окупацію… І сьогодні історія троянців, які втратили свою землю та шукають шлях до майбутнього, звучить для херсонців особливо гостро.

Генеральний директор-художній керівник Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Олександр Книга розповів, що вони з режисером Сергієм Павлюком віддавна провадили в Херсоні лагідну українізацію. У 2009-му в театрі вийшла дуже потужна вистава «Страшна помста» й буквально перевернула Херсон, і відтоді Сергій «завагітнів» «Енеїдою». Але на постановку не було грошей і не було актора на роль Енея, адже, як зазначив пан Олександр, в загальному сприйнятті Енея має грати могутня постать на кшталт Анатолія Хостікоєва. Однак у 2012-му вирішили ставити. Енея грав Олександр Мельник (нині актор київської театральної сцени та кіноактор).

«Наша “Енеїда” – це була легка музична вистава, оскільки нашим завданням було затягнути глядача в театр, спонукати його купити квиток на українську виставу, прийти, полюбити українське. І це нам вдалося! “Енеїда” стала важливим поворотним моментом, після якого нас припинили запитувати: “На каком язикє спєктакль?” І коли після окупації 2022 року мені говорили: “А ти знав, що Херсон такий український, що вийшов із голими руками на танки?” Я відповідав: “Ми не кричимо про це голосно, але в цьому є й велика наша робота”. Без гучних гасел, але послідовно ми перетворювали Херсон на україномовне місто.

Сьогодні в Херсоні живе 70 тисяч людей, вони як ті осмалені троянці, кожен день збирають докупки свої речі, наводять лад у своїх квартирах і тримають місто, тримають країну. Про релокацію театру в інше місто у нас навіть не виникало питання. Зараз у штаті 115 працівників, працюємо на Херсон та Миколаїв. Глядачі йдуть до нас, незважаючи на обстріл, щоб подивитися виставу в якомусь із сховищ. Дякуючи ЗСУ, ми доведемо, що Херсонщина – це Україна. Наша культурна дипломатія, зокрема, й через “Енеїду”, працює, бо дух Енея закладений у кожному українцеві, і в чоловіках, і в жінках. І це дає нам можливість тримати свій мистецький фронт», – поділився Олександр Книга.

РОСТИСЛАВ ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: РОЗДІЛ «ЕНЕЇДИ» ПРО ВІЙНУ – ЦЕ СЛОВО В СЛОВО ТЕ, ЩО ПЕРЕЖИЛА УКРАЇНА НА МАЙДАНІ

Найпершою воєнною виставою стала феєрія-бурлеск «Енеїда» в режисурі Ростислава Держипільського в Івано-Франківську у 2014-му. Вистава народилася після трагічних подій Революції Гідності, коли з’явилися перші смерті й перші новітні герої в історії України.

Генеральний директор-художній керівник Івано-Франківського національного драматичного театру імені Івана Франка Ростислав Держипільський на початку виступу зазначив, що Олександр Книга розповів про відсутність грошей і Енея, то у них також не було грошей, але був Еней – Олексій Гнатковський. За що він йому дуже вдячний, оскільки Олексій є також і співавтором інсценізації, і асистентом режисера, і виконавцем головної ролі.

«Ще задовго до премʼєри ми час від часу говорили про можливість поставити “Енеїду”, але тоді ця молодь, яка зараз виросла у справжніх зірок театру і кіно, була ще мала. Поштовхом стали події на Майдані 2013 року. Ми з Олексієм були на Інститутській у день розстрілів, бачили, як гинули люди, як їх несли. Олексій тоді сказав страшну річ: дивися, зараз це герої, а далі – це стане статистикою. І після того, як я побачив, що у ХХІ столітті відбувається в центрі європейської столиці, я не знав, що далі ставити. Приїхав у Косів, почав багато читати, натрапив на “Енеїду”, і коли дійшов до останніх частин, присвячених війні, просто не розумів, невже таке може бути? Бо це буквально слово в слово те, що пережила українська нація на Майдані під час Революції Гідності! Ми вирішили спробувати робити “Енеїду”, але відштовхуючись саме від розділу “війна”, яка раптом прийшла в життя кожного українця. Це був перший твір української класики в моїй режисурі. І я дуже вдячний Олі Семьошкіній, яка була авторкою пластичного рішення, вдячний театрознавцям, які привернули увагу до нашої роботи, а я мав здатність слухати їх. Для мене насправді було вкрай важливо зрозуміти, що ж такого є в українській нації, що ми ходимо по колу наших помилок  (Котляревський написав це в 1798-му, а слова як про сьогодні). І що ми – кожен із нас як режисер, як актор, як митець, як українець – повинні зробити, щоб оце коло, оцю спіраль наших помилок припинити?

Вистава далі йде в репертуарі нашого театру, і вона, на жаль, по-новому прозвучала після повномасштабного вторгнення. Це знакова робота для мене особисто, як для режисера, для нашого театру, для наших акторів, я думаю, що і для України», – розповів Ростислав Держипільський.

МАКСИМ ГОЛЕНКО: «ЕНЕЇДА» – ЦЕ МАКСИМАЛЬНО ЗАКОДОВАНА ІСТОРІЯ ПРО НАЦІЮ, ЯКА ВИЖИВАЄ ТА ПЕРЕМАГАЄ

Премʼєра епічної травестії «Енеїда ХХІ» відбулася 2019 року в Одеському академічному музично-драматичному театрі імені Василя Василька як спільний проєкт із Київським «Диким театром». Центральним елементом сценографії став муляж літака. Герої вистави – переселенці з Трої-Донбасу – шукають ідеальну країну, подорожуючи регіонами України.

Режисер вистави, головний режисер Одеського музично-драматичного театру імені Василя Василька Максим Голенко, відзначив, що їхня вистава  була не зовсім «Енеїдою», а винахідливо зробленою історією про те, що відбувається в сучасній Україні.

