Наприкінці червня в Україні стартував масштабний рух «AntIDote», мета якого за допомогою мистецтва зробити суспільству щеплення проти маніпуляцій та дезінформації, навчити культури діалогу та об’єднати штучно роз’єднані групи українців навколо сучасного українського міфу.

Про ідею створення «антидота» ми поговорили з його ініціатором – культовим українським режисером, драматургом, засновником першого в Україні незалежного театру «Дах», засновником і художнім керівником гуртів «ДахаБраха», Dakh Daughters, «ЦеШо» та проєкту NOVAOPERA, президентом ГО «ГогольFest» Владом Троїцьким.

– Владе, ваша творчість яскраво унаочнює: коли триває війна, музи не мають права мовчати. Ваші постановки та публічні виступи охоплюють дражливі теми, акцентують, що Росія відчинила скриньку Пандори, і з неї по всьому світу розповзлися «монстри», які руйнують мораль і чесноту. Тепер ви взялися за створення великого проєкту – антидота маніпуляціям та дезінформації через культуру і мистецтво. Як викристалізувалася ця ідея?

– Восени минулого року я замислився, як можна протидіяти маніпуляції та дезінформації з боку Росії, що руйнує не тільки наше, а й європейське суспільство. Технологія, яку вони використовують , так звані методологи. Це філософська політтехнологічна течія, заснована в середині ХХ століття, спочатку це були інтелектуальні ігри інтелігенції, як розумним людям керувати суспільством (вони так це називали), а потім почали більше інкорпоруватися у владу. Зараз у Росії діють ті самі методологи. Спершу це звучить дещо конспірологічно, але коли я трохи розібрався з цим як режисер, то зрозумів, як цю технологію використовують. Це початок антидота.

ДЛЯ ПОТУЖНОЇ РЕАКЦІЇ, ЩО ТРИГЕРИТЬ СУСПІЛЬСТВО, ВИКОРИСТОВУЮТЬ «КОРИСНИХ ІДІОТІВ»

– Довелося ретельно розібратися з «отрутою» перед тим, як шукати антидот?

– Як працюють методологи – вони знаходять болючі точки в суспільстві (або додають їх штучно) й починають системно на них тиснути. Зазвичай під чужими прапорами, а не під російськими. Це можуть бути або суто патріотичні речі, або екологія, або соціальна нерівність, мобілізація, корупція, ЛГБТ – абсолютно все. Те саме «мовне питання» – це взагалі достатньо штучна історія, з якою росіяни почали працювати ще з часів Помаранчевої революції – вони його радикалізували, поготів питання мови, безумовно, надзвичайно важливе. Усі ці технології працюють, щоб максимально фрагментувати суспільство: умовно на тих, хто поїхав за кордон – хто залишився; хто військовий – хто боїться ТЦК. Тобто, використовують усе що завгодно, головне, щоб це тригерило суспільство та викликало потужну реакцію.– І неважливо, позитивну чи негативну?

– Абсолютно неважливо. Головне спрогнозувати, що реакція буде бурхливою – тоді суспільством можна керувати. Задля цього активно використовують, так званих «корисних ідіотів». Цей термін вигадав Ленін ще на початку ХХ століття, коли під сентиментом лівих ідей багато інтелігенції піднесено сприйняло радянську владу. У часи, коли був Голодомор і починався ГУЛАГ – купа представників західної інтелігенції приїжджали до Радянського Союзу й говорили, як тут чарівно.

Повертаючись до того, що ми бачимо сьогодні, – навколо кожного тригера формується інформаційна «бульбашка», тому що людина вразливіше сприймає те, що стосується її особисто. І коли ти звертаєш увагу на маніпуляції, починаєш із простого фактчекінга – це навпаки працює на посилення наративу, і людей починає ще більше тригерити.  Водночас із цим є ще одна «біда» – гонитва журналістів за клікбейтом.

– Але ж таке було й раніше?

