Події
Давид Петросян, театральний режисер
Із Давидом Петросяном ми зустрічаємося в новому сценічному просторі під дахом столичного Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – там репетирують «Поліандрію» за п’єсою сучасного драматурга Сергія Кулибишева, яку мають представити уже в жовтні.
Самостійно, не знаючи, що і де, коли вдень ще немає всього персоналу, піднятися на «Сцену під химерами» (тими, яких на відомій будівлі на сусідній вулиці залишив архітектор Владислав Городецький) неможливо. Тож провести виходить акторка Марина Кошкіна, яка виконує головну роль у Петросяновій «Кассандрі».Вона зіграє і в історії про жінку, яка після війни опиняється перед непростим вибором.
Немало сходів, і лабіринти між декораційними та костюмерними просторами доводять нас до ніби піднебесся із багатьма вікнами. Франківці вже мріють, що для зручності глядачів до «Сцени з химерами» наступного року зможуть прилаштувати зовнішній ліфт. А ми потрапили на репетицію, коли на довжелезному постаменті-ліжку, десь метрів десять, четверо акторів емоційно обмінюються репліками. Одна з героїнь каже, що однаково любить двох чоловіків.
«Поліандрія» – це одна з чотирьох вистав, над якими зараз працює Давид Петросян, заслужений діяч мистецтв України, що входить до числа найпомітніших і найзатребуваніших театральних режисерів. Усі роботи об’єднує те, що вони розповідають про сучасників, навіть якщо назва постановки «Енеїда».
Укрінформ цікавиться, як відбувається виразний режисерський перехід до переосмислення сучасності, і чому директори окремих театрів бояться нових творів. Органічно зачепили тему, чи виправдана в постановках ненормативна лексика персонажів.
Нагадаємо, Давид Петросян є режисером вистав: «Земля» за повістю Ольги Кобилянської, постановки у двох театрах; «Візит» за п’єсою Фрідріха Дюрренматта, що є класикою швейцарської літератури; «Цар Едіп» Софокла, «Процес» за мотивами твору Франца Кафки, «Гедда Ґаблер» Генріка Ібсена, «Слуга двох панів» за п’єсою Карло Гольдоні.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ «ЕНЕЇДОЮ» АПЕЛЮВАВ ДО СТВОРЕННЯ ВЛАСНОГО РИМУ, А НЕ МОСКВИ
– Давиде, на якій стадії нині підготовка вистави «Енеїда»?
– Зараз ми поки працюємо з текстом, обговорюємо основну тему, яка має бути у виставі, та дотичні. Майже щодня бачимося з драматургом Максимом Курочкіним. Розробляємо сценографічний простір разом із Даниїлою Колот (разом створювали «Візит» у Театрі імені Івана Франка, «Отелло» в Театрі імені Лесі Українки). До роботи з акторами візьмемося, думаю, десь за місяць.
– Чи визначилися, хто буде виконавцями?
– Якби це був твір Котляревського чи Вергілія, то, мабуть, розподіл уже відбувся б. Оскільки ми вигадуємо твір із нуля, то треба спочатку розібратися, про що наша історія. Основну тему, звісно, ми вже визначили, розуміємо, про що ми хочемо сказати. Саме тому виникла думка, що треба писати п’єсу, а не намагатися нав’язати вже відомому творові свої власні погляди.
Найімовірніше, у виставу залучатимемо молодь, яка щойно прийшла в театр. Можливо, проведемо конкурс і запросимо виконавців з інших театрів. Будуть різні актори.
– Чому вистава, створена за новим твором, матиме назву «Енеїда»?
– Назва виправдана. Ми ж не дорікаємо Котляревському, що він назву «Енеїда» взяв у Вергілія, хоча це певне загравання з твором попередника.
Проте у своєму часі Котляревський апелював до інших думок і подій. Коли читаємо його твір, то бачимо, що він не має лінійного сюжету. Це бурлеск про українське козацтво, яке є частиною європейської культури. Власне, автор узяв «Енеїду» – бо вона є твором європейської літератури.
Котляревський «Енеїдою» апелював до створення власного Риму, а не Москви чи ще якоїсь східної країни. Це його меседж.
Звісно, не будемо забувати про перше літературне слово, яке Котляревський започаткував своїм твором.
– Про що йдеться в «Енеїді» Максима Курочкіна і Давида Петросяна?
– Наша історія розпочинається за сім днів до початку повномасштабної війни, а завершується її закінченням. П’єса Максима – це історія про молодого автора, якому замовляють сценарій до українського фільму «Енеїда» за Котляревським, хоча знову ж, до Котляревського вона не має стосунку.
Знаємо, що часто у сфері екранних мистецтв дуже багато або кон’юнктури, або проплачених історій; або туди часто втручаються депутати з тим, щоб якось себе прорекламувати. Тож п’єса про кон’юнктурний погляд на історичні події, нерозуміння власної культури й запозичення голлівудських кліше.
Наш автор зустрічатиметься з істориками та військовослужбовцями, спілкуватиметься з ветеранами АТО, продюсерами, депутатами – і всі йому замовлятимуть свою версію майбутнього екранного твору. Врешті-решт наш звичайний український митець взагалі плутається в питанні ідентичності, не дуже розуміє значення «Енеїди» Котляревського для всієї України.
Тобто, наша постановка – це буде своєрідний лабіринт. Герої з глядачами намагатимуться розібратися, у чому особливості першого твору, написаного літературною українською мовою. Яке це має значення для нас сьогоднішніх?
– Дотепер ви ставили, видається, тільки класику, за винятком камерних вистав 2018-го і 2019 років «Війна» Ларса Нурена та «Буна» Віри Маковій. Що мотивувало тепер взятися за сучасні теми?
– Мені останнім часом все більше і більше набридає просте перенесення літературного твору на сцену, я не бачу в цьому жодного сенсу. Театр – це театр, література – це література.
Якщо ми просто переносимо твір на сцену, то закриваємо якийсь гештальт традиції, яка тут завжди є з радянського часу. Грубо кажучи: театр представлено суто як розвагу.
Що відбувається з сучасною драмою і її рефлексіями, у нас, на жаль, загалом мало з цим розбираються.
Мені зараз цікаво пірнути в сучасну поетику та почути думки сучасних людей про те, як вони бачать світ, про що міркують. В Україні на сценах великих театрів бракує сучасної драматургії.
– До того ж, наприклад, класичну «Енеїду», прем’єра якої відбулася 2014 року, має Івано-Франківський театр…
– Ба більше, в нинішньому сезоні буде ще чотири нові «Енеїди» в різних театрах по всій Україні. Тому я не бачу сенсу додавати ще одну з класичим сюжетом.
– На коли запланована прем’єра вашої «Енеїди»?
– Думаю, що намагатимемося випустити виставу в кінці січня наступного року. Бо далі буде робота вже над іншою п’єсою.
«ДЕРЖАВА» ПЛАТОНА З ВЕТЕРАНАМИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
– Із Театром ветеранів ви працюєте над виставою «Держава». Як виникла ця ідея? І чи варто постановку причисляти до некласичних, оскільки її основа – текст давньогрецького мислителя Платона?
– Це філософський твір у діалогах Платона «Держава» в чудовому українському перекладі. Я вже рік ношуся з ідеєю реалізувати цю постановку.
Коли як режисер береш будь-який твір, спочатку для себе треба знайти відповіді на важливі питання. Хто сьогодні сучасні Сократи, Платони, які міркують про завтра?
Мені видається цікавим, запросити до такого діалогу ветеранів бойових дій – непрофесійних акторів. Це люди, які мають, на жаль, безліч поранень: втратили кінцівки, у когось інші страшні поранення.
Хто сьогодні сучасні Сократи, Платони, які міркують про завтра?
Я подумав, що буде правильно і цікаво почути зі сцени в перформативній виставі їхню думку про ідеальну майбутню країну. Це буде повноцінна вистава, а не документальна історія. Хоча, можливо, там будуть вкраплені особисті історії.
Проте це буде цілковито художній простір, дещо нагадуватиме військовий шпиталь, де всі зібралися і під час реабілітації порушують питання платонівських текстів. Вистава буде з ветеранами бойових дій, найімовірніше, у просторі Театру імені Івана Франка.
Художницею-постановницею цього проєкту є Ольга Штейн, з якою ми зробили «Гедду Ґаблер» Генріка Ібсена в Театрі на Подолі.
– Коли глядачі можуть очікувати на цю прем’єру?
– Поки що про точні дати не йдеться. Із хлопцями і дівчатами треба провести тренінги й підготовку. Це зовсім інший підхід, ніж робота з професійними акторами. Особливо ветеранам з ампутаціями іноді дуже складно навіть на люди вийти.
Я створюватиму цим людям безліч цікавих зустрічей із митцями, режисерами, художниками, істориками; дивитимемося різні вистави на відео. Проводитимемо, вже казав, акторські тренінги і працюватимемо зі словом.
Можливо, це буде навіть фестивальна історія. Бо мені дуже хочеться, щоб ветеранів сучасної російсько-української війни почули не тільки в Україні.
Для мене є дуже важливим запросити цих людей саме в національний театр. Звичайно, можуть бути сценічні майданчики і в підвальних приміщеннях на 50 людей. Проте ветеранів треба представляти широкій аудиторії.
– Які особливості роботи з непрофесійними акторами?
– Я поки не знаю, наприклад, наскільки швидко вони вчать текст та запам’ятовуть мізансцени. Я вперше роблю такий проєкт, тому тут ніхто не знає, як воно може піти.
– Це будуть люди, які вже долучені до Театру ветеранів, чи й інші?
– Платонівський текст потребує великої кількості людей. Будуть військові, які нещодавно повернулися з фронту з пораненнями, проходять зараз реабілітацію.
Одна дівчина отримала після потрапляння на міну жорсткі поранення, нині лікується за кордоном. Вона залюбки погодилася після реабілітації повернутися і брати участь у постановці.
Утримаюся поки від називання прізвищ із тієї причини, що в людей із пораненнями не завжди може складатися все так, як планують.
– «Державу» можуть показувати на великій сцені Театру імені Франка?
– Тут я відштовхуюся не від простору, а від інклюзивності, бо залучені ветерани – всі без кінцівок, щоб ви розуміли. На четвертий поверх на нову «Сцену під химерами», я їх затягнути з усім бажанням не зможу. На камерну сцену теж незручно – там сходи і другий поверх.
