Події
«Українська весна» у Швеції повертає світові видатних українських митців
Українська культура – це не лише частина національного надбання, а невід’ємний складник європейського й світового культурного коду
Європейський фестиваль «Українська весна», що відбувся у першій декаді травня, став традицією в культурному календарі Стокгольма. Подія знову об’єднала митців, музикантів, кінорежисерів, дослідників та численну шведську публіку навколо України: її мистецтва, історії та сучасності.
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА СТОЛІТТЯМИ ТВОРИЛА СВІТОВЕ МИСТЕЦТВО, ХОЧ І НЕ ЗАВЖДИ ПІД СВОЇМ ІМЕНЕМ
Цьогорічна тема фестивалю: «О, ти українець? – Українські зірки на світових сценах». Організатором виступив Український інститут у Швеції, який своєю діяльністю зміцнює культурні зв’язки між Україною та Швецією, а також популяризує українську культуру в Європі. Основною ідеєю організаторів було «розгерметизувати» і показати шведській публіці українських митців, яких десятиліттями присвоювала собі Російська імперія, а також розповісти про вагомий внесок українських митців у світову культурну спадщину.
Фестиваль зібрав понад дві тисячі відвідувачів: шведів, українців, дипломатів, журналістів і тих, хто прагне краще зрозуміти Україну. У рамках фестивалю у Стокгольмі події відбулися у десяти найзнаковіших місцях Стокгольма. Глядачі і слухачі прийшли підтримати й відчути Україну. У фестивалі взяли участь 93 митців, дослідників та істориків культури, які приїхали з дев’яти країн.
Організатори зазначили: особлива увага приділяється тим творчим постатям, які, хоча й народжені з українського духу, були довго позбавлені свого правдивого імені через імперські переписування біографій, насильне викорінення і культурну асиміляцію.
Митці, що жили у вигнанні, ті, які творили далеко від рідного дому, і ті, чиє походження залишалося прихованим під чужими прапорами, – усі вони сьогодні повертаються до свого глядача. Фестиваль прагнув не лише відкрити ці імена, а й пробудити глибше розуміння в європейської, зокрема шведської, аудиторії: українська культура – жива, самобутня, сильна. Вона не «молода культура на підйомі», як часто її сприймають, а культура, що століттями творила світове мистецтво поруч із іншими, хоч і не завжди під своїм іменем.
ЧИ МОЖЕ КУЛЬТУРА БУТИ ЗБРОЄЮ У РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ?
Урочисте відкриття фестивалю відбулося у Королівському концертному холі. Директорка Українського інституту у Швеції, художня керівниця фестивалю Наталія Пасічник під час відкриття наголосила на головній меті заходу: ознайомити шведську публіку з плеядою видатних українських митців, чия творчість збагатила європейську та світову культурну скарбницю.
«Стокгольм утретє стає яскравим центром української культури в Європі, приймаючи найбільший україноцентричний фестиваль континенту, програма якого цього року містить 12 різноманітних культурних подій. “Українська весна” – це наша шана стійкості, унікальному мистецькому баченню та багатій палітрі українських голосів, що віками впліталися в культурну спадщину Європи. Ми прагнемо зробити видимими багату українську традицію й тих митців, чиє українське походження часто було непоміченим. Багато з них жили далеко від рідної землі, інші залишалися невідомими світові, оскільки були змушені творити під російською окупацією, яка тривала століттями на території сучасної України», – зазначила Наталія Пасічник.
Розпочався фестиваль важливою відкритою дискусією щодо надважливої ролі української культури у виживанні та збереженні національної ідентичності. Чи може культура бути зброєю у російсько-українській війні, чи варто розділяти культуру й політику, та чому Росія так наполегливо прагне знищити українське мистецтво, стираючи саму ідентичність нації, – про це йшлося в розмові авторитених шведських та українських спікерів.

На переконання професора східних студій Уппсальського університету (Швеція) Стефана Гедлунда, росіяни хочуть знищити Україну, знищити українців як ідентичність і націю. «Це – перша війна (російсько-українська), яку я знаю, що повністю зумовлена питанням культури. У розумінні режиму в Москві, росіян загалом, якщо вони не можуть контролювати Київ, то Росія перестає існувати. Вона зникне як імперія», – наголосив професор.
На його думку, наївно вважати, що у війні винен лише Путін. «Не Путін створив Росію. Це Росія створила Путіна. Він є продуктом культури, яку вони називають російською, і яку, як вони стверджують, українці також повинні прийняти як свою культуру. Росіяни не змінять свого ставлення до України. Росіяни не зупиняться, поки не буде капітуляції України, визнання того, що немає українців, немає української мови, немає української культури, немає нічого українського», – зазначив науковець.

Концертна програма першого вечора стала справжнім тріумфом української камерної музики. Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії ім. М. Скорика виконав твори Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Мирослава Скорика та Василя Барвінського.

Неймовірної глибини та емоційності вечору додали виступи шведських митців. Мецо-сопрано Анна Софі фон Оттер у супроводі гітариста Фабіана Фредрікссона проникливо виконали, зокрема, українську колискову Sömnen vandrar, яка свого часу надихнула Джорджа Гершвіна на створення легендарної Summertime для опери «Поргі та Бесс». Історія цього зв’язку сягає 1929 року, коли в Нью-Йорку Гершвін почув мелодію у виконанні Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця.

Особливою родзинкою вечора стало проникливе звучання поезій Пауля Целана та Лесі Українки, які декламувала шведська акторка Стіна Екблад.
УКРАЇНСЬКИЙ АВАНГАРД У НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ
Одна з головних мистецьких інституцій Швеції – Національний музей Стокгольма – приймала унікальну подію, присвячену постаті Казимира Малевича та феномену українського модернізму. Зацікавлених почути про український авангард зібралося стільки, що зала музею ледь умістила усіх гостей.

