Уже понад сто років на Гуцульщині ліплять фігурки із сиру. Засновницею традиції вважають Юстину Якіб’юк із гірського села Брустури. Утім, поки що ніхто не може підтвердити, чи то вона першою зліпила сирну іграшку, чи гірські ватаги, які літували з худобою у Карпатах. Розповідають, що вони так сумували за своїми жінками, що поверталися до них із полонин із власноруч зробленими із сиру дарунками. Нині на Гуцульщині ця легенда є живою. Про те, як створюють сирних коників і де їхня столиця, – у репортажі Укрінформу.

«ТО Є НАШЕ РОДИННЕ РЕМЕСЛО, МИ НИМ ГОРДИМОСЯ»

– Усі мої предки робили сирні коники: і прапрабаба, і прабаба, і баба, і нанашка моя (хрещена мати, – ред.), і жінка, – розповідає Василь Петрів. – П’ять поколінь – лише в нашій хаті. Багато їх зазвичай робили до Великодніх свят. Кожний господар повинен був мати у святковому кошику коника біля писанки. Такий брустурський звичай. Ліплять коників і в навколишніх селах, але найбільше – то у Брустурах.

Він та його дружина Марія Петрів, заслужена майстриня народної творчості, приїхали до Івано-Франківська, щоби провести для школярів майстер-клас із виготовлення сирних іграшок. Поки майстриня готується до процесу, запитую в пана Василя, чи справді два села, а це Брустури і Шепіт, посварились через право називатися «столицею сирних коників».

– Розумієте, такого села, як Шепіт, раніше не існувало, то все були Брустури. Шепіт зробився у 1956 році, коли від Брустурів від’єдналась частина. Але до цього в нас була одна церква, один цвинтар та одні ж традиції. Тепер не лише Шепіт робить сирних коників, а ще села Річка, Снідавка, Космач та інші. Ліплять навіть у селі Чорний Потік та у Верховині. Ми радіємо, що це процвітає. Але столиця сирних коників – то є Брустури, – наголошує пан Василь.  

Розповідає, що нині в селі фігурки виготовляють близько 60 майстрів. Але на початку ХІХ століття їх було значно менше, найвідоміша на той час – Юстина Якіб’юк, прабабуся пана Василя. Вона виховувала 14 дітей і робила сирні іграшки, щоб підтримати велику родину. Справу жінки продовжили її доньки та невістки. Серед них була і Марія Матійчук, хрещена мама пана Василя, яка й передала усі навички сирної пластики його дружині, Марії Петрів.

– Корови у нас були постійно, не менше двох, а то й три біля хати. Із молока ми робили сир, а з нього – коники та калачики. Їх ліпили на весілля, похорони та у військо, коли хлопців туди відправляли. То є наше родинне ремесло, і ми ним гордимося, – ділиться Василь Петрів.

Каже, що коники йому смакують із дитинства. Він знає увесь процес їхнього виготовлення, але у Брустурах цим ремеслом займаються переважно жінки. Чоловіки все ж більше доглядають за худобою та допомагають із сиром.  

ЯКЩО ЛІПИТИ ДО ВЕЛИКОДНЯ, ТО СИР КРАЩЕ ЗРОБИТИ В СЕРЕДУ

– Цей сир, буц, роблять зі свіжого коров’ячого молока завдяки гляку – шлунку молодого теляти. На відро молока йде 100–150 грамів гляку, усе має добре вистоятись. Тоді виходить сир із дірочками. Це означає, що він «до роботи», тобто скис. Треба дуже за цим пильнувати, бо як перекисне, то буде вже не сир, а бринза, – розповідає пані Марія.

Каже, узимку сир може киснути навіть до двох днів, а влітку все відбувається дуже швидко. Жінка демонструє шматок сиру, який називає «до роботи». Запевняє, з нього вийде до 20 коників. Вкладає сирний шматочок в окріп, потім ліпить із нього фігурку і поміщає її в соляну ванну.

– У солі та в окропі сир усе втрачає, тому залишається твердий коник, – пояснює майстриня.

Каже, що традиція виготовлення сирних коників має легенду. Коли гуцул повертався з полонини, де випасав худобу кілька місяців поспіль, то хотів принести жінці дарунок. Тоді в окріп упав шматочок сиру, розплавився, і чоловік вирішив зліпити з нього коників, яких дуже любив.

