Останній художній фільм литовського режисера Андрюса Блажевічюса «Як розлучитися під час війни» досліджує тему страху війни в балтійській країні, психологічного та морального розлому в суспільстві, емоції батьків і їх доньки-школярки, нюанси комунікації з українськими біженцями і втому від власної ситуативної емпатії.

Дія фільму відбувається у Вільнюсі напередодні та в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Подружжя Марія та Вітас розлучаються за день до початку повномасштабної російської агресії, але подальші події змушують їх по-іншому подивитися на деякі речі, свої вчинки та ухвалити для себе рішення, які ще донедавна вони вважали неприйнятними.

Андрюс Блажевічюс представив свою роботу на міжнародному кінофестивалі в чеських Карлових Варах. Укрінформ поговорив із ним про стан литовського суспільства сьогодні, про «сірі зони» життя, бажання повернутися до нормальності та комфорту, відношення до українських шукачів притулку та багато іншого.

КРАЇНИ, ЯКІ НЕ БУЛИ У СКЛАДІ СРСР, МАЮТЬ ІНШЕ СПРИЙНЯТТЯ СЕБЕ І РОСІЇ

– Андрюсе, ваша стрічка раніше цього року отримала нагороду за режисуру на фестивалі Sundance, де відбулася її прем’єра. На Карловському фестивалі фільм узяв участь у секції «Горизонти». Чи побачили ви різницю у сприйнятті стрічки в США та в Центральній Європі, яка набагато ближче до війни?

– Для мене великою радістю було представити мій фільм тут. Досі у мене не було досвіду показів у цьому регіоні. Був Sundance, був Гонконг, Іспанія. Я дуже чекаю на покази в Польщі, Литві та особливо Естонії – країнах, які найближче до конфлікту.

Знаєте, у мене було таке переконання, що країни, які не були в Радянському Союзі, мали інше сприйняття себе і Росії, аніж ті країни, які були в СРСР, як-от Україна і Латвія, Литва та Естонія. Наприклад, колишня Чехословаччина протягом багатьох років була сателітом, але все одно це була незалежна країна. А Україна, Литва, Латвія та Естонія протягом 50 років мали іншу історію.

Тож я дійсно із нетерпінням чекав і трохи боявся. Але реакція була дуже добра. Люди зрозуміли. Я щасливий, що в залі були люди з України і їм сподобалось.

– Ваші герої, Марія та Вітас (Жигіманте Елена Якштайте і Маріус Репшис), починають своє розлучення буквально за один день до початку повномасштабної російської агресії. Чому для вас було важливо зіштовхнути дуже особистий розрив із масивним геополітичним контекстом?

– По-перше, я вважаю, що головна тема фільму – про комфорт, про те, як тебе та твої вчинки сприйматимуть інші.

Водночас мене дійсно цікавили розділи. Бо що таке розлучення? Це, по суті, розділ двох сторін. Я думаю, що на даний момент існує дуже багато розділів і конфліктів, воєн, як у метафоричному сенсі, так і в реальному, на жаль. Розділи у суспільстві. Наприклад, у російській меншині у нас про війну думають так, у литовській сім’ї – інакше. І не тільки про війну. Це розділ, який зараз дуже очевидний у західній частині світу і не тільки там.

Тобто розлучення – це хороша основа для всіх цих тем, тому що вони розлучаються, і суспільство розколюється, і сам світ, здається, розпадається.

– Ваші герої в ситуації, в якій вони опинилися, прагнуть відновити втрачений комфорт, нормальність. Ми бачимо конформізм у їхніх діях, готовність поступитися принципами під тиском обставин. Чи це тренд насправді, наскільки втомилися люди у вашій країні від війни?

– Це важка тема, але це правда. Люди втомилися, вони дійсно хочуть, щоб ця війна закінчилася. Але в Литві, я думаю, більшість людей, 80-90%, напевно, хочуть перемоги України. Це точно. І підтримка дуже справжня. Втомилися всі, але ми не можемо скаржитися, тому що ми не у війні.