Вечір розпочався з розмови про Казимира Малевича – художника, українська ідентичність якого довго зоставалася в тіні. Завдяки дослідниці творчості Малевича та українського авангарду Тетяні Філевській шведські глядачі змогли дізнатися про вплив новаторського українського художника-авангардиста Казимира Малевича на розвиток європейського модернізму. Особливу увагу було приділено українській ідентичності художника та її значенню для розуміння його творчості і впливу на наступні покоління митців.

Музичною окрасою вечора стали проникливі уривки зі сонати для скрипки та фортепіано Бориса Лятошинського, op. 19, а також його відома «Мелодія». Твори видатного українського композитора майстерно виконали українсько-британська скрипалька Софія Колупов та португальський піаніст Франсіско Вілар. Лятошинського вважають ключовою фігурою в історії української музики та однією з найяскравіших постатей українського музичного модернізму.
Цей вечір став доказом того, що український модернізм – невід’ємна частина європейської історії мистецтва. І Малевич, і Лятошинський повертаються у фокус – не як периферійні постаті імперських історій, а як творці нового художнього мислення, глибоко вкоріненого в українському ґрунті.
КОРОЛІВСЬКА ОПЕРА ВШАНУВАЛА ПАМ’ЯТЬ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ, МЕНЦИНСЬКОГО ТА ЛИФАРЯ
Королівська опера Швеції перетворилася на сцену вшанування українського оперного та балетного спадку, де зустрілися минуле й сучасність, європейська сцена й голоси з України. У Королівській опері вперше відбувся концерт, присвячений творчому спадку видатних українських оперних співаків початку ХХ ст. Модеста Менцинського та Соломії Крушельницької.

Ведучим вечора став шведський музикознавець і дослідник оперного мистецтва Нільс Йоран. Він розповів публіці історію життя і мистецької дружби Менцинського та Крушельницької.

Сопрано Софія Соловій, баритон Лутандо Каве, піаністи Жанна Микитка та Мартін Хелльстрьом створили концерт вишуканої емоційності й багатомовної краси – арії та романси звучали італійською, німецькою, французькою та, звісно, українською.

Південноафриканський баритон Лутандо Каве продемонстрував не лише майстерність інтерпретації класичних арій Верді, Бізе й Моцарта, а й емоційне розуміння українських романсів Миколи Лисенка – публіка щедро винагородила його вигуками «браво».
У фоє працювала виставка, присвячена Крушельницькій та Менцинському, а серед гостей були нащадки Модеста Менцинського, які нині мешкають у Швеції.
ЛИФАР ПОВЕРТАЄТЬСЯ НА СЦЕНУ КОРОЛІВСЬКОЇ ОПЕРИ
Також Королівська опера відзначила ще одну видатну постать українського походження – Сержа Лифаря, реформатора французького балету та киянина за народженням.
У Золотому фоє Королівської опери зібралися шанувальники видатного танцівника, щоб дізнатися про життя Лифаря. Директорка Музею Лифаря в Києві Наталія Білоус розповіла про його шлях від юного емігранта до легенди Паризької опери, зазначивши його мистецький слід у Швеції.
Зіркові гості вечора – екссолістка Паризької опери Клермарі Оста та керівник Королівського шведського балету Ніколя Ле Ріш розповіли про особливості неокласичної хореографії Лифаря.
А їхні учні виконали уривки з «Білої сюїти» та «Цигарети». Їм акомпанувала Юлія Койдан, піаністка з України, яка передала музичну глибину стилю Лифаря.

Кульмінацією вечора стало оголошення про постановку балету «Сюїта в білому» у новому сезоні Королівської опери – знакове повернення Лифаря на шведську сцену, яке стане ще одним містком між культурною спадщиною України та Європи.
Підтримали вечір пам’яті Сержа Лифаря Французький інститут у Швеції та Посольство Швейцарії.
«З УКРАЇНИ ДО ГОЛЛІВУДУ»: НЕВІДОМІ СТОРІНКИ КІНОІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Стокгольмський кінотеатр Klarabiografen став майданчиком для зустрічі з режисером Станіславом Сукненком та його документальною стрічкою «З України до Голлівуду». Вечір поєднав перегляд фільму та змістовну розмову з режисером.
Глядачі дізналися про неймовірні історії українських піонерів Голлівуду, праця й талант яких часто залишалися поза загальною увагою. Фільм став мостом між минулим і сьогоденням, віддаючи шану тим, хто своєю наполегливістю і творчою енергією творив історію світового кінематографа.
ШВЕДІВ ЗАЧАРУВАЛИ АВТЕНТИЧНІ ЗВУКИ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІССЯ
Українська музика має здатність дивувати, кидати виклик очікуванням і водночас зберігати глибокий зв’язок з національною традицією. Це показав вечір у Королівській академії музики, де відбувся авторський концерт Алли Загайкевич, однієї з провідних композиторок сучасної української сцени. Електроакустична композиція NORD/OUEST (електроакустичний перформанс для фольклорного голосу, скрипки, сопілки, перкусії, терменвокса та електроніки) стала справжнім відкриттям фестивалю. Твір занурив слухачів у глибокий медитативний світ звуків українського Полісся.

