Вишита сорочка нині вже не щось прадавнє й сакральне, а жива традиція, мастхев на свята та урочистості українців. До того ж у кожному регіоні ці сорочки неповторні й самобутні. Власне, вишивані ексклюзиви є навіть в окремих громадах і селах.

Укрінформ розповідав про клембівську квітку – унікальну сорочку, яку вишивальниці створюють тільки в одному місці на землі. Виявляється, це не єдиний такий культурний феномен: у Дашківцях Якушинецької громади Вінниччини побутує традиція виготовлення жіночої крутяної сорочки.

Її відшивають одним із найдавніших декоративних швів, і місцеві майстрині «закрутили» у ньому свої, подільські, мистецькі уподобання.

ПРАДАВНІЙ ШОВ І ПОДІЛЬСЬКИЙ ХАРАКТЕР

Завідувачка структурного підрозділу КЗ «Центр культури та дозвілля» Якушинецької сільської ради Вінницької області Дашковецького сільського клубу Надія Вісіцька каже, що важко визначити, хто перший і коли розпочав вишивати дашковецьку крутяну сорочку. Утім, у колекції їхнього клубу є вироби, створені такою технікою ще на початку минулого століття.

– А є такі, що й раніше вишивали, ще наші прапрапрапрабабусі! Наприклад, сорочка 1870 року. Це місцева традиція так оздоблювати, так у нас жіночки собі придумали. Причому чоловічих крутяних сорочок немає, тільки жіночі. Чоловічі в нас вишивали переважно квітковим орнаментом або ж геометричним. А з отаким, з крутяним, тільки під жіночий характер робилися, – сміється Вісіцька.

Каже, особливістю цієї сорочки є те, що її вишивають тамбурним швом. Це один із найдавніших декоративних швів, що утворює на лицьовому боці виробу безперервний ряд петельок. Вони виходять одна з одної, нагадуючи ланцюжок. Тамбурним швом оздоблюють контури, орнаменти та заповнюють площини.

У країнах Близького Сходу, Стародавній Греції та Римі цей шов був відомий ще до нашої ери. Ним вишивали килими й покривала на спеціальних п’яльцях, схожих на великий барабан – тамбур. Звідси й походить назва.

Із часом мистецтво тамбурної вишивки поширилося в інших країнах світу, зокрема в Україні. Найчастіше тамбурним швом вишивали рушники на Харківщині, Сумщині, Полтавщині та Чернігівщині. А на Вінниччині – саме в Дашківцях – майстрині узяли його за основу, щоб створити свій самобутній орнамент.

– У нас можна подивитися на п’ять сорочок, може здатися, що усі однаково вишиті. Але насправді візерунок ніде не повторюється. Тому що кожна жінка створювала собі власний узор. Одна в одної сорочки не «перешивали», кожна робила свої закручені завитки. Через них сорочку й називають крутяною, – так це звучить на місцевій говірці, – розповідає Вісіцька.

Пояснює, що усі контури робили чорним, а «серединки» закручених завитків зашивали нитками різних кольорів, найчастіше – червоними, синіми або зеленими. Ці елементи майстрині «збирали» у різноманітні орнаменти, кому і як підказували смаки та уміння.

Утім, мало було вишити сорочку, слід було ще правильно зібрати деталі, зшити і знати, як її носити.

– Рукав цієї сорочки неодмінно був призбираний біля манжета, а також комір. Ще особливістю нашої вишиванки є те, що на комірі завжди робили дві петельки, у які вставляли й потім зав’язували на бант стрічку (по-нашому, бинду). Такої моди на бинди немає ніде, тільки в Дашківцях, – запевняє Надія Михайлівна.

Розповідає, що крутяні сорочки були святковими й буденними. На останній вишивали тільки комір і нарукавники – «полики». Тому що в ній і біля печі, і по господарству поралися, ходили в поле жати й виконували іншу роботу. Таку сорочку жінки носили зі спідницею.