Дуже зручно їм переміщатися на велику сцену, бо на неї можна без сходів одразу потрапити крізь бокові двері. Або це буде якийсь інший простір, але великий, де не буде класичного розподілення: глядач у залі, артист – на сцені. Найімовірніше, всі сидітимуть в одному просторі. Водночас хотілося б у цій історії зберегти певну, так би мовити, інтимність.
ВІДВЕРТА І ДЕЩО КОМЕДІЙНА ІСТОРІЯ АДАПТАЦІЇ ЦИВІЛЬНИХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ У «ПОЛІАНДРІЇ»
– Найближча ваша прем’єра – наприкінці жовтня на «Сцені під химерами». Той уривок, який дивилися на репетиції «Поліандрії», є дещо «легковажним»: коли дві жінки і два чоловіка не можуть розібратися, хто з ким хоче залишитися. Про що вистава?
– Я випускаю прем’єру вистави «Поліандрія» 25 жовтня. Сергій Кулибишев написав п’єсу трошки більше ніж пів року тому. Це історія про жінку, яка чекає свого чоловіка з реабілітації, коли він рік перебуває у шпиталі.
Трошечки фантастична історія про те, яким він повернувся, і як вони мають адаптуватися до нових реалій. Відверта й дещо комендійна історія адаптації цивільних до повернення військових.
– Хто грає у виставі?
– Головну роль грає Тамара Антропова. У ролі військового медика дві актриси: Фатіма Горбенко і Марина Кошкіна.
Чоловіків грає військовий, теж ветеран, Володимир Міненко. Доки воював, отримав шість поранень. І я його захотів повернути в театр, бо він давно не грав. Мені здається, що це для нього і для нас буде корисне повернення.
Ще чоловіка грає Артем Мяус, який теж воював. Виконавиця ролі мами – Людмила Смородіна.
За сюжетом, чоловіка вороги вдарили експериментальною зброєю. І коли йому робили операцію, зашивали, вибачте, я цитую з п’єси, то їх двоє вийшло. По спільному ДНК.
Автор обрав таку фантастичну версію для того, щоб не бути документалістом на сцені. Це допомагає проговорити багато незручних тем.
– Чи відрізняється робота режисера над класикою і сучасною п’єсою?
– Коли ти береш сучасну п’єсу, значить, ти маєш шукати новий підхід, нову мову – це розвиває театр. От Сергія Кулибишева, наприклад, я не можу ставити як Шекспіра. Бо це інша поетика слова: більш побутова, сучасна.
Сергія Кулибишева, наприклад, я не можу ставити як Шекспіра.
Тут кожен глядач бачить свого сусіда чи знайомого, тому дуже помітним буде фальшивий образ. Не вийде заховатися за поетичний текст.
Треба грати щиро, якщо створюєш образ сучасника. І я вам скажу, що це виявилося для наших акторів дуже складним завданням. Однак це цікаві процеси.
КАНДІД НАРОДИВСЯ У ХАРКОВІ І ПІШОВ В АТО, АБО ЧИ МАЄ ЗВУЧАТИ ЗІ СЦЕНИ НЕНОРМАТИВНА ЛЕКСИКА
– Ви плануєте працювати ще з однією п’єсою Максима Курочкіна, про Харків?
– Із цікавою сучасною художницею Катериною Ліпкінд ми розробляємо концепцію постановки на «Сцені під химерами» твору Максима Курочкіна на основі вольтерівського «Кандіда».
Ця історія починається в 1974 році в Харкові, де народжується молодий Кандід. А в 2014‑му він приходить до АТО.
Це буде вистава про трансформацію радянської людини в українця. Демон Радянського Союзу, на жаль, у багатьох сидить у свідомості ще й досі. Механічно прибрати його неможливо.
Навіть я, який народився в 1990-х, відчуваю цей тиск на собі, у своїй свідомості, в поглядах на життя. І власне п’єса про відмову від радянського спадку.
– Простір «Сцена під химерами» – свого роду трансформер. «Кандід» буде масштабною постановкою?
– «Поліандрія» там буде на 90 місць, а «Кандід», скоріш за все, – на 240. Для розміщення глядачів будуть подіуми , але вони дуже легко пересуваються, трансформуються. Прем’єру плануємо на весну 2026 року.
– Ви сказали, що маєте задум працювати і з п’ятою сучасною постановкою. Якою саме?
– Зараз починається Тиждень актуальної п’єси. На конкурс надійшло понад 90 текстів. У лонгліст потраплять 10–20. І я дуже хочу один із тих текстів у кінці сезону обов’язково реалізувати, щоби драматурги відчували, що є запит на їхню творчість.
Власне «Поліандрія» Сергія Кулибишева теж була подана на Тиждень актуальної п’єси минулого року.
– У нас достатньо авторів-драматургів, чиї твори можуть бути на сценах?
– Мало їх не буде ніколи. Зараз таких, щоб можна сміливо взяти і реалізувати, – п’ятьох точно можна назвати.
Сучасну драматургію готовий сприймати не кожен глядач. Наприклад, багатьох дратує чути зі сцени ненормативну лексику. Проте, якщо говоримо про сучасну людину, то давайте вже до кінця будемо документально правдивими.
Це працює якийсь радянський наратив про те, що, якщо ми чуємо мат зі сцени, то, значить, глядач псується і теж починає матюкатися, а ми його маємо виховувати. Це повна дурня.
Якщо людина культурна, якось трошечки ширше дивиться на світ, то не матюкається і з повагою ставиться до оточення. А на сцені вона бачить поетику сучасної людини з усіма її вадами й недоліками, із правдоподібною лексикою, грубо кажучи.
