Нещодавно в Укрінформі відбулася презентація наукового дослідження «Ідентичність і мозок» бельгійського нейробіолога та мистецтвознавця, доктора філософії Яна де Маєра.

Ян де Маєр – знаний європейський інтелектуал і науковець. 2007 року він отримав ступінь магістра наук і мистецтв з відзнакою у Гентському університеті, 2011-го став доктором філософії в галузі нейронаук та мистецтвознавчої експертизи. Серед численних відзнак професора – орден Почесного легіону та орден мистецтв і літератури Французької Республіки. І це далеко не повний перелік його відзнак та регалій. Аби їх усіх перелічити, знадобиться не один аркуш. Ян де Маєр також є випускником Королівської академії наук, літератури та образотворчих мистецтв Бельгії – одного з найпрестижніших вишів цієї країни, а з листопада 2024 року – він є радником міністра культури та стратегічних комунікацій України.

Презентоване дослідження Яна де Маєра (повністю з ним можна ознайомитися за посиланням тут) пояснює, як мозок формує усвідомлення себе, яким чином виникає приналежність до культури та нації, а також як пам’ять, емоції та досвід впливають на ідентичність. Крім цього, Ян де Маєр наводить аргументи, чому фейки, пропаганда і насильство руйнують цей зв’язок.

Після презентації ми поспілкувалися з професором і з’ясувалося, що він презентував своє дослідження саме в Україні не випадково. Детальніше про його захоплення мистецтвом, історією, культурою, нейробіологією та й зрештою Україною, читайте в інтерв’ю.

ВСЕ, ЩО Я БАЧИВ У КУЛЬТУРІ СРСР, БУЛО ПОВ’ЯЗАНЕ З ЄДИНОЮ КУЛЬТУРНОЮ СИСТЕМОЮ

– Уперше ви побували в Україні ще в 1970-х, коли мало хто на Заході вирізняв українську ідентичність на радянському тлі.

– Це трапилося 1975 року. Тоді я щойно закінчив навчання на юридичному факультеті та завершив свою спортивну кар’єру. Тоді я отримав пропозицію від нового журналу Knack. До того ж я тоді співпрацював з багатьма виданнями – писав для Le Monde Diplomatique, Frankfurter Allgemeine Zeitung, De Standaard. Основні теми – мистецтво, виставки. У той час, за Брежнєва, Росія потроху відкривалася, і я зміг отримати стипендію та працювати в Ермітажі. Паралельно я подорожував Радянським Союзом, щоби побачити його на власні очі та написати кілька статей.

– Тоді, у 1970-х, на Заході вже відчувалася різниця між Україною та Росією?

– Це все був Радянський Союз. Ми усвідомлювали, що існують дуже різні республіки. Я знав, що Україна – це Україна, а не зовсім Росія. Але тоді я не бачив великої різниці, бо все, що я бачив у культурі – у балеті, в опері, в театрі – було пов’язане з єдиною культурною системою. Єдине, що я помітив – ще в 1970-х рівень культури, рівень оперного театру тут був вищим, ніж у Мінську, наприклад.

Я помічав різницю у ставленні людей. Як західна людина, відчував, що в Україні мене охочіше вітають. У Москві все було дуже контрольовано. Я не міг ходити, куди заманеться – за мною постійно слідкували двоє з КДБ. Я став експертом із того, як їх «губити». Це перетворилося на гру, і було навіть весело.

Та загалом мене цікавили мистецтво, творчість, але я не міг встановити контакт із тогочасними радянськими художниками – те, що мені вдавалося зробити в Польщі, Чехословаччині… Там я міг співпрацювати з ними – купував їхні роботи, фінансував творчість. Це згодом стало частиною мого шляху в кар’єрі артдилера. В СРСР це було абсолютно неможливо.

– Як так вийшло, що мистецтво привело вас до вивчення ідентичності?

– Це довга історія. 1996 року професор Роберт Сенель, мій науковий керівник, сказав мені: «Тобі слід написати щось про фламандську ідентичність для газети De Standaard, бо фламандці мають ту саму проблему з Бельгією, що й українці з Росією». Він був дуже профламандськи налаштований і мав великий вплив як у політичному, так і в академічному середовищах. Сенель настільки захопився цим проєктом, що щоранку о 9:30 телефонував мені з новими ідеями. Тож я написав велику статтю про фламандську ідентичність для цієї газети.

– Ця стаття була якось пов’язана з нейробіологією?

– Ні, вона була в царині психології, філософії та історії.

КОГНІТИВНУ АКТИВНІСТЬ МОЗКУ ПІД ЧАС МИСЛЕННЯ МОЖНА ВІДСТЕЖИТИ НА ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ МРТ

– А чому ви вирішили звернутися до нейробіології?

