Тут тчуть тканини і виготовляють репліки історичного національного вбрання, зокрема, серпанкові шати. І навіть проростили насіння особливого сорту льону для виготовлення необхідної тканини. У першу неділю вересня проводять особливе свято – День традиційного автентичного костюма. Реконструюють одяг національних спільнот, що проживали на цій території. Кажуть, що формують таким чином українську ідентичність – не просто етнічну, а громадянську.

ПЕРШИЙ БУДИНОК ПЕРЕВЕЗЛИ З РІВНОГО

В етнопарку «Ладомирія», що в місті Радивилів, немає класичного віконця з касиром і можливості ходити по території самостійно. Лише з екскурсоводом дозволено заходити у старі будинки та господарські споруди, що перенесли на територію етнопарку і які є його частиною – скансеном. Зокрема, тут волинські хати 200-літньої і 100-літньої давнини, гуцульська хата, кузня.

Звідки така назва, цікавлюся у засновника цього проєкту. Голова громадської організації «Центр дослідження відродження Волині» Володимир Дзьобак пояснює, що Волинь колись називалася Лодомерія, або Володимерія. Австро-угорський імператор був імператором Володимерії і Галичини.

– Ми цю назву трохи переінакшили, і в нас вийшла «Ладомирія», – каже Дзьобак.

За його словами, команда етнопарку досліджує культуру, побут, звичаї та традиції Волині як історико-етнографічного регіону. А Велика Волинь – це території сучасних Рівненської, Волинської, частини Львівської, Тернопільської, Житомирської, Хмельницької областей, а також Холмщина (нині територія Польщі) та Пінщина (нині Білорусь).

Виконавчий директор «Ладомирії» Наталя Пуха, незважаючи на те, що мій візит незапланований, як для журналіста знаходить «вікно», хоча тут саме чекають на приїзд екскурсантів. Підслуховую, як пані Наталя розповідає підліткам про місцеві кулінарні традиції. Каже, що у давнину в цих місцях готували вареники з коропом, а оскільки в «Ладомирії» вирощують сомів, то пропонують начинку з цієї риби. А ще є токмачі за кременецьким рецептом, волоханики, білий борщ. Не забули і страви національних меншин – польський журек, німецький карівурст, чеський смажак чи барбуленик з караїмської кухні.

Щодо скансену, то, звісно, в Україні місць, де виставляють старі будинки того чи іншого регіону, немало. І тут важливі свої маленькі історії. От двохсотлітній будинок перевезли з Рівного – це перша споруда на території етнопарку. Дім був у занедбаному стані, довго шукали умільців, щоб довести його до ладу.

– Один із тих майстрів сказав, що має хворого дядька і шукає кошти на операцію. І запропонував: якщо ми купимо у родини старий будинок з Косівщини, то вони перевезуть і його, і старий будинок з Рівного. Кілька разів їздили у київський музей Пирогово подивитися, які вікна, які двері були у ті часи, – розповідає пані Наталя.

Вона показує човен-довбанку першої половини XIX століття з Волині. Далі – кузня (знову – з Гуцульщини), яку передала родина Ігас.

– Понад 30 членів роду Ігас зібралися в нашому етнопарку в кінці серпня біля відреставрованої кузні діда Івана – тепер першого родинного музею. Чому саме нам передали? Бо одна з родини, Оксана Ігас, неодноразово допомагала етноцентру готувати дійства, і вона бачила, як ми ставимося до старовинних речей, життя яких майже завершується і які можуть зникнути, якщо їх не врятувати, – розповідає пані Наталя.

Тож тут географія навіть дещо ширша, аніж історична Волинь.

В етнопарку пропонують і різноманітні активності для дітей та дорослих. Наприклад, гості можуть змолоти, приготувати і посмакувати виробами з різного борошна чи відчути магію ткацтва.

ВЕРСТАТ, ДО ЯКОГО ХОЧЕТЬСЯ ДОТОРКНУТИСЯ

Із 2010 року тут взялися за ткацьку справу – не лише верстати відроджують, але й технології ткацтва. Зокрема, працюють над надтонким серпанком -унікальною тканиною з тонкої, майже прозорої нитки особливого сорту льону.

Як пояснює Володимир Дзьобак, ідея проєкту з відродження ткацтва і, власне, етнопарку, зародилася у 2010 році, коли він розмовляв зі своїм батьком – розпитував про дідів. Виявилося, що батьків тато ткав, і це не було винятковим для чоловіків у той час, зокрема, й у їхньому селі Срібне.

– Я сказав: добре було б щось відродити, наприклад, ткацтво, – а батько відповів, що це нереально. А чому? Бо в нашому селі востаннє ткали у 1956 році. Ми починали з Людою Хороновською: дали об’яву, стали їздити по селах, шукати старі верстати і перевозити їх сюди. Колись їх робили з різного дерева, здебільшого – сосна, а це матеріал крихкий, ненадійний. Та в селі Пляшева – це там, де поле Берестецької битви, – ми знайшли верстат з дуба. Шикарний, я його люблю!

Тоді почали шукати ткачів.

– Поїхали до народних майстрів, їх було більше десятка – не склалося, не хотіли вони нас вчити. І коли ми зрозуміли, що тут немає чого ловити, звернулися до викладачів та студентів Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша та Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Вони дали базу, а далі вже наша команда почала сама удосконалюватися. Пізніше одна народна майстриня погодилася все таки з нами співпрацювати. Потім ще була історія про бондарство, коли не захотіли майстри ділитися досвідом, ні за яких умов, – згадує пан Володимир.

Зараз в етнопарку хочуть створити хоча б по одному чоловічому і жіночому костюму XIX-XX сторіччя з кожного району історичної Волині.

– Робимо копію за тими технологіями, як ці костюми створювали колись. Не шиємо одяг з готової тканини на швейних машинках, а тчемо полотно, на ньому потім майстри вишивають або воно зразу тчеться з узором. Далі воно зшивається вручну. Але перед цим ми маємо їздити по музеях, вивчаємо одяг, з якого робимо копію. Наприклад, щоб зробити колекцію серпанкового одягу, ми не менше 25 разів відвідували музеї, – каже пан Володимир.

Пані Наталя проводить мене в музей автентичного одягу. Тут розташовані манекени з десятками традиційних сільських та міщанських костюмів українців великої Волині XIX-XX століття. Це не фантазії майстрів, а реконструкції.

Пані Наталя спочатку показує старі верстати, про які розповідав пан Володимир (вони у робочому стані, на них працюють майстри), а потім йдемо у залу, де стоять нові.

– Виготовили для нас оці верстати тут, на меблевій фабриці (власне, на території Радивилівської меблевої фабрики і знаходиться «Ладомирія». У меблевого виробництва у Радивилові своя цікава історія – в кінці ХІХ ст. тут відкрила власну фабрику славнозвісна фірма «Jacob & Josef Kohn», яка мала підприємства з виготовлення віденських меблів у багатьох країнах світу. – Авт.). Це копії австрійського верстата, що був знайдений на Рівненщині. Майстри місцевої фабрики зробили креслення, розрахунки. Більшу частину виробів ми робимо на цих нових верстатах, але окремі елементи – на старовинних: запасочку, поясочок, рушничок. Зараз у нас є два старовинні верстати, вони заправлені і ми на них працюємо, зокрема, на одному з них виготовляємо серпанкове полотно, – показує пані Наталя.

Пояснює, що на старовинних верстатах працювати набагато важче, але є деякі техніки, які на нових відтворити не вдасться.

Вона каже, що серед старовинних верстатів одразу виділила для себе один — від нього віє приємною рідною силою.

ОДЯГ СВАХИ І КОПІЯ КОСТЮМА ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Кожну техніку, яку освоюють, майстрині з команди етнопарку окремо розписують – для наступних поколінь.