– Воно було завжди, але сьогодні дуже радикалізувалося. І коли пересічна людина відчуває тотальний тиск поганих новин, зокрема, тиск на свій особистий тригер, вона впадає в розпач, відчуває зневіру, безвихідь. У цьому стані не можна довго перебувати, вона шукає простих рішень. А це  або крайній лівий популізм, або крайній правий. Крайній лівий (або соціальний) – це продовження лівацького сентименту, який залишився від Радянського Союзу. Це історично вплив КДБ (нині ФСБ), тому всі крайні ліві рухи зазвичай розуміють Путіна і Росію. А крайній правий (або націонал-популізм) – це вплив Росії, який почався на початку ХХІ сторіччя, коли у 2000-х роках у Петербурзі почали проводити зібрання маргінальних крайніх правих рухів і неофашистських угруповань. Тоді було незрозуміло, навіщо їм це треба, а тепер, коли крайні праві майже в усіх країнах посідають перші місця за електоральними симпатіями – зрозуміло. На жаль, вибудовується адженда, яка трохи нагадує те, що було перед Другою світовою війною – крайні ліві (тоді комуністи) і крайні праві (нацисти або фашисти). Зараз те саме просто з іншими назвами. Єдине, що тодішні лідери були романтиками, і хоча говорили маячню, але принаймні самі в неї вірили! Це, звісно, не виправдовує Гітлера, Муссоліні чи Сталіна. Але ж нині лідери ні в що не вірять – вони дуже цинічні істоти.

ПОТРІБНО «ЩЕПЛЕННЯ», ЩОБ ЛЮДИНА ОТРИМАЛА ДОСВІД МАНІПУЛЯЦІЇ ЧИ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ В БЕЗПЕЧНОМУ ПРОСТОРІ

– То як пояснювати українському суспільству небезпеку дезінформації і маніпуляції, якщо вже й фактчекінг (перевірка фактів) не спрацьовує?

– От тому в мене й зародилася ідея, якщо не можеш протидіяти напряму, ти можеш зробити «щеплення»: коли людина отримає досвід маніпуляції або дезінформації в безпечному мистецькому просторі: вистави, концерту, виставки, читання книг, перегляду кінострічки. Це потрібно впроваджувати більше через інтертеймент (глобальна індустрія розважального характеру), тобто, це має бути щось легке, тому що серйозне мистецтво – складне, а люди у стресі хочуть розваги, щоб відпочити. Тому це треба упаковувати в необтяжливу, може, навіть трохи смішну історію. Але важливо, щоб у фіналі обов’язково відбулося спростування, викриття. Коли ми скажемо глядачеві: дивися, опинившись у кейсі маніпуляції, ти за годину майже змінив свою думку, будь обережним! Тоді в нього щось може «ввімкнутися», і є надія, що надалі він буде більш критично мислити. 

Наступний важливий момент – світ майже вихолостив поняття «цінності» і «чеснот». Усі знають слова «свобода», «демократія», а що вони означають, більшості дуже складно відповісти. Коли я запитую в людей, що ж це таке – свобода, майже ніколи не отримую більш-менш зрозумілої чіткої відповіді. Всі говорять на кшталт: «свобода – це коли я роблю все, що захочу», або «я говорю все, що захочу». А ви подивіться на протести в Європі чи Америці, коли протестувальники трощать вітрини, палять автівки, чинять вандалізм – це свобода? Але ж таке осягнення поняття свободи дуже неприємне.

Для нас взагалі «свобода» – це екзистенційне поняття: або ти вільний, або ти раб у російському неоколоніальному світі, тобто людина другого сорту, як є на наших тимчасово окупованих територіях.

Тому зараз виникає питання, як ці цінності та чесноти доносити до людей, щоб вони їх засвоювали, бо слово є, а що воно означає, ніхто не пам’ятає.

– Ви маєте відповідь на це питання?

– Насамперед треба налаштувати все так, що первинно має бути людяність – людина в центрі, а не держава. Людина, яка приймає в себе поняття власне українства (воля, свобода, повага до іншого) – це особистий простір кожного, який формує державу і транслює ці цінності у світ. Тоді ти відчуваєш себе частиною великого руху, великого міфу. Як референс можна згадати про євреїв, яких тисячоліттями гнали по всьому світу, вбивали, репресували, проте відсоток успішних людей серед них у світі в середньому вищий, ніж у будь-яких інших націй. Ізраїльська спільнота досить згуртована скрізь по світу, і кожен її представник говорить: «я – єврей». При цьому він може не говорити на ідиші чи івриті, може бути нерелігійним, але він відчуває свою належність до свого народу. І це дає йому змогу бути стійким та успішним.

