Connect with us

Події

В одеській бібліотеці відкрилася виставка польських фотографів

Published

on


7 травня в арт-просторі Бібліотеки на Європейській, 67 відкрився польсько-український фотопроєкт «Листи у майбутнє», який вже встигли побачити у Сумах, Львові, Києві, Кропивницькому, Дніпрі, Рівному, Чернігові, а тепер – і в Одесі. Проєкт покликаний бути не просто мистецьким явищем, а культурним містком між двома країнами, що спільно переживають глибокі історичні трансформації.

Цей фотопроєкт – глибока мистецька рефлексія на воєнні події в Україні. Кожна світлина – це не лише візуальна композиція, а справжній «лист» у майбутнє: наповнений співчуттям, людяністю, прагненням свободи та гідності. І водночас – це сигнал солідарності польського народу, готового бути поруч із Україною у найтемніші часи.

В експозиції представлено 49 світлин від 27 видатних польських фотомитців, серед яких – Александра Шмігель, Кріс Ніденталь, Аркадіуш Обшинські, Томаш Лазар, Яцек Бочар та інші. Кожна робота – це історія, яку можна «читати» серцем, сповнена глибокого змісту, символізму, драматизму, але водночас – надії.

Фотографії пронизані світлом навіть у найтемніші моменти, нагадуючи: людяність і єдність сильніші за зброю. Вони торкаються не тільки національної пам’яті, а й створюють нову – спільну, польсько-українську.

Проєкт реалізується під почесним патронатом Національного центру культури Польщі. Його кураторами стали Інна Гуцан, Валерій Лещинський та Андрій Чекановський, а кураторкою виставки в Одесі виступила Ельвіра Заборцева.

Серед партнерів проєкту – провідні польські та українські фотоспілки, музеї, арт-центри, які сприяють розвитку культурного діалогу.
Виставка триватиме до 20 травня. Вхід вільний.





Джерело

Події

У Франківську презентували каталог бісерних прикрас «Кольорові пацьорки»

Published

on


В Івано-Франківському краєзнавчому музеї представили каталог жіночих бісерних прикрас «Кольорові пацьорки», виданий за кошти майстринь, які популяризують бісероплетіння.

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

«Це – двомовний альбом, українською та англійською, в якому представлені вироби з бісеру та їхні автори – 15 майстринь, які займаються бісероплетінням і пропагують його як елемент нематеріальної культурної спадщини України. Нині ці майстрині викладають бісероплетіння для дітей та відтворюють давні прикраси», – розповідає авторка видання «Кольорові пацьорки», майстриня та голова ГО «Роса Карпат» Марія Чулак.






У Франківську презентували каталог бісерних прикрас «Кольорові пацьорки» / Фото: Ірина Дружук. Укрінформ

За її словами, цей альбом буде цікавим для учнів, студентів та всіх, хто цікавиться бісероплетінням та його історією.

Серед молодих майстринь, які представлені у новому виданні, – Каріна Дмитрик. Свої перші бісерні прикраси вона створила у шість років під керівництвом Чулак. За 12 років натхненної праці студентка Дмитрик стала знаною молодою майстринею і майже рік отримує стипендію Президента України.

Читайте також: У Лаврі відкрили виставку про роль Київського князівства у ХIV-XV століттях

«Усі ці кошти йдуть на матеріали – бісер та нитки. Мені ближче до душі силянки. У кожній я підбираю кольори до настрою. Люблю лавандові відтінки, зелені. Моє досягнення – це лемківська силянка за авторською схемою. Її вдалося зробити за тиждень», – розповідає Дмитрик.

Нині вона вперше представила близько 30 своїх робіт на виставці в Івано-Франківському краєзнавчому музеї разом із майстринею Христиною Каралюс. В експозиції – сучасні силянки, чокери, лемківськи кризи та ґердани. В музеї розповідають, що вже зробили перші кроки до оцифрування колекції бісерних прикрас, яка зберігається у фондах, і мають намір продовжити цю роботу для популяризації сучасних виробів.

Як повідомляв Укрінформ, у Франківську показали колекцію давніх ґерданів.

Фото: Ірина Дружук. Укрінформ

Фото Укрінформу можна купити тут.   



