Незабаром глядачам представлять повнометражний документальний  фільм «12. Земля Героїв» – реальні історії захисників із найчисельнішого виду Збройних Сил України –  Сухопутних військ. Ідея створити таку кінорозповідь у Галини Храпко – кінопродюсерки, засновниці й директорки кінокомпанії, викладачки кафедри продюсування КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого – зародилася в перший рік повномасштабної російсько-української війни.

Хто ті достойники, чий приклад має надихати інших на відважні вчинки, і як за кілька років трансформувався початковий задум? Чому для знімальної команди було важливо створювати фільм про тих, хто продовжує бути у строю? Як переживали загибель нещодавно у грудні одного з героїв фільму –  кавалера «Золотої Зірки» легендарного підполковника Олександра Шемета, який зумів на Мі-24 у квітні 2022 року долетіти під інтенсивним ворожим вогнем до заблокованих рашистами захисників «Азовсталі», доставив медикаменти та їжу й вивіз поранених з комбінату?

На ці та інші запитання Укрінформу відповідає Галина Храпко в контексті того, чи можливо, якими силами створити 1000 годин якісного українського контенту, як це нині декларують державні управлінці.

Співрозмовниця каже, що кожна історія фільму «12. Земля Героїв» могла б стати окремою повнометражною стрічкою. Уже готуються дві наступні кінороботи – про українських захисників, удостоєних найвищої державної нагороди, які боронять море та небо. Однак такий поділ є умовним, адже той самий Олександр Шемет був пілотом Сухопутних військ.

ГЕРОЇ УКРАЇНИ ІЗ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК  – У НОВОМУ ДОКУМЕНТАЛЬНОМУ ФІЛЬМІ

– Пані Галино,  як народжувалася ідея створення документального проєкту про захисників – Героїв України?

– Україна у війні із 2014 року, тому ідея виникла ще в перші місяці повномасштабного вторгнення Росії. Реальність така, що дуже багато захисників – і нагороджених, і ненагороджених – віддали своє життя за кожного з нас. Усі вони  – герої і заслуговують бути на екранах.

Проте, коли запитували в молоді у школі чи університеті, кого із захисників чи захисниць знають, – небагато прізвищ називали у відповідь. Тому ми вирішили допомогти запам’ятати імена тих, хто боронить Україну.  Герої України – це люди, чиї імена ми маємо знати.

Разом із командою ми тривалий час продумували,  як у період тяжіння дітей і молоді до коротких форматів побудувати кінорозповідь про героїв, щоб ці кадри стали не поодинокими спалахами, а системним контентом в інформаційному просторі.  Тож ідея остаточно викристалізувалася на початку 2023-го.

Далі був тривалий час пошуку фінансування для реалізації цього масштабного проєкту. І тільки у 2025 році на мистецькому конкурсі Мінкульту наш перший фільм великого циклу – про 12 захисників землі – здобув перемогу й отримав державну підтримку.

– Як вдалося знімальній групі контактувати з чинними військовими?

– Завдяки підключенню до проєкту як співпродюсера Тараса Ткаченка – режисера таких фільмів, як «Гніздо горлиці» та «Залишенець. Чорний ворон», який нині очолює Перший Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ. І завдяки тісній співпраці із Сухопутними військами нам вдалося відзняти ці перші 12 унікальних історій. Власне, процес зйомок і подальші роботи над фільмом тривали трохи менше трьох місяців. Це рекордні терміни для такого обсягу роботи.

– Чи одразу визначилися з назвою і форматом?

– Проєкт спочатку мав робочу назву «100 героїв України».

Ми планували створювати короткі документальні історії тривалістю до п’яти хвилин – у міжнародній практиці такі формати називають «капсулами». Ідея полягала у створенні 100 таких історій, відтак – десять документальних повнометражних фільмів. А вже на основі капсульних та розгорнутих документальних створювати ігрові повнометражні фільми. Як мінімум один такий бойовик-екш було заплановано до річниці незалежності України у 2026 році.

Але зрозуміло, що ми втратили багато часу на пошук фінансування, тому в ці строки вже нереально вкластися. У концепті було закладено також  появу коміксів, книг, театральних постановок, радіоп’єс тощо. Для ефективного утвердження ідентичності та патріотичного виховання потрібен  комплексний підхід. У ньому немає дрібниць – навіть те, щоб на зошитах і щоденниках школярів були зображені реальні герої, має значення.

УНІКАЛЬНІ ІСТОРІЇ: НАЙБІЛЬШЕ ЧИСЛО ЗНИЩЕНОЇ ВОРОЖОЇ ТЕХНІКИ І ТРОФЕЙНІ ТАНКИ

– Кого саме побачать глядачі в документальному фільмі «12. Земля Героїв»?