У коментарі Укрінформу Алла Загайкевич поділилася, що під час створення NORD/OUEST, вона прагнула, щоб слухачі відчули «первісну силу». «Я відчуваю, що автентичний фольклор і, наприклад, електронна музика – це речі якогось спільного поля. Це така радикальна культура. Радикально відмінна від усього іншого. Відмінна від сонат Бетховена і симфоній Моцарта. Мені потрібні ця виконавська активність, цей жар людського серця, щоб цю електроніку оживити. Тому я запросила супермузикантів: Ірина Клименко – це завідувачка лабораторії етномузикології Національної музичної академії України, Сергій Охримчук – лідер сучасного виконавства на скрипці, лідер групи «Хорея Козацька», і Аркадія Ґотесмана з Литви, якого я добре знаю за проєктами композитора Шерона Санакаса або імпровізаційної музики. Так що це спільна робота, в якій є ідея композиторська», – розповіла композиторка.
Вона наголосила, що з радістю погодилася на участь у фестивалі. «Наталія Пасічник робить фантастичні речі, показуючи світові високе українське мистецтво вже багато років. І, звісно, я хочу долучитися і допомогти їй в її баченні, як українська культура може бути залучена в європейський контекст, в якийсь ширший контекст, світовий. І це дуже важливо, тому що фестиваль відбувається також за співпраці з музичною академією, це не фестиваль для діаспори, а для широкого мистецького кола, дуже професійного. Тому величезна подяка організаторам», – сказала Алла Загайкевич.
ЛЬВІВСЬКЕ ТАНГО 1930-Х РОКІВ
У рамках фестивалю відбувся особливий вечір, присвячений українському танго. Атмосфера Львова 1930-х років панувала протягом усього вечора. Подія була присвячена пам’яті видатного майстра українського танго Богдана Весоловського («Бонді»).

На сцені виступили львівські артисти: дослідниця та співачка Марія Стоколяс і піаніст та диригент Остап Майчик, а також аргентинсько-шведське Tangarte Trio. Марія Стоколяс не лише майстерно виконала твори Весоловського, а й розповіла про його життя, творчість – від львівських балів до вимушеної еміграції, де його музика жила попри заборону в СРСР.
Tangarte Trio (Хуанхо Пассо, бандонеон, Хедда Гейсканен, скрипка, та Якоб Герхардссон, контрабас) спеціально для фестивалю додало до свого репертуару українське танго 1930-х років, разом з українськими музикантами створивши нові аранжування. Окрім української класики танго, звучали твори Астора П’яццолли.
СТИПЕНДІЇ ВІД МЕЦЕНАТА АНДЕРСА ВАЛЛЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ПІАНІСТОК
У рамках фестивалю у церкві Вестерлефста (містечко Гебю) відбулися концерт і церемонія вручення стипендій Вестерлефста від Фонду шведського мецената Андерса Валля молодим українським піаністкам: Соломії Саламанюк та Юлії Мандзюк. Музикантки приїхали зі Львова, де навчаються у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка, щоб отримати ці престижні стипендії. Стипендії присуджує Фонд Андерса Валля у співпраці з Фондом церковної музики Вестерлефсти та Українським інститутом у Швеції за результатами конкурсу Ukrainian Piano Awards, що проходив у Львові.

Голова Музичного фонду церкви Вестерлефста Шарлотта Волл наголосила на важливості підтримки молодих українських музичних талантів, особливо у складний час російської агресії проти України.
«Мета стипендій – надати перспективним українським талантам більше можливостей для подальшого розвитку в дуже складний для України час, але це також спосіб привернути увагу та підтримати українську культуру. Війна здебільшого полягає в тому, що російське керівництво заперечує існування української нації з власною культурою», – зазначила Шарлотта Волл.
Також під час фестивалю музична школа Lilla Academy (Стокгольм) організувала благодійний концерт «Діти – дітям» для підтримки юних талантів Львівської музичної школи ім. С. Крушельницької.
Захід відбувся на вишуканій сцені Confidencen, де панувала особлива атмосфера єднання. На концерті звучали твори як європейських, так і українських композиторів, що їх юні шведські музиканти готували спеціально для фестивалю «Українська весна».

Під час заходу було зібрано пожертви, які будуть спрямовані на підтримку Львівської музичної школи, що стане вагомим внеском у розвиток майбутнього покоління українських музикантів.
«ЗВУЧАННЯ РАН»: МУЗИКА ЯК ПАМ’ЯТЬ ПРО БІЛЬ І НЕЗЛАМНІСТЬ
«Звучання ран» – під такою назвою у стінах Королівської академії музики прозвучав мистецький дослідницький проєкт, який представила художня керівниця фестивалю Наталія Пасічник. Вона презентувала глибоке дослідження музики як меморіалу травми та опору. Музикознавиця розповіла, як звуки можуть зберігати й передавати історію, біль і силу духу цілого народу.

«”Звучання ран” – це дослідницький проєкт, пов’язаний з нашим болем, з нашою історією. Ми нині маємо можливість доносити це світові. Я думаю, це найважливіше. Для нас дуже важливо вкладати у професійні майданчики, найкращі майданчики в Європі, український складник. І це було від початку ідеєю фестивалю “Українська весна”. На Заході донедавна переважав російський наратив. Усі східноєвропейські студії були пронизані російським наративом. Нині усе змінюється. Для нас дуже важливо, щоб високі інституції, наукові, дослідницькі, мистецькі брали в свою програму український складник. Виконуючи українські твори, маємо можливість розказати про нашу історію, про столітні рани української нації», – наголосила Наталія Пасічник.
Вечір був присвячений творчості видатного українського композитора Бориса Лятошинського. Розпочався концерт із однієї з прелюдій сюїти «Шевченко» у виконанні професора Стаффана Шая.

Кобзар Тарас Компаніченко виконав автентичний народний твір, що став основою прелюдії Лятошинського. Продовжила програму ще одна прелюдія зі сюїти «Шевченко», а Струнний квартет №4 Лятошинського майстерно відтворили студенти Королівської академії музики.