– У цій залі – святковий одяг історичної Волині. Досліджуємо фонди музеїв, малюємо, фотографуємо, розписуємо, дізнаємося про кожен сантиметр нашого виробу. В нас є декілька науковців, до яких ми звертаємося за консультаціями. Ми запитуємо: ось такі цікаві речі, чи дійсно в таких-то регіонах вони побутували? І нам підтверджують або ні. Це насправді тривала, колосальна робота. Перш ніж почати виготовляти річ, ми робимо багато розрахунків: орнаменти, розміри, довжина, яка має бути заправка, підніжка, яка кількість ниток. І тільки тоді починаємо намотувати основу і заправляти верстат, – каже майстриня.

Український жіночий традиційний костюм складається насамперед із сорочки – вони були різної довжини, зазвичай довші, бо тоді не було білизни. Потім одягалася спідничка, так, щоб розріз був спереду, він прикривався фартухом. Жінка худла, поправлялася, вагітніла, а завдяки розрізу могла носити ту саму спідницю, незважаючи на свої об’єми – одягу було небагато.

Головний убір – хустка чи намітка. Дівчинка мала змогу носити хустинку, віночок чи стрічку, із заплетеними косами. А заміжня жінка мусила своє волосся ретельно приховати.

Ще пані Наталя звертає увагу на одяг свахи, в який вбиралися жіночки на весіллі. Пізніше, спілкуючись з відомою дослідницею, краєзнавицею, етнографинею, старшою науковою співробітницею Рівненського обласного краєзнавчого музею Аллою Українець, дізналася, що такі особливі весільні костюми свашки були звичними не лише для України, але й для Білорусі.

А ще пані Наталя показує копію костюму, який носила Леся Українка.

У залі побачила розкішні, як на мене, свитки. Хоч кажуть, що їх носили бідні люди. Одягаю одну з них. Ну, бідні – не бідні, але, як на мене, красиво і тепло, бо шерсть, носила б таке і зараз. Відтворене і взуття: червоні чобітки називалися чорнобривці, чорні – румунки. Усе зі шкіри, каблучок – шари шкіри, підбиті дерев’яними кілочками.

Є тут і ткані старі рушники з візерунками. Щодо довжини, то вона залежала від того, для чого призначений рушник.

– У нас траплялися рушники і по 4 метри, і по 8 метрів, і 12, – каже пані Наталя.

Рушники-божники сягали 12-14 метрів, якщо ікон в хаті було багато. На кожен день – звичайний сірий рушничок, втирач для тіла. Є рушник із пташечками, їх використовували на весілля.

Каже, що працюють у трьох напрямках: автентика – точна копія, автентика, поєднана з сучасними речами, і сучасні речі з витканих тутешніми майстринями тканин.

– Автентику переважно замовляють українці, які проживають за кордоном. Для них дуже важливо на свята вдягати національні костюми. Є люди, які замовляють вбрання на весілля, ми виготовляли рушники для доньок, щоб було на одруження. А ще я експериментувала. Коли ми заходили у цю залу, я казала дівчаткам: пройдіть, подивіться. І, скажу вам, дуже часто, хоч не кожна людина знає своє коріння, але підходить до костюма з того краю, звідки її родина, – каже пані Наталя.

НАЙТОНШЕ ПОЛОТНО З «ЛІКВІДОВАНОГО» ЛУЩИКА

Звісно, привертають увагу шати зі серпанку. Пані Наталя згадує «Лісову пісню» Лесі Українки, де «русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок».

Як звертає увагу в своїх дослідженнях Алла Українець, у «Лісовій пісні» є ще згадки про серпанок. Там срібний серпанок на голову разом зі святковими шатами одягає Лісовик Мавці. А потім Мавка з’являється у чорній одежі і сивому непрозорому серпанку. Тонкі прозорі серпанки як святковий головний убір заміжньої жінки були добре відомі в той час на Волині – батьківщині поетеси.

– Серпанок не завжди дозволить себе ткати. Це ми зрозуміли з часом. Окрім того, що багато років досліджували серпанкові тканини, ми зробили немало проб для того, щоб дійди і зрозуміти, як саме заправити, як ткати, як підходити до кожного елемента. Виявилося, що коли у нас якісь негаразди у голові, в серці і думках, то серпанок ніколи не дозволить себе ткати. Тільки коли ми задоволені, щасливі, тоді сідаємо, тчемо. Серпанку можна виготовити максимум 40 см за 8 годин, – ділиться пані Наталя.

Як каже пан Володимир, це був справді виклик.

– Свого часу таке полотно використовували по всій Україні. У нас є документи XVI століття: у Кременці побутував серпанок як саморобний, домотканий, так і покупний. Це традиція, що прийшла до нас зі сходу, через Крим, але потім була втрачена, – каже пан Володимир.

Він пояснює, що для серпанку потрібна надтонка нитка, яка робилася з певного сорту льону – лущика. Це не промисловий сорт, він потребує дуже багато зусиль, тому радянська влада, коли прийшла, цей лущик ліквідувала – для фабрик вирощували довгунець.

– Покійна вже нині майстриня Ніна Дем’янець з села Крупове, що на Дубровиччині, нам чесно казала, що після війни вже ніхто не виготовляв серпанкову нитку. Але ще тривалий час ткали зі старих запасів, спочатку повністю із серпанкових ниток, а потім із бавовняних та серпанкових, – розповідає пан Володимир.

Додає, що одна з майстринь, Уляна Кот, зберегла насіння лущика, посіяла у 70-х роках, але жодна рослинка не зійшла.

Щоб відтворити процес виробництва серпанкових шат від початку до кінця, три роки шукали нитку по закордонах. Знайшли у Бангладеш, чекали пів року, поки доїде.

– Але випадково в одному з українських музеїв (поки не казатиму, де саме) я побачив сніп, і мені сказали, що це нібито лущик. Ми звернулися до фахівців, які підтвердили: справді, це він. Нам його дали трошки. Я вибив його олівцем великим, зернинки ми вдома посіяли, і зійшло 43 рослинки. З них є у нас 16 мішків врожаю, – каже пан Володимир.

Проте наразі до процесу виготовлення нитки в етнопарку не дійшли.

ПОВНИЙ СТРІЙ ІЗ СЕРПАНКУ РОБИЛИ ЛИШЕ НА ДУБРОВИЧЧИНІ

– Одяг із серпанкової тканини з’явився в Україні, очевидно, під впливом східних традицій,  на що вказує і сама назва, першоджерелом для якої, за свідченням науковців,  є перське (тюрк.) слово «серпенек» – жіноча прикраса на голову. У  нас в Україні вона використовувалася переважно для головного убору – намітки. Тонкий, легкий, прозорий серпанок можна було вив’язати гарно. Є багато знімків: Полтавщина, Київщина… Були навіть чорні, сірі серпанкові намітки. Кажуть, що це траурні, але я не думаю, бо в українців не було чорного кольору жалоби, – каже Алла Українець.

І додає, що саме у Рівненській області, на Дубровиччині (це не лише відоме село Крупове, а й села поряд), із серпанку робили не тільки намітки, але й інші елементи одягу – сорочки, фартушки і спідниці. Копії такого одягу з Дубровиччини, який зберігається в обласному краєзнавчому музеї, і створені у «Ладомирії».

Після років вивчення того, як створювали там серпанковий одяг, краєзнавиця дійшла висновку, що не лише з лущика можна виготовити полотно для серпанку.

– У селах Крупове і Берестя мене переконували,  що для серпанку годився тільки лущик. Єдина проблема – його треба було зібрати вчасно, поки не розчепиться коробочка. Це могло статися і вночі, тоді насіння висипалося на землю. Тому люди чатували, щоб не пропустити той момент. Коли колгоспи утворилися, лущика не стало. Але коли я поїхала на північ в село Селець, де теж ткали серпанки, мені розповіли про льон довжик (не довгунець). Тобто, були ще сорти льону для серпанку, – каже краєзнавиця.