– Отак витяг вушка та ніжки (показує, – ред.) – і вийшов коник. Уже потім ми почали їх сідлати, прикрашати та й гриви рубати для пишності, – додає пані Марія.

За її словами, якщо на Гуцульщині сирні коники роблять на сувенір чи до свята, то їх ще розмальовують. Для цього використовують лише природні барвники. Без хімічних елементів обходяться й коли коптять коників. Тут у хід ідуть лише букові гілочки, і такі іграшки можуть зберігатись значно довше.

– У холодильнику звичайні сирні коники зберігаються кілька місяців поспіль. Якщо їх ліпити до Великодня, то сир краще зробити у середу, бо коники ще мають просохнути на драбинці, щоб їм ноги не викривились. Але перед цим – покупатись. Великий коник навіть добу стоїть у ропі. У нас це називають соровиця (рідка сіль із джерела, – ред.), яка є у Космачі та Пістині, – додає Василь Петрів.

ТРЕБА ВСЕ РОБИТИ СКОРІШЕ, ЩОБ НЕ ОБПЕКТИ РУКИ І СИР НЕ ЗАСТИГ

– У нас є домашній музей. То там мій перший сирний коник, якого я засушила, – розповідає Марія Петрів. – Відтоді минуло вже 20 років. Коли вийшла заміж за Василя, то приходила до його нанашки з вишивкою. То ми дві собі вечОрнічали (проводили вечір, – ред.). Тоді мені дуже кортіло навчитися робити ще коників. Я приглядалась, а вона мені каже: «Бери та й роби, бо це – наше ремесло. Молодьож того не хоче робити, то як мене не стане, все завпаде». То я й рушила цю справу.

Каже, для цього слід мати терпеливість і бажання.

– Я за день можу до сотні коників зліпити. У нас, у кого є корова, всі можуть то робити. До мене приходять учитись. Ось тепер – дружини військових із Рожнова, а ще раніше були переселенці з Бучі. Їм теж сподобалося. Діти постійно йдуть, – усміхається пані Марія і береться до справи.

– Спершу миємо руки і молимося, щоби Бог поміг. Так само молимось, коли корову рано доїмо та молоко глякдеремо, – розпочинає майстриня майстер-клас для івано-франківських школярів.

Ділиться, що раніше пробувала ліпити іграшки в рукавичках, але тоді «сир не ловиться».  

– Треба, щоб усе було природно. Ось так лапки ліпимо. Усе слід робити скоріше, щоб не обпекти руки і сир не застиг, бо вже не буде тягнутись, – застерігає.

Далі вона показує, як коників закріплюють у соляному розчині. Тим часом діти швидко розбирають м’які шматочки сиру, щоб і собі зліпити подібне.

– Бачите, гарячий сир розтягується, мов ниточка, без кінця і краю. Тепер я нею сідлаю коника, але так можна робити будь-що, –  розповідає жінка.

Каже, що майстри у Брустурах ліплять із сиру найрізноманітніші фігурки.

– Недавно навіть зліпили Костянтина Грубича (журналіст, ведучий телепрограм, – ред.), який приїжджав до нас. Правда, він сказав, що телетехніка вже не така, як ми то зробили, але був дуже радий. А ще раніше на фестивалі в Ясенові мій стіл із виробами дуже сподобався Вікторові Ющенку. Його діти зі мною теж ліпили коників. Вони ще тоді того не бачили і були у захваті, – усміхається.

– То не дуже легка робота, – підхоплює пан Василь.

Каже, часом жінки втомлюються, але творчість захоплює.  

– От нанашка моя слабувала на руки. Але й Марія дуже багато робить. Вона то любить. Окрім малих коників, робить ще великі фігури, косички й торти, – перелічує Василь Петрів і підносить нову порцію сиру, з якого на очах з’являються маленькі коники.

У КОСМАЧІ СИРНІ КАЛАЧИКИ ЧІПЛЯЮТЬ НА НИТКУ МОЛОДОМУ І МОЛОДІЙ

– У Брустурах справді живе найбільше майстрів сирного коника. Там майже у кожній хаті є своя мисткиня, яка навчає цього ремесла дітей та онуків. Сирною пластикою у селі займаються не лише літні жінки, але й дівчата та діти. Хтось робить маленькі коники, хтось – великі, а ще – торти до 18–20 кг. Це – жива традиція. Вона цікава і самобутня, бо такого більше ніде немає, лише в гірських районах Прикарпаття, – каже завідувачка відділу фольклору й етнографії Навчально-методичного центру культури та туризму Прикарпаття Стефанія Капустинська.