Зазирніть якось у театр перед виставою, коли монтують сцену. Ви там почуєте не поезію Шекспіра, а дещо інше. То як має говорити у виставі такий персонаж?
– Чи є перепоною для появи вистав за творами сучасних драматургів те, що театри, зазвичай, не ризикують ставити невідомі глядачам п’єси?
– Якщо я був би незнаним режисером і прийшов у театр із пропозицією щось поставити, мені б одразу сказали: «Ну, якщо хочеш, можеш спробувати, але давай або ʺБезталаннуʺ, або ʺНаймичкуʺ, щось відоме».
Класика – це безпрограшний варіант для продажу квитків. Усі бояться нових назв, нових імен. Це жахлива ситуація. Навіть коли я пропоную сучасну п’єсу, мені треба навести достатньо аргументів, щоб отримати згоду.
Директори кількох театрів просто побоялися грати «Поліандрію» на сцені.
«Поліандрію» я збирався робити на незалежному майданчику, тому що п’єса досить провокативна. Директори кількох театрів просто побоялися грати її на сцені.
– Друга причина не надто великої любові театрів до сучасних п’єс у тому, що сучасні теми не надто політкоректні?
– Вони не політкоректні й дуже провокативні. Наприклад, у п’єсі «Поліандрія» відверто обговорюється секс із людиною, яка повернулася з війни з травмами. Мама, наприклад, говорить про те, що треба кидати такого чоловіка: «це справа держави, а не нас, простих людей» (цитата з п’єси).
– Можна казати, що в Театрі імені Івана Франка вам дали добро на те, що інші відхилили?
– Можна сказати, що я знайшов підтримку. Думаю, що кожна нова п’єса буде супроводжуватися сумнівами. Але мене тішить те, що Євген Нищук (генеральний директор – художній керівник. – Авт.) розуміє і відчуває важливість того, щоб у Національному театрі ставили сучасні п’єси.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Євгена Котенка
Події
Держкіно створить агенцію Ukrainian Films, яка займатиметься промоцією
Уже цього року заплановано створення агенції Ukrainian Films, засновником якої буде Держкіно, і яка займатиметься промоцією кіно за аналогом досвіду Німеччини та Франції.
Про це в інтервʼю Укрінформу повідомив голова Державного агентства України з питань кіно Андрій Осіпов.
За словами Осіпова, Ukrainian Films створюється шляхом виділення кількох структурних підрозділів. «У Ukrainian Films буде окремий офіс, самостійний керівник та достатньо великий бюджет. Ця установа буде більш гнучкою, стане реальним містком між державою і кінобізнесом. Ukrainian Films займатиметься фестивальною діяльністю, промокампаніями українських фільмів як за кордоном, так і всередині країни», – розповів він.
Очільник Держкіно зазначив, що за взірець братиме досвід Франції та Німеччини, у яких є спеціальні органи (крім Держкіно), які займаються промоцією національних фільмів всередині країни та за її межами. У Франції – Unifrance, в Німеччині – German Films.
«Така практика є і в інших державах, але саме згадані агенції я вважаю взірцевими», – сказав Осіпов.
За його словами, вже є домовленості з German Films і CNC (Держкіно Франції), що вони візьмуть працівників українського Держкіно на стажування, щоб швидко створити компетенцію українських службовців та повноцінно запустити цю роботу тут.
Він додав, що «якби не складні умови, в яких ми опинилися – блекаути, складна безпекова ситуація, – ми б уже це зробили. Бо для того, щоб з’явився Ukrainian Films, є все, і головне, є політична воля».
Як повідомляв Укрінформ, Верховна Рада ухвалила закон щодо державної підтримки кінематографії в Україні.
Події
Сьогодні відбудеться фінал українського Нацвідбору на Євробачення
Ввечері у суботу, 7 лютого, відбудеться фінал Національного відбору на Євробачення-2026.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Суспільне Культура.
Передшоу Нацвідбору-2026 розпочнеться о 18:00. Об 19:00 розпочинається трансляція Нацвідбору-2026, який можна буде подивитись на телеканалі “Суспільне Культура”, на ютуб-каналі “Євробачення Україна”, на сайтах “Суспільне Культура” та “Євробачення в Україні”, а також у застосунку “Дія”.
Фінал можна буде послухати на Радіо Промінь з коментарями Лесі Антипенко та Дениса Денисенка.
Англійською мовою відбір можна подивитись на Ютуб-каналі” Євробачення Україна”, його коментуватимуть Юрій Мазур та Наталія Сліпенко.
Представника України на Євробаченні визначать за результатами голосування журі (50%) та глядачів (50%) під час фінального концерту.
Глядацьке голосування відбудеться у застосунку “Дія” і за допомогою СМС.
Взяти участь в онлайн-опитуванні у застосунку “Дія” зможуть всі охочі віком від 14 років. Для цього буде потрібно зайти в застосунок, в розділі “Сервіси” обрати “Опитування” та віддати свій голос за одного з 10 фіналістів.
Щодо SMS-голосування – абоненти мобільних операторів повинні надіслати повідомлення на номер 7576 із кодом від 1 до 10, який відповідає порядковому номеру учасника. З одного телефонного номера буде зараховане тільки одне SMS-повідомлення за одного учасника фіналу.
