У Нідерландах відбулося відкриття представництва Українського інституту. Це стало важливим кроком для просування української культури, науки та суспільного діалогу в Нідерландах. Ця країна стала вже третьою, де відкрито представництво Українського інституту.

Інститут покликаний зміцнювати міжнародну підтримку України, будувати міжкультурні мости та формувати позитивний імідж країни у Європі. Під час повномасштабної війни значення таких ініціатив лише зростає: вони допомагають розповідати світові правду про Україну, її цінності та боротьбу за свободу.

Представницею Українського інституту в Нідерландах стала фахова дипломатка Юлія Малиновська, яка понад чотири роки працювала на напрямі культурної політики у посольстві України в Королівстві Нідерланди.

Під час офіційного візиту до Нідерландів генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко зустрівся із представниками міністерств, парламенту та ключових культурних інституцій країни. Із деякими установами Український інститут уже запланував спільні проєкти у найближчі місяці.

Отже, спільні проєкти України та Нідерландів, перспективи розвитку українських студій в університеті Амстердама, де вже викладають українську мову, витоки російської війни проти України та важливість культурної дипломатії для протидії російській пропаганді, – про це в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу в перерві між зустрічами в Амстердамі розповів генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко.

СПРОТИВ ВОРОГУ МАЄ БУТИ НЕ ЛИШЕ НА ПОЛІ БОЮ, А Й У КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ

– Насамперед вітаю з відкриттям представництва Українського інституту в Нідерландах! Отже, ще одна країна буде охоплена. Як і чим будемо охоплювати? Які головні цілі на цей рік? Які перспективи діяльності наступного року?

– Для нас це важлива подія, тому що це подальше розширення закордонної мережі Українського інституту. Із 2023 року вже діють наші представництва в Берліні та Парижі. І ось ми започаткували позицію представника Українського інституту в Нідерландах. Через відкритий конкурс на неї була обрана Юлія Малиновська, яка має великий досвід культурної співпраці між Україною та Нідерландами, оскільки працювала аташе з питань культури у посольстві України в Нідерландах. Це стало можливим завдяки співпраці з нашою сестринською інституцією Dutch Culture (Нідерландська культура, – ред.) за підтримки міністерства освіти, культури та науки Нідерландів. Наразі ця посада передбачена до кінця поточного року, але ми вже мали перемовини з міністерством закордонних справ Нідерландів і з міністерством культури про те, що наша амбіція – прийти, щоб залишитись і навіть розширитись у перспективі до повноцінного представництва, до команди фахівців. Нідерландська сторона сприйняла цю ідею позитивно, оскільки тут розуміють, що культурна дипломатія – це гра в довгу. Культурна дипломатія працює так, що ті зернятка, які ми посадимо сьогодні, можуть зрости навіть через кілька років і мати вплив, ефект на користь України.

Оскільки культурні інституції в Нідерландах і загалом у Західній і Центральній Європі планують свою діяльність подекуди на кілька років наперед (особливо це стосується музеїв або великих фестивалів), ми вже сьогодні домовляємося про співпрацю на 2026, 2027 і навіть 2028 роки. Отже, потрібні люди, які будуть цей процес супроводжувати щонайменше впродовж кількох років. Тому ми дуже сподіваємося, що наш запит на подальшу допомогу буде підтриманий нідерландською стороною, і ми зможемо існувати в Нідерландах і планувати свою діяльність на триваліший період.

– Яку місію сьогодні виконує Український інститут у контексті повномасштабної війни?

– Я би назвав кілька основних завдань. Перше – це підтримати той потенціал, який уже існує, співпрацю між українськими та нідерландськими митцями, режисерами, художниками, музикантами. Чимало українських діячів культури опинилися в Нідерландах після початку повномасштабного вторгнення. Деякі з них уже закріпилися тут, мають інституційні ролі в нідерландських організаціях, тобто вони вже є видимими й авторитетними для локального середовища. Тож я вважаю, що цей потенціал не можна втрачати, його слід підтримувати та інвестувати у тих людей, які вже добре сприймаються та відомі в нідерландській культурній спільноті.

