Під час опалювального сезону після атак РФ вдалося відновити 85% доступної потужності ТЕС та 66% доступної потужності ГЕС та ГАЕС.

Як передає Укрінформ, про це перший віцепрем’єр-міністр — міністр енергетики України Денис Шмигаль повідомив у Телеграмі.

За його словами, “під час опалювального сезону ворог пошкодив більше 9 ГВт генераційних потужностей ТЕС, ТЕЦ та ГЕС. Українські енергетики відновили понад 4 ГВт потужності. Відновили після російських атак 85% доступної потужності ТЕС та 66% доступної потужності ГЕС та ГАЕС”.

Як зазначив Шмигаль відремонтоване трансформаторне обладнання системи передачі, загальна потужність якого становить близько 30% всієї трансформаторної потужності енергосистеми Латвії.

Читайте також: Болгарія надасть обладнання для ремонту українських енергостанцій – Шмигаль

У 2025 році були виконані планові ремонти сумарною потужністю 11,8 ГВт, що дозволило успішно пройти цей опалювальний сезон.

“Продовжуємо розвивати розподілену генерацію. Загальний приріст встановленої потужності за 2025 рік склав 642,77 МВт. Встановили нових установок для зберігання енергії на 508 МВт. Це у 254 рази більше, ніж в опалювальному сезоні 2024-2025 років”, – додав перший віцепрем’єр.

Як повідомляв Укрінформ, Міністерство енергетики провело підсумкове засідання зимового Штабу з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації в енергетиці та змінило формат координації, щоб ефективно підготуватися до наступного опалювального сезону.

Про це Прем’єр-міністерка Юлія Свириденко повідомила у Фейсбуці, передає Укрінформ.

Ідеться про енергетиків, комунальників, газовиків та залізничників. Підприємства перекажуть кошти безпосередньо на банківські рахунки працівників, залучених до аварійно-відновлювальних робіт.

Свириденко зазначила, що на лютневі доплати уряд уже виділив 281,3 млн гривень.

«Такі ж виплати передбачені і за березень», – наголосила вона.

Глава уряду подякувала всім, хто після російських ударів оперативно повертає до роботи пошкоджену інфраструктуру, забезпечує життєстійкість окремих громад та всієї країни.

«Взимку ці роботи відбувалися в особливо важких умовах, і вони тривають і надалі після щоденних ворожих атак», – зауважила прем’єрка.

Як повідомляв Укрінформ, наприкінці лютого працівникам критичної інфраструктури, які ліквідовують наслідки російських атак, почали виплачувати по 20 тисяч гривень у межах державної підтримки.

Фото ілюстративне

Повномасштабна війна змусила Україну переглянути базові підходи до економічної політики.

Якщо раніше ми могли дозволити собі дискусії про «сервісну економіку» чи переорієнтацію на ІТ, то сьогодні очевидно – без сильної промисловості не буде ані стійкої економіки, ані достатнього рівня безпеки.

Таким чином питання реіндустріалізації з можливої  стратегії розвитку перетворюється на необхідність.  

Йдеться не про стан нашої економіки сьогодні – в умовах війни вона вирішує базові задачі виживання. Але саме сьогодні ми маємо сформувати бачення того, якою буде наша економіка по завершенню війни. І ключове питання тут – чи зможе вона забезпечити стійке зростання?

По суті, саме реіндустріалізація може стати двигуном майбутнього економічного зростання України. 

У такому випадку відновлення промислових потужностей і створення нових виробництв – це і є реальний зміст відбудови.

Промисловість створює робочі місця не лише на заводах, а й у суміжних галузях, забезпечує високу додану вартість, є містоутворюючим сектором економіки та виступає замовником для енергетики, транспорту і зв’язку.

Промисловість як база економічного зростання

Промисловість має мультиплікативний ефект, який не здатен забезпечити жоден інший сектор. За різними оцінками, одне робоче місце у промисловості створює від трьох до п’яти робочих місць у суміжних галузях – логістиці, енергетиці, сервісах. Саме промисловість формує значну частину експортної виручки, забезпечує стабільні податкові надходження і створює попит на інфраструктуру.

Досвід війни додає ще один важливий фактор  – автономність. Країна, яка не має власного виробництва, критично залежить від імпорту, а така залежність у воєнний час стає прямою вразливістю. На жаль, в цьому ми пересвідчилися на власному досвіді. 

Це особливо добре видно на прикладі прифронтових індустріальних центрів, зокрема, Харкова. Навіть під обстрілами зберігається частина промисловості – і саме вона тримає  економічне життя. Працюють підприємства – працює транспорт, енергетика, малий бізнес. Є робота – залишаються люди.

ОПК як точка запуску реіндустріалізації

Сьогодні драйвером індустріального відновлення об’єктивно стає оборонно-промисловий комплекс. Саме тут концентруються інвестиції, інновації та швидкі цикли впровадження рішень.