Про початок і закінчення голосування в ефірі глядачів повідомлять ведучі шоу.
Порядок виступів учасників у фіналі Національного відбору 2026:
- Valeriya Force — Open Our Hearts
- Molodi — Legends
- Monokate — ТYТ
- The Elliens — Crawling Whispers
- Laud — Lightkeeper
- Lelѐka — Ridnym
- Mr. Vel — Do or Done
- Khayat — “Герци”
- Jerry Heil — Catharticus (Prayer)
- “ЩукаРиба” — “Моя земля”.
Ведучими фіналу Національного відбору на “Євробачення-2026” стали офіційний голос конкурсу в Україні Тімур Мірошниченко і телеведуча Леся Нікітюк, яка вперше вестиме Нацвідбір.
Передшоу Нацвідбору вестиме Анна Тульєва, ведуча відеоблогу “Євробачення Україна”. Також вона долучиться до основної частини шоу і стане ведучою зони єврофанів.
Оцінювати виступи фіналістів будуть співачка, переможниця Євробачення-2004 Руслана, співачка, учасниця Євробачення-2013 Злата Огневич, композитор і співак Євген Філатов, генеральний продюсер медіахолдингу “ТАВР Медіа” і директор “ХітFM” Віталій Дроздов, режисер, хореограф-постановник Костянтин Томільченко.
Фінал Нацвідбору буде супроводжуватись перекладом жестовою мовою. Дублювання жестовою мовою буде доступним на всіх українськомовних відеотрансляціях. Виконувати пісні жестовою мовою будуть Лада Соколюк, Анфіса Худашова та Олександр Рудик. Діалоги під час ефірів жестовою мовою перекладатиме Тетяна Журкова.
Номером-відкриттям стане виступ представників України на Євробаченні у Базелі — гурту Ziferblat із піснею Bird of Pray. Це буде частина параду фіналістів.
Музична продюсерка нацвідбору на Дитяче Євробачення Світлана Тарабарова виконає спеціальний музичний номер разом із представниками України на конкурсі минулих років: Анастасією Димид, Артемом Котенком та Софією Нерсесян. Особливістю номера стануть музиканти із Superhumans Center.
Разом виступлять співачка Злата Огневич і представники України на Євробаченні-2023 гурт Tvorchi, які виконають мешап із пісень One Day та Bonfire.
Джамала виступить з піснею “1944” у супроводі симфонічного оркестру Українського Радіо.
Також виступить представник Молдови на Євробаченні-2026 Satoshi. Він виконає трек Viva, Moldova!, з яким їде на конкурс у Відень.
Як повідомляв Укрінформ, представник України виступатиме на 70-му пісенному конкурсі “Євробачення-2026”, який відбудеться у Відні, у другій половині другого півфіналу.
Фото: Іnstagram/eurovision
Події
Бубнівська кераміка: від ремесла до мистецтва
Це одна з перших традицій, включених до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України
Люди почали виготовляти посуд із глини ще в часи неоліту. Завдяки унікальним розписам на гончарних виробах можна упізнати не тільки країну їх походження, а й прослідкувати корені аж до конкретного села та майстра, який їх виготовив.
Однією з таких перлин народного мистецтва є бубнівська кераміка. Майоліка з триколірним розписом і багатим рослинним візерунком, яку здавна виготовляли на Вінниччині – у Бубнівці та Новоселівці Гайсинського району, – має неповторну і розмаїту декоративну красу, вишуканість і багатство графічних форм.
У чому полягає її самобутність, Укрінформу розповіли майстриня декоративного розпису, дослідниця бубнівської кераміки, викладачка Тульчинського фахового коледжу культури Наталя Лавренюк та заслужена майстриня народної творчості України Тетяна Шпак.
РЕМЕСЛО, ЩО СТАЛО МИСТЕЦТВОМ
Щоб належно оцінити бубнівський розпис, щонайменше треба на власні очі побачити процес оздоблення посуду, а ще краще – спробувати розписати власноруч, каже Наталя Лавренюк.
– Як майстриня, я починала з петриківського розпису, тому бубнівський мені здавався чимсь зовсім простим і примітивним. Словом, як зазвичай трапляється: те, що наше і близьке, ми не сприймаємо як щось важливе. І щоб осягнути всю красу і велич тієї «бубнівки», до цього треба дорости. У мене цей шлях тривав багато років.
Лавренюк розповідає, що вони із чоловіком були серед учасників ІІ Всеукраїнського симпозіуму-практикуму з бубнівського гончарства.
– Уже тепер, коли пройшов час, я розумію, що тоді на базі Бубнівки зібралися найкращі гончарі зі всієї України. І коли поважні члени комісії з Києва ходили і робили певні критичні зауваження щодо форми чи розміру елементів виробів, мені усе те здавалося таким дивним. Бо форма тих горщиків, глечиків і мисок була для мене чимсь пересічним, бубнівські миски здавалися одноманітними, а розписи – подібними. Аж поки не почула, як фахівці про це розповідають, не побачила, як ті вчені завмирають біля робіт народної майстрині Тетяни Шпак, – згадує майстриня.
Каже: зрозуміла, що час згадати про свою мистецьку освіту і проаналізувати це явище.