Другий напрям, очевидно, – це протидія російським наративам засобами культури. Це дуже важливе завдання. Не секрет, що російська війна проти України за своєю суттю є екзистенційною війною, і причини її – також культурні. Росія намагається знищити українську культуру, девальвувати її, стерти історичну пам’ять, мову, ідентичність і культуру. Я дуже радий, що наші співрозмовники – ключові діячі культури Нідерландів, зокрема Амстердама й Гааги – також поділяють цю позицію. Зрештою, вони розуміють, що осердям цієї війни є культура, отже спротив їй також має бути не лише у площині бойових дій, а й у культурному просторі. Та культура, українська і сучасна, і наша спадщина, яку ми готові запропонувати нідерландцям, – це теж частина нашого культурного спротиву. Це дуже ефективний спосіб протидії російським наративам, які намагаються знецінити Україну, підривають міжнародну підтримку та суспільну солідарність з Україною. За моїми спостереженнями, підтримка України серед широкого загалу в Нідерландах залишається однією з найвищих у Європі, і її поки що не похитнули всі зусилля Росії, спрямовані проти цього. Отже, цю солідарність потрібно підтримувати, тому що жодну допомогу не варто сприймати як належне, як те, що буде завжди. Підґрунтя для культурної співпраці у Нідерландах насправді дуже сприятливе. Це великий потенціал для України, це шанс, який не можна втратити.

Третє завдання – закріпитися на ключових культурних подіях, майданчиках, інституціях Нідерландів, які досі, можливо, не співпрацювали з Україною, не запрошували до себе українських митців, виконавців, артистів чи спікерів, але готові це робити. Чому це важливо? Бо Нідерланди є одним із культурних центрів тяжіння для всієї Європи. Тут відбуваються одні з найважливіших у Європі й у світі музичних, театральних та кінофестивалів. Тут є важливі музеї сучасного мистецтва, класичного мистецтва, фотографії, які задають тон багатьом іншим музеям, фестивалям, культурним подіям у світі. Тобто, маючи присутність у Нідерландах, Україна автоматично отримує більшу присутність і в інших країнах, куди цей вплив поширюється через культурні мережі, культурну співпрацю у межах Європи або поза нею. І тому українській культурній дипломатії надзвичайно важливо мати сталу присутність на таких майданчиках, щоб українське кіно щороку показували в різних містах, щоб українські письменники та поети брали участь у літературних фестивалях в Утрехті, в Гаазі, в Роттердамі, щоб українське мистецтво, зокрема фотографія, було експоноване в музеях Амстердама й Гааги, а український дизайн став видимим в Ейндговені, наприклад, на Тижні дизайну. І це допомагає досягати кумулятивного ефекту від культурної дипломатії, який, накопичуючись роками, цементує місце України як повноправного учасника міжнародних культурних відносин. Не секрет, що ще до початку повномасштабного вторгнення Україна була дуже точково та спорадично представлена на таких майданчиках не лише в Нідерландах, а й в інших країнах Європи та світу. А нам важливо закріпитися як країні, без якої культурний та інтелектуальний обмін у Європі вже буде неможливим. І неповноцінним без України.

– Ви вже згадували про те, що Україна має бути представлена на всіх майданчиках. У вас відбулося дуже багато зустрічей, дуже насичений графік. Чи відчули ви, що українців чують? Я про те, що у березні в Гаазі відбувся показ російського пропагандистського фільму “Русские на войне” в одній із будівель Лейденського університету, що було дуже боляче. Як боротися з такою пропагандою? Чому й сьогодні вона проривається у стіни університету?