«Дуже зла, але надзвичайно наповнена – там було стільки болю та любові до нації, стільки переживань за те, що відбувається, що ми не могли не дати життя цьому тексту. Як на мене, “Енеїда” – це мегауніверсальна історія і те, що ми зібралися на цей круглий стіл – тому доказ. Вона вилазить суто в моменти, коли в країні починаються масштабні, трагічні події. Вона накладається на те, що відбувалося й відбувається.

Я погоджуся з Ростиславом, який сказав, що на сторінках Котляревського, де описана війна, волосся стає дибки від розуміння, що це все про нас, це все – універсальне! Тому цей текст настільки вражає і глядача, і режисерів, які беруться за нього. Це максимально закодована історія про націю, яка виживає, перемагає наперекір усім обставинам. Абсолютно переможна історія, актуальна і тоді, і зараз. Я радію, що вона з’являється в різних інтерпретаціях в усіх театрах.

У нашої “Енеїди ХХІ” було красиве, хоча й недовге життя, але вона спалахнула і вибухнула сенсами, яких у неї було до біса нами закладено. Я дуже тішуся, що вона відбулася, дякую театрові Василька, це була масштабна незвичайна для українського театру робота», – сказав Максим Голенко.

МАКСИМ КУРОЧКІН: В УКРАЇНІ ДУЖЕ МАЛО «ЕНЕЇД» – ВОНА МАЄ БУТИ В КОЖНОМУ ТЕАТРІ, І В КОЖНОМУ ТЕАТРІ – СВОЯ

У 2026 році на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася премʼєра новаторської драми «Троянство» режисера Давида Петросяна за текстом драматурга, сценариста, співзасновника Театру Драматургів Максима Курочкіна. В ній досліджується проблематика героїзації, надлишкової патетики, міфотворення та ставлення суспільства до війни.

У своєму виступі Максим Курочкін наголосив, що, як на нього, то в Україні ще дуже мало «Енеїд».

« “Енеїда” має бути в кожному театрі, і в кожному театрі це має бути своя “Енеїда”. Я говорю це з оптикою сучасного драматурга, бо якщо ми любимо Котляревського й поважаємо його, ми маємо вступати з ним у дуже конфліктний діалог. Він здійснив великий подвиг, дав українцям спосіб пережити втрату незалежності, втрату державності, втрату Січі. Звісно, не все він міг сказати прямим текстом. Там є безкінечна глибина й натяки на все, що можливо. Питання – що ми візьмемо з цього? Тобто ми маємо наповнювати  “Енеїду” власними сенсами і в такий спосіб продовжувати життя цього твору», – поділився драматург.

СЕРГІЙ ВИННИЧЕНКО: «ЕНЕЇДА» КОТЛЯРЕВСЬКОГО – ЦЕ ПЕВНИЙ ІСПИТ ДЛЯ ТЕАТРУ, ДО НЕЇ ТРЕБА ДОРОСТИ

Відповідаючи на питання, чому саме «Енеїда», а не інший класичний текст, стала одним із символів театру воєнного часу, театральний аналітик, засновник порталу «Театральна риболовля», а нині військовослужбовець, який наразі проходить службу в підрозділі ГУР Міністерства оборони «Кракен» у складі «Шибайголов», Сергій Винниченко звернув увагу, що треба замислитися, чому за такої нашої любові до Котляревського на всю Україну є лише два його пам’ятники, точніше, один – пам’ятник, одне – погруддя.

Він зауважив, що також має питання і до того, як вивчають «Енеїду» в школі – бо випускники здебільшого знають її на рівні «Еней був парубок моторний…» і до пунктів про війну, про яку говорить пан Ростислав, взагалі ніхто не доходить.

«Тому те, що ми сьогодні обговорюємо з точки зору кількісних показників, це вже дуже добре, але далі хотілося рефлексії від спільноти, яка пише про театр, бо сьогодні її бракує. Зараз ми чуємо унікальні історії від творців, режисерів, керівників театрів, які наразі ніде не зафіксовані.

Я вважаю, що Шекспір, що “Енеїда” Котляревського – це певний іспит для театру, до них треба дорости. І завжди є перестороги, що у нас чогось бракує, ми не готові, не на часі, а потім – все збігається і запаковується в конкретний продукт. Це якщо йде еволюція. Але іноді буває, що це тренд, коли бажано було б щось поставити і тоді “Енеїда” стає таким небезпечним “маркером”, іспитом, але в інший бік. Бо з “Енеїдою» існує небезпека “заболтування” саме через те, що вона недочитана, недорозібрана у шкільній освіті, не прозвучала достатньо в класичному варіанті в театральному просторі. Звісно, театр має робити свої версії, сперечатися з автором, говорити з ним, але цей діалог можливий тільки тоді, коли всі його учасники розуміють першопричину. Котляревський вів свій діалог з автором, до якого апелював. А коли апеляція до “Енеїди” йде повз контекст, коли на сцені – просто тексти, нарізані купюрами, без переходів, а в кінці палимо Москву і вистава закінчилася красивою картинкою, це – маркер. Хотілося б, щоб відбувалася фіксація цих процесів. І дуже добре те, що театральний світ поповнюється ще і блогерами, які не бояться називати речі своїми іменами», – підкреслив Сергій Винниченко.

Він погодився з Максимом Курочкіним, що «Енеїд» у театрі ще небагато, має бути більше – тоді буде нагода їх порівняти. «Цього не люблять режисери, але без цього ніяк. Тільки так у глядача буде можливість оцінити рівень “складання іспитів” режисерами, тому що глядач має, зрештою, ставати вимогливішим”, – зазначив театральний аналітик.

ОЛЬГА СЕМЬОШКІНА «ЕНЕЇДА» МАЄ ОСОБЛИВИЙ КОД, ЯКИЙ ДОПОМАГАЄ ЗРОЗУМІТИ, НАВІЩО ТИ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ

У блоці, присвяченому трансформації головного героя, як український театр переосмислює його через досвід війни, виступили автори експериментальної музично-пластичної вистави «Енеїда» 2025 року від Театру Ветеранів.