– У 2000 році Ерік Кендел, для якого я виконував експертизу малюнків, отримав Нобелівську премію з медицини. Він сказав мені: «Я хочу зрозуміти, як працює мозок, як нейробіолог. Я вивчатиму твій мозок мистецтвознавця». Я не міг (із цією метою) переїхати до Колумбійського університету, але ми почали працювати над концепцією, яка пояснює, як ми сприймаємо побачене в мистецтві за допомогою нейрофізіології, зокрема функціональної МРТ. Так я й занурився в нейробіологію.

Семір Зекі з Університетського коледжу Лондона (UCL) запросив мене до одного з інститутів, де ми досліджували мізки мистецтвознавців. Жан-П’єр Шанжо з Інституту Пастера та Колеж де Франс, Ліонель Наккаш із Національного центру наукових досліджень Франції (CNRS) та госпіталю Пітьє-Сальпетрієр, Франсуа Мішель із Клініки сну Університету Ліона та Марк Де Мей з Гентського університету були членами журі на захисті моєї дисертації на здобуття PhD з нейронаук. До його складу входили й мистецтвознавці: куратор Музею образотворчих мистецтв у Брюсселі Йост ван дер Аувера, Кунраад Йонкгіре та Максиміліан Мартенс з Гентського університету, останній був також науковим керівником моєї роботи. Протягом п’яти років я працював під їхнім началом. Зараз працюю у Лабораторії нейронаук з вивчення мобільності Брюссельського університету (ULB) з колегою Гі Шероном, який консультував мене з нейронаукової частини мого дослідження.

– Чому ви вирішили взятися за міждисциплінарне дослідження і дослідити поєднання ідентичності із нейробіологією?

– Наша особистість, наша ідентичність – це стан свідомості. Сьогодні ми вже можемо визначити, що саме є фізіологією свідомості – які частини мозку беруть у цьому участь.

– Зі шедеврами це зрозуміло – можна показати картину і спостерігати реакцію. Але з ідентичністю як?

– Мозок комунікує через нейромедіатори, електрику і хімію. Усі клітини спеціалізовані на певних функціях, але походять із двох однакових типів стовбурових клітин. Коли вони «подорожують» до потрібного місця, то отримують сигнали про те, що мають робити, коли прибудуть. Когнітивну активність мозку під час мислення та оцінювання мистецтва можна відстежити на функціональній МРТ. Коли ви на щось дивитеся, ваша оцінка виникає як емоційне відчуття, що спалахує миттєво. Бо емоція – це автоматична, інтуїтивна фізіологічна реакція. 99% того, що ми робимо, керується автоматизмами, які сформувалися з нашого досвіду, і лише менше ніж 1% – це свідомі нові рішення, що залежать від свободи волі. Обидва механізми формуються у лобових частках мозку – саме там і знаходиться наша свобода волі: здатність зупинити дію, викликану автоматизмом.

Саме тому ми можемо засуджувати психопатів і нарцисів – бо вони здатні зупинитися. Психопат не нападе на людину в кімнаті – він слідуватиме за нею в темну алею. Це план, а отже – вина. Якщо ж напад був би миттєвий, спонтанний – тоді це хвороба, і таку людину треба ізолювати, а не судити.

ПУТІН НЕ ВІРИТЬ У ВЛАСНУ ПРОПАГАНДУ – ВІН ЗНАЄ, ЩО ЦЕ – МАНІПУЛЯЦІЯ

– Як журналіст, я не можу не спитати про фейки та пропаганду. Адже вони не апелюють до логіки, справжня мета – викликати саме емоцію…

– Так. Але це залежить від вашого критичного досвіду та якості очікувань. Ідентичність – це теж досвід.

– Чи можуть фейки та пропаганда знищити нашу ідентичність?

– Ні. Єдиний, хто може знищити твою ідентичність – це ти сам, якщо дозволиш себе залякати чужими оцінками.

– Росія веде війну не тільки на полі бою, а й в інформаційному просторі. Що ви порадите українському Міністерству культури або тим, хто займається комунікацією?

– Розвивати критичне мислення, обговорювати власну історію, не протиставляти фейковому наративу інший офіційний. Серце українського народу саме вибудує свою історію – вона стане чимось конкретним і емоційно наповненим. І ви матимете науковців, таких як я, чи, наприклад, Сергій Плохій з Гарвардського університету – з критичним поглядом на вашу історію, історичні постаті, мистецтво, музику, літературу. Все це для того, щоби вести відкриту дискусію, яка розвиватиме критичне мислення та самоусвідомлення, що зрештою різко відрізнятиметься від фейкових новин і пропаганди – настільки, що люди просто не зможуть у це повірити. Це як із вином: якщо ви хоч раз скуштували справжнє дороге вино, ви вже не зможете задовольнитися поганим.

