Книгу Аліни Тітової «Незламний та нескорені. Миколаїв – місто героїв» презентували в обласному центрі.

Про це повідомляє спільнота “Департамент позитиву” у Фейсбуці, передає Укрінформ.

Зазначається, що презентація відбулась у Центральній міській бібліотеці імені Марка Кропивницького.

Книга розповідає про звичайних миколаївців, чия щоденна мужність ставала справжнім героїзмом, про місто, яке не скорилося й навчило не здаватися.

“Авторка книги почула багато щирих слів підтримки й теплих побажань від мешканців міста, від тих самих «незламних», які працюють для перемоги України”, – сказано у дописі.

Читайте також: У Києві 20 січня презентують книгу про роботу української воєнної розвідки

Як повідомлялося, у Миколаєві звільнений з полону 24-річний ветеран Вільгельм Віктюк презентував свою книгу «Щоденник з полону».

Фото: Департамент позитиву

У Києві 20 січня відбудеться презентація книги “Острів ГУР. Таємниці. Операції. Війна” – першого великого нонфікшн-дослідження про роботу української воєнної розвідки.

Як передає Укрінформ, про це Головне управління розвідки Міністерства оборони України повідомило у Фейсбуці.

Новинка вже стала бестселером видавництва.

У презентації у книгарні “Сенс” візьмуть участь автор Максим Бутченко та модератор зустрічі – письменник Андрій Кокотюха.

Бутченко розповідає у книзі про людей і рішення, які впливали на перебіг російсько-української війни: спеціальні операції в тилу ворога, оборону Києва, бої за Гостомель, застосування морських дронів, удари на тисячі кілометрів і роботу розвідки на тимчасово захоплених росіянами територіях.

У виданні – живі свідчення чинних і колишніх воєнних розвідників. Більшість із них зараз не можуть назвати свої імена.

Передмову до книги написав генерал-лейтенант, ексочільник ГУР Кирило Буданов.

Читайте також: Розвідка розкрила характеристики нового російського дрона «Герань-5»

Як повідомляв Укрінформ, книга “Острів ГУР. Таємниці. Операції. Війна” вийшла друком наприкінці 2025 року.

Фото: Максим Бутченко, Фейсбук

Доволі вузьким напрямом художньої роботи Тетяни Дзядик залишається саме іконопис. Та передусім вона – людина, у якої мистецтво не відокремлюється від життя.

ДО ІКОНОПИСУ – ЧЕРЕЗ КОМБІНАТ ЗОЛОТОГО ШИТВА

Тетяна розповідає, що й росла у творчій родині, і сама завжди тягнулася до мистецтва.

– Мені було цікаво робити все руками. Люблю навіть шпаклювати. Люблю, коли матеріал слухається, коли ти його відчуваєш. Люблю в’язати, щось будувати, ремонтувати. Ми з чоловіком сарай самі робили – я в усьому допомагала. Це важко, але мені страшенно подобається, – каже вона.

Свій шлях у мистецтві Дзядик почала з художньої школи, а далі вступила на мистецький факультет університету в Кропивницькому (нині – Центральноукраїнський державний університет).

– У нас викладали художники, які закінчували академії Києва, Одеси, Львова. Ми отримали дуже сильну академічну базу, – розповідає художниця.

Згадує, що за кілька років «черезтинне радіо» привело її в місце, яке і стало для неї початком іконопису – на комбінат золотого шитва у Кропивницькому.

– Це такий комбінат, про який мало хто знає. Там вишивають ікони й одяг для священнослужителів. Мітри, ризи, ікони із золотими нитками, напівдорогоцінним камінням. Але за каноном не можна вишивати обличчя й руки – тільки малювати. І їм були потрібні художники, які можуть писати лик.

Тож Тетяні запропонували спробувати написати лик Христа, але їй не одразу вдалося.

– Я написала портретно – зі синіми, жовтими відтінками, дуже живописно. Вийшло гарно. Але мені сказали, що так не пишуть. Лики мають бути в земляних, глиняних тонах. Мене буквально перевчали. Читала літературу, вивчала канони.