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ ЗОВСІМ НЕ УСВІДОМЛЮЄ, ЩО ТАКЕ ДІАЛОГ. А ЦЕ – КОЛИ ТИ В ЛЮДИНІ БАЧИШ ЛЮДИНУ, А НЕ ФУНКЦІЮ

– Українці ментально дещо інакші…

– Треба вчитися. Якщо перед нами є такий великий екзистенційний виклик – або ми зможемо об’єднатися, або ви відразу вмикаєте внутрішнього цензора, мовляв, ні, бо «де два українці – там три гетьмани». Я не ідеалізую євреїв, вони також бувають різні. Але в них є тисячолітня традиція: найповажніша людина в суспільстві – це ребе. Не тільки релігійно, а як третейський суддя, вчитель, до якого може звернутися за порадою кожен. Але, ребе ніколи не відповідає прямо, він розповідає притчу. А це – відкритий фінал. Тому людина має сконцентруватися, поставити важливе для себе питання, почути, що мав на увазі рабин, але розуміти, що відповідальність за рішення лежить на ній. Це спроможність домовлятися, це і є культура діалогу.

– От цьому можна повчитися.

– Це складна річ, тому що більшість людей зовсім не усвідомлює, що таке діалог. Діалог – це коли ти в людині бачиш людину, а не функцію. А ми зазвичай спілкуємося саме з функціями: дружина, чоловік, батьки, діти, колеги, касир у супермаркеті – це все функції, а для того, щоб побачити людину, треба докласти певних зусиль. На Заході, в європейських школах принаймні, навчають, що людина може мати іншу думку, але це теж не дає поняття діалогу, це – етикет. Тобто, якщо  людина має іншу думку, ти маєш сказати: «я розумію, але стою на своєму».

– Виходить, що це два монологи?

– Два монологи: про щось поговорили – і все. А діалог, це коли ви чуєте один одного, створюєте щось додаткове між вами, якийсь новий зміст. Це не така складна річ, просто трохи додати в наш побут усвідомлення цього, і це можна робити і через освіту, і через культуру. До того ж культура не повинна бути менторською, коли тобі говорять: «ти маєш робити так і так», – ти одразу підпадаєш під інфантильну історію, ніби відповідальність на вчителеві. Ні, дорогенький, я тобі говорю: «ти маєш чути світ, ставитися з повагою до людий навколо себе, бути людяним». До речі, я помітив, що останні пів року в Україні стало менше хейтерства.

– А мені так не здалося. У нас вже навіть назва цього прикрого явища з’явилася: «шакалячий експрес»…

– Звісно, є певна категорія людей, яка відчуває, як «круто» кидати лайно на вентилятор, але свідома більшість уже втомилася від цього та починає достатньо іронічно до цього ставитися. І, на мою думку, це відбуваються оздоровчі процеси, а війна, як каталізатор, оскільки це інстинктивне розуміння, якщо ти педалюватимеш хейтерство – ти не допомагаєш, а руйнуєш

В ПОНЯТТЯ «Я – УКРАЇНЕЦЬ» НЕОБХІДНО ВКЛАДАТИ МІФ ПРО СУЧАСНУ УКРАЇНУ І ЄДНАТИСЯ НАВКОЛО НАШОЇ МІСІЇ

– Ми нині здебільшого говоримо про антидот для дорослих, але ж у тенета маніпуляцій і дезінформації в соцмережах потрапляють і діти. Чи передбачається антидот для них?

– Це дуже важливий напрям – робота з дітьми та підлітками, щоб вони відчували свою належність до українства. Але в жодному разі не можна цього робити, як росіяни, які знімають безліч пропагандистських фільмів, просто завалюють ними телебачення – а це майже не спрацьовує. Нам треба створювати привабливі програми, щоб молодь відчула гордість, розуміла чому, коли говорять «я – українець» – це круто. Бо я – частина героїчного народу. І цього можна досягти через масу міфотворних речей – знову ж таки кіно, концерти, вистави, книжки. Тут важливо залучення Міністерства освіти України, щоб це транслювали через освітню програму, через школу, університети.

У поняття «я – українець» необхідно вкладати міф про сучасну Україну, щоб єднатися навколо нього, навколо нашої місії.

– Але ж спочатку його потрібно навколо чогось створити?

– Міф – це достатньо технологічна річ. На кейсі нашого ворога ми бачимо, як росіяни створили міф про «побєду» в Другій світовій, привласнивши перемогу собі. А далі вони цей міф трансформували: «ніколи більше» – «можемо повторити», тобто, таке собі «побєдобєсіє». Це технологічне відпрацювання міфу.

Але в нас країна, де, на щастя, не може бути царя, і це наша сила й наша слабкість водночас, тому що завжди є недовіра до влади. Так було в усі часи, починаючи від Мазепи, Скоропадського, і цим орудувували наші вороги. Зараз момент це відпрацювати, але стовідсотково не можна використовувати, що ми жертва. Жертва взагалі нікому не цікава.

– На жаль, у перший рік Великої війни Україні довелося спізнати цю роль.

– Певний час роль жертви справді спрацьовувала, а потім, як із жебраком на паперті – ти можеш кілька разів дати йому кілька гривень, а потім обережно обходитимеш стороною. Проте зараз ставлення до нас, як до жертви, трансформується, тому що в певної свідомої частини західного суспільства вже є відчуття, що Україна – це останній оплот свободи й демократії, де є цінності. Ми їх відроджуємо, додаємо змісту. Зрозуміло, що несвідомою частиною можна маніпулювати та казати, що українці «понаїхали» або «навіщо давати їм гроші, все одно вони програють». Такі люди неспроможні думати на крок уперед, адже якщо, не дай Боже, окупують усю Україну, по-перше, буде шалена хвиля біженців, а по-друге – тотальна мобілізація в російську армію тих, хто зостався. А такій армії буде потрібно «продовження банкету» – країни Балтії, Польща, а «п’ятих колон» там предостатньо. Прикро, але «Четвертий рейх» існує.

Свідома частина Заходу розуміє небезпеку руйнування їхніх суспільств, якщо дати волю власним «чортам» (крайнім неонацистам або неокомуністам), і водночас розуміє небезпеку, що надходить від Росії. На жаль, європейці дуже повільні, але вони розуміють, що ми їм даємо час, тому що в конвенційній війні майже жодна країна Європи не спроможна виграти. Єдиний захист для них – це Україна, ЗСУ зі своїми новітніми технологіями, креативністю. Тобто, ми набуваємо функцій героя.

«СЛАВА УКРАЇНІ! – ГЕРОЯМ СЛАВА!» – ЦЕ ВЖЕ РИТУАЛ, ЯКИЙ ВИБУДОВУЄ В НАС ЧАСТИНУ МІФУ

– І в такий спосіб творимо сучасний український міф про героя, який захищає Західний світ?

– Саме так. Але міф у демократичному суспільстві неможливо призначити. Він в українському суспільстві латентно вже є, ніби починаються перейми – тепер треба прийняти пологи, взяти дитину, обмити і сказати: от це наше чарівне дитятко, ми являємо його світові. Можна сподіватися на органіку, але ліпше зробити це свідомо, з долученням розуму. І вкрай важливо почути, що на нього є запит усередині суспільства. Міфи переважно транслюються через культуру, тому має бути рух із двох боків:  м’яка пропозиція від держави і більш свідоме та відповідальне створення продукту з боку митців. Але на ці теми ми комунікуватимемо більше не з культурною спільнотою, а із свідомим бізнесом та громадськими діячами, щоб запит на це з’явився саме в опініон-лідерів, а митці завжди там, де відчувається запит, їм не можна чогось нав’язувати.