Як розповіла режисерка вистави Ольга Семьошкіна, ветерани та військові, які прийшли в цей проєкт, це люди, травмовані війною, але це люди, які захотіли щасливо жити своє єдине життя. Ті, хто зіткнувшись зі смертю, незважаючи на богів, які не допомогли, незважаючи на суспільство, яке залишилося осторонь, незважаючи на театри, які працювали поруч, залишилися наодинці з травмою.

«Коли ми тільки почали проєкт, то насамперед працювали з травмою – вчили один одного говорити чесно. На це пішов тривалий час, і тільки згодом, коли травми були пропрацьовані, текст зазвучав з вуст по-справжньому. Ми щиро раділи цьому, бо етап, пройдений разом, це навіть не створення театру, це створення маленької родини.

Напроти мене сидить Олексій Гнатковський – актор, якого я дуже люблю, і з яким була моя перша “Енеїда” (хоча кажуть, що двічі не потрібно ступати в одну річку, але я ступила). Коли ми випускали її в Івано-Франківську, на Майдані були мої студенти і ми вже кілька діб не знали, де вони… Ми збирали всі сили, наскільки було фізично непросто пройти майже дві години вистави – і за текстом, і за дією це було дуже схоже на те, що відбувалося у нас в житті. Спів, танці, гумор дещо допомагали, однак дві години вистави були справді виснажливі, і одна людина тримала всі лінії – це Олексій Гнатковський. У фіналі нашого першого показу вистави зі сцени звучали слова: “буде війна”. Уявляєте, гумористична, бурлескна вистава завершилася тим, що люди пішли з неї в жаху.

“Енеїда” справді має особливий код, який допомагає тобі зрозуміти навіщо ти тут на цій планеті, і це код України, українця. Тому не варто говорити, що театр може існувати тільки вигадуючи щось нове, ні, театр – це те, що існує окремо від нас, кожен має право знайти ключик, коли театр впустить до себе чи, пробачте, скаже: “не ваш час”. Чесність команди Театру Ветеранів і чесність команди вистави “Енеїда” Івано-Франківського театру тоді і зараз допомогла знайти нові життєві сенси для кожного з нас», – поділилася Ольга Семьошкіна.

АХТЕМ СЕІТАБЛАЄВ: У НАШІЙ «ЕНЕЇДІ» ТЕКСТ КОТЛЯРЕВСЬКОГО АБСОЛЮТНО ГАРМОНІЙНО ПОРЯД ЗІ СПОГАДАМИ ВЕТЕРАНІВ

Художній керівник Театру Ветеранів Ахтем Сеітаблаєв  додав, що виставою «Енеїда» вони стратегічно були налаштовані змінити контекст сприйняття українського ветерана, розповісти, як люди, які відчули на собі межу між життям і смертю, гідно повертають собі якість свого життя. Як вони, не будучи професійними акторами, готові відкриватися на сцені.

«Одразу стало зрозуміло, що будувати виставу виключно на класичному тексті Котляревського не вийде, тому що актори непрофесійні, і поставити великі обсяги тексту, буде майже неможливо. Але є кілька важливих складових: пластичне та хореографічне рішення як універсальна мова. Я вважаю режисерку вистави Ольгу Семьошкіну надбанням нашого театру –вона два з половиною місяці повертала нашим акторам можливість опанування власного тіла, проходити шлях реабілітації, пов’язаної з утіленням мізансцен у виставі, спільної дії, координації, роботи в команді, здатності чути, а іноді бачити. Як жартує наш Андрій Онопрієнко, який утратив зір у боях під Часовим Яром, постійно говорячи: “я вас бачу”. Це вже окремий кейс, коли вони почали жартувати, красти протези один в одного і казати: “доганяй марафонець”, або: “пані, в мене не вистачає рук, аби вас обійняти”. Тоді ми зрозуміли, що довіра один до одного є і можна перейти до втілення вистави. І коли Ольга запропонувала ввести в тло тексту Котляревського реальні спогади, монологи наших побратимів і посестер, нашій команді стало зрозуміло, що вистава відбувається.

У нашій “Енеїді” текст Котляревського абсолютно гармонійно присутній зі спогадами ветеранів. Нам видається, що це інструментарій, завдяки якому сьогодні можна розмовляти й наближати класичну історію до сьогодення, адже класика вважається класикою, зокрема, тоді, коли різні покоління митців знаходять у ній свої сенси, які відгукуються, в тому, що відбувається навколо нас, формують наш світогляд», – наголосив Ахтем Сеітаблаєв.

ОЛЕКСІЙ ГНАТКОВСЬКИЙ: ЕНЕЙ – ЦЕ ВТІЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

У круглому столі взяли участь актори-виконавці ролі Енея. Олексій Гнатковський є Енеєм в Івано-Франківській «Енеїді», який на думку театрознавців, втілив «вакхічно-пустотливий та водночас глибокий образ лідера козацького війська». А ким, на думку самого актора, є Еней для сучасного українця?

«Еней – це втілення українського народу, – говорить Олексій Гнатковський. – Ми робили виставу, щойно повернувшись із Майдану, і робили її про те, як нам дісталася наша Незалежність. Спочатку ж вона дісталася нам безкровно, нам її подарували, і оцей Еней, який народжується з якоїсь вселенської радості, проходить усі етапи, як той народ: спочатку – інфантильний, не розуміючи, в якому контексті він існує, він любить забави. Через наш український інфантилізм ми в нашу країну, в наш простір – особистий та медійний, в наші уми – допустили окупантів (тому що окупація наших територій почалася не зі зброї, вона почалася зі слова). Ми в тому просторі та часі бавилися й не бачили, який дамоклів меч висить над нами.

Еней почав їздити по світах, шукаючи свого батька, а знайшов свій край – повернувся до себе. Почав усвідомлювати, хто він є, і де він є, розуміти, що за це треба боротися. А для того, щоби стати захисником, треба дорости, вийти зі свого інфантилізму та зрозуміти величезну міру відповідальності – своєї особистої, громадянської та історичної.