– Те, про що ви говорите, – це довгий шлях, на багато років. А нам потрібно на вчора…

– У картинах старих майстрів Північного Відродження і часів бароко в мене значно більше компетенції, щоб розвивати цю тему. Я вивчав історію Північної Європи, щоби зрозуміти, як за умов постійних змін кордонів і підпорядкування різним імперіям усе одно виникало відчуття єдності – прагнень, емоцій і очікувань – та спільного бачення майбутнього. І тепер це очевидно: люди, які воюють за Україну, прагнуть такого майбутнього для своєї країни, що включатиме їхні цінності. Вони прагнуть єдності та відчуття приналежності.

Ми почали розмову з того, як ідентичність України сприймалась у 1970-х, і як вона сприймається тепер на Заході. Скажімо так: до 2014 року мало хто бачив чітку відмінність. Вона була, але це була звичайна еволюція, як у багатьох регіональних центрах. А з 2014 року всі тут, в Україні, почали думати: а які є опорні точки моєї культури? Українці хочуть демократії, закону і свободи слова. Вони не хочуть номенклатурної автократії чи диктатури. Вони не хочуть «надлюдину», яка навіть не є «альфа-самцем», а просто дрібним диктатором.

Люди це розуміють. Вони запитують себе: чого я хочу для свого майбутнього, для своїх дітей, для себе? Що є моїми орієнтирами? Церква в селі, де я народився. Маленький магазинчик, де я купую продукти. Ресторанчик, у якому я колись обідав. Церква, театр, опера, книжки, газети, сусіди, – усе, що дає мені відчуття затишку.

Ідентичність – це відчуття дому. Це відчуття належності – коли ти почуваєшся прийнятим таким, яким ти є. І немає жодної людини, у якої бачення себе на 100% точне. Ми завжди трохи прикрашаємо себе – бо хочемо бути кращими, аніж є.

Є люди при владі, які знають, що вони негідники. Хтось на кшталт Путіна не вірить у власну пропаганду – він знає, що це маніпуляція.

– Не погоджуюся. Думаю, він вважає себе ідеальним.

– Ні, ні. Він вважає, що має місію відновити Російську імперію. Існує чимало досліджень про гіпернарцисичних особистостей, які свідчать, що їхня поведінка є наслідком глибокої невпевненості в собі. Диктатори – не хоробрі й не благородні. Вони не ті, хто піднімається і бореться. Щоразу, коли Путін стикався з серйозним опором, він відступав. Він розумний.

– Він просто знаходив інший спосіб подолати опір…

– За останні 20 років – з 2005 року – він досяг великих успіхів. Гібридна війна триває на всіх рівнях, зокрема й міжнародному – проти західних цінностей і демократії. Завдяки Шредеру, Меркель і Шольцу Німеччина стала повністю залежною від дешевої російської енергії. Не думаю, що це було мудро зі стратегічної точки зору.

– Можливо, тепер ситуація зміниться?

– Так, але це дорого коштувало економіці. Меркель попереджали, і Шредера також, що було небезпечно довіряти економічну долю країни комусь, хто тобі не друг. І тепер постає питання: вони були друзями Німеччини чи Росії?

Уся економічна система Радянського Союзу будувалася на тому, що постачала дешеву енергію, щоби зробити Захід залежним. На Заході не усвідомлювали культурних відмінностей між понад 30 різними регіонально-етнічними культурами в колишньому СРСР, бо такі країни, як Україна, Азербайджан тощо, недостатньо ефективно представляли свої культури як окремі й самобутні.

Я вперше почув, мабуть, років десять тому, що Малевич і Ріпин (Рєпін у російськомовній інтерпретації, – ред.) – українці, і це стало частиною мого дослідження. Тож війна має й позитивні сторони – принаймні, стало очевидним, що є відмінності. І зараз уже чітко зрозуміло, що в України є власна культура – яка в окремі періоди була близька до австро-угорської (XVIII ст.), до культури Речі Посполитої (кінець XVI ст. – XVII ст.), до радянської – у XX столітті, – але при цьому вона завжди мала свою ідіосинкразію, свої особливості, які дозволяють упізнати українське мистецтво як унікальне, її музику – як унікальну українську. Люди, які це створювали, справді прагнули бути іншими.

Тетяна Пасова

Фото: Тарасов Володимир 

Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.

