«Мої квіти – це мої діти, я їх викохую, доглядаю» – так з ніжністю і болем писала унікальна українська художниця Катерина Білокур про свої полотна, які народжувалися не завдяки, а всупереч обставинам та радянським вимогам до мистецтва.

У вогні Другої світової війни 1941 року найкращі картини Білокур не встигли евакуювати, і частина цього безцінного спадку перетворилася на попіл. Катерина Білокур оцінювала знищені картини як найкращі в її спадку. 

Через вісім десятиліть вогонь сучасної війни знову підступив до її колекції, загрожуючи стерти пам’ять про генійку, художній світ якої був сповнений витонченої естетики та краси природи, які не вписувались у суворе кліше радянського мистецтва.

Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті та радіо «Байрактар» пропонує мультимедійний проєкт «Правда чи міф?». Відстежувати нові епізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, слухати в етері радіо «Байрактар», у соцмережах та на Spotify.

Сьогодні спробуємо торкнутись кількох міфів, які походять з радянського часу, намагаючись очистити постать Катерини Білокур від нашарувань радянських кліше. Народилася Катерина у листопадові дні 1900 року на Полтавщині. Її дитинство минуло без шкільної освіти, тож майбутня майстриня самотужки опановувала грамоту та мистецтво живопису. 

Попри складні життєві обставини селянського життя, у її долі, подібно до історії Шевченка, трапився доленосний поворот. У 1940 році, почувши по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко, Білокур наважилася надіслати співачці свій малюнок. Вражена талантом невідомої авторки, Петрусенко показала роботу Павлу Тичині та Василю Касіяну. Так художницю було вихоплено з невідомості, і того ж року відбулася її перша персональна виставка в Полтаві.

За 14 років після дебюту художниці, у 1954 році, три картини Білокур стали частиною експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі. Саме там їх побачив Пабло Пікассо. Існує думка, що через свої комуністичні погляди недаремним є захоплення іспанського митця роботами багатьох радянських художників, наприклад, Марією Примаченко. Дехто ж приписує йому особисту високу оцінку багатьох радянських митців.

Тому запитаємо істориків Інституту національної пам’яті – чи правдива теза про те, що Пікассо був у захваті від робіт саме Катерини Білокур?

Ось що пояснили в Інституті національної пам’яті:

Пікассо побачив роботи Білокур «Цар-Колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» на Міжнародній виставці радянського мистецтва в Парижі у 1954 році. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», – сказав він.

Варто додати, що Пікассо був членом Комуністичної партії Франції з 1944 року, підтримував антифашистські та соціальні рухи, а його знаменита «Герніка» стала символом боротьби з фашизмом. З одного боку, він виявляв прихильність комуністичним ідеям, з іншого – критикував догматичний підхід соціалістичного реалізму, який панував у СРСР. Напевно саме тому картини Катерини Білокур, які точно не вписувались у «радянське зображення реальності», так відрізнялись від інших ідеологізованих експонатів виставки, і запам’ятались Пікассо. 

Однак слава часто має зворотний бік. Радянська пропаганда активно використовувала образ мисткині як класичний тип «художниці з народу». Чи правда, що історія про її щасливу долю в СРСР, яка нібито підняла її з бідності до світової слави, – це радянська пропаганда?

Для тих, кого цікавить можливість послухати відповіді на ці питання і дещо більше, шукайте епізод  у подкасті «Правда чи міф» на Спотіфай, він вже готовий для прослуховування:

Ось що пояснили в Інституті національної пам’яті:

Щодо щасливої долі – відомості біографії Катерини Білокур вказують, що вона однозначно хотіла собі іншого життя. Її слава є свідченням суто творчої самореалізації самої художниці, а не того, що її винайшли радянські пропагандисти для ілюстрації щасливого життя талановитої колгоспниці.

Варто додати промовисті факти, які руйнують ідилічну картину радянської художниці. Батьки Катерини Білокур так і не вступили у колгосп, на той час таке рішення було демонстративним і ризикованим вчинком. 

Сама Катерина також не була колгоспницею. Як влучно жартував один із її знайомих, Катерину Білокур прийняли в інший колгосп – вона стала членкинею Спілки художників України. 