– А коли вже йшли до церкви, то була обов’язковою багато вишита святкова сорочка, або, як вона тут у нас називається, святна крутяна. У ній дівчата одружувалися й на весілля просили, одягали на Великдень або просто ходили одна до одної в гості, – пригадує Вісіцька.

Щоб односельці та гості громади про крутяну сорочку знали й бачили, яка вона унікальна, їй відвели значне місце у світлиці Дашковецького сільського клубу. Тут також зібрані зразки традиційного старовинного одягу, а ще посуд, хустки й обереги.

– Ця світлиця зібрана завдяки зусиллям завклубу, старости Тетяни Третяк, а також наших учасниць художньої самодіяльності та небайдужих жителів села. Працювали над нею гуртом. Наші «сільські» елементи нематеріальної культурної спадщини відомі, і все це на такому рівні й завдяки колишній інспекторці з питань культури відділу освіти, культури та спорту Якушинецької громади Віті Степановій, – наголошує Надія Михайлівна.

Отже, каже вона, завдяки спільним зусиллям крутяні сорочки знову повернулися в моду в селі. А їхній народний аматорський фольклорний етнографічний ансамбль «Мальви» у таких вишиванках на концертах виступає.

СОРОЧКА З АВТОРСЬКИМИ ПРАВАМИ

– Це не просто сорочки, які лежать у скринях. Насправді й жителі громади, і працівники культури їх одягають на свята. І художня вартість цих виробів із часом не стала меншою, а навпаки – зростає. Тому у травні 2022 року провели засідання експертної ради, на якому елемент «Крутяна сорочка» села Дашківців внесли до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини, – каже провідна методистка Вінницького обласного центру народної творчості Марія Моторна.

Згадує, що знайомство з дашковецьким ексклюзивом почалося саме зі світлин самодіяльних артисток, одягнених у крутяні сорочки, які фахівцям Центру показала Віта Степанова.

– Ми подивилися і зрозуміли, що таких сорочок і справді ніде немає в інших наших територіальних громадах! Відповідно, почалася робота з вивчення цього феномену. Спілкувалися з жителями села, з людьми у віці, щоб дослідити питання крутяної сорочки. Організували зустріч і продемонстрували ці сорочки одній із наших відомих вишивальниць, щоб вона подивилася, що це за шов, як його відшивають, і ще раз перевірили, чи є такі сорочки десь ще на Вінниччині. Виявилося, таки більше ніде їх немає, – каже науковиця.

Відтоді крутяна сорочка стала візитівкою села Дашківці та всієї Якушинецької громади разом із кашею «Зозуля», яку теж готують лише тут.

– Громада також оформила авторське право на цю техніку вишивки, тому що коли почали демонструвати ці елементи на різних заходах, підходили люди, які хотіли собі таку сорочку відшити. Але ж це – нематеріальна культурна спадщина, це те, що побутує в громаді й має приносити їй якусь користь! А якщо крутяні сорочки будуть «штампувати», вони утратять свою ексклюзивність. А це надбання громади, і саме вона має розпоряджатися своєю спадщиною, – упевнена Моторна.

Тобто коли хтось захоче вишити крутяну сорочку, то має узгодити це з громадою та носіями традиції, щоб було вказано, що це дашковецька, якушинецька сорочка.

ОРНАМЕНТ ІЗ СОРОЧКИ – НА ЛЯЛЬКИ-МОТАНКИ ТА ФУТБОЛКИ

Моторна пригадує, що спочатку у громади була ідея за грантові кошти закупити обладнання й відшивати крутяні сорочки машинною вишивкою. Але вони вже не мали б такої цінності, як ті, що відшили майстрині.