За її словами, в області мистецтво сирної пластики розвивають близько 200 майстрів. Вони беруть участь у тематичних виставках, пленерах і навіть заснували власний фестиваль «Брустури – столиця сирного коника».

– Цікаво, що в цих селах дотримуються обрядових традицій. От у Брустурах у сирні калачики вдягають весільне деревце, а у Космачі їх чіпляють на червону шерстяну нитку молодому та молодій до руки. Цей елемент слугує своєрідним оберегом, – додає етнографиня.

– Сирні калачики в нас вішають на деревце як символ любові та добробуту. Але найбільше роблять сирних коників на Великдень, – каже пан Василь.

Каже, вдома дружині у творчості допомагає донька, і їхні вироби йому смакують найбільше.

– Коники у великодньому кошику означають силу. У нас кажуть, що ми упродовж року трудимось, як коні, а тому так зичимо одне одному на свято сили, – усміхається пані Марія.

Нещодавно вона повернулась із фестивалю, який проходив у Литві. Там, каже, люди довго не могли збагнути, з якого тіста вона ліпить чудернацькі іграшки. Адже у своїх сирних композиціях жінка створює до сотні фігурок.  

– Багато майстринь їздять на фестивалі та виставки. Так ми даруємо людям задоволення, бо це не лише красиве, але й їстівне. Я б хотіла, щоб про цю традицію знали в усьому світі, і щоб наші коники ще потрапили до ЮНЕСКО, – додає Марія Петрів і запрошує дітей смакувати іграшками із сиру.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото авторки

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, візитівками якого останнім часом є «Конотопська відьма» Івана Уривського  та генеральний директор – художній керівник, голос Майдану Євген Нищук, – 27 березня відзначив 105-річчя. Перегляд будь-якої вистави цього театру в Києві через високий глядацький запит треба планувати заздалегідь, а на топові постановки квитки розлітаються за лічені хвилини.

У період повномасштабної війни 19 працівників колективу захищають країну в ЗСУ. А вистави театру для вітчизняних і зарубіжних глядачів продовжують представляти сенси, що пояснюють мотивацію відстоювання нами, українцями, своєї ідентичності і незалежності.

До свого 105-го дня народження театр провів урочистий захід «Стоїмо на сцені, на своїй землі. 105 років театру імені Івана Франка», на якому побувала журналістка Укрінформу.

ПЕРШИЙ «ГРІХ», ГАСТРОЛІ ТА МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ ДОНАТІВ ДЛЯ ЗСУ

Театр завжди надихав і давав надію, а зараз, у час повномасштабної війни, став сокровенним емоційним укриттям, каже Євген Нищук, генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. І додає: «Ворог запускає десятки ракет, а ми йдемо у театр, сотні шахедів, а ми полюємо за квитком на улюблену виставу; атакує та стріляє, а ми витираємо сльози, що змішались із порохом від вибухів, та посміхаємось і поринаємо в магію театру. Квиток до театру сьогодні – це прописані ліки для наших зранених душ. Бути в театрі – це бути на боці правди, життя й любові! Аналітики та театрознавці світу ще довго досліджуватимуть феномен українського театру в час війни».

Місцем народження шедеврів, яскравих талантів та нових імен назвав Театр Франка міністр культури і стратегічних комунікацій України Микола Точицький. «Саме тут формується українська драматургія, починаючи з першої вистави, яку театр поставив в умовах війни більшовиків із УНР, – сказав він. – Історичні аналогії з нашим сьогоднішнім днем очевидні. У кожному творі, у кожному театрі України ми це бачимо. Четвертий рік протистоїть Україна російській агресії. У ці важкі часи Театр Франка продовжує бути джерелом сили українського духу, творчого натхнення і місцем правдивої, щирої розмови з суспільством».

Першою постановкою театру, який нині має назву Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, стала вистава «Гріх» за п’єсою Володимира Винниченка. Прем’єра відбулася 28 січня 1920 року. Відтоді створили понад 600 вистав. Прізвища франківців Гната Юри, Амбросія Бучми, Наталії Ужвій, Сергія Данченка, Богдана Ступки, сучасників – Наталії Сумської, Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва – знають навіть ті, хто ніколи не мав змоги побачити і відчути магію їхньої гри на славній київській сцені.