Перша прем’єра нашої “Енеїди” – бурлеск, а у фіналі – усвідомлення, що це історія війни. Коли всі актори, що були  на сцені, йшли з неї, кожен залишав шапку. Всі пішли, один Еней ходить збирає шапки і… завіса. Це було майже публіцистично, алюзія на Майдан. Але театр і мистецтво, як на мене, це не констатація, це – погляд уперед, і ми трішки переробили фінал: коли Еней збирає шапки, то викликає всіх за іменами. Приходить нове покоління, якому він віддає ті шапки, і вони стають ззаду у стрій. Ми це зробили у 2014–2015 роках, тоді ще не розуміючи, що все це скоро відбуватиметься.

Як на мене, ми маємо дуже мало прикладів такого епосу в українській літературі, до якого можемо звертатися постійно, мати до нього пієтет, дискутувати з ним, погоджуватися чи сперечатися з ним. Погоджуюся, що “Енеїд” у нашому просторі ще треба багато і кількісно, і якісно різних. За що зараз війна йде? За те, щоб ми були. А для того, щоб ми були, ми маємо розуміти, хто ми є. А щоб ми мали розуміти, хто ми є, крім того, як у себе дивитися, інакшого варіанта немає», – наголосив Олексій Гнатковський.

ІГОР ІВАНОВ: НАМ ВДАЛОСЯ СТВОРИТИ ІСТОРІЮ ЕНЕЯ, ЯКИЙ ПРОХОДИТЬ ЧЕРЕЗ ПЕКЛО, ЯКИЙ ДОРОСЛІШАЄ

Актор Ігор Іванов – Еней із вистави «Енеїда» режисера Дмитра Драпіковського в Київському академічному театрі ляльок «Замок на горі». У нього ми поцікавилися, як розкрити образ Енея дитячій аудиторії?

«За кожним героєм стоїть якась власна особиста драма, і щоб діти йому повірили, зрозуміли, варто уникати слова “герой” та показувати людину, яка говорить не патетичною мовою, а живою, щоб юна аудиторія впізнавала її, сприймала. Що стосується “Енеїди” театру ляльок, то діти побачили видовище на сцені, щось запам’ятали, щось винесли з цього. І те, як нас слухають діти, як вони дивляться, як вони плескають у фіналі – для мене найвищий комплімент. Значить, нам вдалося створити історію Енея, який проходить через пекло, який дорослішає, бо діти дуже відчувають неправду та нещирість. Мені здається, що я внутрішньо знайшов у собі такі важелі, які відгукуються в сучасних дітях, і створив Енея, який подорослішав, змінився, прийшов до своєї ідентифікації», – розповів про свою роботу Ігор Іванов.

ІВАН ДАНІЛІН: «ЕНЕЇДА» ПЕРЕДОВСІМ – ЦЕ ПРО НАШУ ПАМ’ЯТЬ

У 2024 році режисер Іван Данілін поставив епічний бурлеск «Енеїда» в Рівненському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Сюжет підсилено жорсткими реаліями сьогодення: Юнона палить українську літературу, як Катерина II свого часу Запорізьку Січ і як російські загарбники тепер знищують усе українське на окупованих територіях.

Рівненська постановка нагадує нам і про інший вимір цієї історії, – виконавець ролі Енея Володимир Федінчук загинув на фронті під Новомихайлівкою Донецької області в січні 2024 року. Сьогодні його образ стає ще одним свідченням того, як театр і війна перетинаються в українській реальності.

«У нашій виставі було два Енеї, один із них – Володимир Федінчук загинув на фронті. Це його остання вистава. На мене його загибель сильно вплинула, тому що ми були друзями. Він пішов на війну і загинув як герой, як Еней», –  згадує у своєму виступі Іван Данілін.

На переконання режисера, «Енеїда» завжди актуальна, і під час Майдану, коли хлопці гинули, і так само під час повномасштабного вторгнення, а текст, коли Еней убиває Турна, і каже: «Душа рутульська полетіла / До пекла, хоть і не хотіла, / К пану Плутону на бенкет», воно сьогодні звучить як «до кобзона на концерт».

Данілін додав, що Котляревський стільки всього закодував «Енеїдою», що зрозуміють тільки свої, а чужих нам не треба.

«Для мене “Енеїда” передовсім – це про нашу пам’ять, недаремно вона входить до “Книги рекордів Гіннеса” за кількістю згаданих в тексті українських страв. І коли ти чуєш “Із салом галушки лигали…”, то згадуєш, як бабуся робила тобі в печі ті галушки, а ти відкривав ту галушку і виколупував з неї сало, бо ти ж із міста приїхав у село і не любив сала. І коли ти це згадуєш, через оце все воно тебе повертає до коріння, звідки твої батьки, твої предки. Це повертає в глибини пам’яті, щоб ти не забував, звідки ти родом і хто ти є», – сказав Іван Данілін.

ЄВГЕН ЛАВРЕНЧУК: КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ПОБУДУВАВ УКРАЇНСЬКИЙ ВСЕСВІТ І КОСМОС, ДЕ МИ ВСЕРЕДИНІ СЕБЕ КОЖЕН Є ЕНЕЄМ

У третьому блоку учасники круглого столу обговорювали вистави, які вже виходять за межі класичної інсценізації та використовують «Енеїду» як основу для створення / розвінчання нових / старих міфів.

Майбутня масштабна постановка від режисера Євгена Лавренчука в Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв на етапі фінальної підготовки – її премʼєра запланована на осінь 2026 року.

У своєму виступі Євген Лавренчук висловив переконання, що насправді Котляревський обманув усіх, і в тому його велич, і в тому сила його драматургії. Бо драматургія – це завжди розтягування намету на дві сторони. «Герой тільки тоді герой, коли він одночасно є антигероєм. Шлях уперед, це завжди, коли є повернення назад, а справжня подорож – це тільки подорож до себе. Тому нам хочеться “Енеїду” травестувати, тобто перевертати з ніг на голову й навпаки. Це почав ще Вергілій. Ми закохуємося в гомерівського Одіссея, любимо, стежимо за ним, бо ми завжди любимо героя, думаємо про того, про кого знятий фільм чи написана книжка. Ми прив’язуємося, навіть якщо це негідник чи пройдисвіт, а в прив’язці до матеріального завжди є пастка! Ми закохуємося в Одіссея, а потім дивимося на нього, як зовсім у інше віддзеркалення – Вергілій створює першу травестацію, коли виявляється, що наш герой був окупантом! Тоді ми закохуємося в наступного героя, який дзеркально продовжує той самий шлях», – розповів Лавренчук.

На питання, чому цей персонаж так приваблює сучасних режисерів, режисер відповів: «Я думаю, своїм парадоксом. Війна – це чинник загострювання сенсів і парадоксів, а парадокс – це брат і, водночас, друга сторона шизофреногену. Шизофреноген – чинник війни, коли в одній банці запаяні два взаємовиключні начала, і вони роблять ту вибухову суміш. І без того не можна, бо не буде драматургії! Я говорю, що Котляревський обманув (до того ж, не тільки зовнішніх ворогів, яким тоді була царська цензура), бо знаючи ідеально латинську мову, володіючи складними розмірами, він пише дуже примітивний текст, який (о Боже, я прошу вибачення, може мене зараз піддадуть анафемі) не можна любити! Текст Котляревського не можна любити, і його героя не можна любити на повному серйозі. Тому хтось травестує, хтось бурлескує, хтось із мікрофонами, хтось з’їжджає з теми, хтось ще якось працює із тим…

На відміну від Вергілія, в якого дуже розгорнутий фінал, у Котляревського він зім’ятий. По-перше, тому що він запакований десь усередині, а по-друге, Котляревський не знав, чим закінчиться державотворення його героя. Але героя він створив неоднозначного, вибачте мене, якщо когось ображу, але Еней – це теж “обманка”. З перших слів “Еней був парубок моторний / І хлопець хоч куди козак» ми йому вибачили все наперед, бо він – наш! А сліпа любов, як і сліпа ненависть. небезпечна. Ми закохуємося в героя безумовно, бо це наш, а далі, якщо проаналізувати, що він робить: іде, руйнує, їсть, пʼє, кохає або ґвалтує. Чи Еней не є окупантом? Так, на благо свого народу, однак. Чекайте, як у мене – в українця, зараз може це в голові вкладатися? Як я можу бути щирим і чесним щодо цього героя?»

На переконання Лавренчука, «Енеїда» – це всесвіт, який віддзеркалює свідомість однієї людини. «Котляревський дуже любив Україну та свій народ і побудував всесвіт і космос український, де ми всередині себе кожен є Енеєм. Там є і героїзм, і антигероїзм, і провина, і вина, і руйнування, і низ, і верх. Він обманював не тільки царський ценз, а й українське еґо, і сліпу любов. Я думаю, це свідомо / не свідомо приваблює митців, як парадоксальна вибухова суміш», – сказав Лавренчук.

ДМИТРО НЕКРАСОВ: МИ НАМАГАЛИСЯ АДАПТУВАТИ ІНСЦЕНІВКУ «ЕНЕЇДИ» ПІД РЕАЛІЇ, ЦЕ БУВ ВНУТРІШНІЙ ПОРИВ

Премʼєра «Енеїди» у Хмельницькому обласному академічному муздрамтеатрі імені Михайла Старицького відбулася 2024 року. Її композитором є Тарас Юровський, а режисером та автором інсценівки – Дмитро Некрасов, виконувач обов’язків генерального директора, художнього керівника Сумського національного театру імені Михайла Щепкіна.

Під час виступу Дмитро Некрасов зауважив, що це була його тодішня рефлексія на тему гострого конфлікту жорстокої війни між Росією і Україною.

«Ми намагалися адаптувати інсценівку нашої “Енеїди” під реалії, це був мій внутрішній прорив, порив, переживання. У цьому матеріалі я знайшов для себе відлуння, знайшов теми, які ототожнювалися в мені як в особистості, як в режисерові. Мені тоді хотілося говорити, кричати й переконувати всіх в якихось своїх думках. Уперше в моїй режисерській практиці я намагався робити технологічний театр. Зараз, відходячи від контексту вистави, я розумію, наскільки тоді ми були з юним підходом “сліпих котенят”, що намагалися якось рухатися в контексті цього твору. Звісно, набуваючи певного досвіду, а це була одна з моїх перших виїзних постановок, у мене йде переосмислення, особливо, дивлячись на роботи Театру Ветеранів, я розумію, що контекст теми для мене ще копати й копати. Якби зараз трапилася нагода ставити “Енеїду”, вона була б зовсім іншою, я б закладав інші сенси, але я пишаюся цією роботою, ми непогано попрацювали з командою і намагалися витягнути максимум із своїх можливостей, і багато чого нам вдалося», – розповів Дмитро Некрасов.

СТАНІСЛАВ САДАКЛІЄВ: ПРОТОТИПОМ НАШОГО ЕНЕЯ БУВ МАКСИМ МЕДИНСЬКИЙ, ЯКОГО ВБИЛИ НА ВІЙНІ

І ще одна з найновіших постановок – у 2026 році бурлеск-травестія «Енеїда» вийшов на сцені Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка в постановці головного режисера театру Станіслава Садаклієва. Авторська музика композитора, керівника музичної частини Сумського національного театру імені Михайла Щепкіна Євгена Золотухіна, яку він написав спеціально для черкаської «Енеїди».

На початку виступу режисер зазначив, що дуже радий спітчу Євгена Лавренчука, бо в нього були дуже схожі думки з приводу цього матеріалу.

Станіслав Садаклієв розповів, що перед початком роботи над виставою вони всією командою читали оригінал Івана Котляревського без скорочень.