«Сьогодні ми сконцентрувалися на Лятошинському і на тому періоді Другої світової війни, коли Україна була затиснута між двома імперіями зла: Росією і Німеччиною. Композитор звертався не до модернізму, а до народних витоків. І дуже важливо було показати, що для нас, для України взагалі ці народні витоки і ця українська пісня є маркером ідентичності, тому що з кінця XVII ст., коли Московія загарбала цю козацьку державу, абсолютно все мистецтво, яке створювалося в контексті української ідентичності, було заборонено. Тому єдине, що лишалося для людей, – це, власне, народні пісні співати. Тому вони такі важливі для українського маркера ідентичності. І це нам було важливо показати. Це наш біль і наші рани», – наголосив Тарас Компаніченко.

УКРАЇНА ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ДО СЬОГОДЕННЯ У ТВОРЧОСТІ КОБЗАРЯ
Завершальним акордом Європейського фестивалю «Українська весна – 2025» став концерт «Кобзар – епічна пісенна традиція України», який відбувся в Музеї армії в Стокгольмі, серед експонатів виставки «Перехрестя: Швеція – Україна крізь 1000 років».
Кобзар Тарас Компаніченко провів слухачів у музичну подорож епічною традицією України від Середньовіччя до сьогодення. Понад три десятиліття присвятивши дослідженню музичної спадщини України, він розпочав концерт середньовічною монодією «Христос рождається» і виконав, зокрема, пісню гетьмана Івана Мазепи, присвячену пам’яті матері. У репертуарі також прозвучали власні твори кобзаря, присвячені сучасній боротьбі України за свободу та незалежність.