– Тепер у нас досить багато молодих вишивальниць, які відшивають вручну, так, як і має виготовлятися крутяна сорочка. Це, наприклад, Олена Бухарова, Жанна Паренюк, Віта Степанова. Вони, до слова, уже використовують орнаменти з крутяної сорочки на шоперах і футболках. А майстриня Олена Клепа, яка перейняла вишивку від жительки Дашківців Марії Ковбасюк, відшиває цей візерунок ще й на одязі ляльок-мотанок. Тобто цей ексклюзивний автентичний орнамент живе, побутує й використовується у громаді. А це і є головною метою визнання нематеріальною культурною спадщиною: щоб елемент був живий і продовжуваний, – пояснює методистка ОЦНТ.

Вона каже, що тепер науковці Центру не тільки не бачать загроз для побутування цього елемента НКС у громаді, а й спостерігають його популяризацію.

– Наприклад, у вересні минулого року крутяну сорочку разом із кашею «Зозуля» демонстрували на всеукраїнському рівні – на фестивалі «Жива культура, живий світ» у Києві. Громаду розвивають за допомогою цих елементів нематеріальної спадщини, бо це важіль впливу та рушійна сила. Коли на основі цього проводять фестивалі й інші заходи, громада врешті отримує економічну вигоду. Тому що майстри мають змогу продавати свої вироби, заробляти чи навіть збирати кошти для ЗСУ, – упевнена Моторна.

Тим часом у Дашківцях таємницю та знання техніки вишивки «крутяна сорочка» передають із покоління в покоління. Задля цього працівники закладів культури провели в селі навчальні заняття для місцевих майстринь.

Довідково. Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви й напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється.

Збереження культурної спадщини дуже важливе, особливо тепер, коли території її поширення подекуди тимчасово окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи за кордоном.

Антоніна Мніх

Світлини авторки, Надії Вісіцької та Вінницького обласного центру народної творчості

Як передає Укрінформ, про це повідомила пресслужба НБУ.

“Ці монети продовжують тематичний напрям, присвячений Розстріляному відродженню та його митцям, які у 20-х – на початку 30-х років XX століття стали символом потужного культурного прориву України, але були безжально знищені тоталітарним радянським режимом”, – ідеться в повідомленні.

Іван Падалка – художник-монументаліст, графік і педагог, талановитий учень Михайла Бойчука. Митець ілюстрував дитячі книжки, розписував фрески, створював гравюри, як-от “Будівництво Держпрому в Харкові” (1927 рік). Його твори експонувалися на виставках у Данії, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Франції та Японії, зокрема на Венеційській бієнале 1928 року.

Майк Йогансен – поет, прозаїк, перекладач, лінгвіст, сценарист і критик. Був одним із засновників літературних об’єднань “Гарт”, “ВАПЛІТЕ” та “Техно-мистецької групи А”, співредактором Літературного ярмарку. Поліглот, мандрівник і невтомний експериментатор, він піднімав українську літературу до рівня Європи.

Ці українські митці в 1937 році були репресовані і розстріляні тоталітарною владою, а їхні імена протягом багатьох років були під забороною.

Обидві пам’ятні монети мають спільний символічний аверс із написом “СЛОВО” – назвою легендарного харківського будинку, який став свідком трагічної долі своїх мешканців.

Трагізм історичної епохи підкреслює прострелена літера “О”, з якої стікає кров, нагадуючи про болючу рану в історії України.

Пам’ятні монети мають номінал 5 гривень, виготовлені з нейзильберу, оздоблені кольоровим друком. Тираж кожної – до 75 000 штук у сувенірному пакованні.

Продаж монет розпочнеться 19 травня 2026 року.

Як передає Укрінформ, Національний банк України 19 червня 2025 року ввів у обіг дві пам’ятні монети – “Розстріляне відродження. Микола Хвильовий” та “Розстріляне відродження. Юліан Шпол”.

Фото: НБУ

На Міжнародному фестивалі документального кіно Beldocs International Documentary Film Festival покажуть фільм режисера Антона Штуки “Останній Прометей Донбасу”.