– Тоді я почала дивитися на бубнівську кераміку по-іншому. А ще коли сама спробувала відтворити начебто прості й легкі елементи письма, а в мене не виходило… Розуміла, як це треба робити, а в руках немає потрібних навиків. З’явився азарт: я ж повинна це зробити! Ось із цього й почалося моє захоплення бубнівкою, – каже Наталя Іллівна.
ЗА ПАНСЬКИМ ВЕЛІННЯМ
Дослідниця розповідає, що бубнівська кераміка має добре впізнавані риси і певний «канон», стиль, який місцеві майстри сформували упродовж століть. Адже перших гончарів з Умані сюди привіз один із панів Потоцьких, який володів цими землями.
– Він як людина прагматична дізнався, що тут є гончарна глина, а гончарів – немає. Вирішив, що на цьому можна заробити, і привіз сюди близько трьох десятків родин гончарів. Причому завіз не у Бубнівку, а в сусіднє село, розташоване через річку Соб. Його тоді назвали Гончарівкою, а нині це Новоселівка. Я читала, що майстри спочатку розробляли місцеві гончарні глини, а потім сировини забракло і вони почали шукати її вже за річкою. І хоч переважна більшість гончарів жили у Новоселівці, кераміка називається бубнівською. Найімовірніше, ця назва пішла вже від науковців та етнографів, які її досліджували на початку минулого століття, – вважає Наталя Лавренюк.
Вона каже, що особливістю бубнівської кераміки є й те, що можна прослідкувати поіменний ланцюжок майстрів та їхніх учнів, яким безперервно передавалася орнаментальна традиція. Її добре описали дослідники – і елементи орнаментів, і її історію.
Зокрема, етнографи зафіксували, що першими бубнівськими майстрами були Арехта Гончар і його син Семен. Але «батьком» бубнівського гончарного мистецтва вважають онука Арехти – Андрія Гончара, який юнаком утік від поміщика в Гайсин і в тамтешнього гончаря Сили Жерденівського опанував технологію підполив’яного розпису. Вона вразила місцевих майстрів красою візерунка і переливами кольорів.
Наступні покоління майстрів вносили свої новації, а остаточно традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки сформувалася в середині ХІХ століття. Зокрема, завдяки гончарю Агафонові Герасименку та його синам Якиму та Якову. Власне, брати стали найвідомішими гончарями Бубнівки за всю її історію. А 1935 року їх навіть запросили до Києво-Печерської лаври, де була створена творча майстерня. Унікальні роботи Якима та Якова у 1930-х роках експонувалися на Першій республіканській виставці в Києві, а потім мандрували світом: Монреаль, Париж, Лондон, Нью-Йорк, Токіо.


МАЙСТРИ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО СТИЛЮ
– Раніше я не задумувалася над цим, але за європейським успіхом сільських гончарів стоїть величезна праця тогочасної української інтелігенції, етнографів, етнологів, мистецтвознавців: Юрія Александровича, Костя Широцького, Лідії Шульгіної, Євгенії Спаської, Володимира Гаґенмейстра та багатьох інших. Вони переймалися не лише збереженням давніх зразків, а й проблемами формування нового мистецтва з українськими рисами. Володимир Гаґенмейстер, очоливши «Лаврську школу майстрів», не тільки збагатив тих, кому пощастило потрапити на навчання, знаннями з основ композиції, орнаменту й мистецтва загалом. Він також робив корективи і спрямування народних майстрів – але дуже тонко, щоб не зіпсувати автентику і при цьому спонукати створювати нові форми. Праця, яка за два роки була з ними пророблена, – разюча. Це добре видно на прикладі трансформації асортименту Герасименків: від поставців на кутю чи вазок на вареники – до чайних наборів та столових сервізів, здатних задовольнити найвибагливіші смаки міських споживачів. Це було формування нового українського стилю, що підносив сільське ремесло до рівня високого мистецтва. Але за всіх цих змін збережено традиції й характер бубнівської кераміки, – каже дослідниця.

То в чому ж особливість бубнівського розпису, чим він вирізняється з-поміж інших? Наталя Лавренюк стверджує, що технологія, подібна до цієї, побутувала в Європі, і, можливо, через ремісничі цехи великих міст поступово поширилася й у малі містечка та села.
– Це триколірний розпис, що виконується ангобами (гончарними фарбами на основі рідкої глини, – ред.): білий колір – біла глина, чорний – глина з додаванням окису заліза, зелений – глина з окисом міді. Умовна назва цієї техніки – сільська, або триколірна, майоліка, – пояснює Наталя Іллівна.
ЧОРНИМ, БІЛИМ І ЗЕЛЕНИМ ПО ЧЕРВОНІЙ ГЛИНІ
Вона каже, що технологія диктувала появу нових інструментів. Якщо для простої описки вистачало квачика з ганчір’я, жмута трави чи пір’їни, то для підполив’яного розпису фарба мала литися струменем, товстим шаром. Майстри почали малювати «ріжками» – коров’ячим рогом, у який вставляли трубочку з пір’їнки.

Щоб отримати окис міді для зеленого кольору, перепалювали дроти і ґудзики, отримані ошурки перемелювали в жорнах і додавали в білу глину. Що ж до чорного, то для нього використовувалася, зокрема, особлива глина.
– Українська дослідниця етнографії та керамології Лідія Шульгіна писала, що бубнівські майстри копали її таємно десь біля річечки в селі Собачівка. Місцеві тепер навіть не знають, що це було за село. Але чорної глини там було мало, тому змушені були йти в кузню, брати окалину заліза і додавати в гончарну глину, щоб отримати чорний барвник, – розповідає мистецтвознавиця.