Джерело

Continue Reading

Події

Богдан Струтинський, гендиректор-художній керівник Київського національного академічного театру оперети

Published

on



У часи, коли війна щодня нагадує про себе сиренами та обстрілами, театр для багатьох стає місцем бодай тимчасового душевного прихистку та емоційного відновлення. Національна оперета України продовжує готувати прем’єри, активно залучається до міжнародних проєктів та, попри тяжкі реалії, має і здійснює свої амбітні плани. Нове прочитання містичної опери «Місяць» Карла Орфа, оновлена рок-опера «Біла ворона», нойз-драма «П’єса 22, або Шлях героя», і на завершення сезону – мюзикл «Пітер Пен»: театр віртуозно балансує між класикою і експериментом, зберігаючи відданість своєму глядачеві.

У великому інтерв’ю Укрінформу генеральний директор-художній керівник Національного академічного театру оперети Богдан Струтинський розповів, як виклики сьогодення змінюють репертуар, що стоїть за успіхом кожної постановки, чому Україна потребує сильнішої культурної дипломатії, та як мрії стають головною мотивацією для руху вперед.

– Пане Богдане, зрозуміло, що театри не живуть календарними роками, у них своє літочислення – театральними сезонами. Однак, підсумовуючи 2025-й, чи став він, попри війну, вдалим для оперети творчо і економічно?

– 2025 рік для нашого театру доволі вдалий. Окрім головних творчих здобутків, театр має бути успішним з погляду відвідуваності та любові публіки. У цьому плані й економічно в нас усе добре, є що покласти в «скарбничку» позитиву. Але, як творча людина і, як керівник, я завжди хочу робити більше, втім, є певні виробничі обставини: ми національний театр, але трупа в нас невелика, натомість велике навантаження на деякі цехи, мала регуляція в театрі, в оркестрі, в балеті. Через це ми не можемо мати паралельно кілька репетицій на різних проєктах. Наприклад,  зранку балет має репетицію, ввечері – вже йде вистава, і це одні й ті самі люди! Наприклад, «Кармен» – це суто танцювальна вистава, «Чикаго» – зовсім інший стиль виконання, але грають їх ті самі артисти. Навантаження величезне. Так само і хор. Тому є і плюси, і є мінуси, пов’язані з виробничими можливостями. Але загалом сезон 2025–2026‑го – справді вдалий, на початку ми представили проєкт «Місяць» Тамари Трунової за Карлом Орфом, повернули в репертуар дуже гарну виставу – рок-оперу «Біла ворона».

МИ ВЖЕ ТРІШКИ НАЛАШТУВАЛИ ГЛЯДАЧА, ЩО В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ МОЖУТЬ БУТИ ВИСТАВИ РІЗНОГО ПЛАНУ Й ХАРАКТЕРУ

– Уперше «Біла ворона» в режисурі Максима Голенка з’явилася в Нацопереті в лютому 2019 року. Наскільки її нове втілення на вашій же сцені відрізняється від попереднього? Багато глядачів цю виставу загалом сприйняли як прем’єру.

– Так, це справді прем’єра, адже жоден артист із першої постановки, крім Тамари Ходакової (виконавиці головної ролі), в новій постановці не брав участі. Це цілковито новий проєкт, у якому  змінено декорації та постановочну частину, але режисерську партитуру Максима Голенка збережено. Він також допомагав із новою постановкою, за що я йому дуже вдячний.

Також у цьому сезоні у нас відбулася прем’єра нойз-драми «П’єса 22, або Шлях героя». Це спільна робота Національної оперети і Театру Ветеранів. Її написав ветеран ЗСУ Володимир Тука. Це експериментальна робота, дуже цікава за суттю і за світловим оформленням. Постановку здійснив Микита Поляков. 

А навесні в нас буде опера «Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта. Також готуємо прем’єру вистави за п’єсою Карела та Йозефа Чапеків «Із життя комах». Над нею працює режисерка Оксана Тараненко, композитор Іван Небесний – це нова робота, повністю написана у стінах нашого театру.

– Тобто, ви гармонійно поєднуєте в репертуарі класику й експериментальні сучасні твори? Як це сприймає ваша публіка?

– Ви знаєте, ми вже трішки налаштували глядача на те, що в Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру. 

У Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру.

Звісно, наш глядач – переважно той, який іде на оперету, мюзикл, оперу, тобто на музичні  проєкти. Ми вже згадали «Місяць» Карла Орфа,  який написав відому кантату «Карміна Бурана», – а це її нова версія в прочитанні Тамари Трунової, я би сказав, фестивальна річ, дуже цікава, в поєднанні з балетом. Є різна аудиторія та різні потреби. До того ж ми – музичний театр, і для вокалістів важливо постійно тримати себе у формі, в тонусі. Це своєрідний тренінг. Людей із консерваторською освітою, з якісними голосами не можна ставити лише на «легшу музику». Хоча, звісно, мюзикл – не легка музика. У нас театр широкого профілю, де є різні жанри музичного та не лише музичного театру.

– Коли вже йдеться про мюзикли, хочу уточнити – в попередній нашій розмові ви говорили, що отримали на мюзикл «Чикаго» пільгові ліцензійні умови. Я так розумію, що пільговий термін вже збіг, чи продовжила компанія-правовласниця ліцензію на тих самих умовах?

– Так, перший рік після отримання ліцензії на «Чикаго» ми мали пільгові умови – на 24 покази нам дозволили працювати без оплати за саму ліцензію. Ми сплачували паушальний збір та авторські відрахування, але не платили за право використання твору, а це доволі значна сума. Коли ж минув сезон 2023–2024‑го, ми отримали продовження ліцензії, але цього разу вже викуповували її на загальних умовах.

– Це вплинуло на вартість квитків?

– Ні. Хоча ми дещо підвищили ціни на «Чикаго», але не через це. Вартість зросла через підвищений попит, а не через ліцензійні умови.

Є комерційний ідеал – театр, який працює на перспективу. І є вистави, що залишаються популярними, незалежно від часу. Минає навіть десять років після прем’єри, а вони й надалі збирають повні зали.

СЬОГОДНІШНІЙ ГЛЯДАЧ ПРИХОДИТЬ В ТЕАТР НЕ ВІДПОЧИТИ, А ПЕРЕДУСІМ ОТРИМАТИ ТЕРАПІЮ

– Які саме вистави Національної оперети можна такими вважати? 

– У нас їх багато: від української класики – «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями» – до мюзиклів на кшталт «В джазі тільки дівчата», який уже десять років на сцені. Також маємо «Сімейку Аддамсів» та інші постановки, що стабільно збирають аншлаги. Зараз, наприклад, іде мюзикл Коула Портера «Цілуй мене, Кет!», у якому з’явилося чимало нових акторів, адже ми суттєво оновили виставу. Як бачите, з творчого боку у нас все добре. З економічного – хотілося б переживати цей театральний ренесанс у спокійніші часи й з іншим внутрішнім імпульсом. Але театр під час війни набуває нового змісту. 

Театр під час війни набуває нового змісту. 

Сьогоднішній глядач, я би сказав, більш усвідомлений, він приходить не відпочити, а передусім  отримати терапію. Бо, коли людина приходить до театру на дві-три години, вона отримує психологічне «укриття» від страшної реальності та руйнувань, які бачить щодня, коли їде Києвом, коли читає новини в телеграм-каналах. Хто б що не говорив, а в театрі людина знову відчуває азарт до життя, театр справді наповнює.

– Однак майже в кожній сучасній виставі зчитується контекст війни…

– Так, це справді відчувається. І «Карміна Бурана» в «Місяці» Орфа, і «Свобода» в «Білій вороні» – стали ще актуальнішими, зараз вони зовсім по-іншому сприймаються. Постановки переосмислюються як по той бік рампи, так і з боку глядацької зали.

Ще один момент, на якому хочу зупинитися – це міжнародні виїзди, і це наш великий плюс. Нещодавно наші артисти повернулися із Стамбулу, де брали участь у Міжнародному театральному фестивалі в Малтепе, 19 жовтня провели великий концерт у Залі Редутовій у Варшавській опері. Перед цим був виступ у Барселоні. І хочу підкреслити, що, попри те, що всі виконували світову музику, я цьогоріч наполіг, щоб ми, крім світової опери, виконували й нашу українську музику. В репертуарі була арія Анни з опери «Украдене щастя» Юлія Мейтуса – це повноцінна, якісна опера, і я зараз навіть переглядаю цей матеріал.