Вона також розповідає, що на Рівненщині після ткання серпанкове полотно ще й розтягували камінчиком – щоб воно ставало прозорим.

– Це теж наша специфіка, Рівненщини. Накрохмалили, трішки підсушили і ось так розтягували тканину – камінчиком катали по ній, і вона ставала прозорою.

Пані Алла додає, що хоча наразі у «Ладомирії» процес створення серпанкового одягу відродили не до кінця – адже виготовляють там одяг з уже готових імпортних ниток, – та саме такий ремісничий цех, як в етнопарку, може цей проєкт реалізувати повністю і за відсутності фабрик.

– Нині ми втратили льонарство, можна писати реквієм за поліським льоном. Ткалі є. Льон вирощують, і дехто пробує щось виткати… Колись у кожній хаті було – тепер це окремі люди, які займаються ремеслом для власного задоволення. Чи це розвинеться масово? Ні. Ця людина помре, і ніхто після неї цього робити вже не буде. Та відновити процес створення серпанкових тканин можна – все записано, як робити нитку. І люди є, які це пам’ятають. Те, що той сорт льону знайшли і виростили, – це добре, не треба буде його возити за тридев’ять земель, – каже Алла Миколаївна.

НАСТУПНИЙ КРОК – ПАРК УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Пан Володимир розповідає, що команда «Ладомирії» знає, куди рухатися далі. Розвиватимуть скансен – має бути великий етнопарк.

– Сенс в цьому – не розважальний, ми це зрозуміли у 2022 році. Я тоді проводив екскурсію для переселенців, зокрема, з Маріуполя. І у виставковій залі, там, де одяг, дві жінки розридалися. Вони не заплакали, не пустили сльозу, ні – вони саме розридалися. Я підійшов і запитав, що сталося. І вони пояснили, що ніколи не розуміли, наскільки багата культура, етнографія нашого народу. І я усвідомив, що ми формуємо українську ідентичність. У нас сьогодні насправді до десяти різних ідентичностей – радянська, наприклад. Деякі люди, проживаючи в Україні, відчувають себе не українцями, а угорцями, поляками, ще кимось. Є «люди світу», для яких що в Україні жити, що деінде. А є люди тих національностей, тієї ідентичності, де їх гарно годують. Ми зрозуміли, що формуємо українську ідентичність, але з точки зору не етнічної, а громадянської. Це не про архаїку. Так, ми маємо пам’ятати нашу історію, це базис ідентичності. Але ми маємо зрозуміти – об’єднує народ лише рух уперед. Для прикладу згадаймо, як розвивалася трипільська культура. Майбутнє зникає – зникає народ.

Пан Володимир зауважує, що музей – живий, тут усе можна пробувати власноруч.

– Ми хочемо зробити ще більше майстер-класів для дітей. Так більше запам’ятовується і гарно формується ідентичність. Зараз, наприклад, запровадили День традиційного автентичного костюма, – каже Володимир Дзьобак.

Однією зі складових цього дійства є презентація одягу національних спільнот, що проживали і проживають на Волині.

– Вони мають відчути себе… от знаєте, як кажуть – канадієць українського походження. У нас так само має бути. Ми відновили чеський костюм, який побутував на території Волині. Жоден із чехів, які тут проживають і з якими ми спілкувалися, не знав, що в обласному краєзнавчому музеї є такий костюм. Думаю, що ми зможемо зробити німецький, караїмський, вірменський костюми. Загалом, мені більше подобається термін не національні меншини, а національні спільноти. Бо меншини – це якась меншовартість. Так-от, ми разом з представниками різних національностей хочемо створити Музей національної спільноти. Зараз збираємо артефакти, вивчаємо їх історію. Ми робимо це системно – вони тут жили, це і їхня земля, – підсумовує Дзьобак.

Ірина Староселець, Рівне – Радивилів

Фото авторки та надані етнопарком