«І от, коли всі все перечитали, один з акторів сказав: який же Еней герой? Він, по-суті, окупант! І з Дідоною все погано склалося, і в цілому, де б він не був – там горе. А мені як режисерові треба було з цим жити і зрозуміти, як цю історію виправдовувати. Дуже багато неоднозначності для мене було.

Особисто для себе я вирішив, що прототипом нашого Енея буде мій найкращий друг, якого вбили на війні – київський журналіст Максим Мединський. Він був щирий в усьому, і в усіх своїх гріхах, і в усіх своїх вчинках, і в усій любові до цієї країни. Я намагався щиро й віддано показати нас із нашими і гріхами, і всіма позитивними рисами. Таке було завдання.

Розумію, що “Енеїду” вже ставили-переставили, я хотів її зробити гарною, цікавою і естетичною, тому запросив черкаську художницю з костюмів Асю Козіну, яка не дуже відома в Україні, але відома на всю Європу –виставляється і в Венеції, і в Німеччині», – розповів про свою «Енеїду» Станіслав Садаклієв.

ГАННА ВЕСЕЛОВСЬКА: КОТЛЯРЕВСЬКИИЙ ПОДАРУВАВ НАМ МІФ ПРО НАШУ ДОВГУ ІСТОРІЮ, АЛЕ ФІНАЛ ЗА НАМИ

Театрознавиця, докторка мистецтвознавста, професорка, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України, експертка Фестивалю-премії «ГРА» Ганна Веселовська нагадала, що в час написання «Енеїди» була мода на переробки античних текстів, зокрема Вергілія. І Котляревський був одним із тих, хто це зробив, але їй видається, що він нею добре прикрився, тому що насправді це він так вступив у діалог із українцями – надіслав нам послання наперед на якісь там 200–250 років. І от всі, хто тут сидять, це послання як може, так і читає.

«Котляревський написав “Енеїду” у 1798-му, коли в українців не було історії, вглиб нічого не було. Тобто те, що ми зараз сприймаємо як наше – Києво-Могилянська академія, бароко – це все належало імперії, в українців були тільки козаки. А якщо пофантазувати й дійти до Римської імперії, це значить продовжити свою історію, дати нижню планку нашого українського існування. Ясно, що це фантазія. Однак Котляревськиий подарував нам, усій Україні, цей міф про нашу довгу-довгу історію, яка сягає ще в римські часи. А ви з нею грайтеся. І тому в нього немає фіналу – фінал за нами. Я за те, щоб уже відійти від цієї історії саме як від міфу, який нам дав можливість проробити травми, відчути себе і переможцями, і переможеними, і самим зробити його фінал. Цей простір залишається відкритим», – сказала Ганна Веселовська.

ЖАННА ЧЕПЕЛА: МИ РОБИЛИ ОПЕРУ «ЕНЕЇДА» ПРО НАС САМИХ – ПРО ХАРКІВ, ПРО ХАРКІВ’ЯН І ДЛЯ ХАРКІВ’ЯН

Важливо проговорити про те, чому музична форма так органічно працює з текстом Котляревського та поглянути на «Енеїду» як на інструмент культурної тяглості та передачі пам’яті наступним поколінням. Мабуть, немає жодної «Енеїди» без музики. Є опера Миколи Лисенка, партитуру якої інструментував Борис Лятошинський. До «Енеїди» писали музику: Алла Загайкевич, Андрій Зименко, Євген Золотухін, Тимур Полянський, Аракел Семенов, Віктор Якубович, Тарас Юровський, Opera Aperta (Ілля Разумейко та Роман Григорів), Рубен Толмачов. Аранжував фольклорний матеріал Юрій Мілевський.

У 2025 році Харківський національний театр опери та балету імені Миколи Лисенка презентував оперу «Енеїда» Миколи Лисенка в інструментовці Бориса Лятошинського. 

Режисерка Жанна Чепела розповіла, що вони робили цю виставу про себе самих: про Харків, про харків’ян і для харків’ян.

«За образну основу ми взяли човен, на якому пливуть наші троянці. Глядачі, оркестр, артисти – всі ніби знаходять в одному просторі того човна і всі ми пливемо. Нам треба розуміти, куди, виявилося, що ми пливемо від Росії в іншу сторону. Наша “Енеїда” – це розмова не з письменником та поетом Іваном Котляревським, а з композитором Миколою Лисенком, який написав своє бачення, свою власну історію за мотивами “Енеїди”. Партитуру опери інструментував Борис Лятошинський, і додав ще чогось свого, бо оркестровка – це своя мова, свої акценти, і своє бачення. Щодо того, що «Еней був парубок моторний…” – це все є і в Лисенка, але в нього більший акцент на тому, що троянці покинули свою домівку. І це теж про нас, тому що в нас дуже багато ВПО – вся Харківська область приїхала до Харкова.

Однак нам захотілося трішки переробити фінал, переписати міф на своє бачення і на своє відчуття того, що ми хочемо. Тому в нас мимоволі з’явився ще один персонаж – бог Микита, деміург, який споглядає за тим, що відбувається. І наш фінал про те, що ми самі обираємо, ким нам бути. І обираємо щодня. Мені видається, що відчуття берега, до якого ми пливемо самі в собі, десь підсвідомо має з’явитися і у глядача», – розповіла Жанна Чепела.

ТЕТЯНА АВРАМЕНКО: НАША «ЕНЕЇДА» ПРОЖИЛА НЕ ДУЖЕ ДОВГО, БО ЕНЕЙ ВІДПРАВИВСЯ НА ФРОНТ

У перший рік повномасштабного вторгнення свою «Енеїду» представив Київський театр українського фольклору «Берегиня». Це була музична комедія козацького герцю (поєдинку, двобою) від режисерки Тетяни Авраменко.

Добором фольклорного матеріалу займалась Ірина Бонковська, а оригінальні аранжування, що поєднують у собі старовинну і сучасну музику, створював оркестр театру під керівництвом Юрія Мілевського.