Такий складний технологічний процес був під силу простим сільським гончарям. Основні орнаментальні мотиви бубнівці запозичили у сусідів – у Гайсині, Жерденівці, Кібличі гончарі використовували такі ж прийоми та елементи розпису. Утім, бубнівські майстри не просто повторили технологію, а розробили свій власний стиль, який вирізняється багатством і вишуканістю художніх елементів і витонченим рослинним малюнком орнаменту. Це часто відзначали у своїх працях дослідники. Під час його нанесення також застосовували допоміжні підручні інструменти. Наприклад, тоненьким дротом або колючкою з акції розтягували смуги чи краплі сирої фарби, утворюючи «фляндрівку».
Ця робота потребувала вправних рук, позаяк малюнок наносився швидко, на мокру основу.
– Дивіться, технологія така: зробив гончар миску, вона стужавіла. На другий день вона вже не така «жива», як із гончарного круга, але ще й не суха. Її зачищають, щоб була придатна для розпису. А потім майстер черпачком поливає її ріденькою, як сметанка, червоною глиною. І поки оце все ще мокре, не застигло, треба бігом розписувати. Елементи візерунка наносяться по мокрому: лінії, крапочки, оці всі «пускавочки». Останні, до речі, і раніше не всі вміли робити, а тепер на пальцях можна перерахувати майстрів, які можуть їх повторити.

Якщо уявити форму миски, то її верхня частина, сантиметри на 2–3, була майже вертикальна, ледь похила. Саме по цьому вертикальному бочку проводили спочатку біленькі смужечки, які чергувалися із червоним тлом глини. А потім крапали зверху крапельки чорною фарбою. Вона залишає перпендикулярний стік через горизонтальні білі смуги й зупиняється унизу на невеличкому «бордюрчику» – пружку. Виходить така конічна крапля, яка сходить на крапочку. Поміж чорними пускавками робили ще й зелені. Ці стікаючі чорні та зелені краплі тягли за собою фарбу з білих смужок і плавно формували по краю миски специфічний орнамент – так звані стовпчики, – пояснює Наталя Іллівна.
ВИЛОГИ ТА НЕЧЕСАНІ ПАННОЧКИ
За її словами, основною особливістю бубнівської кераміки є рослинний орнамент і його композиція та сталість елементів. Завдяки Лідії Шульгіній ці орнаменти описані, назви усіх елементів зафіксовані. І хоча ці прості рослинні форми використовували і в інших подільських гончарних осередках, але, як писала етнографиня Євгенія Спаська, бубнівські гончарі – мов квітководи, які з того самого сорту насіння виводять щоразу нові квіти.

– Тобто набір елементів був сталий: крапки, рисочки і концентричні лінії, косиці, сосонка та ягідні грона, виноград. А найкрутіший – це вилоги: ліроподібна квітка, схожа на тюльпан з різними варіантами середини – листочком, ягодами чи квіткою. А ще в них була квітка проста. Це коли ставили крапочки кольорові й потім колючкою зверху робили «каракулі». Квітка кучерява виходила, мов нечесана панночка, як писала етнологиня Євгенія Спаська.
Ці квіточки, звісно, не тільки в Бубнівці малювали. Але настільки вишукано, художньо і складно, як тутешні майстри їх поєднували і «закручували» в орнамент, інші не робили.
Тобто, якщо майстер володіє бубнівським розписом, то повторити будь-який інший з подільських осередків для нього неважко, бо в Бубнівці він найскладніший, – упевнена дослідниця.
Бубнівські гончарі традиційно виготовляли горщики, гладущики, великі горшки й миски, а також керамічні іграшки та декоративні фігурки тварин, птахів і навіть ліхтарі. Та найбільш відомими були бубнівські поливані миски й тарелі, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду.
ВІД МАЙСТРА ДО МАЙСТРА
Найбільшого розквіту гончарство в Бубнівці та Новоселівці досягло у 20–30 роки минулого століття. А 1938 року тут навіть створили гончарну школу та артіль імені Комінтерну, яку очолили брати Герасименки. У 1969–1989 роках у селі діяли експериментальний гончарний цех і школа.
Попрацювати в них довелося і спадкоємиці гончарної традиції братів Герасименків Фросині Іванівні Міщенко. Вона жила і творила бубнівську кераміку до 95 років! Уславлена майстриня мала чимало учнів, яким передала ремесло. Найвідданіші – Валентина Живко, Тетяна Дмитренко і Тетяна Шпак, заслужена майстриня народної творчості України. Наразі вона єдина з носіїв цієї традиції, яка й донині живе і працює в Бубнівці. Її роботи експонуються у Вінниці та на столичних виставках, на народних святах та мистецьких фестивалях.
Тетяна Шпак каже, що Фросина Міщенко до занять керамікою її заохотила ще 19-річною дівчиною.
– Якось вона зайшла в магазин, де я тоді працювала, і каже: «Таню, покидай цей магазин, я тебе навчу кераміку робити». Вона мене зацікавила, трошки показала, розказала. Я спробувала, почало виходити, – розповідає Шпак.
