Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтенту в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій. Цього разу мова піде про книжку Євгенії Генової “Вони обрали Україну” (Київ, Видавничий дім “Місон”, 2026) – документальні історії дітей і підлітків, які пережили окупацію, депортацію чи тривале життя в росії, але не відмовилися від України.
Цей відгук фактично є продовженням рецензії, яку ви читали пару тижнів тому – я тоді розповідала про книги Євгенії Генової. Тоді я писала, що через те, що ми очікуємо на паперову версію, ми притримуємо рецензію на останню книгу авторки – “Вони обрали Україну” (Київ, Видавничий дім “Місон”, 2026), документовані “реальні історії дітей і підлітків, які пережили окупацію, депортацію чи тривале життя в росії, але не відмовилися від України”. Так ось, вона таки надрукована, попри обстріли складів книжкової продукції і всякі інші наші складнощі, презентована на Фестивалі “Порт” і на Одеському літературному фестивалі, тобто все склалося.
Трагедія дітей, яких насильно вивезли до росії (фактично, вкрадених), або дітей, які залишилися на тимчасово окупованих територіях – це, крім всього, трагедія примусової зміни ідентичності. Тема болюча, і вимагає, оскільки ми маємо справу саме з дітьми, максимально обережного підходу. Саме через це вона, попри своє значення, важка для художньої або документальної інтерпретації. Але такі роботи є, зокрема в Одесі. Так, наприклад, документальний Лютий Театр пропонує нам виставу “Птах на Горищі” (“Історія однієї депортації”, автор Олег Михайлов, режисер Олег Шевчук), фактично монолог дівчини, яку “прийняла” до сім’ї російська активістка, щось на кшталт отої Львової-Бєлової, або як її там… Розлучена з мамою на фільтрації під час захоплення Маріуполя (нам невідомо, де зараз її мама, або чи взагалі вона жива), дівчина, що ховається від нав’язливої “родини” на горищі, наговорює листа до матері на камеру (найближча вистава 25 вересня, то у вас є шанс). Але, що важливо, перед нами художній витвір, узагальнення, хоча він і спирається на досвід дітей, яких вдалося повернути додому.
Ілюстрації до книги Анфіси Чаплинської. ФОТО: Марія Галіна
І ось зараз книга Генової, яка відома в нас своїми документально-художніми творами. Насправді щоб читати цю книжку, треба мати певні сили, я вже не кажу, скільки сил, мабуть, знадобилося, щоб її написати. Як каже в передмові сама авторка: “У цій книжці зібрано різні історії молодих людей. Тих, хто опинився в російській окупації, або був депортований, хто плекав надію повернутися та здійснив свою мрію попри ризики, небезпеки й насильство. Хтось розповів їх анонімно, хтось – відкрито. Хтось рятувався з окупації, хтось повертався з депортації; хтось – разом із рідними, а хтось – усупереч волі батьків. Історії Степана Чубенка, Тіграна Оганнісяна й Микити Ханганова розповіли їхні рідні та близькі: цих підлітків закатували й убили російські окупанти”…
Ми всі знаємо, як промивають мозок дітям і підліткам на окупованих територіях, або після примусової депортації: через освіту в школі, через мілітаризацію, через викривлену історію, через нав’язування російської мови, і, не в останню чергу, через культуру. Я вже писала тут і всюди, що саме через культуру відбувається вибудова національного; причому це, якщо звертатися саме до культури російської, зовсім не обов’язково Толстой та Достоєвський, це в першу чергу меми, казки, дитячі книжки, пісеньки, те, що закладається з дитинства. Недарма, пише Генова, мати пішла на все, щоб вивезти з окупованого регіону малюка, який прийшов зі школи зі словами “Мамо, я – руській. Мене сьогодні хвалили в школі, бо я найкраще виконав наш гімн. Гімн російської федерації”.
А що робити, якщо твої батьки тебе не підтримують, а навпаки, дотримуються поглядів на “одиннарод” тощо, як це було з Іваном, який підлітком ще почав потайки спілкуватися в мережах з ровесниками на підконтрольних територіях, а у вісімнадцять відчайдушно кинув усе і складним небезпечним шляхом виїхав з окупованого Луганська. Яким незалежним має бути мислення, щоб вистояти не тільки проти шкільної пропаганди, не тільки проти страху потрапити “на підвал”, а ще й проти власної родини… Але ж ось, вистояв, бо поклик рідної країни виявився сильнішим.