Концерт відкрила міжнародна координаторка Національного архіву Йоганна Фріс Маркевич, яка представила історичну виставку. Директорка Українського інституту у Швеції Наталія Пасічник розповіла про кобзарську традицію як унікальну українську культурну спадщину, де кобзар, подібно до давньогрецьких рапсодів, передавав колективну пам’ять через пісню та оповідання.
«Українська весна» у Стокгольмі стала не просто святом мистецтва, а своєрідним актом культурної справедливості. Шведська публіка побачила Україну такою, якою вона є: глибокою і багатоголосою. Це була цілісна розповідь про українську націю, культура якої проросла у світі, незважаючи на століття мовчання. Глядачі змогли почути й відчути: українське – це світове.
Наталія Максименко
Фото: Mikael Karlin, Bengt Gustafsson, Fredrik Jonsson
Події
В одеському музеї триває масштабна експозиція ювілейного бієнале «Море акварелі-2026»
В Одеському музеї західного та східного мистецтва триває ювілейне бієнале «Море акварелі-2026»: маніфест світла та стійкості. Масштабна виставка відкрилася місяць тому і продовжує радувати відвідувачів безліччю сюжетів виконаних у техніці акварелі. На виставці представлено близько 200 робіт від провідних майстрів з усіх куточків України та 9 країн світу.
Події
Римма Зюбіна, акторка
Українська акторка театру і кіно, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна завжди обирала принципи: ще 16-річною дівчиною в Ужгороді мріяла про акторство як про соціальне служіння. У 2014-му вона перша серед колег розірвала зв’язки з російським кіноринком, а сьогодні підтримує ветеранські театри та культурні фестивалі. Кореспондентка Укрінформу зустрілася з нею в Ужгороді на Чендей-фесті, щоб поговорити не про мистецтво. Це розмова про те, як бути мамою воїна, чому в її тривожній валізці тепер лежить свисток поруч із сімейними фото, і чому справжні зміни в країні починаються з помитої підлоги у власному під’їзді.
НЕ БАЛАНСУЮ МІЖ ТВОРЧІСТЮ І ГРОМАДСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
– Пані Риммо, ви займаєтеся багатьма напрямами одночасно: знімаєтеся в серіалах та кіно, волонтерите, є громадською діячкою. Як ви це встигаєте і як балансуєте між громадською активністю та творчістю?
– А я й не балансую. Усі ці напрями – це моє життя. У мене немає розмежування, з 9:00 до 18:00 я на репетиції, а з 18:00 до 21:00 займаюся громадською діяльністю. Навпаки, я це ніяк не дозую – наприклад, в ефірі під час інтерв’ю можу продиктувати свій номер телефону – і мені одразу після ефіру телефонують чи пишуть люди, які потребують допомоги. Я не дозую свою увагу чи допомогу. Завжди дивлюся у фейсбуці повідомлення. І завжди зазираю в папку «спам». Кожного дня щонайменше п’ятеро людей пишуть із проханням розмістити петицію про загиблих. І я ніколи не відмовляю. Поширюю. Бути активною – це якась моя природа. Я зі самого дитинства була така: завжди активна і завжди боролася з несправедливістю. Коли вигнали якогось двієчника і я вважала це несправедливим, я вставала й не боялася говорити – чи директору школи, чи директору училища. Коли вперше до рук потрапила книжка про дідівщину в армії (а в мене батько був військовим), я з ним вела довгі дискусії про це і не вірила його аргументам.
Але знаєте, часом аналізуючи це тепер, розумію, що можна було так і залишитися отою «совковою активісткою»: бути за все хороше і проти всього поганого. Але мені в житті пощастило: на 20-річчя (у мене день народження 23 серпня) мені подарували Незалежність. І все, відтоді це завжди мене зобов’язувало. Я почала думати, розуміти, вникати у реальність – і поступово стала патріоткою України.
– Чи пропонували вам свого часу їхати в Росію: там гроші, кар’єра, ролі тощо? Вам, очевидно, також робили такі пропозиції – відмовляли?
У радянський час нас навчали, що актор має бути повністю занурений у творчість, мистецтво. Яка там громадська активність, який там бізнес!
– Мені пропонували на початку 2000-х їхати в Росію працювати. Я не поїхала.
А загалом, щодо акторства та громадської діяльності, ще років у 16, коли я вперше йшла в цю професію, мені потрапила інформація про акторок з Голлівуду. Я захоплено читала, як одна іменита актриса вийшла на захист дітей, інша – створила фонд допомоги тваринам, ще третя облаштувала притулок для нужденних.
Я тоді намагалася зрозуміти, як це поєднується з акторською професією, адже в радянський час у системі виховання актора нас навчали, що актор має бути повністю занурений у творчість, мистецтво. Яка там громадська активність, який там бізнес!
Пам’ятаю, років у 25 давала в Ужгороді інтерв’ю і казала: якби в мене були гроші, я б збудувала великий будинок, де жили б усі мої друзі. Тоді це була велика проблема в Києві: усі хотіли залишитися в столиці, але не було де жити, а винаймати квартиру – дуже дорого. Я й тепер бачу багато проблем: у нас дуже мало притулків для жінок, які є жертвами домашнього насильства, немає притулків, де б жили діти-сироти, що досягли 18-річного віку, ніде притулитися безхатькам.
Щодня кожен з нас може стати безхатченком, тому ідея цього дому жива.
ПРОЄКТУЮ ВЕЧІРКИ ДЛЯ ЗБОРІВ – І НЕ ХОДЖУ НА НИХ
– Звідки у вас цей внутрішній компас і небайдужість? Виховання? Приклад батьків?
– Так, це виховання. Мама не вчила мене співчуття словами, не казала, мовляв, чужий біль не є чужим. Вона жила так, що завжди намагалася пригорнути близьких. У неї в сумці завжди були цукерки для сусідських дітей. Тато служив в Угорщині, і коли ми повернулися до Ужгорода, привезли цілу валізу дефіцитних речей. Згодом, щоразу як заходили сусіди, мама всім казала: «Вибирайте з цієї валізи що хочете», – там були і жуйки, і джинси, і помади… Я не пам’ятаю, щоб якась людина до нас зайшла й вийшла без кави. Це все не давало стати надто егоїстичним або самозакоханим.
– До публічних людей часто звертаються з проханнями про допомогу або чекають реакції на кожну подію в країні. Де для вас проходить межа між громадянською позицією та пасткою стати «експертом з усіх питань»?
У мене, як у журналістів, є правило перевірити інформацію в трьох джерелах
– Цю межу дає відповідальність. У мене слово «відповідальність» на сьогодні важливіше, ніж навіть професійність. Якщо я в цьому не розбираюся, я так і кажу: мовляв, вибачте, не знаю або: «Мені треба вивчити це питання».
