Центральноукраїнський обласний краєзнавчий музей розташований у колишньому будинку купця та підприємця Давида Барського. У фондах закладу зберігається понад 80 тисяч експонатів.

Загадки про музей не обмежуються лише стінами.  Що насправді ховається за його вишуканим фасадом – від таємничої колекції електрика-мільйонера Ільїна та найбільшого в країні зібрання скіфських статуй до сучасних дзеркал доповненої реальності? Про втрачені документи, унікальні скарби та диджиталізацію кореспондентці Укрінформу розповів директор закладу Борис Шевченко.

СЕКРЕТИ БУДИНКУ БАРСЬКОГО

– Ми завжди говоримо, що працюємо, мабуть, у найкращій будівлі міста. Її історію вивчали наші співробітники, краєзнавці, партнери, але й сьогодні залишаються питання, на які немає відповіді. Ми знаємо, що особняк звели у 1904–1905 роках на замовлення заможного підприємця Абрама Давидовича Барського, однак проєкт із прізвищем архітектора досі не знайдено. Були різні версії, але жодна з них поки що не має достатнього підтвердження, – розповідає Борис Шевченко.

Відомо, що Барський був одним із найбагатших підприємців тодішнього Єлисаветграда: володів нерухомістю та млинами й збудував особняк для своєї родини. Довгий час музейники навіть не були певні, чи встигла сім’я оселитися в новому будинку. Лише архівні дослідження підтвердили: після загибелі Абрама Барського у 1907 році його родина продовжувала жити тут, і саме звідси чоловіка проводжали в останню путь. Історію будівлі досі досліджують.

– Ми постійно відкриваємо для себе нові факти. Знаходимо документи, фотографії, технічні паспорти, простежуємо, як будинок змінювався у різні роки. Це не менш цікаво, ніж досліджувати експонати. Ми повинні знати історію власного музею так само добре, як історію краю, який він представляє, – говорить очільник закладу.

Після встановлення радянської влади особняк націоналізували. У різні роки тут працювали кооперативи та державні установи. Протягом десятиліть музей неодноразово планували розширити. У 1980-х роках навіть існували проєкти, які передбачали забудову території сучасного скверу біля музею, де розташовані скіфські баби, створення нових експозиційних площ і підземного переходу. Утім, ці плани так і залишилися на папері.

– Найбільша проблема полягає в тому, що цю будівлю ніколи не проєктували як музей. Ми весь час пристосовуємо музей до особняка, а не навпаки. Через це нам постійно бракує експозиційної площі. Попри це, саме історичний особняк став однією з головних переваг музею, – зауважує Шевченко.

Кропивничани знають, що архітектура закладу має особливий характер, а про будинок з роками виникають міські легенди. Одна з найвідоміших стосується маскаронів на фасаді: нібито обличчя із заплющеними очима символізують померлих дочок Барського, а з розплющеними – тих, що залишилися живими.

– Це красива легенда, але не правдива, – пояснює директор музею. В архітектурі такі маскарони символізують день і ніч. Узагалі фасад будинку насичений символами: пелікани, сови, декоративні елементи мали цілком конкретне значення. Ми можемо трактувати їх сьогодні, але дуже хотілося б колись знайти оригінальний проєкт будинку. Можливо, він ще чекає на нас в якомусь архіві.

ВІД НАВЧАЛЬНОГО КАБІНЕТУ ДО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ

Історія музею почалася задовго до переїзду в Будинок Барського. Центральноукраїнський обласний краєзнавчий музей розпочинався з природничо-історичного музею, який заснував у 1883 році педагог і науковець Володимир Ястребов при Єлисаветградському земському реальному училищі.

– Треба розуміти, що це був зовсім інший музей. Його створювали не для широкої публіки, а для навчального процесу. Учні могли бачити колекції просто під час занять, використовувати їх як наочний матеріал. Після смерті Володимира Ястребова цей проєкт фактично завершився, але сама ідея музею отримала нове життя, – розповідає директор.

Уже 1913 року громадський діяч Павло Рябков запропонував створити в Єлисаветграді класичний музей, відкритий для всіх охочих. Реалізувати задум завадила Перша світова війна, а відкрили заклад уже за радянської влади – у 1920 році. Спочатку музей також працював у приміщенні Земського реального училища, кілька разів змінював адресу, а згодом оселився в особняку Барського.

Водночас сам особняк Барського дивом уникнув масштабних перебудов чи руйнувань. Найбільших втрат будівля зазнала під час Другої світової війни.