Бо бути українцем для нього означає – бути вільним.
А взагалі, що таке – бути українцем/українкою?
Евелін з Донецька, яка добиралася до Києва не менш складним шляхом, каже, що це означає ставити питання і шукати відповіді. К. з Бердянська, яка подолала численні блокпости, фільтрацію і допити росіян – що це можливість вільно розмовляти українською. Інша К., зі Станиці Луганської, – що, навіть коли в тебе немає аніякого зв’язку, а над містечком лунає жахливий голос з гучномовців: “Киев пал, сдавайтесь!”, це означає “просто бути собою”.
Взагалі просто вражаєшся силою духу та незалежності розуму дітей, які попри тиск, попри загрозу для життя, іноді попри навіть погляди батьків спромоглися зберегти вірність рідній землі. Ось Іван Матковський з Маріупольського інтернату, який, вивезений до Донецької дитячої лікарні (фактично такого накопичувача), ізольований, допомагав дітям зв’язатися з родичами, бо в нього одного більш-менш працював телефон. Ось Олександр, хлопчик Сашко, який пережив облогу Маріуполя, поранений, у Донецькій лікарні, відмовлявся поїхати в табір у росії “відпочити”. Йому вдалося повернутися, але він досі шукає свою маму. Напишу тут і я: Сніжана Козлова. А ось Дарина, яку ще дев’ятирічною дівчинкою у 2015–му через незрозумілі їй тоді обставини родичі вивезли до Підмосков’я. Вона теж прийняла самостійне рішення і виїхала сама, а до того вчила українську, готувалася потайки скласти мультипредметний тест… І, звісно, занурення в українську культуру, яка допомагає зберегти ідентичність. Потайки, попри все.
Ілюстрації до книги Анфіси Чаплинської. ФОТО: Марія Галіна
Що показово: майже всі підлітки, розповідаючи про прихід “руського міра”, згадують не тільки допити, обшуки, погрози, матюки, постійний страх і постійну небезпеку. Не тільки дикуваті уроки, на яких їм розповідали про “сімейні цінності”, огидну Європу і особый путь россии. Не тільки про те, як всі боялись всіх. Вони згадують, як зникає те, що нам здається дрібницями, а фактично це зникає звичний світ: Іван згадує про улюблений газований “Живчик” з яблучним смаком, Евелін – про “Шалені бджілки”, Дарина – про телеканали з мультиками. Так, це теж про втрату і отримання, бо маленькі втрати складаються в одну велику.
Виїжджали з окупованих територій або з росії та добиралися хто як міг. Через росію, через Білорусь, через Латвію, але всі кажуть одне й те ж. Коли перетинаєш кордон і розумієш, що ти на своїй землі, серед своїх і можна просто видихнути на повні груди… Р., проукраїнська родина якого спромоглася виїхати з окупованих територій попри психологічний тиск, загрози, обіцянки легкої кар’єри, обшуки, ошукування, допити – складним шляхом через Латвію, каже, що перше, що відчуваєш, коли повертаєшся в Україну – це відчуття безпеки. Попри все. Денис з Луганщини – що вперше побачив, як люди посміхаються незнайомцям, говорять спокійно, не нервують… Родіон, родина якого, подолавши численні небезпеки, вибралася з окупованого Донбасу, каже – “коли побачили напис “Україна”, стало якось дуже легко. Навіть сумки ніби не такі важкі… І ще я запам’ятав глибоке відчуття спокою. Можна було просто дихати, дивитися на небо, на людей і ні про що не турбуватися бодай на якийсь час”. Може, це звучить і пафосно, але я підтверджую, бо маю власний досвід – усе так і є, на суто фізіологічному рівні. Тебе відпускає. Тобі елементарно легше дихати. Може, це й містика якась. Не знаю.
Дуже важлива книга. Вважаю, однак, що за кадром милосердно залишилося те, що нам було б страшно читати, а підліткам страшно згадувати. Взагалі кожну історію можна було б розгорнути в окремий роман, з подробицями, вставними історіями, епізодами тощо… ну ось такі в нас зараз романи…
Хочу ще відмітити енергійні ілюстрації Анфіси Чаплинської.
Марія Галіна