Я й сама стаю жертвою хейту, коли людина щось одне почула, перекрутила… Мене в таких ситуаціях рятує син, він каже: «Мамо, ну ти ж знаєш, що це неправда. Ти знаєш, що ти не така, як вони написали. Не реагуй».
У мене, як у журналістів, є правило перевірити інформацію в трьох джерелах. Наприклад, фонд просить зібрати кошти – шукаю, хто засновник, який бекграунд. Коли мене просять взяти участь у благодійному заході, я завжди запитую: «Хто ще буде в гостях?». І якщо бачу членів певної партії, яка просто змінила назву, то розумію, що їм потрібна моя репутація. Але ця репутація може бути зруйнована за одну секунду. До того ж на всі ці акції підтримки я погоджуюся безплатно.
Якщо за мене друзі заплатили в кафе, я приходжу додому й цю зекономлену суму доначу на якийсь зі зборів
Останнім часом я все частіше відмовляюся від вечірок. Не можу перестати рахувати, скільки грошей витрачено на їжу та випивку, і переношу це на збори: скільки б запитів можна було закрити… Тому я на такі заходи не ходжу. У 2014 році, коли почалася війна, я деякий час взагалі не ходила в кафе. Якщо ми зустрічалися з друзями, я брала каву в термос, і ми сиділи на лавці в парку. Я вважаю, що всі ресурси мають іти на армію. Я рахувала, скільки шприців можна купити в госпіталь за вартість цієї кави.
Тепер маю таке правило: якщо за мене друзі заплатили в кафе, я приходжу додому й цю зекономлену суму доначу на якийсь зі зборів.
МЕНІ НІХТО НЕ КАЗАВ НЕ ЇЗДИТИ В МОСКВУ З 2014 РОКУ
– Популярність – це ресурс, який допомагає висвітлити соціальні та волонтерські проєкти. Чи немає відчуття, що ви часом перетворюєтеся з акторки на медійну менеджерку?
– Я вважаю, що це було б одразу помітно. От мене нещодавно попросила стоматологиня зі сусіднього будинку, у якої я лікуюся: «Риммочко, конкуренція шалена, чи можу я вас попросити про відгук?». Кажу: «Без питань». І я записала відео. Це не та реклама, за яку платять гонорар, це підтримка людини, якій я довіряю, і рекомендую її, бо знаю, що вона справді хороша стоматологиня.
– Пані Риммо, щодо принципової позиції припинення культурної співпраці з Росією – ви це зробили одна з перших в Україні. Пам’ятаєте той момент і що до цього спонукало?
Я написала пост у фейсбуці: «На мій погляд, гроші пахнуть. І відсьогодні я не братиму участі в жодних проєктах, пов’язаних із Росією»
– Справді, мені ніхто не казав з 2014 року не їздити в Москву, це я сама собі сказала. Як тільки відбулися анексія Криму і псевдореферендум, я не могла знайти собі місця. Думала: я маленька людина, не політик, не власник великого бізнесу, я актриса – ну що від мене залежить?! Але я сіла й написала пост у фейсбуці, де було лише кілька речень: «На мій погляд, гроші пахнуть. І відсьогодні я не братиму участі в жодних проєктах, пов’язаних із Росією». Я була перша українська актриса, яка це зробила.
Так, я тоді втратила багато грошей. А мама на це сказала: «Риммочко, ти не втратила себе». Тепер розумію, що я не втратила, а, навпаки, отримала. Отримала таку повагу від людей, яку не могла б мати за всі ті гроші й ролі! Коли у Львові, Стрию чи Дрогобичі підходять і дякують за позицію – це для мене найцінніше.
МЕНІ ВЖЕ ХОЧЕТЬСЯ АБО ЯКІСНОГО СЦЕНАРІЮ, АБО НІЯКОГО
– Чи доводилося вже після початку війни у 2014-му йти з майданчиків чи відмовлятися від сценаріїв? Що для вас є червоною лінією, після якої ви кажете проєктові «ні»?
– З проєктів я, до речі, не йшла. Якщо я даю слово й погоджуюся піти в проєкт, то почуття відповідальності для мене важливіше за емоції. Але після проєктів, які були невдалими, я фізично хворію: лежу з високою температурою, тіло це все виказує. Я внутрішньо переживаю, що не змогла сказати «ні», але піти не можу, бо підведу колектив. Кіно й театр – це колективна праця.
Якщо вже так трапляється, що вся моя природа проти цієї участі в цьому проєкті, то я знаходжу актрису, яку можу ввести на свою роль, підготувати її повністю і тільки тоді передати роль й піти з проєкту.
Щодо відмов на етапі кіносценарію – так, це буває тоді, коли матеріал відверто слабкий. Мені вже хочеться або якісного, або ніякого. Або добре вино, або не пити. Усіх Офелій не зіграєш, а за сором потім прилітає.
А насправді тепер я дуже мало знімаюся. Хоча у мене немає вихідних у звичайному розумінні цього слова, завжди якась «движуха». Мені навіть довелося у фейсбуці завести окрему сторінку, де лише моя професійна діяльність – кіно і театр, бо основна моя сторінка – це як стрічка новин BBC: петиції, акції, збори…
КОМФОРТ – ЦЕ МАТИ ГРОШІ, ЩОБ ЗАДОНАТИТИ НА ВСІ ЗБОРИ У СТРІЧЦІ
– Нині ви співпрацюєте з ветеранськими театрами. Цей процес для вас – більше про віддачу ресурсу військовим чи про наповнення від спілкування з ветеранами?
Із 2014 року всі мої друзі – волонтери, а всі волонтери – мої друзі
– Я шаную кожну людину, яка займається творчістю, бо це від слова «творець». А коли це роблять люди, які виплескують свій біль через арттерапію, це щось просто колосальне. Узагалі, я вважаю, що ми жодним чином не маємо проводити цю межу між творчістю цивільних і військових. У нас у кожній родині є хтось або у війську, або хтось, хто працює для війська. І з 2014 року всі мої друзі – волонтери, а всі волонтери – мої друзі.
Коли мене запитали, скільки потрібно грошей для комфортного життя, я відповіла: «У мене комфортне життя – щоб я мала стільки грошей, щоб задонатити на всі збори у стрічці, яка у мене в соцмережах, самостійно закрити. Щоб я могла зайти у фейсбук чи інстаграм і закрити всі ці збори коштів, а не скролити чи обирати, куди задонатити».
Коли щоранку хтось опиняється в ситуації, що в нього немає буквально нічого – усі рукописи, картини, сукні, подарунки, якісь поробки – усе це зруйноване і спалене, як можна говорити про комфорт?
НІКОЛИ НЕ ДІЛИЛА КУЛЬТУРУ НА «ВЕЛИКУ» І «МАЛЕНЬКУ»
– Ви дуже часто залучаєтеся в локальні культурні війни, наприклад, у тому ж Ужгороді: у контексті забудовницьких скандалів чи ситуації з вивіскою Валентина Штефаньо тощо. Багато хто вважає це дрібним. «Маленькою культурою». Чому витрачаєте свій ресурс на таку «маленьку» культуру, і як пояснити, що велика культура залежить від цієї маленької?