Що мене дійсно зацікавило, так це те, що було багато людей, які йшли разом із цією хвилею підтримки, але частина людей були «перформативними». Вони просто демонструють, що підтримують, показують, що їм не байдуже, але рівно до моменту, поки це не торкається їхньої кишені, їхнього життя, поки це не досягає певного дискомфортного рівня. І тоді вся ця підтримка зупиняється. Для мене було важливо показати таку литовську пару, яка, думаю, представляє багатьох у Європі. І це дуже розчаровує.

Я не міг зрозуміти людей, наприклад, німців, з якими мав розмови і які говорили: «Мир – це найважливіше, ми повинні зупинити війну, кожен у ній є жертвою». Але це не так. Тож я хотів якось зачепити і показати цей тип людей, які просто, по суті, роблять щось на показ, а коли стає занадто важко, вони ідуть геть, повертаються до звичного життя.

ЗНАЧНА БІЛЬШІСТЬ ЛИТОВЦІВ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ

– Тож ми можемо говорити про певну психологічну бульбашку в європейських суспільствах, бажання дистанціюватися, можливо, щоб захиститися психологічно?

– У тому-то й річ. Дистанція є. Єдиний спосіб, на мою думку, щоб дійсно не відчувати цієї дистанції та не мати почуття провини, – це просто піти і воювати за Україну. Але ж ми не можемо цього зробити: ми або боїмося, або просто не можемо з якоїсь причини. Я не кажу, що кожен повинен іти і воювати. Але ця атмосфера якоїсь провини за те, що ти у безпеці, а зовсім поруч із тобою точиться ця величезна війна – це було дуже помітно.

Я все ще вважаю, що Литва має дуже унікальний досвід із цією війною, тому що ми так близько. Протягом багатьох-багатьох років ми, литовські політики, говорили про Росію, про російську загрозу, і це було ще до 2008 року, коли вони вторглися у Грузію. Але ніхто не слухав. Нас вважали русофобами, трохи божевільними і, можливо, занадто націоналістичними. А тепер усі бачать і розуміють, усе змінилося.

Якщо чесно, наше сприйняття цієї війни відрізняється навіть від того, як це сприймають поляки, тому що ми були окуповані. Протягом 50 років ми були не країною-сателітом, а частиною Радянського Союзу. Проблема в тому, що багато людей навіть досі не знають, що є така країна, Литва, вони думають, що ми є частиною Росії або що ми дуже близькі до Росії. Хоча я думаю, що ми за своєю ментальністю набагато ближчі до Швеції або Фінляндії, навіть до Німеччини, але точно не до Росії.

– Ваш герой Вітас після розлучення змушений повернутися до батьків. І що ми там бачимо? Старша литовська пара дивиться російське пропагандистське ТБ і ретранслює меседжі цієї пропаганди. Це про розділ між поколіннями? Наскільки він сильний у вашій країні? Мені здавалося, що суспільство більше розколоте між литовцями та росіянами, яких багато живе у країнах Балтії…

– Гм, цей розділ існує. Я не думаю, що він дуже сильний, як-от 50 на 50, але є якась частина суспільства, яка вірить російській пропаганді, особливо в російській меншині, хоча вона й не така велика, як в Естонії чи Латвії.

До речі, у нас також є польська меншина. Я і сам етнічний поляк, але часто у тій польській меншині розмовляють російською краще, ніж польською, споживають російську телевізійну пропаганду і таке інше.

Литовське старше покоління часто розмовляє російською через те, що раніше мусили розмовляти. Але це також випливає із культурної політики Литви протягом понад 30 років: літні люди споживали російське телебачення, російську поп-культуру і пропаганду, тому що якість виробництва у них була кращою. Литовці не мали можливості робити такі хороші телешоу, тому що, не в останню чергу, не було грошей на це. Я вважаю це великою помилкою.

Тож я думаю, що таких людей, як батьки Вітаса, досить багато, але більшість, значна більшість, – проти Путіна, можливо, не проти Росії, але проти путінського режиму. І вони підтримують Україну.

УКРАЇНСЬКІ БІЖЕНЦІ – НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ, А НЕ ЯНГОЛИ

– Велика сюжетна лінія у вашому фільмі стосується того, що Марія приймає українських біженців лише з тим, щоб після цього визнати, що вона не може з ними жити. Європейський кінематограф намагається уникати теми «втоми» від українських біженців. Та й навіть у сюжетах новин це часто табу. Європейцям ніби трохи соромно говорити про це. Чому для вас було важливо чесно зобразити це тертя?