Художниця говорить, що все ж академічний живопис та гідне вміння писати портрети стали у пригоді під час навчання. Тепер, після років відточування майстерності, Тетяна працює у складній традиційній техніці.

Основою для ікони стає дерев’яна дошка. Вона проходить складну підготовку: на неї накладають тонку тканину, проклеюють, наносять левкас – кілька шарів спеціальної ґрунтовки, що створює м’яку, пружну поверхню. Далі – шар червоної глини, на якому виконують рельєфи під майбутню роботу. Саме на цій основі з’являється живопис. Із цим етапом Тетяні допомагає майстер – вона починає виконувати свою частину роботи вже на підготовленій основі.

Іконописиця працює з багатошаровим нанесенням фарб. Раніше це була класична темпера, яку вона навіть намагалася готувати самостійно – з яєчного жовтка. Тепер використовує різні фарби, головне – досягти тієї ж глибини напівпрозорих лесирувань.

Фарбу художниця наносить шарами: від темного до світлого, з постійними «заливками», з м’якими переходами, у яких світло ніби виходить ізсередини. Пише повільно, уважно, маленькими пензлями – іноді буквально на одну волосину. Окремий етап – позолота. Для неї використовують поталь, нанесену на спеціально підготовлену основу.

Тетяна розповіла, що процес роботи може тривати від одного дня – для невеликих образів – до кількох тижнів і більше – для складних багатофігурних композицій.

ІКОНОПИС ТА УПЕРЕДЖЕННЯ

Це мистецтво все ж сакральне, пов’язане з певними обрядами. Але Тетяна говорить, що для неї головнішим є її стан, ніж обрядовість.

– Не можу сказати, що дотримуюся релігійного обряду під час написання ікон. Але коли я пишу, не вживаю алкогольні напої, не лаюся, стараюся бути спокійною. Це певний стан, як медитація. До того ж я маю все зробити вдома, щоб працювати й не відволікатися, щоб мене не смикали. Настільки втрачаю відчуття часу, що інколи не можу встати зі стільця – так засиджую ноги.

Крім того, написання ікон традиційно вважалося чоловічою справою, уявлялося, ніби такі речі можуть створювати тільки ченці тощо. За словами Дзядик, їй пощастило не натрапити на такі упередження.

– Мені ніколи не казали, що я не можу, бо жінка. Мене запрошували працювати навіть у Київську лавру (Києво-Печерську, – ред.). Я не погодилася, тому що на той момент там був московський патріархат. Але якщо запрошували, значить, питання не у статі, – наголошує іконописиця.

Додає, що принципово не освячує ікони сама – вважає, що образ має входити в життя людини через її власний духовний шлях.

– Я завжди кажу: беріть, ідіть до свого батюшки. Бо сенс не у воді. Ви ж, коли купуєте хрестик для дитини, не питаєте ювеліра, чи він постив і чи його освячував. Ви берете річ – і несете її до свого священника. Так само тут.

«КІЛЬКА ЖІНОК МОЖУТЬ ЗМІНИТИ ЦІЛЕ МІСТО»

Волонтерство Тетяна не відокремлює від життя, не говорить про нього як про «напрям діяльності». Волонтерський простір КропХаб, у якому ми й зустрілися для розмови з нею, працює ще з початку російсько-української війни. Свого часу простір став продовженням роботи ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького».

Тетяна завжди була соціально активною. Брала активну участь у подіях Революції Гідності, згодом долучилася до жіночого руху «Дія». Разом з однодумцями вирушала на з’їзди, знайомилася із жінками з різних міст.

– Якось ми поїхали в Одесу на перший конгрес «Дії». Там були жінки з Краматорська, директорки заводів, підприємниці, керівниці великих міських структур. Вони вже жили у війні, щось відстоювали. Тоді зрозуміли: жінки – величезна сила, – згадує співрозмовниця.

Повернувшись до Кропивницького, вони почали формувати локальну спільноту, збирати кошти, працювати з історією міста, із жіночими постатями, з благодійними ініціативами.