– Я ніколи не ділила культуру на велику і маленьку. Вважаю, що якраз усе, що відбувається, треба міряти за такими масштабами. Я приїжджаю в Ужгород, беру швабру і мию підлогу в нашому під’їзді. От із цього починається культура. Я жила в таких будинках, де не можна було зайти без протигаза – брала і мила там сходи чи ліфт. З мене корона не падає. Це як, знаєте, хочеш вікно в Європу – то помий його. Європа починається не з політики, а з культури та власної побутової відповідальності. Знову ж таки, Захід мене дуже надихає, коли там прем’єр-міністри на велосипедах їздять.
Я сортую сміття вісім років, роблю це без державного примусу. Не чекаю, що буде як в Німеччині в магазині: кину три пляшки – і отримаю одне євро за них. Я розумію масштаби екологічної катастрофи в країні, скільки заміновано земель, спалено лісів, наскільки отруєне Чорне море – а ми тим часом далі забруднюємо воду, ґрунти.
Тобто нема великого і малого, все починається з цього, з маленького. Як оце свято вишиванки, яке 20 років тому почалося з чого? З малого – зі студентської ініціативи. Леся Воронюк запропонувала своїм друзям прийти у вишиванках. А тепер деякі політичні сили хочуть привласнити свято собі, під це підлізти й примоститися, бо воно вже масштабувалося до рівня країни і навіть поза її межами.
НЕ МОЖУ ТЕПЕР СПИТАТИ СИНА: «ТИ ЩАСЛИВИЙ?»
– Чи можемо поговорити про вашого сина, який у війську? Я, власне, хотіла спитати вас, бо ви є прикладом для багатьох мам, жінок – як ви справляєтеся, що дає сили вам бути опорою рідній людині на фронті?
– Перед тим як Даниїл пішов у військо, він готувався. Тобто це не було для мене сюрпризом. Він купив собі ігрову приставку, навчився літати дроном. Оскільки був військовим журналістом з перших днів війни, то багато знав. Даниїл знав, куди він хоче йти, бачив різних командирів, різні роди військ. Він мені прямо перед тим як уже їхати, сказав, мовляв, не треба кожного дня писати: «Як ти, синочку?». Ну от і не пишу…
Узагалі, у мене була з ним до великої війни така прикольна традиція, коли я дзвонила і просто запитувала: «Даню, ти щасливий?».
– Тепер, певно що, не питаєте – чи не так?..
Я не можу бути щасливою, коли в країні стільки нещастя
– Ні, тепер не можу запитувати його про це. Мені здається, що я вже ніколи не зможу сина спитати: «Ти щасливий?». Я сама не можу бути щасливою, коли в країні стільки нещастя. Я можу бути задоволена, радісна в якомусь моменті. Але щоб щасливою… Колись запитувала себе, що таке щастя? Я тоді методом відкидання думала: щасливий – це коли ніхто не помер, коли всі здорові, коли є успіх, коли нема нещастя. І дійшла до того, що щастя – це відсутність нещастя. А в моїй країні тепер немає відсутності нещастя…
Тому я більше не питаю сина, чи він щасливий. Знаю, що він хотів би бути дуже продуктивним у війську. І я справді не пишу три рази на день: «Що ти? Як ти?», щоб не дратувати, хоча, звісно, переживаю неймовірно… Нещодавно написала: «Синочку, я тебе дуже-дуже, сильно-сильно люблю». Вiн каже: «Мамо, я ще не помираю». Перевела на жарт: «Так я, синочку, теж не помираю. Міг би вже звикнути, що в тебе екзальтована мама». А коли іншим разом сама намагаюся спитати у нього поради, він каже: «Мамо, мені б самому десь поради взяти…»
ПЕВНО, ЩО МОЯ ПОЗИЦІЯ ТЕЖ БУЛА ПРИКЛАДОМ ДЛЯ СИНА
– Я хотіла підвести до теми про два суспільства. Ви зауважили, що в кожного є хтось, хто у війську чи для війська. Але насправді ж не в кожного: війна для когось є, а для когось ні, хтось просто живе своє найкраще життя… У цьому сенсі: наскільки важливо вам як публічній людині говорити про те, що ваш син у війську, причому не в умовному «мукачівському котлі», а на фронті? Адже всі ці закиди про «діти депутатів мають воювати» стосуються не лише депутатів, а й моральних авторитетів, публічних людей у країні, чи не так?
– Ми з Даниїлом це обговорювали ще у 2018 році. Я йому сказала: «Синочку, ти людина призовного віку. Якщо прийде повістка, ти підеш служити, тому що твоя мама всюди говорить про армію». Я з 2014 року їздила до військових, працювала в Сіверськодонецьку в театрі, їздила до дітей у Слов’янськ, у Миколаївку. Певно, що моя позиція – це ж для нього також якийсь приклад. У сина була віза до Канади на десять років. Він виїжджав у 2022-му і у 2023 році в Сараєво на фестиваль – тобто можливості виїхати були, якби мав бажання. Він якось мені таке перевіряльне запитання поставив, каже: «Мамо, а якби я не повернувся, ти б сильно засмутилася, га?».
Й один чоловік із Закарпаття мого віку мене так і запитав: «Як ти відпустила сина на війну, що, не шкода було, це ж єдиний син?».
Я не знаю, що відповідати на такі запитання, тому що тут усе неправильно в самому питанні. Що значить «відпустила»? Я відпустила сина давно. Це не моя собачка, це не моя річ. Ну що значить, як ти відпустила на війну?!
А я собі після того 100 разів думала: Боже, як добре, що він пішов сам. Що не було того, щоб він почав «виляти», як багато знайомих робить… Я не хочу навіть уявляти цього…
Іще – я жодного разу не проводила збір на підрозділ сина. Я через свою подругу Юлю Бартле знаю, що у них є потреби. Єдине, що я в перші місяці відправляла їм без кінця солодощі. Він коли мені сказав, мов, мамо, та я за життя не з’їв стільки солодкого, скільки ти мені за кілька місяців надіслала! Віджартувалася, що це я виховую, щоб ти був щедрою людиною і ділився.
Тож, повертаючись до розмови про ставлення до війни публічних людей у країні, – за моїми відчуттями, це так би мало бути в усіх. Коли син пішов до війська, я з поїзда бігла в Центр протидії дезінформації на інтерв’ю, кажу йому: «Синочку, слухай, тут будемо говорити про тебе, про твою мотивацію – що сказати?». Він мені каже: «Мамо, яка може бути мотивація? Війна в країні. Що ще для цього треба?».
СЦЕНАРІЙ ДЛЯ ЖИТТЯ Є, АЛЕ ВІН – ЯК КНИЖКА ФАНТАСТИКИ
– Пані Риммо, відомо, що актори завжди грають за сценарієм, часом імпровізують – та все ж. Тепер у нас горизонт планування – два тижні максимум. Чи є ви сценаристом для свого життя зараз?
Щодо сценарію свого життя – я роблю так, аби встигнути важливе
– Під час війни я не сценарист і не режисер свого життя. Хоч і знаю свої плани на рік уперед – у нас є план щодо «Апельсинового пуншу», наприклад, – але раптом 16-го в Київ прилітає ракета і спалює нам усі декорації. А в нас розписані вистави до 2027 року. Тож я знаю ці плани, але дивлюся на них як на книжку фантастики.