– У роки Другої світової війни музей теж зазнав втрат. Під час німецької окупації він працював, але частину експонатів вивезли німці, частину було розграбовано в період безвладдя. Уже після війни фонди почали активно відновлювати, – говорить директор музею.

Архівні документи свідчать про пошкоджений дах, вибиті вікна й двері, а також втрату частини внутрішнього оздоблення. Зокрема, ідеться про ліпнину в кількох залах, хоча які саме приміщення постраждали, документи не уточнюють. Радянська влада завдала менших втрат, але все ж деяких змін музей зазнав.

– Ми не можемо сказати, що радянська влада кардинально перебудувала будинок. Так, були ремонти, змінювали кольори стін, десь закладали старі двері, десь прорубували нові. Але це робили переважно для того, щоб відвідувачам було зручніше рухатися експозицією. Якщо говорити про сам особняк, то його історичний вигляд вдалося зберегти, – ділиться Борис Шевченко.

Поступово музей змінювався разом із самим регіоном. Змінювалися адміністративні межі, змінювалися й назви музею – окружний, міжрайонний, а після утворення Кіровоградської області у 1939 році він став обласним краєзнавчим музеєм.

– Цю історію можна простежити буквально за документами – актами, комісійними матеріалами, планами реорганізації, які збереглися в архівах. Пізніше він мав різні назви. А вже у 2024 році ми перейменували заклад, адже назва «Кіровоградський» більше не могла залишатися, – розповідає директор музею.

Ще після проголошення незалежності України принципи комплектування фондів кардинально змінилися. Музей почав цілеспрямовано повертати імена та історії, які десятиліттями замовчувалися або залишалися поза офіційною історією. Наприклад, одним із найцінніших надбань стала меморіальна колекція українського письменника, художника й державного діяча Володимира Винниченка.

– Для нас це одна з найважливіших колекцій. У 1990-х роках із Франції передали особисті речі Володимира Винниченка – меблі, друкарську машинку, письмове приладдя та інші меморіальні предмети. До повномасштабної війни вони експонувалися в окремій залі, присвяченій нашому землякові. Незалежно від того, як сьогодні оцінюють його політичну діяльність, це постать державного масштабу, письменник і один із творців Української Народної Республіки. Саме тому його спадщина є надзвичайно важливою для музею, – наголошує його очільник.

ТАЄМНИЧА КОЛЕКЦІЯ ЕЛЕКТРИКА-МІЛЬЙОНЕРА ІЛЬЇНА

Ще однією візитівкою музею стала колекція Олександра Ільїна – людини, навколо якої й досі існує чимало легенд. Це був приватний колекціонер, який жив у власному будинку, працював електриком та протягом життя збирав різноманітні предмети. Він помер у 1993 році, прямих нащадків не мав і заповіту не залишив, тому після його смерті колекція перейшла у державну власність.

– Ми знали, що Ільїн був колекціонером, але навіть не уявляли, що його зібрання настільки масштабне. Після його смерті створили відповідну комісію, були ухвалені рішення і на місцевому, і на загальноукраїнському рівнях про передачу колекції державі. Потім її розділили: книжкову частину, а це була більша частина зібрання, передали до обласної універсальної наукової бібліотеки, де вона й нині зберігається у відділі рідкісних книг. Речову частину передали краєзнавчому музею, – розповідає директор.

До музейної частини увійшли дуже різні предмети: ікони, потири, хрести, картини, статуетки, сувеніри та інші речі. Значну частину колекції становлять предмети церковної тематики. Проте точного каталогу всього приватного зібрання Ільїна, наскільки відомо музею, не залишилося. Невідомо й достеменно, звідки саме він отримував усі ці предмети та як їх обліковував.

Саме ця невизначеність і стала ґрунтом для численних легенд. Щодо колекції роками з’являлися історії про її неймовірні масштаби, походження певних речей і навіть кількість транспорту, яким усе це нібито вивозили після смерті колекціонера. У музеї такі розповіді чують, але ставляться до них обережно.

– Люди часто починають рахувати, скільки це могло коштувати, скільки чого нібито вивезли, розповідають про три вантажні машини. Але це вже легенди. Насправді нічого фантастичного тут вигадувати не треба: людина справді зібрала величезну колекцію. Після того як вона перейшла у власність держави, її облікували, передали відповідним установам і зберігають. Ми не спростовуємо міські легенди, але й не підтверджуємо їх без документів, – говорить Борис Шевченко.