За словами Тетяни Авраменко, коли вони випускали виставу у 2022-му, зіштовхнулися з низкою технічних проблем, місто ще не було забезпечене генераторами, не було світла, опалення, довелося репетирувати в паркінгах торгових центрів, тому що було небезпечно лишатися в приміщенні театру.

«Наша вистава “Енеїда” прожила не дуже довго. Наш Еней – актор Андрій Непийвода відправився на фронт, так само – ще частина наших акторів. На жаль, не всі наразі є живими, вони назавжди залишаться в нашій пам’яті.

Музика була надзвичайно важливою складовою вистави, ідея була провести глядача історією українських визвольних змагань, починаючи від козаччини, яка постає як стартова точка в Котляревського, до сьогодення. Але що більше ми до цього готувалися, то більше розуміли, що місія фольклору полягає в чомусь більшому. З кожним днем нищиться все більше наших міст, наших інформантів, людей похилого віку, які переносили від роду до роду легенди та традиції. Ми зрозуміли, що більше вони нищать, то більше ми маємо зберігати, демонструвати та відкривати сучасному глядачеві український фольклор регіонів, які найбільше, на той момент, страждали від російського вторгнення. Тому до вистави ввійшли композиції Херсонщини, Миколаївщини, Одещини, Донеччини, Луганщини, Чернігівщини, але передавати їх у “музейному” форматі було не на часі через швидкоплинність життя та нерозуміння землі під ногами. Ми вирішили піти більш сучасною мовою аранжування, поєднували і академічну форму виконання українських пісень, і рок-версії, і речитатив. Наприклад, рай був повністю музично відтворений нашим оркестром у виконанні живих інструментів, а пекло – було нарочито технічно-електронним, трохи неживим», – поділилася Тетяна Авраменко.

ВЛАДИСЛАВ ШЕВЧЕНКО: МИ ЗАКЛАДАЛИ «ЕНЕЇДУ» В БІЛЬШ РОЗВАЖАЛЬНУ ФОРМУ

У 2018 році в Полтаві відбулася премʼєра музичного бурлеску «Енеїда» до 220-річчя написання твору.

За словами її режисера Владислава Шевченка, «Енеїду» почали ставити в цьому театрі після Незалежності і це вже третє втілення сюжету про «парубка моторного» на сцені Полтавського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя.

«Ми у 2018 році закладали “Енеїду” в більш розважальну форму. Це складний матеріал з того погляду, що переважна більшість має поверхневі уявлення про українську класику, зокрема про “Енеїду”, мовляв, це шаровари та горілка. Зараз, як бачимо, в Україні зʼявилися зовсім інші трактування цього твору, зокрема від Театру Ветеранів. І, можливо, наступна “Енеїда” нашого театру буде відрізнятися від нашої попередньої. Полтава – батьківщина Івана Петровича Котляревського, тому ми намагаємося кожні десять років робити постановки за його текстами. І до ювілею написання “Енеїди” плануємо створити, щоб “Енеїда” в репертуарі жила. Якою вона буде – дізнаємося за два роки.

З особливостей нашої вистави 2018-го відзначу, що в левовій частині першої дії я використав інсценівку Донецького театру. Моя одногрупниця Ганна Цибань – режисерка Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру імені Марка Бровуна, звернулася до мене, коли почалася окупація Донецька й москалі знищували бібліотеку театру, і передала світлини рукописної інсценізації їхньої постановки. Далі почалася робота з приголомшливим композитором із Запоріжжя Андрієм Зименком, який не тільки писав музику, а й одразу робив аранжування на оркестр. Робота з оркестром – це завжди дивовижна структура, яскраві образи, красиві герої», – розповів Владислав Шевченко про свою «Енеїду».

ІГОР ГУЛИЙ: МИ ПІШЛИ ЧЕРЕЗ ВЕРГІЛІЯ, ДРЕВНЮ ГРЕЦІЮ, РИМ, ЕПОС І, МОЖЕ, ТРОХИ ПАФОС

Героїчна містерія «Енеїда» стала першою великою прем’єрою від початку повномасштабного вторгнення для Київського театру ляльок «Замок на горі». У 2023 році цю виставу поставив режисер Дмитро Драпіковський, композитор вистави Тимур Полянський.

Це дуже масштабна постановка, на сцені працюють 25 акторів, понад 40 масок і ляльок, зокрема, величезних ляльок під управлінням кількох людей, відбуваються сценічні бої та вишукані художні рішення.

Директор – художній керівник Київського академічного театру ляльок «Замок на горі» Ігор Гулий розповів, що їхня «Енеїда» була задумана у 2022-му, а в 2023 році театру допоміг її реалізувати Гете-інститут.

«Наш художник Микола Данько пішов через Вергілія, через певні котурни, через Древню Грецію, Рим, через епос і, може, трохи пафос. Нам видається, що це більш цікава форма для підлітків, які є цільовою аудиторією цієї вистави.

Ми намагалися втиснути “Енеїду” в адекватний час – зараз це 2 години 20 хвилин, тобто підлітки висиджують, слава Богу. Вона їм цікава, тому що ми додали і сценічні бої, і різні елементи з масками», – зазначив Ігор Гулий.

АНЖЕЛІКА ОСТАПЕНКО: УЯВЛЯЄТЕ, ПОСТАВИТИ ЛЯЛЬКАМ ГОПАК?! А В НАС ГОПАК ТАНЦЮЮТЬ СИНХРОННО СІМ КОЗАКІВ

І ще одна «Енеїда» для юних глядачів. На сцені Полтавського академічного обласного театру ляльок «Енеїда» йде вже понад тридцять років, однак у 2017 році відбулося оновлення вистави (інсценівка Ярослава Стельмаха) до 80-го ювілейного сезону, який збігся з ювілеєм Івана Котляревського. Спеціально до цієї вистави вигадали і створили сорок три оригінальні ляльки. А окремою родзинкою дійства стала синхронна лялькова хореографія – девʼять танцювальних номерів.