Уже в нас з’явилися дуже вважливі ритуали. Наприклад, хвилина мовчання – данина поваги загиблим у війні. Або привітання: «Слава Україні! – Героям Слава!» – ще навіть десять років тому це звучало досить незвично, а зараз вже норма. Тобто, це ритуал, який вибудовує в нас частини міфу.

В АВТОРИТАРНИХ СУСПІЛЬСТВАХ – УНІСОН, В УКРАЇНІ – ПОЛІФОНІЯ, І ЩОБ ЗВУЧАВ АКОРД, ТРЕБА КАМЕРТОН – ЦІННОСТІ

– Старт руху відбувся нещодавно на конференції «AntIDote. Єднання». Які найближчі подальші кроки цього починання?

– Ми провели конференцію 24–26 червня у Львові за сприяння Благодійного фонду Козицького. З одного боку, це була трохи авантюра, тому що це приватна ініціатива, але ми запросили представників Міністерства культури та стратегічних комунікацій, Міністерства національної єдності, Міністерства зовнішніх справ України: і вони взяли участь у заході. Я взагалі вважаю, що це має бути консорціум за участю ще кількох міністерств: освіти, регіонального розвитку, молоді та спорту, а також громадського суспільства, яке об’єднує громади як всередині країни, так і за кордоном.

Активну участь у проєкті беруть «Культурні сили України» (об’єднання діячів культури для підтримки та розвитку прифронтових громад). У нас спільні завдання з державою, однак, частину з них держінституції просто не можуть виконати, адже ж не може міністерство давати брифи чи допомагати формулювати якісь думки. Або, якщо треба комунікація щодо «хороших руських», щоб аргументовано пояснити, треба «кенселити» російську культуру, чи ні? Необхідно випрацювати аргументацію та риторику. Вочевидь, треба мати певні «методички», щоб, коли ти говориш стовідсоткове «ні» Чайковському, ти міг би це обґрунтувати не з позиції ображеної дитини. Або, коли тебе саджають за один стіл із «хорошим руським», і, не маючи достатньої компетенції, ти можеш програти і потрапити в позицію жертви. Якщо відмовишся – цей майданчик залишиться за «хорошим руським», а ми не маємо такого права, бо скрізь має звучати голос України.

Зараз ми створюємо неформальну асоціацію AntIDote спільнот за кордоном. Починаємо співпрацю з Конгресом світових українців. Хлопці з «Культурних сил» обіцяли зробити діджитал-платформу, щоб люди мали інформацію, вибудували зв’язок між спільнотами за кордоном та всередині країни, розуміли, де є культурний контент, який можна залучити, де – можливість колабораційних проєктів. А далі вибудуються практики, як провадити за кордоном адвокацію України. Щоб це були не тільки протести у дві важливі дати: 24 серпня і 24 лютого, а велася системна, неівентна адвокація.

– За допомогою якого ресурсу це здійснюватиметься?

– У нас за кордоном за різними оцінками від 25 до 30 млн. людей, які асоціюють себе з Україною. Це потужний ресурс, майже пів країни за чисельністю. На жаль, поки ще в держави немає стратегії, що з цим робити, як об’єднувати українців, тим паче тригер між тими, хто за кордоном і хто в Україні, достатньо потужний. Треба думати не на місяць вперед, а закладати фундамент на майбутнє. Така наша амбітна мета. А далі – найважливіше: самоорганізація і свідомість. В авторитарних суспільствах зазвичай люди – це унісон, Україні притаманна поліфонія, багатоголосся. Це потужна річ, але, щоб зазвучав акорд, треба настроїти, і камертоном є якраз цінності.

І ще одна крута теза, яку висловив на конференції Павло Гудімов: «Україна – це країна останніх романтиків, перших воїнів і територія натхнення». А я від себе скажу так: наша поліфонія – це гімн життю, і коли ти відчуваєш себе романтиком (бо віриш у життя), воїном (тому що захищаєш) і маєш натхнення, то навіть у надзвичайно складних обставинах знаходиш несподівані рішення, які дуже дивують світ.

Любов Базів. Київ

Фото Олександр Клименко