– По-перше, я чув багато подібних історій. Я знаю людей, які мали цей досвід, бо це дуже природно. Коли зустрічаються дві сім’ї, і вони не знають одна одну, можливо, навіть не поділяють ті самі цінності в житті, – якісь дрібниці на кшталт прибирання і таке інше можуть викликати непорозуміння. Наприклад, я мию тарілки щойно поїм, але для інших звично помити їх через день. І це цілком нормально, але для мене було б досить важко жити з такою людиною. Так сталося і з Марією, тарілки стали останньою краплею. Це, звісно, дуже маленька деталь, але це трагедія, знову ж таки, перш за все Марії. Це біль, що ти не можеш допомогти, що ти просто не можеш цього зробити, і ти почуваєшся погано через це.

Це мій третій фільм, і я щоразу намагаюся просто показати, що відбувається в суспільстві у Литві. Я не хочу брехати. Я вважаю себе литовським режисером, який намагається зафіксувати час, у якому я живу, і я хочу це зберегти для майбутніх поколінь. Думаю, це найкраща якість кіно. Проблема в тому, що дуже часто люди схильні показувати щось у красивих кольорах, особливо щодо незручних тем. Я вважаю, що мистецтво призначене для розмов про незручні речі, і нам потрібно це робити, а не просто розфарбовувати все у найкрасивіші кольори.

Україна – це країна героїв, справді. Але водночас, коли ти переходиш на індивідуальний рівень, це просто люди, і вони, особливо підлітки, подекуди бувають неохайними, вони мають свої погляди, звички.

Знаєте, я був справді розчарований і збентежений, коли одна українка, глядачка – не пам’ятаю, чи це було у Словаччині, чи на Sundance – була розлючена, що я показав, що українці бувають неохайними. При цьому в фільмі немає сцен, де українці щось там засмічують, чи що Марія через них живе у смітті. Річ у тім, що вони нормальні люди. Просто люди бувають складними, і я не хотів показувати їх як якихось янголів із крилами, ідеальних людей.

– Цікаво, що коли Марія, яка сама запросила до себе матір із двома хлопцями-підлітками, згодом починає говорити про те, що вона не може жити з українцями, тому що вони «занадто милі», а завершується тим, що її бісять непомиті тарілки. Тож факт у тому, що вони її дратували так чи інак.

– Саме так. Тож це – про неї, а не про них. Це головний момент. Вона сама в безладі, у неї справді великі проблеми. Її світ, по суті, руйнується, її ідеали, її цінності руйнуються. Марія починає багато що розуміти про себе, про те, ким вона є, і це, можливо, навіть ще більший жах для неї. Я думаю, це дуже велика особиста трагедія, коли ти розумієш, що ти набагато гірша людина, ніж ти думаєш про себе, коли цей образ самого себе у твоїй голові руйнується. Я думаю, що це також дуже європейська тема, знаєте.

ВПЛИВ ВІЙНИ НА ДОРОСЛИХ І ДІТЕЙ – УНІВЕРСАЛЬНА ТЕМА

– Міжнародні критики називають ваш фільм «сатирою на демонстрування доброчесності та перформативну емпатію». Це й було вашою метою?

– Так. Для мене найважливіші теми у фільмі – це цей конформізм у певному сенсі і ця перформативність, демонстративність підтримки, бажання справити враження, навіть на себе самого. Це хизування викликає у мене особисто багато запитань, я дуже часто не розумію, наскільки якісь доброчинні вчинки є щирими. Я вірю, що більшість людей щирі, але іноді це справді просто заради гарної наклейки на фото профілю у Facebook.

Я дійсно хочу, щоб люди придивилися ближче до цієї частини фільму, бо коли ви подумаєте про це трохи уважніше, то зможете побачити чітку лінію, що цей фільм саме про це, а не просто про історію розлучення. На них, на дитину війна справляє величезний вплив, і це дуже універсальна тема.