Хореограф вистави Анжеліка Остапенко розповіла, що режисер Анатолій Поляк поставив цю виставу у 1998 році, а вона її капітально поновлювала в 2017-му, а потім іще раз, у вересні 2022 року.

«Вона зовсім по-іншому почала звучати. Я дуже переживала, коли робила танці, це вивідні ляльки, з ними складно працювати, а уявляєте, поставити лялькам гопак?! У нас гопак танцюють синхронно сім козаків, на кожній ляльці по два актори працює. На одному міжнародному фестивалі ми тричі на біс танцювали фінальний гопак! У нас є неймовірний Нептун, чудова Дідона – вона у нас співає. Василь Якубович писав музику до вистави. Вистава йде двадцять вісім років, дуже багато акторів змінилося, приходять молоді, і це надзвичайно важливо, тому що ми передаємо досвід роботи з традиційною лялькою. Вистава іде в репертуарі театру, нас часто запрошують з уривками, наприклад, до краєзнавчого музею, на відкриття виставок. “Енеїда” жила, живе та житиме», – наголосила Анжеліка Остапенко.       

ОЛЬГА СТЕЛЬМАШЕВСЬКА: «ЕНЕЇДОБУМ» В УКРІНФОРМІ – ЦЕ ЦІКАВА ІСТОРІЯ, ТАК САМО, ЯК МИНУЛОРІЧНИЙ «ШЕКСПІРОБУМ»

На завершення круглого столу виступила Ольга Стельмашевська, PR‑фахівчиня, театральна і музична критикиня, журналістка, культурна менеджерка, експертка Фестивалю-премії «ГРА», яка зазначила, що «Енеїда» – це основа нашої національної драматургії, це все, що в нас є, і вона цілковито погоджується з Максимом Курочкіним, що треба ставити «Енеїду» в кожному театрі.

Вона запропонувала театральній спільноті звернутися до досвіду Сергія Проскурні, який колись заснував Фестиваль однієї п’єси, «бо нам сам Бог велів робити фестиваль однієї п’єси – “Енеїди”», на її переконання, це було б дуже круто.

«Я надзвичайно вдячна Укрінформу за цей круглий стіл, це вже історичне надбання, бо все, що тут проговорено – безцінні речі, які можуть розвиватися в якісь інші площини осмислення. Наприклад, у наступній інтерпретації це може вже бути науковий круглий стіл під час Фестивалю однієї п’єси.

Напевно, варто передати відеозапис цього заходу до архіву Спілки театральних діячів України. Це цікава історія, так само, як минулорічний круглий стіл на тему “Шекспіробуму”. Коли хтось іронізує над назвами “бум” (Інфобум, Шекспіробум, Енеїдобум), мені хочеться сказати – так, це справді “бум”, бо ми збираємося і говоримо про театр не деінде, а в Укрінформі. І Національне інформаційне агентство виконує свою функцію – розказує та транслює не лише суспільно-політичні та економічні новини, а й мистецькі, культурні. Це мають читати й бачити не тільки спеціалісти, хто працює в театрі, а глядач, до якого ми звертаємося. Ми ж усі багато говоримо, що маємо достукатися до масового читача, глядача, а тут саме це й відбувається. І це надзвичайно важливо, тому що є результат, є рефлексія, є зворотний зв’язок», – підсумувала Ольга Стельмашевська.

Любов Базів. Київ

Фото Юлія Освяннікова

(Фото Івана Даніліна, Станіслава Садаклієва, Дмитра Некрасова – з їх сторінок у ФБ)

У Запоріжжі внаслідок сьогоднішньої російської атаки значно пошкоджена одна з найстаріших історичних споруд – менонітська школа.

Про це повідомляє Associated Press, передає Укрінформ.

Видавництво Shinchosha Publishing Co. зазначає, що «Історія Кахо» – перший роман Муракамі, головною героїнею якого є жінка.

Досі головними героями його творів були переважно чоловіки – молоді або середнього віку.

Сам письменник у короткому повідомленні на сайті видавництва, присвяченому рекламній кампанії книги, зазначив: «Кахо, авторка книжок з ілюстраціями, звичайна молода жінка. Але навколо неї починають відбуватися справді дивні речі. Я написав цей роман, уявивши себе на її місці».

Спочатку з’явилася новела під назвою «Кахо», яку Муракамі зачитав два роки тому на літературному вечорі в Університеті Васеда у Токіо. Твір був опублікований у номері журналу Shincho за червень 2024 року.

За сюжетом 26-річна Кахо йде на побачення наосліп, організоване її книжковим редактором. Під час вечері її супутник каже, що зустрічався з багатьма жінками, але «ще ніколи не бачив такої потворної, як вона». Більше здивована, ніж обурена, Кахо намагається розгадати сенс його слів. Незабаром з нею починають траплятися дивні речі, зокрема зустрічі з іншими загадковими персонажами, такими як мурахоїд і ягуар.

Після того Муракамі опублікував у Shincho ще три історії про Кахо. Зрештою він об’єднав ці чотири новели в роман на 352 сторінки, що складається з чотирьох розділів.

Журнальна версія першої новели про Кахо була опублікована англійською в часописі The New Yorker. Роман же наразі доступний лише японською, про плани щодо перекладу наразі не повідомлялося.

«Історія Кахо» стала 16-м романом Муракамі, попередній – «Місто та його непевні стіни» («The City and Its Uncertain Walls») – вийшов три роки тому.

Харукі Муракамі — один із найвідоміших сучасних японських письменників. Його романи перекладені приблизно 50 мовами, зокрема українською. Письменник є лауреатом міжнародної премії Франца Кафки, літературної премії Ганса Крістіана Андерсена та іспанської премії Принцеси Астурійської.

Як повідомляв Укрінформ, американська письменниця Вероніка Рот через п’ятнадцять років після публікації серії романів «Дивергент» повертається до франшизи із двома новими книгами.

Фото: Haruki Murakami/Фейсбук