Театр Франка є театром, який зшиває країну від часів свого народження, впевнений голова Національної спілки театральних діячів України Богдан Струтинський. Пояснює: «Тому що митці зі Львова і Києва під орудою Бучми та Гната Юри зустрілися у Вінниці. Пройшли довгий шлях гастролями на Донеччині. Потім зупинилися в «першій столиці» України – Харкові. А потім столиця перейшла, вслід за Театром Франка, –  у Київ».

Євген Нищук, який очолює театр із квітня 2024 року каже: «Сьогодні Театр Франка – це мультижанровий культурний хаб, який працює з темою пам’яті, історії, сучасного мистецтва, який створює платформи можливостей, впроваджує проєкти реінтеграції ветеранів у цивільне життя методами арт-терапії й драмотерапії, читає актуальні п’єси та реалізовує програму «Голос Театру», що зараз об’єднує усю нашу країну. Це голоси театрів із Маріуполя, Сєверодонецька, Харкова, Сум, Запоріжжя, Херсона, Чернігова та інших прифронтових міст. Це свідчення єдності нашої театральної спільноти та готовності допомагати».

Нині постановки франківців збирають аншлаги у Франції, Польщі, Німеччині, Чехії, Великій Британії, персонажі вистав отримали овації у Швейцарії. Нещодавно «Калігулу» за п’єсою Альбера Камю представляли в межах культурного фестивалю «Місяць України», що тривав у Празі.

«Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка пройшла шлях через Париж, Оффенбах, Дюссельдорф та Інгольштадт. Завдяки глядачам зібрали понад мільйон гривень! Ці кошти наближають Театр Франка до головної мети – придбання морського дрона «Магура 5», який посилить оборону наших воїнів на передовій. Минулого року благодійні покази вистави «Конотопська відьма» в Україні на потреби ЗСУ зібрали понад 5 млн гривень та мільйон доларів.

З гордістю згадує служіння колективу Михайло Захаревич, чия каденція гендиректора – художнього керівника Театру Франка завершилася рік тому. «Вистави, які ми зробили, їздять сьогодні по всьому світу. І мені це приємно», – коментує співрозмовник. Одним зі своїх головних досягнень на посаді очільника називає побудовану Камерну сцену імені Сергія Данченка, яка розпочала роботу у березня 2012 року. По суті, це поява ніби другого, малого театру. Пан Михайло нагадує, що у той час Кабмін закладав створення п’яти мистецьких просторів, утім запрацювала лише Камерна сцена Театру Франка.

ТАЄМНИЦІ ТВОРЧИХ ДИНАСТІЙ: РОДИЧІ ГНАТА ЮРИ, СТУПКИ, ЗАДНІПРОВСЬКІ, СУМСЬКА – ХОСТІКОЄВИ

З поміж багатьох інших цей мистецький колектив вирізняють творчі зіркові династії. Михайло Захаревич вважає, що у перші роки діяльності Театру Франка його існування  врятували родичі Гната Юри, яких він запросив, – коли Амвросій Бучма забрав 11 артистів і поїхав організовувати нову трупу в Херсон.

Одна із найвідоміших зіркових династій Театру Франка – Ступки. Харизматичного Богдана Сільвестровича не стало у липні 2012 року. «У батька був свій талант, у мене свій, – коментує Остап Ступка. – Я виріс у Львові за кулісами Оперного театру і Театру імені Заньковецької. Тому ніяких сумнівів не було, куди мені йти вчитися після школи. Першою виставою на київській сцені Театру Франка стала постановка «Тев’є-Тевель», де Богдан Ступка грав головну роль, а я був Перчиком».

Ролі у всіх виставах, у яких грав і грає Остап Ступка, є його улюбленими: у постановках «На полі крові», «Розбитий глек», «Фігаро», «Цар Едіп», «Візит», «Слуга двох панів», інших. Від знаменитого батька несе в житті кілька творчих настанов: найперше – повагу до оточуючих людей і колективу. Взяв у спадок і суто технічну пораду: де би не стояв артист на сцені – його мають чути глядачі навіть на балконі 2-го ярусу.

Найбільше число поколінь у Театрі Франка працює династія Задніпровських-Ткаченків. Нині це батько Олександр (Лесь) і син Назар Задніпровські. А театральним родоначальником творчої родини є Семен Ткаченко – режисер, а потім директор Київського театру імені Франка, який опісля, у 1947-1961 роках, був ректором Київського інституту театрального мистецтва.