– У нас тут майже ніхто не знає історій жіночого меценатства, про те, якими були жінки в історії міста. А жінки можуть усе. Кілька жінок здатні змінити ціле місто. І ми взялися за роботу в цьому напрямі, – говорить Тетяна.

Саме через рух «Дія» Тетяна познайомилася зі співзасновницею та вперше потрапила у простір, який згодом став КропХабом. Жінка згадує, що тоді це було занедбане складське приміщення – без затишку, без уявлення, на що воно перетвориться.

– Але ми вирішили, що все зможемо. Почали ламати, ремонтувати, робили все своїми руками. Спочатку втрьох – з одним із військових та Катею (Катерина Колтунова – волонтерка, співзасновниця КропХабу, нині – також заступниця начальника Кіровоградської ОВА, – ред.). Потім хлопці, які поверталися з ротацій, почали допомагати. Тут усе зроблено руками, – зауважує волонтерка.

Спочатку тут плели сітки, готували їжу, консервували, фасували допомогу. Але дуже швидко КропХаб став місцем зустрічей.

– Хлопцям було потрібно не тільки щось поїсти. Вони потребували місця, де можна просто виговоритися. Сиділи тут годинами. Це було важливо, – каже Тетяна.

На початку повномасштабного вторгнення простір перетворився на справжній пункт порятунку.

– У перші дні приїжджали натовпи людей. Тут було, як у вулику. Збирали все, що потрібно було на фронт, на блокпости. Тягли подушки, матраци, спальники, ковдри. Я відповідала за весь текстиль. Тут реально було потрібно все.

ВОЛОНТЕРСТВО Й МИСТЕЦТВО ЯК ОПОРА

– Багатьом людям треба було за щось зачепитися. Бо вони не розуміли, що робити, куди бігти. І тут вони знаходили хоч якусь точку опори, – каже Тетяна.

Тож згодом, коли перший шок після повномасштабного вторгнення минув, у просторі з’явилися нові форми роботи з військовими та їхніми родинами: майстер-класи, арттерапія, нейрографіка, живопис для дорослих. І знову стало у пригоді Тетянине захоплення мистецтвом.

– Тут я працюю з дорослими, які приходять свідомо. Знаю точно: малювати можуть усі. Просто багатьом у школі казали: «І це, і те робиш не так», тож люди закрилися. А тепер, під час війни, багато хто приходить до мистецтва як до розради, з важкістю, з болем. І ми говоримо про те, що чорне існує. Воно теж потрібне, без нього ти не побачиш світло. Контраст – це і є життя. І ми вимальовуємо ці темні кольори, замінюємо їх на інші. Я добре бачу по роботах учнів, як змінюється їхній внутрішній стан, – розповідає художниця.

Іконопис, звісно, теж залишається у творчості Тетяни. Під час війни замовлення стали особливими – коли чекають захисників, коли відчувається внутрішня нестача опори.

– Люди не замовляють ікону просто так. Вони приходять, коли болить, коли важко, коли втратили чи просто треба захисту, підтримки, – наголошує Дзядик.

Саме тому багато її робіт їде в домівки, де є поранення, втрати й очікування. Через КропХаб ікони Тетяни почали передавати у шпиталі, на передову, у волонтерські посилки – як маленькі образи з молитвами.

– Ми зробили маленькі іконочки з календариками і захисною молитвою. Роздавали їх хлопцям у шпиталі на День козацтва. І тепер ці іконочки в посилки розкладають, – додає.

Вона наголошує, що іконопис – лиш один із видів її творчості, але важливий та необхідний. Навіть не через те, що це мистецтво – сакральне, а тому, що дає внутрішній баланс. І говорить, що всім варто знаходити ту справу, за яку можна триматися у важкі часи.

– Ми всі маємо тепер робити для себе те, що підзаряджає. А жінка – це взагалі такий собі павербанк, який ділиться енергією з близькими. Але ж і нам потрібно чимось наповнюватися. І мистецтво, час для себе у творчості – це так само опора під час війни. Потрібно собі регулярно нагадувати, що цей «павербанк» пора підзарядити.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки й ті, що надала Тетяна Дзядик