– Ви знімали фільм деякий час тому. Зараз ми знаходимося в дещо іншій геополітичній ситуації. Дедалі частіше говорять про небезпеку масових провокацій із боку Росії по відношенню до країн Балтії. На початку фільму, коли починається вторгнення в Україну, герої намагаються заспокоїти себе і кажуть: «Ми члени НАТО, з нами нічого не трапиться». Як ви думаєте, чи приверне нинішня ситуація більше уваги до вашого фільму, представить його у трохи іншому, більш яскравому світлі?

– Якщо бути чесним, я сподіваюся, що не буде ніяких масових провокацій, бо це може дійсно змінити по-справжньому світ. Я просто думаю, що цей фільм буде актуальним незалежно ні від чого і через 10 років, бо про цю війну люди будуть знімати фільми багато-багато років. Подивіться на балканські країни, вони досі знімають, і досі це велика травма.

Ця війна має вплив на литовців і на ціле покоління. Я не вигадав те, що є у фільмі: дійсно були панічні атаки у людей, дехто виїхав із країни, бо боїться, що Литва буде наступною. Я впевнений, наслідки цієї війни триватимуть дійсно довго для цього регіону. Звичайно, ми колись забудемо, але в нашій свідомості, підсвідомості це залишиться. І це жахливо.

Ольга Танасійчук, Прага

Фото авторки

Про це повідомляє Укрінформ із посиланням на фестиваль Linoleum.

«100-річчя української анімації – це не лише нагода згадати нашу історію, а й можливість разом визначити, якою ми хочемо бачити українську анімацію в майбутньому. Саме тому ми починаємо не зі святкування, а зі стратегічної розмови, до якої запрошуємо представників різних професійних середовищ», – зазначила директорка фестивалю Linoleum Анастасія Верлінська.

За її словами, протягом наступних місяців вони спільно напрацюють практичні рішення для виставкових і музейних проєктів, кураторських програм, освітніх форматів, створення нового контенту та використання сучасних технологій.

“Ми хочемо, щоб 2027 рік став не лише серією подій, а початком довгострокових змін, які посилять українську анімацію та зроблять її історію більш видимою як в Україні, так і за її межами», – зазначила вона.

До програми святкування увійдуть дослідницькі, архівні, дискусійні, фестивальні, освітні та індустрійні ініціативи з метою осмислення української анімаційної спадщини, актуалізації «сліпих зон» її історії та формування сталої моделі збереження й розвитку анімації як невіддільної складової культурної політики України.

До участі у фокус-групах долучаться представники анімаційної та аудіовізуальної спільноти, а також провідні фахівці й фахівчині, які формують розвиток відповідних напрямів – експерти у сфері музейної справи, архівної діяльності, продюсування, програмування фестивалів, цифрових технологій, культурної політики та міжнародної співпраці. Серед них – аніматор Микита Лиськов, представники/ці фестивалів Миколайчук OPEN, Sunny Bunny, KISFF та Docudays, Музею історії міста Києва, Українського дому, Squat 17b – культурний простір, Довженко-Центру тощо.

Презентація стратегії святкування відбудеться 29 вересня під час відкриття Міжнародного фестивалю актуальної анімації Linoleum у Довженко-Центрі.

Як повідомляв Укрінформ, фестиваль актуальної анімації та медіамистецтва Linoleum – найбільший показ авторської анімації в Україні, який займається промотування незалежної анімації та створення сприятливих умов для розвитку анімаційної та суміжних індустрій в Україні.

У 2026 році фестиваль відбудеться з 29 вересня по 4 жовтня у двох локаціях Києва – UNIT.City та Довженко-Центрі.

Фото ілюстративне: скриншот відео

Організатори оприлюднили довгий список Премії книжкових блогерів «Книжкової країни», яка об’єднує 35 найобговорюваніших перекладів книжок, виданих у 2025-2026 роках.

Як передає Укріноформ, про це повідомило Читомо.

Як зазначають організатори, ключовим критерієм відбору став вплив на читацьку спільноту й популярність книжки серед читачів.

Формуючи довгий список, журі враховувало власні читацькі враження, інтерес до видань, а також те, як активно їх обговорювали у книжкових клубах і спільнотах.

На сайті фестивалю стартувало читацьке голосування за короткий список премії – воно триватиме до 31 липня. Проголосувати можна за посиланням.

За його результатами визначать 5 книжок-фіналістів. Переможця серед них обере журі Премії книжкових блогерів, а оголосять його 19 вересня під час фестивалю «Книжкова країна. Загадкова».