Водночас Ільїн не був випадковою людиною, яка просто складала вдома речі, що їй подобалися. За спогадами людей, які його знали, він був освіченим і захопленим своєю справою колекціонером. Проте повної картини того, як саме формувалося його зібрання, сьогодні немає.

– Це була його приватна колекція, тому тепер складно відновити весь шлях кожної речі. Ми знаємо, що він був фанатиком своєї справи, щось реставрував, щось ремонтував, щось обмінював, із кимось спілкувався. Але навколо нього вже виникло багато міфів, і тут важливо розділяти: це ми знаємо точно, а це – лише розповіді, – пояснює директор музею.

Утім, після лютого 2022 року експозицію довелося демонтувати, щоб убезпечити найцінніші експонати.

– Ми діяли відповідно до всіх вимог безпеки. Демонтували історичну експозицію, колекцію Ільїна, сформували черги евакуації музейних предметів. Наше головне завдання – зберегти культурну спадщину. Водночас продовжує працювати природнича експозиція, а останніми роками ми значно доповнили її цифровими технологіями. Деякі рішення, які бачать відвідувачі, поки що не мають аналогів навіть у більших музеях, – зазначає Борис Шевченко.

ОУН-УПА І КІРОВОГРАДЩИНА

Крім іншого, саме під час повномасштабного вторгнення наукові співробітники закладу оприлюднили свої дослідження українського визвольного руху.

– Ми не видаємо книги заради самих книг. Для нас важливо розуміти, хто їх читатиме, і навіщо вони потрібні. Саме тому кожне видання має власну концепцію. Одна з наших найважливіших серій присвячена визвольній боротьбі українців у 1917–1991 роках. Уже вийшло шість книжок про Українську революцію, Холодний Яр, українських отаманів, діячів еміграції, Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію. Багато матеріалів ми буквально повертаємо із забуття, знаходячи документи навіть у Франції, Австралії чи Сполучених Штатах, – ділиться Борис Шевченко.

Він зазначає, що ще кілька років тому ця сторінка історії Центральної України залишалася маловідомою навіть для місцевих жителів. Саме тому музейники вирішили не лише видавати наукові праці, а й буквально «повернути обличчя» людям, які боролися за незалежність України.

– Коли ми працювали над попередніми книжками, зрозуміли, що ця історія безлика. У будь-якому музеї можна побачити фотографії радянських партизанів чи підпільників, але люди майже ніколи не бачили світлин учасників ОУН і УПА, які діяли на наших землях. Ми почали працювати з архівно-слідчими справами, архівами СБУ, шукали фотографії, готували короткі біографії. Так з’явився фотоальбом, який показує цих людей не як абстрактні постаті з підручника, а як реальних особистостей, – розповідає Борис Шевченко.

Видання отримало широкий резонанс далеко за межами області. Особливо тепло його сприйняли музейники Заходу України, адже воно ще раз довело: історія українського визвольного руху не обмежувалася лише Галичиною. Серед діячів Української революції та підпілля було чимало уродженців сучасної Кіровоградщини.

– Нам часто кажуть колеги: добре, що саме в центрі України з’являються такі дослідження. Довго існував стереотип, ніби визвольний рух був винятково на Заході України. Ми намагаємося показати, що це зовсім не так. І шість книжок цієї серії за три роки – результат системної роботи, яку ми плануємо продовжувати, – говорить директор.

Ще одним помітним проєктом стало дослідження участі уродженців краю в бою під Крутами. Замість загальнонаціональної історії музейники вирішили показати її через долі своїх земляків. Книга швидко розійшлася бібліотеками області, а після завершення друкованого накладу всі видання музей викладає у відкритий доступ на власному сайті.

НАЙБІЛЬША КОЛЕКЦІЯ СКІФСЬКИХ БАБ

Паралельно музей працює над виданнями, присвяченими власним колекціям та філіям. Уже вийшли книги про музей-заповідник «Хутір Надія», музейно-природний заповідник в Арсенівці, Марка Кропивницького та Івана Тобілевича у Бобринці. Надруковано видання про найбільшу в Україні колекцію скіфських кам’яних статуй, яка зберігається саме у Кропивницькому.

– Багато хто навіть не здогадується, що найбільша колекція скіфських статуй – саме в нас. Ми хочемо зробити так, щоб про ці речі знали не лише фахівці, а й звичайні відвідувачі. Адже це – одна з найбільших цінностей нашого музею, – зазначає Борис Шевченко.