– Це складне питання, адже, з одного боку, ми говоримо про те, що будь-яка російська культура зараз так чи інакше транслює проросійські й антиукраїнські наративи, викривляє громадську думку не на користь України. Водночас для Європи та Нідерландів академічна свобода та свобода слова є непохитною цінністю. Україна має це розуміти. Наші заклики до витіснення Росії з культурного обігу були дієвими. Український інститут з перших днів повномасштабного вторгнення послідовно це відстоював. Та Україна має дуже обережно вибудовувати свою лінію аргументації, тому що ми не можемо зазіхати на свободу слова. Так, у стінах університету справді можуть звучати дуже різні думки та бути показані різні фільми, які нам можуть подобатися чи не подобатися. Але ми цьому протидіяти не можемо і не повинні, інакше нашкодимо собі більше, ніж принесемо користі.

Ситуація з Лейденом, на жаль, не поодинока. На багатьох міжнародних кінофестивалях, особливо фестивалях документального кіно, за попередні три роки демонстрували фільми російського виробництва, які ми справедливо вважаємо пропагандистськими або маніпулятивними. У нас були тривалі, важкі перемовини з такими форумами, як Торонтський міжнародний кінофестиваль, фестиваль документального кіно в Будапешті й іншими. Деякі з них скасували ці покази, деякі сказали, що для них важливою є свобода висловлювання через кіно. Вони не підтримують у такий спосіб Росію, а надають можливість аудиторії самій зробити висновки з побаченого на екрані. Далі тиснути на такі майданчики чи фестивалі, на мою думку, не варто. Їм потрібно пропонувати альтернативний голос з боку України. Саме так ми вибудуємо конструктивні перемовини з нашими партнерами: ми поважаємо ваше право на свободу висловлювання, але просимо вас також, надаючи місце російському фільму, поетові чи художнику, дати змогу висловитися українцям і зробити це не просто одноразовою акцією, а надати простір для критичного обговорення того, що побачили глядачі. Тому що фільм, показаний без жодного контексту, аудиторія сприйматиме в один спосіб, а фільм із належним представленням і критичним обговоренням після показу за участі глядачів і режисера чи запрошених критиків уже матиме зовсім інший вплив. У наших інтересах відстоювати, де є змога, право говорити про це з глядачами, слухачами, нашою іноземною аудиторією. Така аргументація буде сприйнята значно краще, а Україна для себе зрештою може вибороти переконливіше право голосу.

У КОЖНОМУ ПРОЄКТІ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ МАЄ БУТИ ЗАКЛАДЕНИЙ ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ЕЛЕМЕНТ

– На вашу думку, який сьогодні найбільший запит міжнародної аудиторії? У чому відчувається інформаційний вакуум або потреба роз’яснення, розуміння?

– Це складна та тривала просвітницька робота, яку Україна має проводити засобами культурної та традиційної дипломатії і силами громадянського суспільства. І знову ж, це гра в довгу. Не вдасться швидко змінити глибинні переконання або стереотипи людей. Одним кінопоказом чи публічною дискусією це зробити неможливо, адже людська психологія так не працює. Але принаймні Європа і умовний західний світ уже розуміють, що українці та росіяни різні, адже всі бачать звірства російських солдатів на українській території, бачать героїзм, самовідданість і взаємодопомогу в українському суспільстві. Цей ціннісний розлам між сторонами очевидний. Але цей розлам іще не заповнений ґрунтовними знаннями про Україну.

Мені здається, що пересічний українець значно краще знає історію та культуру тієї ж Франції, Польщі, Британії чи Америки, ніж пересічний британець чи француз знає історію України. Адже, наприклад, у підручниках, за якими вони вчаться, України практично немає. Нас майже немає в історії двадцятого століття. Ми не фігуруємо там як повноправний суб’єкт. Наша історія мистецтва теж була перервана внаслідок окупації тоталітарним радянським режимом. А це означає, що інші держави можуть просто не бачити нас на своїх ментальних мапах як повноправних учасників європейського проєкту, відмінних від Росії. Це потрібно, на мою думку, заповнювати саме культурним, просвітницьким контентом, який не просто показуватиме мистецтво заради мистецтва.