– Ми розповідаємо історії і чинних військових, і тих, хто через серйозні поранення не може бути на передовій на фронті, проте продовжує навчати новобранців або забезпечувати Сили оборони. Режисер фільму – Володимир Сидько, головний оператор – Дмитро Санін.  Креативною продюсеркою стала Наталія Яковлева, а продюсуємо фільм ми з Тарасом Ткаченком.

У фільмі глядачі побачать Олександра Іванцова з позивним Схід, військовослужбовця  Третьої окремої штурмової бригади (3 ОШБр). Він єдиний, хто у 2022 році не вийшов з оточеної росіянами «Азовсталі» і не потрапив у полон. Дивом вижив і дивом дістався підконтрольної нашим військовим території.

Олександр написав книгу спогадів «Флешбек: Маріуполь». Своїм служінням Україні він доводить, що захист Батьківщини – це честь.

Ще один наш Герой – Андрій Головня.

Коли розпочалася повномасштабна війна йому було лише 19.  Він навчався в Національному університеті фізичного виховання і спорту та працював охоронцем у київському ресторані. Спочатку його не хотіли брати до війська, казали, що надто молодий. Згодом він установив український рекорд за кількістю знищеної ворожої техніки із  «Джавеліна». І тепер ми очікуємо розгляду заявки на фіксацію світового рекорду.

Також у фільмі – історія майора Олега Ширяєва з позивним Сірко, який спланував і очолив похід на Курщину; проводимо паралелі з військом Сагайдачного. Також вихопили для фільму унікальну здатність Сергія Пономаренка перехоплювати на полі бою ворожі танки й повертати на поле бою вже під українським прапором.

Кожна із дванадцяти історій – унікальна. І кожна з них заслуговує стати окремим ігровим фільмом для великого екрану.

– У фільмі «12. Земля Героїв» розповідатимете і про легендарного підполковника Героя України Олександра Шемета  із 12 окремої бригади армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка. Він загинув з екіпажем 17 грудня 2025 року,  виконуючи бойове завдання.

– Для знімальної команди це була велика втрата. Ми всі були просто шоковані. 12 грудня, до Дня Сухопутних військ, ми презентували перший трейлер нашого фільму, наступного дня вітали Олександра Шемета з днем народження – йому виповнилося 55 років. А через  п’ять днів із самого ранку нам повідомили цю страшну звістку.

Олександр Шемет у квітні 2022 року на Мі-24 долетів до заблокованих рашистами захисників «Азовсталі», доставив медикаменти, їжу і під інтенсивним ворожим вогнем вивіз поранених із комбінату. Загалом мав 36 років льотного досвіду, провів 3400 годин у небі, виконав багато успішних бойових операцій за межею можливого.  

Для Олександра Шемета це була перша кінооповідь. Ми закарбувати й зберегли її для історії – для його дітей, онуків, родини й усієї країни.  

– Коли фільм «12. Земля Героїв» плануєте показувати в кінотеатрах?

– Оскільки бачимо серед глядацької аудиторії школярів і студентів, то хочемо встигнути з прокатом до завершення нинішнього навчального року.

ПРОГРАМА «1000 ГОДИН УКРАЇНСЬКОГО КОНТЕНТУ» МАЄ СТАТИ ПРОТИДІЄЮ РОСІЙСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ  

– Маючи багаторічний практичний досвід у кіно та телевиробництві, як ви ставитеся до програми «1000 годин українського контенту», для реалізації якої в держбюджеті закладено на 2026 рік 4 млрд грн?

– Мене не лякає такий обсяг. Якщо розкласти його за категоріями різних форматів, то він перестає бути загрозливим. Навпаки – це можливість створити системну протидію російській пропаганді. Питання трохи в іншому: чи має держава сьогодні інституційну спроможність якісно, прозоро та відповідально реалізувати такий обсяг виробництва протягом одного року.

– Яка ситуація у нас із самими фахівцями в кіноіндустрії,  коли підходимо до чотирирічного рубежа повномасштабної російсько-української війни?

– Так, ми маємо враховувати, що чимало людей із кіногалузі воюють, багато жінок із дітьми виїхали ще на початку 2022 року. Проте саме реалізація програми «1000 годин українського контенту» могла б  виконати ще й важливу соціальну функцію – сприяти поверненню в Україну  тих, хто зараз за кордоном. Кажу про це відповідально, бо як продюсерка спілкуюся з багатьма тимчасово переміщеними через війну представницями нашої  кіноіндустрії. Якщо в них тут буде робота – це мотивуватиме їхати додому.

– Кого можна  залучати до виробництва контенту з тих, хто перебуває закордоном?