ОПК вже формує нову індустріальну основу економіки і потенційно може стати точкою зростання для цілої низки суміжних галузей. Водночас цей ефект поки що залишається обмеженим самим сектором.

Завдання держави – масштабувати цей імпульс на цивільну промисловість, зокрема, на машинобудування, виробництво енергетичного обладнання, транспорт, матеріалознавство та електроніку. Без цього після війни Україна ризикує отримати фрагментовану економіку, де один сильний сектор існує окремо від решти.

Головний розрив: освіта, наука і виробництво

Одна з ключових проблем української економіки – розрив між освітою, наукою і промисловістю.

Сьогодні бізнес не може знайти потрібних фахівців, університети часто випускають кадри без прив’язки до реальних потреб економіки, а значна частина наукових розробок так і не доходить до стадії серійного виробництва.

Це не лише системна дисфункція – це прямі втрати для економіки, які вимірюються мільярдами недоотриманого ВВП. І без подолання цього розриву жодна реіндустріалізація не відбудеться.

Водночас в Україні є міста, які вже мають для цього необхідну базу. Зокрема, Харків історично був і залишається одним із ключових науково-освітніх центрів країни, здатним забезпечувати підготовку інженерних, технічних і наукових кадрів у масштабах, необхідних для реіндустріалізації країни.

Саме такі центри можуть стати основою для відновлення повноцінного зв’язку між освітою, наукою і виробництвом.

Деіндустріалізація завжди йде в парі з втратою людського капіталу.

На сьогодні частка промисловості у структурі формування науково-дослідних та конструкторських робіт становить: майже 90% – у Німеччині та Південній Кореї; 87% – у Китаї та Японії; 67% – у США; майже 70% – у Мексиці. 

А питома вага промислового сектору Німеччини, США та Японії у загальній кількості патентів становить більше 70%. 

Таким чином промисловість формує попит на наукові дослідження та інновації. У випадку відсутності промисловості, країна приречена втрачати свій людський капітал у вигляді відтоку кадрів та експорту інновацій, а не готових товарів.

Від ідеї до виробництва: роль технологічних кластерів

Одним із ключових інструментів післявоєнного економічного відновлення може стати розвиток технологічних кластерів і технопарків нового типу.

Йдеться не про класичні індустріальні парки чи пільгові зони, а про інтегровану модель, у якій підприємства формують запит на компетенції, освітні установи адаптують під нього програми, а наукові центри працюють над конкретними виробничими задачами.

Фактично це створення керованої екосистеми, де скорочується шлях від ідеї до виробництва.

Конференція з розвитку та інвестицій при ООН (ЮНКТАД) визначила наступні тренди промислового розвитку в світі. Промислова політика в 101 країні світу, на які припадає понад 90% глобального ВВП, є наріжним каменем залучення інвестицій. Більшість інвестиційних стратегій країн світу направлені на розвиток обробної промисловості, промислового сервісу та промисловоїінфраструктури.

ЮНКТАД виділяє три основні види промислових політик:

1. Нарощування промислового потенціалу  – «промислових м’язів»

2. Надолуження відставання розвиткових країн від промислового розвитку розвинених економік світу. 

3. Промислові політики, направлені на розвиток нових товарів у межах сучасної індустріальної парадигми.

У 2017 році на рівні ЄС було затверджено нову промислову політику – «Інвестиції у розумну, інноваційну та стійку промисловість». В ній  визначено акценти на екологічність, циркуляційність та інноваційність промисловості. 

Що має зробити держава

Ключове питання зараз – не в тому, чи потрібна Україні реіндустріалізація, а в тому, як підготувати її запуск одразу після завершення активної фази війни.

Йдеться про створення зрозумілих і довгострокових умов для інвесторів: податкові стимули для нових виробництв, спрощення імпорту обладнання, можливість прискореної амортизації. Не менш важливим є страхування воєнних ризиків, державні гарантії для кредитування та окремі інструменти підтримки для прифронтових регіонів.

Паралельно необхідно забезпечити доступ до фінансування через пільгові кредитні програми та розвиток спеціалізованих фінансових інструментів для промисловості.

Окрему роль відіграють громади. Саме на місцевому рівні найкраще видно, які проєкти можуть стати точками зростання, де є кадровий потенціал і як працювати з інвесторами. Тому громади мають отримати більше інструментів для запуску економічного розвитку.

Ризик, який не можна ігнорувати

Якщо не запустити реіндустріалізацію зараз, після війни Україна може зіткнутися з відтоком робочої сили за кордон і остаточним закріпленням сировинної моделі економіки.

За такого сценарію відбудова, звичайно, відбудеться, але без українського економічного прориву.

Важливо розуміти, що реіндустріалізація – це не повернення до минулого. Це створення сучасної економіки, у якій виробництво, технології, освіта і наука працюють як єдина система.

І головне – це про реальну незалежність та здатність країни самостійно забезпечувати своє майбутнє

Ігор Терехов, міський голова Харкова, очільник Асоціації прифронтових міст та громад

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства