Як передає Укрінформ, про це в інтерв’ю РБК-Україна заявив заступник начальника штабу командування Ракетних військ і артилерії (РВІА) командування Сухопутних військ ЗСУ полковник Андрій Журавльов.

“Війна змусила Україну у прискореному темпі розвивати і своє власне оборонне виробництво. Серед перспективного озброєння, яке має з’явитись у РВІА – це 155-мм причіпна гармата “Марта” з довжиною ствола 39 калібрів та причіпна гармата калібру 105 мм. Наразі вони проходять випробування”, – зазначив Журавльов.

За його словами, на сьогодні також в Україні досить активно йде розвиток ракетного озброєння. Так, тривають удосконалення ОТРК “Сапсан”, РСЗВ “Вільха”, комплексу “Нептун” із так званою довгою ракетою, який зараз проходить всі етапи випробувань.

Він додав, що на етапі розробки ще один цікавий проєкт – багатофункціональний ракетний комплекс. Ідея такого комплексу в тому, щоб мати єдину, універсальну платформу для запуску різних засобів ураження – реактивних снарядів на кшталт GMLRS для HIMARS та ракет різного призначення.

Серед інших перспективних розробок – український аналог радіолокаційної станції AN/TPQ-36, який лазером наводитиме високоточний боєприпас на ціль, та БПЛА із системою синтезованої апертури, що має вести розвідку в туман, у хмарність, дощ. Ще проводяться тестування високоточного боєприпасу “Барвінок-К”.

Водночас відбувається вдосконалення інформаційно-комунікаційної системи Ракетних військ і артилерії “Кропива-Д”.

За словами Журавльова, зараз її налаштовують у такий спосіб, щоб дані, зібрані за допомогою засобів розвідки про ворожу ціль, оброблялись і отримані координати передавались відразу до гармати за лічені хвилини. Це має пришвидшити час реагування на відкриття вогню.

“Наприклад, розвідувальний БПЛА передає дані про ціль, яку він зафіксував, на сервер, це має зайняти секунду. На сервері ці дані обробились і вже передались на гармату. Відтак гармата буквально за дві хвилини навелася і готова до ведення вогню”, – зазначив Журавльов.

Він підкреслив, що у такому разі час бойового управління “виявив – уразив” скорочується практично до двох хвилин.

Як повідомлялося, днями Україна і Португалія підписали заяву про спільне виробництво морських дронів.

Фото ілюстративне: Офіс президента

Олександр Шемет був командиром екіпажу. Саме він здійснив останній авіапрорив на “Азовсталь” за що отримав звання Героя України, про це “Суспільному” розповів брат загиблого Юрій Шемет.

“Ввечері 17 грудня надійшов наказ вилетіти на перехоплення “Шахедів”. Борт піднявся, тримав зв’язок із пунктом управління. Згодом на пункті управління вертоліт на радарі не фіксувався. Це говорить про те, що він уже впав. Підтвердження загибелі є. На місці падіння знайдено чотири трупи. Всі члени екіпажу загинули. Це вже факт”, — сказав Юрій Шемет.

Про загибель екіпажу повідомила пресслужба 12-ї окремої бригади армійської авіації ім. генерал-хорунжого Віктора Павленка 18 грудня. Як розповів Юрій Шемет, авіакатастрофа сталась на Черкащині. Офіційного висновку щодо загибелі військових поки що немає.

За словами Юрія Шемета, попереднє розслідування встановило, що вертоліт зіштовхнувся із російським дроном “Шахед”.

“Тут ще такі обставини, що цей “Шахед” не був видимий на пункті управління. Мабуть, він летів дуже низько. Ті люди, які проводили розслідування, кажуть, що такого вони раніше не бачили. Вертоліт так сильно пошкоджено, що його, можна сказати, повністю розірвало на шматки. Тіла дуже обгоріли. Який саме “Шахед” влучив у вертоліт, також поки що мені не відомо”, — розповів Юрій Шемет.

Нині триває ідентифікація тіл загиблих. Та розшифровка “чорного ящика”. Брат Героя України розповів, що спілкувався із племінником, сином Олександра, який також є військовим, той запевнив, що причиною аварії не могла стати несправність вертольота чи “якась помилка пілота”.

Герой України Олександр Шемет – що відомо

Військовослужбовець Олександр Шемет більшу частину життя проживав у Львівській області, куди був направлений на службу після закінчення військового вишу. Із 2015 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. На початку повномасштабного вторгнення обороняв Київ. Має відзнаки “Козацький хрест” I та II ступенів, був нагороджений орденами Данила Галицького та Богдана Хмельницького III ступеня. Звання Героя України з врученням ордена “Золота зірка” Олександр Шемет отримав після останнього авіапрориву на “Азовсталь” у Маріуполі. Бойове завдання виконував 5 квітня 2022 року.

“Він виконав політ в окупований Маріуполь, доставляв туди боєприпаси, медикаменти, а назад забирав поранених. Коли вони летіли назад, то потрапили під сильний обстріл, але він зумів зберегти машину, екіпаж і успішно повернутися назад”, — розповів брат загиблого Героя України.