У нас багато міжнародних проєктів – нещодавно відбувся проєкт із Посольством Аргентини – чудовий концерт «Вечір аргентинського танго», який ми грали два дні поспіль. Також пройшов вечір музики з кіно. Зараз готуємо вечір анімаційної музики для дітей і дорослих, бо є багато чудових анімаційних мюзиклів та мультфільмів, і ми хочемо зайти й у цю нішу. Це буде формат кінотеатру в театрі. Окрім цього, плануємо зробити вечір італійської музики – працюємо над цим разом із Посольством Італії.

– На жаль, війна ще більше підсилює потребу безбар’єрності в закладах культури, що для цього робить оперета?

– Щодо інклюзивності та безбар’єрності, я переконаний, що ми тримаємо гілку першості в Україні.

Щодо інклюзивності та безбар’єрності, ми тримаємо гілку першості в Україні.

У залі є два мобільні спеціальні місця – вони змінні, а в шостому ряду облаштовані локації для людей з особливими потребами. Наш глядач може викликати адміністратора просто з вулиці за допомогою спеціальної кнопки – його зустрінуть і проведуть іншим входом. Оскільки в нас немає ліфта, ми використовуємо спеціального робота, який може спускати візок сходами. Але, звичайно, хотілося б мати повноцінний ліфт, однак, наша будівля – пам’ятка архітектури, тут дуже складно отримати будь-які дозволи на такі роботи. Хоча, за кордоном я бачив, як у старовинних будівлях інженерно, якісно та непомітно для фасаду вирішують такі питання.

УКРАЇНІ БРАКУЄ ПОТУЖНОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПРИСУТНОСТІ В ЄВРОПІ

– Чи плануєте відновити ваш Міжнародний музичний фестиваль оперети, опери та мюзиклу «О-Фест»? 

– Думаю, цьогоріч на завершення сезону ми його відновимо. У 2023 році ми провели лише вечір пам’яті «О-Фест» у Бучі й Києві, а цього червня 2026 року хочемо провести повноцінний фестиваль. Звісно, гості з-за кордону ще побоюються їхати в Україну, але якщо ми не розповідатимемо про себе, цю нішу заберуть московські фестивалі – навіть у тих країнах, які раніше мали імунітет до російської музики. Під час моєї останньої поїздки до Женеви на конференцію «Опера Європи» була ціла панель про російську музику, і там говорили про «хороших русскіх». Я був шокований. Це наслідок того, що Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі. 

Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі.

Я б навіть сказав, що вона не слабка, а відсутня.

– Повертаючись до планів театру, знаю, що ви вже отримали ліцензію на постановку мюзиклу «Пітер Пен». Це буде вистава для сімейного перегляду на кшталт «Сімейки Аддамсів»? 

– Приблизно в такому форматі. Це вистава про відчуття мрії: мрієш – отже, можеш літати. Ми отримали ліцензію і планували зробити прем’єру «Пітера Пена» наприкінці минулого сезону, але через технічні умови – а для цієї постановки потрібне дуже серйозне технічне оснащення – довелося перенести. Для реалізації ліцензійних вимог і повноцінного розкриття сюжету нам потрібна дуже потужна верхня механіка сцени. І зараз ми над цим працюємо, бо, як виявилося, в Україні майже немає – фактично нуль – організацій, здатних виконати такі складні інженерні завдання.

– То чекати в наступному сезоні?

– Орієнтуємося на кінець цього.

– Тобто, мрії здійснюються?

– Мрії здійснюються і в нас, і за сюжетом. Якщо в «Пітері Пені» людина мріє, то вона може перемагати. Не хочу відкривати всіх деталей наперед, але там дуже багато змістових паралелей. Я зараз працюю над цим матеріалом і бачу, наскільки його можна розкрити не лише на рівні примітивних піратів і Пітера Пена, а через глибший другий план. І, звісно, тема мрії – важлива. У нас теж була мрія, яку зруйнували в перший день війни. Війна забрала в нашого театру шанс почати у 2022 році реконструкцію другої черги театру. Основну будівлю ми вже зробили, а далі планували звести шість поверхів для матеріально-технічної бази, спеціальних репетиційних і виробничих залів, адміністративних цехів, передовсім, для нормального виробництва та зберігання декорацій. Із цим у нас просто біда, їх просто немає де зберігати.

– Але ж ви це якось вирішуєте?

– Я збудував позаду театру ангари, й вони зберігаються там. Продовжую спілкуватися з європейськими театрами, пропонувати співпрацю, шукати можливості. Колись ця страшна війна закінчиться, але першими підуть кошти на відбудову житла, бо люди втратили домівки, їм скалічили долі…  Для нашого театру нам треба шукати гранти в Європі. Це моя мрія і внутрішній стрижень, який мене веде до мети. І я дуже хочу, щоб ми з вами за кілька років знову зробили інтерв’ю, і ви сказали: «а я пам’ятаю, як ви тоді про це говорили». Бо тільки так ми нарешті підтвердимо справами, а не словами, що Київ – культурна столиця, а Україна – культурна нація. Подивімося: в Києві немає жодного приміщення для камерної опери, хоча колись хотіли відкрити його для Євгенії Семенівни Мірошниченко. Ми маємо світові імена, а інфраструктури – нуль. Бо ми самі вміємо знецінювати власну історію… У нас художники світового рівня, але немає жодного іменного музею! Я не знаю, як ще зберігся музей Заньковецької – це справжнє диво. У нас немає великих культурних хабів, присвячених корифеям. 

Культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.

Я мрію і хочу, щоб ми на сотні років наперед модернізували і зберегли будівлю, де починався Перший стаціонарний український театр (який заснував Микола Садовський у 1907 році, а нині тут працює Київський національний академічний театр оперети), щоб справді показати, що ми – сучасна нація. Щоб ми робили, а не просто повторювали: «ми культурна нація», бо культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.

Любов Базів. Київ

Фото Олександра Клименка



Джерело

Continue Reading

Події

ЗСУ допомагають маркувати архівні установи «Блакитним щитом»

Published

on



Про це на пресконференції в Києві розповіли представники Укрдержархіву та Генштабу ЗСУ, повідомляє Укрінформ.

Під час заходу нагадали, що застосування позначки «Блакитний щит» для об’єктів, які зберігають культурні цінності, зокрема для будівель державних архівів, передбачено Гаазькою конвенцією 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Україна підписала й виконує цю конвенцію, але маркування архівних установ національним законодавством і досі прямо не передбачено. Відтак Укрдержархів пішов на співпрацю в цьому питанні з ЗСУ.

«Для того, щоб вирішити цю ситуацію ми спільно зі спецпідрозділом по культурних цінностях Генштабу ЗСУ досягли домовленості та уклали спільний меморандум про допомогу в цьому питанні. Меморандум було підписано 29 вересня цього року, і за два місяці ми маємо вже 57 промаркованих архівних установ, які включають обласні державні архіви, центральні державні архіви у підпорядкуванні Держархівслужби та архівні відділи райдержадміністрацій», – розповіла перша заступниця голови Державної архівної служби України Тетяна Шевченко.

Військові застосували щодо документальної спадщини, яка зберігається у державних архівах, вже набутий досвід маркування об’єктів культурної спадщини в умовах війни.

«Ми вийшли на варіант співпраці з Державною архівною службою, де ми більше надавали консультаційну допомогу. Ми домовилися, що допоможемо відмаркувати обласні об’єкти по всій Україні. З нашого боку це була професійна консультація – як розміщати, маркувати і документально оформляти маркування та розробили акт його фіксації, який дозволяє надалі занести цю інформацію з геолокаційними даними в національну систему обліку. Там інформація з наявними відмаркованими об’єктами зберігатиметься відповідно до положень Гаазької конвенції», – розповів представник відділення захисту культурної спадщини ЗСУ Кирило Кобцев.

Читайте також: Евакуація культурної спадщини: МКСК працює над систематизацією протоколів

Позначення об’єктів проводиться емблемою у вигляді «Блакитного щита» – синьо-білих перехрещених трикутників. Цей знак підтверджує захищений статус пам’яток відповідно до міжнародного права, а їхнє знищення чи пошкодження прирівнюється до воєнного злочину.

Як повідомляв Укрінформ, влітку 2025 року на Сумщині розпочали перший етап маркування пам’яток культурної спадщини міжнародним знаком захисту «Блакитний щит».

Фото: Національний заповідник Києво-Печерська лавра



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.