Утім, знайомство з музеєм не обмежується лише головним корпусом. До структури закладу входить одразу кілька філій, кожна з яких має власну історію та спеціалізацію. Серед них – Заповідник-музей Івана Тобілевича «Хутір Надія», де народжувалися п’єси класика української драматургії, Музейно-природний заповідник в Арсенівці, Меморіальний музей Марка Кропивницького, Музей історії українського хореографічного мистецтва, а також об’єкти в Розумівці – Історико-меморіальний заповідник «Чорний Ворон» і Свято-Хрестовоздвиженська церква.

– «Хутір Надія» – це взагалі фантастичне місце. Там поєднуються природа й історія: меморіальні дуби, ставок, Калинова алея, Чумацька криниця, батьківська хата Тобілевичів 1871 року. Саме там Іван Карпенко-Карий написав понад десять своїх творів. Це місце, де фактично народжувався український професійний театр, – говорить директор.

Останніми роками музей активно працює над тим, щоб його філії були не лише місцем зберігання історії, а й сучасними культурними просторами. Показовим прикладом став Музей історії українського хореографічного мистецтва. Після переїзду до центру міста кількість відвідувачів різко зросла, а сам музей почав отримувати нові експонати від людей, які раніше навіть не знали про його існування.

– Ми завжди дивимося на цифри. Поки музей був далеко від центру, про нього знали одиниці. Після переїзду люди почали заходити випадково, а потім поверталися вже зі своїми сімейними реліквіями. Хтось приносив фотографії, хтось – сценічні костюми чи взуття, у якому колись виступав. Це означає, що музей почав жити разом із громадою, – каже Борис Шевченко.

Також нині волонтери, військові частини, ветерани, рідні загиблих воїнів передають музею експонати, пов’язані з російським нападом.

– Ми маємо амбітну мету – створити окремий музей російсько-української війни як нашу філію. Це вже не просто ідея. Зібрано значний масив матеріалів, підготовлено тематичні плани, працює постійна експозиція у двох залах. Для нас важливо зберегти цю історію тепер, коли вона твориться, – каже директор музею.

МУЗЕЙ БЕЗ ПРИВИДІВ, АЛЕ З ЦИФРОВІЗАЦІЄЮ ТА ІНКЛЮЗІЄЮ

Попри численні міські легенди, у музеї не намагаються штучно створювати містичну атмосферу. Тут усміхаються, коли відвідувачі питають про привидів або загадкові історії особняка Барського, але наголошують: справжніх таємниць у музею і без того досить.

– Звісно, існують легенди про Барського, про маскарони на фасаді, про колекцію Ільїна. Ми їх не спростовуємо й не підтверджуємо. Але, щиро кажучи, нам і не потрібно вигадувати привидів. Тут стільки справжніх історій, що ними можна захопити людей без жодної містики. Насправді я вам розповів лише невелику частину того, чим живе музей, – усміхається Борис Шевченко.

Бажання зробити музей сучасним стало поштовхом до цифрової трансформації. Сьогодні природнича експозиція поєднує класичні музейні колекції з інтерактивними технологіями.

– Наше завдання – щоб люди хотіли повернутися. Якщо людина вже побачила експозицію один раз, потрібно дати їй новий досвід. Саме тому з’явилися мультимедійний стіл, цифрові книги, інтерактивні елементи, дзеркало доповненої реальності. Коли поруч із вами «оживають» мамонт чи шаблезубий тигр, музей сприймається зовсім інакше. А якщо люди повертаються вдруге чи втретє – значить, ми все робимо правильно, – упевнений директор.

Водночас Борис Леонідович зазначає, що всі ці зміни були б неможливими без грантових програм. Після початку повномасштабної війни музей повністю переглянув підхід до розвитку: створив окремий відділ маркетингу, розвитку та інвестування, почав активно працювати з міжнародними партнерами та залучати позабюджетне фінансування.

– Ми зрозуміли просту річ: якщо хочемо розвиватися, не можемо чекати, що хтось усе зробить за нас. Тому почали більше заробляти самі, створили відділ, який займається розвитком і грантами, заснували громадську організацію музейників. Сьогодні лише грантових коштів нам вдалося залучити вже понад три мільйони гривень. Це можливість купувати сучасне обладнання, реалізовувати нові проєкти й не зупиняти розвитку навіть під час війни, – говорить Борис Шевченко.