До складу журі цього сезону увійшли:

• Надія Панченко («Світло бібліотек»);
• Тетяна Гонченко («Непозбувний книгочитун»);
• Влад Рудніцький («Той, хто не любив читати»);
• Анастасія Іщенко («Книжковий восьминіг»);
• Євгенія Яцюк («Це ніхто не буде читати»);
• Настя Гавриш («Настя, що почитати?»);
• Наталя Телентюк («Ната в книжкових світах»);
• Анна Хакімова («Книжкова драконка»).

До довгого списку премії увійшли:

• «Жінки» (Крістін Генна, «РМ»);
• «Мої друзі» (Фредрік Бакман, #книголав);
• «Божественні супротивники», кн. 1 (Ребекка Росс, «РМ»);
• «Тисяча осяйних сонць» (Халед Госсейні, «Видавництво Старого Лева»);
• «Життя після «так» (Тейлор Дженкінс Рід, Artbooks);
• «Опівнічні діти» (Салман Рушді, «Фабула»);
• «Завіт води» (Абрахам Верґіс, Artbooks);
• «Катабазис» (Ребекка Кван, «Жорж»);
• «Поховай наші кості в опівнічній землі» (В. Е. Шваб, #книголав);
• «Інциденти у нас вдома» (Джош Малерман, «Ще одну сторінку»);
• «Наші дружини на дні морському» (Джулія Армфілд, «Ще одну сторінку»);
• «Сирени» (Емілія Гарт, Glimmer);
• «Траурно ваш» (Айві Фербенкс, Glimmer);
• «Пташиний короб» (Джош Малерман, «Лабораторія»);
• «Ми — Легіон, ми — Боб», кн. 1 (Денніс Тейлор, Lobster);
• «Послухач», кн. 1 (Петра Стеглікова, «Навчальна книга — Богдан»);
• «Пам’ять під назвою Імперія» (Аркаді Мартін, Vivat);
• «Затруєна чаша» (цикл «Тінь Левіафана»), кн. 1 (Роберт Джексон Беннетт, «Апріорі»);
• «Аґла. Алеф», кн. 1 (Радек Рак, «Видавництво Жупанського»);
• «Місто сходів» (Роберт Джексон Беннетт, «Апріорі»);
• «Фамільяр» (Лі Бардуґо, Vivat);
• «Псалом для дикостворених» (Бекі Чемберс, Vivat);
• «Повернення Рейчел Прайс» (Голлі Джексон, Readberry);
• «Пісня Ахілла» (Медлін Міллер, Vivat);
• «Світанок перед Жнивами» (Сюзанна Коллінз, BookChef);
• «Не закохані» (Алі Гейзелвуд, Vivat);
• «Чорти» (Джо Аберкромбі, Nebo BookLab Publishing);
• «Одне темне вікно» (Рейчел Ґілліґ, Nebo BookLab Publishing);
• «Бджолине жало» (Пол Мюррей, «Видавництво Старого Лева»);
• «Якщо зі світу зникнуть коти» (Ґенкі Кавамура, «Ще одну сторінку»);
• «Весільний народ» (Елісон Еспач, «Фабула»);
• «Проєкт “Аве Марія”» (Енді Вейр, «Видавництво 333»);
• «Книга гуски» (Іюнь Лі, «Видавництво Старого Лева»);
• «П’ята фігура» (Робертсон Девіс, Stretovych);
• «Бірнамський ліс» (Елінор Каттон, «Лабораторія»).

Навесні переможцем премії стала збірка Артура Дроня «Гемінгвей нічого не знає» (Видавництво Старого Лева), а торік восени перемогли одразу дві книжки – «Зайчик» Мони Авад («Жорж») і «Дім на краю світу» Майкла Каннінгема («Лабораторія»).

Читайте також: Оповідання Андрія Куркова увійде до збірки букерівських лавреатів і номінантів

Як повідомляв Укрінформ, на фестивалі «Книжкова країна», який відбувся 23-26 квітня у Києві на ВДНГ, відвідувачі придбали понад 85 000 книжок, ще 1 580 зібрали для військових на фронті, а понад 400 передали сільським бібліотекам.

Фото Укрінформу можна купити тут