Доньку, акторку Юлію Ткаченко (1928–2008), вирізняв гордий, або й суворий вигляд, інколи трохи відсторонений. Багатьом запам’яталися її героїчно-романтична Кассандра за твором Лесі Українки та образ невідворотної кари за заподіяне лихо – Клер Цаханасян у виставі Сергія Данченка «Візит старої дами» за пʼєсою Фрідріха Дюрренматта.

Син акторки Олександр Задніпровський одразу обрав театральну стезю. Внук Назар дев’ятикласником був на роздоріжжі. Хоча виріс за лаштунками Театру юного глядача, де працювала мама, і з дитинства йому найбільше у пам’яті закарбувався батько у виставі  «Камінний господар», потім – як грав Мазепу.

Уже більше двох десятків років Задніпровські – старший і молодший – із задоволенням виходять на сцену Театру Франка у різних амплуа. Назар, зокрема, –  Забрьоха у «Конотопській відьмі» та Никодим Дизма в «Авантюристі». А пан Олександр, якого інколи називають українським Річардом Гіром –  Генрі Джеймс Честерфілд у виставі «Загнаний кінь» за відомим твором Франсуази Саган та Барон Альфонсо у постановці «Моя професія –  синьйор з вищого світу».

Харизматичний Анатолій Хостікоєв працює у Театрі Франка з 1980 року. Акторський шлях на цій сцені його дружини Наталії Сумської розпочався на кілька років раніше. Виставу «Кін IV» режисера Анатолія Хостікоєва, в якій він виконував головну роль, показували із 1999-го рівно 20 років. «Енеїда» Сергія Данченка, де провідний актор грав парубка моторного, йшла 17 років. По 12 років – «Біла ворона» і «Пігмаліон». Прем’єра «Кайдашевої сім’ї» режисера Петра Ільченка відбулася у 2007 році й на тепер – незмінно у ролі Кайдашихи Наталія Сумська вийшла на сцену понад 370 разів.

Після закінчення у 2017 році Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого у Театр Франка прийшов працювати син подружжя В’ячеслав. Грає, зокрема, Халявського у «Конотопській відьмі». Проте, як і практично всі діти акторів, почав грати перші ролі ще дитиною.

«В’ячеславчик прийшов на сцену у два рочки, – розповідає Наталія Сумська. – Це була вистава за Гофманом «Крихітка Цахес». До того маленький чекав нас, батьків, за кулісами. А одного разу просто вийшов на сцену – і нам нічого не лишалося, як підхопити його на руки, і в поклоні ніби продовжувалася біографія закоханих Кандіди і Бальтазара. А потім ми пошили йому костюмчик, зробили окулярики – і маленький син постійно вже виходив з нами на поклон».

На відміну від тієї ролі, яку «дописав» у режисерський сценарій, у 5 років В’ячеслав створював роль Чарльза Кіна у п’єсі за мотивами твору Александра Дюма. У 9 років кумедно зіграв у «Сеньйорі з вищого світу» хлопця, який розносив газети».

Анатолій Хостікоєв каже: «Театр – це фантастична історія, в якій може статися все, що завгодно. Кожну історію можна розповісти різними методами, способами і засобами театральної мови. Тому театр, який має бути різним, одночасно несподіваний і жаданий».

Про сина актор розповідає: «Славко зовсім інший. Я до нього дослуховуюся в таких речах, в яких я би мав давати поради, зокрема, про розуміння молодшого покоління». Пан Анатолій нагадує ще про сина Георгія Хостікоєва, який працює у Театрі на Подолі і теж є продовжувачем творчої династії.

Театр Франка, як і всі вітчизняні театральні колективи, продовжує наповнювати змістом українські наративи. Генеральний директор – художній керівник Євген Нищук розмірковує: «Сто років тому на цій сцені у Києві творив та керував Театром видатний новатор Лесь Курбас. Радянська тоталітарна система знищила і його, і видатних сподвижників, прагнула стерти не лише його творчі здобутки, а й сам факт роботи тут. Проте через сто років ми повертаємо в ці стіни ті покоління й імена, які недотворили, недоставили, недописали, не долюбили. Ми творимо новий модерний Театр, про який мріяв Курбас».

Валентина Самченко, Київ

Фото Павла Багмута і надані театром

У німецькому Вісбадені на goEast Film Festival 2025, який відбудеться з 23 по 29 квітня, продемонструють п’ять українських фільмів.