Видання пише, що реставратори знімають зі стелажів близько 100 000 книг та складають їх у ящики, щоб провести дезінфекцію, аби знищити аптечних жуків, які завелися в них. Цих жуків, також відомих як хлібні жуки, часто можна зустріти серед сухих продуктів харчування, проте їх також приваблює клей на основі желатину та крохмалю, що міститься в книгах. Жуки були знайдені в частині бібліотеки, де зберігається близько чверті з 400 000 томів абатства.

«Це сильне зараження комахами, яке було виявлено в декількох частинах бібліотеки, тому вся колекція класифікується як заражена і повинна бути оброблена одночасно», – сказала Жофія Едіт Хайду, головний реставратор проєкту. – Ми ніколи раніше не стикалися з таким ступенем зараження».

Уперше нашестя жуків було виявлено під час планового прибирання бібліотеки. Працівники помітили незвичні шари пилу на полицях, а потім побачили, що в деяких книжкових корінцях прогризені дірки, а всередині книжок прогризені сторінки.

Щоб знищити жуків, ящики з книжками поміщають у високі, герметично закриті пластикові мішки, з яких видаляється весь кисень. Після шести тижнів у середовищі чистого азоту, сподівається абатство, всі жуки будуть знищені. Перед тим, як переставити на нові полиці, кожна книга буде індивідуально оглянута і почищена пилососом. Будь-яка книга, пошкоджена шкідниками, буде відкладена для подальшої реставрації.

Директор бібліотеки Ілона Асвані зазначила, що, хоча найстаріші та найрідкісніші стародруки і книги зберігаються окремо і не були заражені, будь-яке пошкодження колекції є ударом по культурній, історичній та релігійній спадщині. Серед найвидатніших творів бібліотеки – 19 кодексів, у тому числі повна Біблія 13 століття. Тут також зберігається кілька сотень манускриптів, написаних до винайдення друкарського верстата в середині 15-го століття, і десятки тисяч книг 16-го століття.

Абатство, яке сподівається знову відкрити бібліотеку на початку наступного року, вважає, що наслідки зміни клімату відіграли певну роль у поширенні жуків, оскільки середні температури в Угорщині швидко зростають.

Абатство в Паннонгалмі – це розлогий бенедиктинський монастир, який є одним з найстаріших центрів навчання в Угорщині та об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Воно було засноване в 996 році, за чотири роки до створення Угорського королівства. Розташоване на високому пагорбі на північному заході Угорщини, абатство зберігає найстарішу в країні колекцію книг, а також багато ранніх і найважливіших письмових пам’яток.

Як повідомляв Укрінформ, на українсько-польському кордоні прикордонники 7-го прикордонного Карпатського загону виявили 50 книг, які, ймовірно, становлять історичну чи культурну цінність.

Фото: Civertan Grafikai Stúdió

Наприкінці червня в Україні стартував масштабний рух «AntIDote», мета якого за допомогою мистецтва зробити суспільству щеплення проти маніпуляцій та дезінформації, навчити культури діалогу та об’єднати штучно роз’єднані групи українців навколо сучасного українського міфу.

Про ідею створення «антидота» ми поговорили з його ініціатором – культовим українським режисером, драматургом, засновником першого в Україні незалежного театру «Дах», засновником і художнім керівником гуртів «ДахаБраха», Dakh Daughters, «ЦеШо» та проєкту NOVAOPERA, президентом ГО «ГогольFest» Владом Троїцьким.

– Владе, ваша творчість яскраво унаочнює: коли триває війна, музи не мають права мовчати. Ваші постановки та публічні виступи охоплюють дражливі теми, акцентують, що Росія відчинила скриньку Пандори, і з неї по всьому світу розповзлися «монстри», які руйнують мораль і чесноту. Тепер ви взялися за створення великого проєкту – антидота маніпуляціям та дезінформації через культуру і мистецтво. Як викристалізувалася ця ідея?

– Восени минулого року я замислився, як можна протидіяти маніпуляції та дезінформації з боку Росії, що руйнує не тільки наше, а й європейське суспільство. Технологія, яку вони використовують , так звані методологи. Це філософська політтехнологічна течія, заснована в середині ХХ століття, спочатку це були інтелектуальні ігри інтелігенції, як розумним людям керувати суспільством (вони так це називали), а потім почали більше інкорпоруватися у владу. Зараз у Росії діють ті самі методологи. Спершу це звучить дещо конспірологічно, але коли я трохи розібрався з цим як режисер, то зрозумів, як цю технологію використовують. Це початок антидота.

ДЛЯ ПОТУЖНОЇ РЕАКЦІЇ, ЩО ТРИГЕРИТЬ СУСПІЛЬСТВО, ВИКОРИСТОВУЮТЬ «КОРИСНИХ ІДІОТІВ»

– Довелося ретельно розібратися з «отрутою» перед тим, як шукати антидот?

– Як працюють методологи – вони знаходять болючі точки в суспільстві (або додають їх штучно) й починають системно на них тиснути. Зазвичай під чужими прапорами, а не під російськими. Це можуть бути або суто патріотичні речі, або екологія, або соціальна нерівність, мобілізація, корупція, ЛГБТ – абсолютно все. Те саме «мовне питання» – це взагалі достатньо штучна історія, з якою росіяни почали працювати ще з часів Помаранчевої революції – вони його радикалізували, поготів питання мови, безумовно, надзвичайно важливе. Усі ці технології працюють, щоб максимально фрагментувати суспільство: умовно на тих, хто поїхав за кордон – хто залишився; хто військовий – хто боїться ТЦК. Тобто, використовують усе що завгодно, головне, щоб це тригерило суспільство та викликало потужну реакцію.– І неважливо, позитивну чи негативну?

– Абсолютно неважливо. Головне спрогнозувати, що реакція буде бурхливою – тоді суспільством можна керувати. Задля цього активно використовують, так званих «корисних ідіотів». Цей термін вигадав Ленін ще на початку ХХ століття, коли під сентиментом лівих ідей багато інтелігенції піднесено сприйняло радянську владу. У часи, коли був Голодомор і починався ГУЛАГ – купа представників західної інтелігенції приїжджали до Радянського Союзу й говорили, як тут чарівно.

Повертаючись до того, що ми бачимо сьогодні, – навколо кожного тригера формується інформаційна «бульбашка», тому що людина вразливіше сприймає те, що стосується її особисто. І коли ти звертаєш увагу на маніпуляції, починаєш із простого фактчекінга – це навпаки працює на посилення наративу, і людей починає ще більше тригерити.  Водночас із цим є ще одна «біда» – гонитва журналістів за клікбейтом.

– Але ж таке було й раніше?

– Воно було завжди, але сьогодні дуже радикалізувалося. І коли пересічна людина відчуває тотальний тиск поганих новин, зокрема, тиск на свій особистий тригер, вона впадає в розпач, відчуває зневіру, безвихідь. У цьому стані не можна довго перебувати, вона шукає простих рішень. А це  або крайній лівий популізм, або крайній правий. Крайній лівий (або соціальний) – це продовження лівацького сентименту, який залишився від Радянського Союзу. Це історично вплив КДБ (нині ФСБ), тому всі крайні ліві рухи зазвичай розуміють Путіна і Росію. А крайній правий (або націонал-популізм) – це вплив Росії, який почався на початку ХХІ сторіччя, коли у 2000-х роках у Петербурзі почали проводити зібрання маргінальних крайніх правих рухів і неофашистських угруповань. Тоді було незрозуміло, навіщо їм це треба, а тепер, коли крайні праві майже в усіх країнах посідають перші місця за електоральними симпатіями – зрозуміло. На жаль, вибудовується адженда, яка трохи нагадує те, що було перед Другою світовою війною – крайні ліві (тоді комуністи) і крайні праві (нацисти або фашисти). Зараз те саме просто з іншими назвами. Єдине, що тодішні лідери були романтиками, і хоча говорили маячню, але принаймні самі в неї вірили! Це, звісно, не виправдовує Гітлера, Муссоліні чи Сталіна. Але ж нині лідери ні в що не вірять – вони дуже цинічні істоти.

ПОТРІБНО «ЩЕПЛЕННЯ», ЩОБ ЛЮДИНА ОТРИМАЛА ДОСВІД МАНІПУЛЯЦІЇ ЧИ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ В БЕЗПЕЧНОМУ ПРОСТОРІ

– То як пояснювати українському суспільству небезпеку дезінформації і маніпуляції, якщо вже й фактчекінг (перевірка фактів) не спрацьовує?

– От тому в мене й зародилася ідея, якщо не можеш протидіяти напряму, ти можеш зробити «щеплення»: коли людина отримає досвід маніпуляції або дезінформації в безпечному мистецькому просторі: вистави, концерту, виставки, читання книг, перегляду кінострічки. Це потрібно впроваджувати більше через інтертеймент (глобальна індустрія розважального характеру), тобто, це має бути щось легке, тому що серйозне мистецтво – складне, а люди у стресі хочуть розваги, щоб відпочити. Тому це треба упаковувати в необтяжливу, може, навіть трохи смішну історію. Але важливо, щоб у фіналі обов’язково відбулося спростування, викриття. Коли ми скажемо глядачеві: дивися, опинившись у кейсі маніпуляції, ти за годину майже змінив свою думку, будь обережним! Тоді в нього щось може «ввімкнутися», і є надія, що надалі він буде більш критично мислити. 

Наступний важливий момент – світ майже вихолостив поняття «цінності» і «чеснот». Усі знають слова «свобода», «демократія», а що вони означають, більшості дуже складно відповісти. Коли я запитую в людей, що ж це таке – свобода, майже ніколи не отримую більш-менш зрозумілої чіткої відповіді. Всі говорять на кшталт: «свобода – це коли я роблю все, що захочу», або «я говорю все, що захочу». А ви подивіться на протести в Європі чи Америці, коли протестувальники трощать вітрини, палять автівки, чинять вандалізм – це свобода? Але ж таке осягнення поняття свободи дуже неприємне.

Для нас взагалі «свобода» – це екзистенційне поняття: або ти вільний, або ти раб у російському неоколоніальному світі, тобто людина другого сорту, як є на наших тимчасово окупованих територіях.

Тому зараз виникає питання, як ці цінності та чесноти доносити до людей, щоб вони їх засвоювали, бо слово є, а що воно означає, ніхто не пам’ятає.

– Ви маєте відповідь на це питання?

– Насамперед треба налаштувати все так, що первинно має бути людяність – людина в центрі, а не держава. Людина, яка приймає в себе поняття власне українства (воля, свобода, повага до іншого) – це особистий простір кожного, який формує державу і транслює ці цінності у світ. Тоді ти відчуваєш себе частиною великого руху, великого міфу. Як референс можна згадати про євреїв, яких тисячоліттями гнали по всьому світу, вбивали, репресували, проте відсоток успішних людей серед них у світі в середньому вищий, ніж у будь-яких інших націй. Ізраїльська спільнота досить згуртована скрізь по світу, і кожен її представник говорить: «я – єврей». При цьому він може не говорити на ідиші чи івриті, може бути нерелігійним, але він відчуває свою належність до свого народу. І це дає йому змогу бути стійким та успішним.

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ ЗОВСІМ НЕ УСВІДОМЛЮЄ, ЩО ТАКЕ ДІАЛОГ. А ЦЕ – КОЛИ ТИ В ЛЮДИНІ БАЧИШ ЛЮДИНУ, А НЕ ФУНКЦІЮ

– Українці ментально дещо інакші…

– Треба вчитися. Якщо перед нами є такий великий екзистенційний виклик – або ми зможемо об’єднатися, або ви відразу вмикаєте внутрішнього цензора, мовляв, ні, бо «де два українці – там три гетьмани». Я не ідеалізую євреїв, вони також бувають різні. Але в них є тисячолітня традиція: найповажніша людина в суспільстві – це ребе. Не тільки релігійно, а як третейський суддя, вчитель, до якого може звернутися за порадою кожен. Але, ребе ніколи не відповідає прямо, він розповідає притчу. А це – відкритий фінал. Тому людина має сконцентруватися, поставити важливе для себе питання, почути, що мав на увазі рабин, але розуміти, що відповідальність за рішення лежить на ній. Це спроможність домовлятися, це і є культура діалогу.

– От цьому можна повчитися.

– Це складна річ, тому що більшість людей зовсім не усвідомлює, що таке діалог. Діалог – це коли ти в людині бачиш людину, а не функцію. А ми зазвичай спілкуємося саме з функціями: дружина, чоловік, батьки, діти, колеги, касир у супермаркеті – це все функції, а для того, щоб побачити людину, треба докласти певних зусиль. На Заході, в європейських школах принаймні, навчають, що людина може мати іншу думку, але це теж не дає поняття діалогу, це – етикет. Тобто, якщо  людина має іншу думку, ти маєш сказати: «я розумію, але стою на своєму».

– Виходить, що це два монологи?

– Два монологи: про щось поговорили – і все. А діалог, це коли ви чуєте один одного, створюєте щось додаткове між вами, якийсь новий зміст. Це не така складна річ, просто трохи додати в наш побут усвідомлення цього, і це можна робити і через освіту, і через культуру. До того ж культура не повинна бути менторською, коли тобі говорять: «ти маєш робити так і так», – ти одразу підпадаєш під інфантильну історію, ніби відповідальність на вчителеві. Ні, дорогенький, я тобі говорю: «ти маєш чути світ, ставитися з повагою до людий навколо себе, бути людяним». До речі, я помітив, що останні пів року в Україні стало менше хейтерства.

– А мені так не здалося. У нас вже навіть назва цього прикрого явища з’явилася: «шакалячий експрес»…

– Звісно, є певна категорія людей, яка відчуває, як «круто» кидати лайно на вентилятор, але свідома більшість уже втомилася від цього та починає достатньо іронічно до цього ставитися. І, на мою думку, це відбуваються оздоровчі процеси, а війна, як каталізатор, оскільки це інстинктивне розуміння, якщо ти педалюватимеш хейтерство – ти не допомагаєш, а руйнуєш

В ПОНЯТТЯ «Я – УКРАЇНЕЦЬ» НЕОБХІДНО ВКЛАДАТИ МІФ ПРО СУЧАСНУ УКРАЇНУ І ЄДНАТИСЯ НАВКОЛО НАШОЇ МІСІЇ

– Ми нині здебільшого говоримо про антидот для дорослих, але ж у тенета маніпуляцій і дезінформації в соцмережах потрапляють і діти. Чи передбачається антидот для них?

– Це дуже важливий напрям – робота з дітьми та підлітками, щоб вони відчували свою належність до українства. Але в жодному разі не можна цього робити, як росіяни, які знімають безліч пропагандистських фільмів, просто завалюють ними телебачення – а це майже не спрацьовує. Нам треба створювати привабливі програми, щоб молодь відчула гордість, розуміла чому, коли говорять «я – українець» – це круто. Бо я – частина героїчного народу. І цього можна досягти через масу міфотворних речей – знову ж таки кіно, концерти, вистави, книжки. Тут важливо залучення Міністерства освіти України, щоб це транслювали через освітню програму, через школу, університети.

У поняття «я – українець» необхідно вкладати міф про сучасну Україну, щоб єднатися навколо нього, навколо нашої місії.

– Але ж спочатку його потрібно навколо чогось створити?

– Міф – це достатньо технологічна річ. На кейсі нашого ворога ми бачимо, як росіяни створили міф про «побєду» в Другій світовій, привласнивши перемогу собі. А далі вони цей міф трансформували: «ніколи більше» – «можемо повторити», тобто, таке собі «побєдобєсіє». Це технологічне відпрацювання міфу.

Але в нас країна, де, на щастя, не може бути царя, і це наша сила й наша слабкість водночас, тому що завжди є недовіра до влади. Так було в усі часи, починаючи від Мазепи, Скоропадського, і цим орудувували наші вороги. Зараз момент це відпрацювати, але стовідсотково не можна використовувати, що ми жертва. Жертва взагалі нікому не цікава.

– На жаль, у перший рік Великої війни Україні довелося спізнати цю роль.

– Певний час роль жертви справді спрацьовувала, а потім, як із жебраком на паперті – ти можеш кілька разів дати йому кілька гривень, а потім обережно обходитимеш стороною. Проте зараз ставлення до нас, як до жертви, трансформується, тому що в певної свідомої частини західного суспільства вже є відчуття, що Україна – це останній оплот свободи й демократії, де є цінності. Ми їх відроджуємо, додаємо змісту. Зрозуміло, що несвідомою частиною можна маніпулювати та казати, що українці «понаїхали» або «навіщо давати їм гроші, все одно вони програють». Такі люди неспроможні думати на крок уперед, адже якщо, не дай Боже, окупують усю Україну, по-перше, буде шалена хвиля біженців, а по-друге – тотальна мобілізація в російську армію тих, хто зостався. А такій армії буде потрібно «продовження банкету» – країни Балтії, Польща, а «п’ятих колон» там предостатньо. Прикро, але «Четвертий рейх» існує.

Свідома частина Заходу розуміє небезпеку руйнування їхніх суспільств, якщо дати волю власним «чортам» (крайнім неонацистам або неокомуністам), і водночас розуміє небезпеку, що надходить від Росії. На жаль, європейці дуже повільні, але вони розуміють, що ми їм даємо час, тому що в конвенційній війні майже жодна країна Європи не спроможна виграти. Єдиний захист для них – це Україна, ЗСУ зі своїми новітніми технологіями, креативністю. Тобто, ми набуваємо функцій героя.

«СЛАВА УКРАЇНІ! – ГЕРОЯМ СЛАВА!» – ЦЕ ВЖЕ РИТУАЛ, ЯКИЙ ВИБУДОВУЄ В НАС ЧАСТИНУ МІФУ

– І в такий спосіб творимо сучасний український міф про героя, який захищає Західний світ?

– Саме так. Але міф у демократичному суспільстві неможливо призначити. Він в українському суспільстві латентно вже є, ніби починаються перейми – тепер треба прийняти пологи, взяти дитину, обмити і сказати: от це наше чарівне дитятко, ми являємо його світові. Можна сподіватися на органіку, але ліпше зробити це свідомо, з долученням розуму. І вкрай важливо почути, що на нього є запит усередині суспільства. Міфи переважно транслюються через культуру, тому має бути рух із двох боків:  м’яка пропозиція від держави і більш свідоме та відповідальне створення продукту з боку митців. Але на ці теми ми комунікуватимемо більше не з культурною спільнотою, а із свідомим бізнесом та громадськими діячами, щоб запит на це з’явився саме в опініон-лідерів, а митці завжди там, де відчувається запит, їм не можна чогось нав’язувати.

Уже в нас з’явилися дуже вважливі ритуали. Наприклад, хвилина мовчання – данина поваги загиблим у війні. Або привітання: «Слава Україні! – Героям Слава!» – ще навіть десять років тому це звучало досить незвично, а зараз вже норма. Тобто, це ритуал, який вибудовує в нас частини міфу.

В АВТОРИТАРНИХ СУСПІЛЬСТВАХ – УНІСОН, В УКРАЇНІ – ПОЛІФОНІЯ, І ЩОБ ЗВУЧАВ АКОРД, ТРЕБА КАМЕРТОН – ЦІННОСТІ

– Старт руху відбувся нещодавно на конференції «AntIDote. Єднання». Які найближчі подальші кроки цього починання?

– Ми провели конференцію 24–26 червня у Львові за сприяння Благодійного фонду Козицького. З одного боку, це була трохи авантюра, тому що це приватна ініціатива, але ми запросили представників Міністерства культури та стратегічних комунікацій, Міністерства національної єдності, Міністерства зовнішніх справ України: і вони взяли участь у заході. Я взагалі вважаю, що це має бути консорціум за участю ще кількох міністерств: освіти, регіонального розвитку, молоді та спорту, а також громадського суспільства, яке об’єднує громади як всередині країни, так і за кордоном.

Активну участь у проєкті беруть «Культурні сили України» (об’єднання діячів культури для підтримки та розвитку прифронтових громад). У нас спільні завдання з державою, однак, частину з них держінституції просто не можуть виконати, адже ж не може міністерство давати брифи чи допомагати формулювати якісь думки. Або, якщо треба комунікація щодо «хороших руських», щоб аргументовано пояснити, треба «кенселити» російську культуру, чи ні? Необхідно випрацювати аргументацію та риторику. Вочевидь, треба мати певні «методички», щоб, коли ти говориш стовідсоткове «ні» Чайковському, ти міг би це обґрунтувати не з позиції ображеної дитини. Або, коли тебе саджають за один стіл із «хорошим руським», і, не маючи достатньої компетенції, ти можеш програти і потрапити в позицію жертви. Якщо відмовишся – цей майданчик залишиться за «хорошим руським», а ми не маємо такого права, бо скрізь має звучати голос України.

Зараз ми створюємо неформальну асоціацію AntIDote спільнот за кордоном. Починаємо співпрацю з Конгресом світових українців. Хлопці з «Культурних сил» обіцяли зробити діджитал-платформу, щоб люди мали інформацію, вибудували зв’язок між спільнотами за кордоном та всередині країни, розуміли, де є культурний контент, який можна залучити, де – можливість колабораційних проєктів. А далі вибудуються практики, як провадити за кордоном адвокацію України. Щоб це були не тільки протести у дві важливі дати: 24 серпня і 24 лютого, а велася системна, неівентна адвокація.

– За допомогою якого ресурсу це здійснюватиметься?

– У нас за кордоном за різними оцінками від 25 до 30 млн. людей, які асоціюють себе з Україною. Це потужний ресурс, майже пів країни за чисельністю. На жаль, поки ще в держави немає стратегії, що з цим робити, як об’єднувати українців, тим паче тригер між тими, хто за кордоном і хто в Україні, достатньо потужний. Треба думати не на місяць вперед, а закладати фундамент на майбутнє. Така наша амбітна мета. А далі – найважливіше: самоорганізація і свідомість. В авторитарних суспільствах зазвичай люди – це унісон, Україні притаманна поліфонія, багатоголосся. Це потужна річ, але, щоб зазвучав акорд, треба настроїти, і камертоном є якраз цінності.

І ще одна крута теза, яку висловив на конференції Павло Гудімов: «Україна – це країна останніх романтиків, перших воїнів і територія натхнення». А я від себе скажу так: наша поліфонія – це гімн життю, і коли ти відчуваєш себе романтиком (бо віриш у життя), воїном (тому що захищаєш) і маєш натхнення, то навіть у надзвичайно складних обставинах знаходиш несподівані рішення, які дуже дивують світ.

Любов Базів. Київ

Фото Олександр Клименко