Потім, щоправда, була в неї велика перерва у занятті гончарством. За цей час вивчилася на фельдшера, одружилася, довго жила за межами області. А коли з дітьми повернулася в Бубнівку, гончарство прийшло в її життя вдруге, коли вже зрілою людиною була. Якийсь час працювала в цеху художньої кераміки. Там не лише виготовляли продукцію, а й навчали гончарів.
Каже, не з якихось митецьких поривів узялася за цю справу – просто потрібна була робота. Мистецької вона освіти не має. Але навчання Фросини Міщенко і природний хист, який, як виявилось, мала Тетяна, привели до того, що свою імениту наставницю вона в майстерності навіть перевершила. Принаймні Фросина Іванівна не раз про це казала.
БУБНІВСЬКА «АЗБУКА» ТЕТЯНИ ШПАК
В якийсь момент Тетяна Шпак зрозуміла, що їй краще працювати самостійно.
– Чоловік Фросини Іванівни тоді зробив мені круга, я встановила його на горищі й там працювала. З бабою Франею ходили, шукали глину, аж у Жерденівку. І так я почала дома робити кераміку. Потім зробили мені піч. За спеціальними плитами для неї я їздила аж у Бучу, в інститут скловолокна. Добилася трифазної лінії і зробила дома собі майстерню, – ділиться Тетяна Іванівна.
Майстриня каже, що характер у неї чоловічий, для гончарства – саме те, бо це тяжке ремесло, яке потребує і сили в руках, і впертості, і наполегливості.
– Коли щось робиш, а воно не виходить, то склав глину на купу, перемісив і знову починай. А ще треба розвиватися. Не тільки весь час те саме повторювати, а щось додавати, щоб воно мало прогресію.
Я малюю медичною грушею, використовую бубнівський орнамент, як азбуку. А тоді починаю працювати і спочатку щось одне добавляти, тоді щось ще, і ще. І так бубнівські елементи в різних ракурсах малюю. Я не планую чогось заздалегідь, не роблю ескізів. Що від душі йде, те й іде, що придумала – те й намалювала. І виходить гарно, – ділиться Шпак.

ШЕДЕВРИ У ГЛУШИНІ
Свого часу Тетяна Іванівна викладала кераміку в Ладижині в міжшкільному центрі «Спадщина». І дотепер проводить майстер-класи в Музеї гончарного мистецтва (Музеї-садибі братів Герасименків) у с. Новоселівка, який вона очолює. Розповідає, що цей музей невеликий, розташований у хатині, завбільшки п’ять на вісім метрів, де колись жив Яким Герасименко.
На роботу Тетяна Іванівна приходить «за викликом», коли екскурсії приїжджають. Задля цього у свої 79 років їй доводиться іти пішки цілу годину в один бік. Бо із Новоселівкою, де нині мешкає заледве 80 людей, ніякого регулярного сполучення немає. Але не полишає цю справу, бо там зібрані унікальні роботи братів Герасименків, Фросини Міщенко, її власні та й інших майстрів, які залишали їх після пленерів та симпозіумів.
– У мене в музеї були вже і німці, і швейцарці, і поляки, не кажучи вже за Київ, за всі наші міста. Коли іноземці приїжджають, то особливо дивуються, що в такій глушині є музей і в ньому такі шедеври! – ділиться майстриня.
Нещодавно солом’яний дах музею перекрили, і під час цих робіт відкрилося непривабливе піддашшя.
– Я посиділа на лавці, подивилась і кажу: «Не подобається мені, як перекритий цей музей. Він якийсь такий, ніби багато сорочок у жінки видно з-під спідниці! Щось туди вчепити треба». Тоді Наталя Лавренюк зі своїм чоловіком, зі своїми студентами, сказали мені: «А що, ми спробуємо!». І почіпляли дипломні роботи студентів Тульчинського фахового коледжу культури – «плакетки» із бубнівським розписом. Вийшло дуже гарно, – радіє Тетяна Іванівна.
Так традиція бубнівського розпису трансформувалася в нову форму, яку знайшло нове покоління.
Традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України 2018 року. Вона жива, а знані майстри-керамісти мають своїх послідовників. Це і вже відомі митці, і студенти та школярі, які відвідують гуртки на Гайсинщині, Літинщині та у Вінниці.
А сама бубнівська кераміка залишається актуальною й досі, і як елемент декору, і як уживаний предмет побуту в родинах, що цінують екологічність і природні матеріали.
Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється — у січні 2026 р. до нього входило вже 120 елементів.
Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
Антоніна Мніх, Вінниця
Світлини з фондів Вінницького обласного центру народної творчості й ті, що надала Наталія Лавренюк
-
Усі новини1 тиждень agoЙолка вийшла заміж – що відомо
-
Одеса1 тиждень agoСтан доріг на Одещині 27 січня: ожеледиця і обмеження руху
-
Усі новини1 тиждень agoЗаписка чоловіка до нових мешканців стала вірусною: попрохав доглядати за птахами
-
Війна7 днів agoУдар по Запоріжжю – постраждав пологовий будинок, фото
-
Усі новини7 днів agoПокинутий будинок в селі вразив мережу — як він виглядає після ремонту
-
Усі новини1 тиждень agoДе зараз наймолодший син Віктора Ющенка і який він має вигляд (фото)
-
Суспільство1 тиждень agoЦены на мясо в Одессе после праздников: что подешевело
-
Відбудова1 тиждень agoУряд розподілив 987 мільйонів на проєкти відновлення в громадах