– Передовсім ідеться про дівчат і жінок. Насправді за кордоном перебуває багато талановитих українських  режисерок, продюсерок, сценаристок, акторок, операторок та інших представників кіноіндустрії. І якби вони розуміли, що можуть бути задіяні, гадаю,  багато хто з них був би готовий приїхати. Вони кажуть: «Війна триває, небезпека залишається, проте найважливіше – аби тільки була змога працювати».

ПРОПОЗИЦІЯ: ОПЕРАТОРІВ КОНКУРСНИХ ВІДБОРІВ ПРОЄКТІВ ДЛЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ МАЄ СТАВАТИ БІЛЬШЕ

– Що потрібно врахувати, щоби програма «1000 годин українського контенту» не зазнала фіаско?

– Операторів конкурсних відборів має ставати більше, щоб грамотно розподілити між усіма обсяг навантаження. Дуже важливим є той момент, щоб усі претенденти на державну підтримку  могли перебувати в рівних умовах і мати можливість чесного змагання. Останнім часом кіноспільнота активно обговорює втрату довіри до процедур оцінювання й ухвалення рішень. Показовим став 2024 рік, коли значна частина творців бойкотувала 19-й конкурсний відбір Держкіно, і це серйозний сигнал для системи. Але самоусення не вирішує проблеми, потрібно навпаки – об’єднатися, щоб такі конкурси були позбавлені «ручного режиму». 

Ефективним інструментом може стати повна цифровізація процесів.

Маю на увазі запуск єдиної електронної екосистеми, де кожен етап державної підтримки фіксується, має юридичну захищеність й охоплює весь життєвий цикл: від подачі заявки через електронний кабінет і експертного оцінювання – до ухвалення рішень, підписання договорів, контролю виробництва, дистрибуції, звітності та аналітики ефективності.

Це не лише про зручність чи економію витрат на апарат державної інституції, а про рівні правила для всіх, професійну відповідальність і ту ж довіру до процедурних умов, на які не повинен впливати людський фактор. І тоді з’явиться більша кількість якісних заявок, більше творців і митців, яким довіряють уже міжнародні партнери і готові долучатися – заходити у копродукцію. Також це буде здоровим сигналом для бізнесу, якому може бути вигідно співфінансувати перспективні проєкти.  Але на сьогодні критично все впирається в довіру.

– Одним із таких нових операторів конкурсного відбору чи міг би стати й сам КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого – найбільший профільний заклад, який готує фахівців для кіноіндустрії?  Зараз дипломні роботи зазвичай студенти роблять власним коштом. А фінансові можливості в більшості, на жаль, дуже обмежені.

– Так, може – і це було б логічним кроком у межах державної культурної політики. Дебют у кіно – це не просто перший фільм, а ключовий момент переходу від навчання до професійної індустрії. Саме на цьому етапі формується відповідальність за повний виробничий цикл, роботу з бюджетом, командою, дедлайнами і правовими зобов’язаннями.

У європейській практиці дебюти ніколи не залишаються «вільним плаванням» – держава створює інституційні механізми контрольованого входу в професію через окремі програми або конкурсні лінії, часто за участю освітніх установ. Це дає не лише фінансування, а й менторський супровід, експертну оцінку та розуміння індустріальних правил гри.

В українському контексті саме державний профільний заклад може стати таким оператором для дебютних і студентських проєктів – у партнерстві з державою, ринком і професійною спільнотою. Це дало б змогу перетворити дебют із зони ризику на структурований етап професійного розвитку та забезпечити сталий прихід нових кадрів у національне кіно.

На міжнародній науково-практичній конференції я якраз і порушила тему підтримки кінематографічних дебютів – як стратегії збереження творчого потенціалу України у воєнний час.

– Часто Ахіллесовою п’ятою для вітчизняних фільмів стає обмежена  можливість глядачам його побачити. Як робити видимим контент?

– Видимість фільму формується не після його завершення, а ще на етапі розробки.

Дистрибуція, маркетинг і комунікація мають бути закладені в проєкт від самого початку – так само, як сценарій і виробничий план.

На внутрішньому ринку видимість у прокаті українського кіно часто залежить не від якості, а від кількості та часу сеансів: голлівудські блокбастери витісняють національні фільми в незручні слоти, фактично позбавляючи їх глядача. У таких умовах держава могла б підсилити доступ до українського кіно через механізм культурних ваучерів для школярів і молоді – тобто гарантоване право відвідати фільми, створені за державної підтримки, включно з дебютами. Подібні інструменти давно працюють у європейських країнах як частина культурної політики, формуючи звичку дивитися національне кіно. А далі починає діяти те, що не купиш за жодні бюджети, – реклама з уст в уста («сарафанне радіо»). Якщо фільм справді сильний, глядач сам стає його амбасадором. І саме з цього моменту кіно починає жити власним життям.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Павла Багмута та надані Галиною Храпко