13 грудня Олександрові виповнилося 55 років. Тоді брати спілкувалися востаннє. Крім брата, в Олександра залишилися мати, дружина, а також донька та син.

“Син пішов батьківськими стопами. Також військовий”, — додав Юрій Шемет.

Нагадаємо, Фокус писав про аварію гвинтокрила в який загинув Олександр Шемет та ще троє членів екіпажу.

13 березня 2024 року Фокус писав про загибель двох пілотів 12 окремої бригади армійської авіації. Командування повідомило про втрату: бійці загинув близько 22 год 12 березня. Того ж дня Міноборони РФ заявило про удар по місцю дислокації вертольотів ЗСУ: атакували боєприпасом з касетною бойовою частиною.

Для Олександра війна з Росією почалася ще у 2015 році. Він з родиною жив у Миколаєві. Тому коли чоловік вирішив піти до ЗСУ, обрав новостворену 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Олександр перебував у складі свого підрозділу на околицях Маріуполя. 

Донька Анастасія згадує, що вони з батьком не могли спілкуватися часто, але вона запам’ятала розмову 2 березня 2022 року, бо то був день її народження: “Батько привітав, а потім зв’язок з ним зник. Згодом я дізналася, що він із побратимами на «Азовсталі»”, – розповіла дівчина. 

За її словами, після потрапляння у полон Олександра певний час утримували в сумнозвісній Оленівці, згодом перевезли до Таганрога, а ще через певний час помістили в Курське СІЗО №1. Але коли ЗСУ почали Курську операцію, полонених вивезли до Мордовії. 

У російському полоні чоловік пробув 2 роки і 10 місяців. Увесь час Анастасія боролася за повернення тата. Зрештою, в березні 2025 року Олександра обміняли і він повернувся в Україну.  

Це був один із найщасливіших днів у житті Анастасії — вона була серед тих, хто зустрічав своїх рідних, коли вони ступили на українську землю. Але радість була нетривалою, адже батько – змучений, хворий – остерігався навіть обійняти доньку, побоюючись передати їй страшні хвороби, якими заразився в колонії.  

Згодом чоловік зізнався, що пережив жахливі катування. Його били струмом, змушували стояти по 16 годин, тримали у так званій гумовій камері.  

Особливо росіян дратувала українська мова. Олександр згадував, що якось у розмові вжив слово «жменька», за що його сильно побили. 

Його та інших українських військовополонених змушували вчити на пам’ять російський гімн та пісні, а потім декламувати їх вголос. Якщо збивався – змушували присідати чи відтискатися від підлоги і били.  

Після полону Олександр практично залишився без грошей. За словами Анастасії, за пів року до повномасштабного вторгнення Росії батько одружився, але вже за місяць шлюб розпався та офіційно вони не розлучилися. Тому дружина забрала собі всі виплати. 

Після повернення у чоловіка діагностували численні захворювання. 

“Почалася інша боротьба – за життя, за здоров’я, за кожен день без болю. Тато повернувся тяжкохворим. Ми вже багато зробили: лікування, діагностика, підтримка психіки та тіла. Але попереду ще більше – реабілітація, відновлення, постійні обстеження”, – писала Анастасія. А згодом опублікувала світлини з батьком і написала: “До полону в нас було дуже мало фото. Життя не здавалося крихким, але зараз я фіксую кожну хвилину, кожен погляд, кожну посмішку. Бо тепер я знаю справжню ціну пам’яті”.

Але вже 16 листопада 2025 року, у День памʼяті загиблих українських морських піхотинців, Олександра не стало.  

“Зранку я приїхала до тата і знайшла його вже холодним. Я просила його прокинутись, намагалась запустити серце, хоча б на хвилину ще, хоча б на одну секунду. Я обіймала його до приїзду поліції і гладила його сині руки. Наступного дня дізналася причину: кардіопатія, серцева недостатність. Йому було всього 46”, – написала дівчина. 

Анастасія також зазначила, що після російського полону здоров’я батька стрімко погіршилось. Там його сильно били по голові, через це відбулися зміни в мозку, особливо у скроневих та лобних долях. Його мучили сильні мігрені, тривога, нічні жахи, галюцинації. Купа хвороб, які потребували лікування протягом всього життя. Тож серце не витримало… 

“Я мріяла, що ми знову будемо разом відзначати свята, особливо його день народження. Ми будували плани. Я так хотіла показати йому Латвію. Хотіла, щоб він побачив, яким може бути світле, наповнене життя, з новими сенсами, підтримкою й допомогою. Хотіла дати йому трохи того тепла, якого він був позбавлений у полоні. Але він так і не дочекався вільних свят”, – зазначила дівчина.

Попрощалися з Олександром Савовим 20 листопада 2025 року в Миколаєві.

Вічна пам’ять та шана Герою! 

Фото: Фейсбук-сторінка Олександр Савов, Фейсбук-сторінка Anastasiia Savova, Nikcenter