У кожному проєкті культурної дипломатії має бути закладений просвітницький елемент. Саме так ми вибудовуємо свою роботу в Українському інституті. Наші театральні, кіно- чи фотопроєкти ми підбираємо так, щоби кожен із них ніс якесь змістовне повідомлення, додану цінність, пропонував аудиторії щось більше, ніж просто глядацьке задоволення від побаченого. У такий спосіб ми можемо заповнювати прогалини у знанні про Україну, особливо поза межами євроатлантичного світу, в країнах Латинської Америки, Африки та Азії, де ми почали працювати приблизно півтора року тому. Там ситуація інша, там ми часто стартуємо з білого аркуша, де немає ні негативного, ні позитивного сприйняття України – про нас просто не знають. Щиро кажучи, особливо й не думають про нас, навіть попри те, що Україна фігурує в новинах. Але це поле можливостей, це змога говорити про себе самим, а не лише спростовувати те, що до нас там наговорила Росія.

– Розкажіть трошки про свій графік у Нідерландах. Із ким вдалося зустрітися? Хто готовий простягнути руку допомоги? Можливо, долучитися до фінансування проєктів?

– За три дні відбулося у нас близько двадцяти зустрічей. Міністерство культури, міністерство закордонних справ Нідерландів, три ключові національні фонди, які підтримують перформативне мистецтво, візуальне мистецтво та літературу. Також ми зустрілися з керівниками H’ART Museum в Амстердамі, керівництвом музею фотографії в Амстердамі Foam, а також музичного фестивалю Holland Festival, який є одним із найбільших у країні фестивалів виконавського мистецтва і одним із найстаріших у Європі, заснованим одразу після Другої світової війни. Також із кількома ключовими культурними локаціями, як-от De Balie, та з іншими ми говорили про український компонент у їхніх програмах, щоб ми якомога більше інтегрувалися в їхні існуючі програми.

Перше враження, що всі відкриті до співпраці, готові не лише подати руку допомоги, а й справді бачать в Україні повноправного партнера, з яким треба працювати не лише задля солідарності чи зі співчуття, а тому, що без України вже не можна. І це дуже важливий наслідок повномасштабного вторгнення. Так, на жаль, він дається нам великою ціною. Але Україну, на мою думку, вже сприймають тут, у Нідерландах, як країну, без якої не обійтися, про яку змовчати вже не виходить, яку треба залучати не зі співчуття, а тому, що в Україні нарешті почали бачити фантастичних митців, дуже цікаві художні висловлювання, сильних спікерів та інтелектуалів, які готові говорити не лише про Україну, а й на теми, які цікавлять і нідерландське суспільство також.

Це важливо, що ми переходимо з позиції жертви, якій потрібно простягати руку допомоги, до позиції рівноправного партнера, який зараз перебуває у біді та потребує підтримки, але він цікавий не лише тому, що на нього напали, а цікавий сам по собі, як самобутня, багата європейська культура. Цей знак, який ми помітили з Юлею Малиновською практично на всіх наших зустрічах, для мене дуже обнадійливий, бо він означає, що хоч як би далі складались обставини, хоч як би розвивалася наша історія, без нас уже не буде Європи.

– Що заплановано в Нідерландах найближчим часом? Які культурні проєкти? Де буде представлена Україна?

– Уже на початку травня в культурному центрі De Balie вдруге відбудеться Київський тиждень критики в Нідерландах. Це нідерландська версія чудового проєкту, ініційованого кілька років тому українськими кінокритиками, які щороку запрошували на фестиваль представників якоїсь європейської країни. Раніше це були Франція, Італія, а торік – Нідерланди. Отже, цей жест у відповідь відбудеться вдруге, вже в Амстердамі, Гаазі та Роттердамі. Це добірка українських фільмів різних часів і жанрів, які були відібрані українськими кінокритиками, щоб розповісти українські історії нідерландській публіці. Це не лише історії воєнного часу, хоча, звісно, війна зараз так чи інакше визначає всі українські культурні проєкти за кордоном.

Згодом, у червні, відбудеться у тому ж центрі De Balie “Форум європейських культур”, на якому виступлять зіркові спікери з України та інших країн, як-от український філософ і президент українського ПЕН-клубу Володимир Єрмоленко, історикиня, дослідниця тематики Голодомору в Україні та надзвичайно активна й важлива адвокатка України Енн Епплбом. Буде Рорі Фіннін – очільник українських студій Кембриджського університету в Британії, який теж є фахівцем з історії Криму. Він володіє кримськотатарською мовою та дуже багато робить для того, щоб український голос звучав переконливіше в академічному науковому середовищі за кордоном.

Заплановані кінопокази, дискусії та прем’єра виставки Українського інституту “Про що ми говоримо, коли ми говоримо про Крим”. Це виставка сучасних українських художників, які в різний спосіб розмірковують про те, чим для України сьогодні є Крим, які перспективи його повернення та реінтеграції, як ми даємо собі раду з проблемами, з якими стикаються кримські татари як корінний народ України, як ми говоримо про Крим у міжнародному середовищі, коли, очевидно, політична та військова ситуація не сприяє таким розмовам, але ми повинні про це говорити. Я радий, що саме ця виставка, задумана нами як мандрівна, у дещо меншому вигляді, але буде показана саме тут, у центрі De Balie уже в червні.

Також у липні заплановане турне українських письменників і волонтерів кількома містами Нідерландів, зокрема, в Амстердам. Ми теж сподіваємося на те, що вони будуть говорити про свої переклади нідерландською мовою та загалом про Україну, адже письменники та поети, митці та діячі культури загалом зараз є потужними голосами, які говорять про наш досвід переживання та проживання війни, досвід опору. Вони є тими просвітниками, які розповідають світові історії, а це допомагає краще нас зрозуміти. Такі наші плани на найближчі кілька місяців. Ми за ці три дні вже домовилися про низку інших проєктів і подій, які відбудуться в Нідерландах восени. Але також чимало планів, які існують поки що на рівні ідей, ми маємо і на 2026 рік, та, звісно, про це ми будемо готові говорити, якщо ці плани набудуть більшої конкретики.

ВАЖЛИВО, ЩОБИ ПРО КУЛЬТУРУ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, ІСТОРІЮ, М’ЯКУ СИЛУ УКРАЇНИ ГОВОРИЛИ УКРАЇНЦІ

– Розкажіть, будь ласка, про цьогорічний бюджет. Що відбувається з фінансуванням Українського інституту? Які потреби?

– З початку повномасштабного вторгнення і Український інститут, і вся сфера культури в Україні зазнали дуже великих скорочень публічного фінансування. Ми компенсували ці втрати донорськими коштами і негрошовою підтримкою від наших закордонних партнерів. Наші представництва в Німеччині, Франції й у Нідерландах фінансуються цілковито коштом донорів і урядів країн, що нас приймають. Ми намагаємося диверсифікувати це фінансування, щоб не залежати від єдиного джерела, ведемо активні перемовини з міністерством закордонних справ України про те, щоби якомога швидше замістити це фінансування публічними грошима. Це забезпечить нам сталість і стійкість, передбачуваність у роботі, щоб у якийсь момент не довелося закрити ці ініціативи, якщо грошей забракне.

– Поділіться отриманим в інших країнах досвідом, де Український інститут сьогодні має найпотужнішу присутність?

– Щодо кращих практик або досвіду роботи у Франції та Німеччині, можу сказати, що дуже важливо підтримувати постійні стосунки з державною владою та владою тих міст, у яких ми працюємо. Ключові стейкхолдери у країнах, що приймають, мають бачити цінність в Українському інституті. Вони мають сприймати у нас експертну інституцію, яка досконало знає українське поле культури та може допомогти з порадами, знайомствами, налагодженням контактів. А іноді цього достатньо для того, щоб почалися прекрасні культурні проєкти, які навіть не потребують нашого фінансування. Важливо, щоб у нашій особі побачили авторитетний голос, який може коментувати питання, пов’язані з українською культурою, історією, російською дезінформацією, тому що на це є великий попит серед медіа. У Німеччині й Франції бракує експертів із цих тем. І найчастіше на цю роль запрошують або самих німців чи французів, або росіян. І тоді знову про Україну говорять не українці. А нам важливо, щоби про культуру, ідентичність, історію – те, що формує м’яку силу України, говорили українці, зокрема в особі представників Українського інституту. Для цього потрібно здобути авторитет серед медіа, влади, інституцій культури. Ми за два роки роботи в Німеччині та Франції вже напрацювали цей символічний капітал. Нам вдалося позиціонувати Український інститут як інституцію, без якої вони вже самі обійтися не можуть. Іще один момент: через те, що у цих країнах опинилося багато українців і є значний запит на фінансування українських проєктів, їм бракує однієї інституції, яка би збирала й опрацьовувала такі запити, була таким посередником між культурним середовищем цієї країни й Україною. До нас уже звертаються як до партнера за замовчуванням, без якого складніше обійтися, ніж раніше. Я хочу, щоб ми стали таким партнером для нідерландських інституцій – національним інститутом культури.

– Яку підтримку надає Український інститут діячам культури, які опинилися через повномасштабне вторгнення за кордоном? Розкажіть про спільні проєкти та можливості для українців за кордоном.

– Ми не є тією інституцією, яка створює такі можливості саме для людей, які вимушено опинилися за кордоном. Для цього, на щастя, інші країни запустили дуже багато програм невідкладної підтримки українських біженців чи митців, які потрапили у скрутне становище. Це допомогло багатьом колегам і колежанкам з мистецької та культурної сфери владнати побутові питання, пов’язані з переїздом, і водночас отримати можливість працювати та продовжувати свою мистецьку практику за кордоном. Натомість Український інститут допомагає українським дієвцям культури потрапити на закордонні майданчики та презентувати свою творчість, не поділяючи їх на біженців чи тих, хто проживає в Україні. Усе залежить від того, наскільки якісний, конкурентний продукт вони пропонують. Він повинен справді бути переконливим, якісним, затребуваним місцевим культурним середовищем і таким, що транслює необхідні для України наративи.

– Чим для вас є успіх у роботі інституту? Розкажіть про мрію-максимум, поставлену мету.

– Моя мрія та візія Інституту, мій задум завжди був більшим, аніж доступний ресурс для його втілення. Я створював Інститут, який є нічим не гіршим, а то й значно кращим аналогом провідних міжнародних інститутів культури, як-от Польський інститут, Інститут Ґете чи Французький інститут. Проте на заваді завжди були об’єктивні обставини: спершу пандемія, потім повномасштабне вторгнення, але нам все одно вдалося зробити надзвичайно багато. Я бачу, наскільки нашу роботу цінують такі організації, як EUNIC – загальноєвропейська мережа національних інститутів культури країн ЄС, України та Великої Британії. Ми входимо, напевно, у п’ятірку найкращих за рівнем і якістю роботи, стратегічним мисленням, плануванням роботи, інтелектуальним рівнем розмови.

Моя мрія – значно ширша мережа закордонних представництв у ключових європейських країнах та обов’язково у Сполучених Штатах. Щоб ми продовжували розширювати свою діяльність на країни Південної Америки, Африки та Азії, де ми вже успішно робимо проєкти. Там теж потрібно закріплюватися на місцях і мати представництва, які будуть інтегровані у місцевий культурний контекст. Я вірю, що це трапиться і що ми зможемо упевнено сказати, що завдяки, зокрема й Українському інституту, нам удалося відстояти свою державність і незалежність, переконати мільйони іноземців у нашій правоті і вірі в Україну.

Ірина Драбок, Гаага

Фото автора та надані Юлією Малиновською