Особливу увагу музей приділяє доступності. Одним із перших серед закладів культури області він почав впроваджувати інклюзивні рішення: від табличок шрифтом Брайля та аудіогідів до спеціального підйомника, який дає змогу людям на колісних кріслах безперешкодно потрапити до природничої експозиції.

– Для нас інклюзія – це не формальна вимога, а нормальна повага до людей. Сьогодні людина на колісному кріслі може самостійно заїхати до музею, скористатися підйомником, оглянути експозицію, мультимедійні елементи, санітарну кімнату. Коли після екскурсії нам кажуть: «Ми думали, що доведеться заносити дитину на руках, а вона все змогла зробити сама», – це, мабуть, найкраща оцінка нашої роботи, – підсумовує директор закладу.

За словами Бориса Шевченка, найбільший стереотип про музей – це уявлення, ніби це доволі нудна установа, що обмежується кількома експозиційними залами та касою біля входу. Саме тому музей постійно оновлює свої експозиції, додає інтерактивні рішення, відкриває нові виставки та шукає сучасні формати роботи.

– Ми поставили перед собою дуже амбітну мету – стати одним із найкращих музеїв України. І це не про конкуренцію заради конкуренції. Ми працюємо на культуру нашої області. Від того, яким буде музей, багато в чому залежить і те, як сприйматимуть Кіровоградщину в Україні. Ми хочемо, щоб про наш край знали не менше, ніж про інші регіони, які давно стали туристичними магнітами. І я впевнений: у нас для цього є все необхідне, – підсумовує Борис Шевченко.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки

Американська кінокомпанія Amazon MGM Studios презентувала трейлер психологічного трилеру «Веріті» (Verity), в якому головні ролі виконують Енн Гетевей, Дакота Джонсон і Джош Гартнетт.

Як зазначають видавці, ця книга – не документальна реконструкція боїв і не хронологія воєнних операцій. Автор не прагне створити героїчний образ війни чи власного підрозділу. Натомість він пропонує читачеві чесне особисте свідчення – про людей, які добровільно стали до зброї, про втому, страх, відповідальність, побратимство і пам’ять, яка не завершується після останнього бою.

«Привиди Бахмута» починаються словами: «Ця книга – не про таку війну, як її показують у новинах. Тут немає гучних слів і правильних фраз». Цей принцип визначає і весь текст. Автор розповідає не лише про бойову роботу снайперів, а й про внутрішній досвід війни: життя між виходами, втрати побратимів, моменти, коли опускаються руки, і силу, яку дає потужна взаємна підтримка.

Книга складається із 46 розділів, які можна читати як окремі новели і які охоплюють шлях підрозділу від його створення до виходу з Бахмута. У цих історіях поруч із бойовими епізодами з’являються конкретні люди (побратими, медики, механіки, командири) – ті, хто загинув, і ті, хто вижив. Саме вони стають головними героями історії, адже, за словами автора, вона написана не про героїв, а про людей, які вчилися воювати, виживати і залишатися людьми.

Окремою темою книги є пам’ять. Видання присвячене загиблим побратимам автора – Вадиму з позивним «Батько Тарас» та Олегу з позивним «Хитрий». Наприкінці книги автор зізнається, що писав її не для того, щоб щось довести, а щоб залишити пам’ять без прикрас, такою, якою вона є. Саме тому «Привиди Бахмута» стають не лише особистими спогадами, а й способом зберегти голос тих, кого вже неможливо почути.

«”Привиди Бахмута” – це не просто книжка про снайперів і війну. Це історія людей, яких війна змусила змінитися, навчила бачити смерть поруч і водночас цінувати життя як ніколи. Ми пройшли Бахмут, змінилися разом із війною і продовжили свій шлях. Ця книжка – про тих, хто залишився, про тих, кого вже немає, і про ціну, яку Україна платить за своє майбутнє. Я хочу, щоб після цієї книги люди розуміли не лише, як ми воювали, а й заради чого ми вистояли і продовжуємо стояти», – зазначає «Привид».

Окрім тексту, книга містить QR-коди, що ведуть до фотографій, відео та додаткових матеріалів про діяльність підрозділу. Вони дозволяють читачеві побачити людей і місця, про які йдеться в розповіді, та розширюють документальний вимір видання.

«Привиди Бахмута: спогади снайпера» вже доступні для передзамовлення.

Як повідомляв Укрінформ, снайпер «Привид» підтвердив рекордне ураження цілі за чотири кілометри.

Фото надав «Привид»