У мене був період, коли тривожна валіза була складена біля дверей. Потім я її розібрала, згодом вона знову з’явилася, потім її не стало. Тепер така валіза є, вона видозмінилася – наприклад, там є свисток, – це те, чого не було у 2022 році. У ній є всі мої прикраси. Я іноді хочу щось вдягти, а потім думаю: Боже, воно ж там у сумці лежить! Бо у моєї подруги Іри Плехової нещодавно в будинок прилетіло – і все згоріло: бібліотека, речі, все… Я вирішила, що всі фотокартки треба перевезти сюди, в Ужгород, бо всього не відскануєш. Хоча пожежа може трапитися де завгодно, проте там, де дістають росіяни, шансів набагато більше.
Тому щодо сценарію свого життя – я роблю так, аби встигнути важливе. Тепер хочу поїхати в Угорщину побачити Єву Берталонівну Куштан, до якої я ходила в Ужгороді на балет. Вона ще жива, я хочу її побачити, обійняти, просто разом випити кави.
Думаю, що найцінніше зараз – те справжнє, що є в моменті
Я хочу зробити те, що для мене важливе. Через 300 років нас не буде, від нас піщинки не залишиться. Що ми тут робили, з ким боролися, хто руйнував міста, хто будував – нічого не буде. Думаю, що найцінніше зараз – те справжнє, що є в моменті. Наприклад, коли людина вирішує йти на фронт, бере цю відповідальність на себе. Вона це робить насамперед для себе. Не тому, що вона скаже своїм онукам, а тому, що вона собі в дзеркалі скаже! Тепер за допомогою штучного інтелекту можна наклепати собі фотокарток у військовій формі з будь-якими шевронами, а потім розказувати онукам, як воював, і як усі побратими загинули, а я один вижив. Але я все ж таки вірю, що в найнегідніших негідників є моменти сумління і момент отого погляду на себе в дзеркало.
Я до великої війни кожного ранку починала свій день з того, що вмикала музику. Під музику прокидалася, робила зарядку, чистила зуби, робила мейкап. Тепер перестала слухати музику… Якщо був вихідний день, я дивилася щонайменше три фільми – вибирала те, що перемагало на Каннах, у Венеції, професійно вивчала свою сферу діяльності. Також нема цієї традиції тепер. Перші фільми, які я почала дивитися через пів року після початку великої війни, – це були фільми про війну в Югославії, Лівані… І все те, що я тепер дивлюся, наповнено ось таким самим болем. Мені не цікаво, що там з Емілі в Парижі. Мені цікаво, можливо, навіть узяти той досвід інших людей, щоб швидше пережити свою травму.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки та з архіву Укрінформа
Події
адвокатка розповіла про результати експертизи підписів
У межах розгляду цивільної справи за позовною заявою художника Івана Марчука Львівський науково-дослідний інститут судових експертиз провів експертизу підпису одного із відповідачів – сина колишнього народного депутата Михайла Апостола Ігоря.
Йдеться про підпис на ліцензійному договорі про передачу майнових авторських прав на зображення картин митця. Про це кореспондентці Укрінформу повідомила адвокатка Івана Марчука Наталія Калініченко.
“Фахівці Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України підтвердили, що підписи від імені Ігоря Апостола, розташовані після друкованого тексту на кожному з дев’яти аркушів ліцензійного (авторського) договору №1 від 21 травня 2020 року, не належать Ігорю Апостолу. У висновку експерти зазначають, що встановлені та описані розбіжності ознак у кожному випадку порівняльного дослідження є суттєвими, стійкими та достатніми для категоричного висновку про те, що усі досліджувані підписи виконані не Апостолом Ігорем Михайловичем, а іншою людиною”, – зазначила Калініченко.
За її словами, поки що наступне судове засідання у справі про визнання недійсним ліцензійного договору не призначене.
“Результати експертизи підтверджують, що підпис на договорі належить не Ігорю Апостолу, а іншій людині. Очікуємо відновлення провадження у справі та судового розгляду”, – підкреслила Калініченко.
Тернопільський міськрайонний суд відкрив провадження у справі про визнання недійсним ліцензійного договору, який передбачає передачу виключних майнових прав на зображення творів українського художника Івана Марчука, 11 липня 2025 року за позовною заявою митця. Відповідачами у справі є підписанти ліцензійного договору: Павленко Сергій Петрович, Синиця Михайло Миколайович, Апостол Ігор Михайлович та Стрипко Тамара Олексіївна.
Про спробу заволодіння авторськими правами на зображення його творів іншими особами Іван Марчук повідомив у грудні 2025 року у Фейсбуці.
Народний депутат України VII скликання Михайло Апостол спростував наявність у нього зареєстрованих авторських прав на картини Марчука.
Український інститут національної пам’яті наголосив, що роботи Івана Марчука мають загальнонаціональну цінність, тож їх привласнення є посяганням на культурну спадщину України.
Поліція відкрила кримінальне провадження на підставі заяви Марчука за фактом шахрайства, вчиненого в особливо великих розмірах або організованою групою. Тривають слідчі дії.
6 травня Тернопільський міськрайонний суд зупинив розгляд справи за позовною заявою Марчука на час проведення експертизи підпису одного із відповідачів – сина колишнього народного депутата Михайла Апостола Ігоря – на ліцензійному договорі про передачу майнових авторських прав на зображення картин митця.
Фото Укрінформу можна купити тут
-
Одеса1 тиждень agoПотужні вибухи пролунали на Одещині: РФ атакує балістикою
-
Війна7 днів agoАтака на НПЗ у Самарській області — Міноборони підтвердило удари
-
Суспільство1 тиждень agoРФ атакує Одесу з метою помсти, але в руйнуваннях винна українська ППО: суперечливі наративи російської пропаганди
-
Відбудова1 тиждень agoКиївщина та Сумщина отримали електрообладнання від Норвегії
-
Відбудова7 днів agoНа Дніпропетровщині відновили водопостачання, яке було відсутнє кілька діб через аварію
-
Події7 днів agoУ Запоріжжі відкрили фотовиставку, присвячену білоруському підрозділу, який боронить Україну
-
Події6 днів agoАвстралійський гурт Breathe використав світлини з концерту в Києві для обкладинки альбому
-
Україна1 тиждень agoНапад на матір військового — син заявив про побиття через російську мову