Існують свідчення лікаря Євгена Товстухи про те, що на вимогу місцевого голови сільради написати портрет Сталіна художниця відповіла відмовою, чим викликала неабияке незадоволення районного керівництва.

Ще один поширений стереотип стосується браку освіти та закритості. Мовляв, образ Білокур формувався як малограмотної, несуб’єктної та повністю ізольованої від культурних зв’язків жінки. Це правда чи міф?

Ось що пояснили в Інституті національної пам’яті:

Стосовно малограмотності та ізольованості варто зазначити, що протягом свого життя Катерина Білокур вела листування з багатьма діячами та діячками культури та мистецтва, зокрема з Оксаною Петрусенко, Олесем Гончаром, Павлом Тичиною та Стефаном Таранушенком. Водночас проблеми зі здоров’ям призвели до певної ізольованості художниці, не дозволяючи їй часто залишати рідну Богданівку.

Більше того, творча натура Білокур не обмежувалася лише живописом. Ще задовго до своєї слави створювала декорації для місцевого драмгуртка і навіть виступала на сцені сільського театру, граючи головних героїнь. Прагнення до освіти було величезним: Білокур намагалася вступити і до Київського театрального технікуму, і до Миргородського художньо-керамічного технікуму, проте бюрократична машина закрила перед нею двері через відсутність атестата про початкову освіту.

Видатний мистецтвознавець Стефан Таранушенко, який тривалий час (навіть у період заслання) листувався з художницею, надихнув її на написання автобіографії. Збереглося 78 листів Катерини Білокур до Таранушенка. Це унікальне джерело інформації розкриває її внутрішній світ, коло захоплень, імена художників, які її надихали, та подробиці її творчої кухні. Відомо також, що Катерина Білокур писала оповідання і мріяла видати їх окремою книжкою, однак після її смерті рукописи так і не були знайдені. Є версія, що після відмови видавництва, художниця спалила рукописи.

Світ запам’ятав Катерину Білокур як генійку квітів, але ці квіти часто мали гіркий присмак історичних трагедій. У 1941 році Київський художній музей, де експонувалися її перші роботи, був знищений вогнем. Близько одинадцяти, а за деякими даними до двадцяти п’яти найкращих ранніх полотен, які вона ніжно називала своїми дітьми, було втрачено назавжди.

На щастя, значна частина її творчого доробку збереглася для нащадків. Сьогодні в українських музеях знаходиться близько трьохсот її творів. Проте історія має здатність повторюватися жахливими спіралями. 

На початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Яготинський музей, де зберігається найбільша колекція робіт майстрині, опинився у небезпечній близькості до лінії фронту. Цього разу картини вдалося вчасно евакуювати та врятувати. Справжній талант Катерини Білокур полягає не у вигаданій радянською владою щасливій долі, а в її феноменальній здатності творити витончену красу всупереч найтяжчим життєвим обставинам на вузьким партійним кліше. Так свобода пробивається через ідеологічні бар’єри.

Текст: Ярина Скуратівська, Київ

Наукова консультація: Володимир Тиліщак, УІНП

Ілюстрації: Катерина Березовець, Укрінформ.

У серії «Правда чи міф» читайте, слухайте і дивіться матеріали:

Покрова без міфів: що ми знаємо про це свято

Олена Степанів: правда і міфи про першу жінку-офіцерку у світі

Радіо «Афродіта»: правда і міфи про підпільну радіостанцію УПА

Вбивство Петлюри: як злочинець став «жертвою»

Таємний український університет: як у Львові діяв підпільний виш?

Олена Теліга: Як гестапо вирішило долю поетки?

Міфи проти Гідності: Чи існує «осіння закономірність» Майданів?

Як народилася “Свічка пам’яті”?

Між миром і війною: як українці та киримли творили історію

Прем’єра спротиву: що насправді відбулося у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року.

Одеська короткометражка “Віддалені наслідки” здобула головну нагороду Європейської кіноасоціації Ardélion як найкращий короткометражний фільм. Стрічка була знята в Одесі під час тривог і вибухів.

Про це повідомила пресслужба ДержКіно України.

Короткометражний фільм “Віддалені наслідки” (Ever After) режисерки Катерини Молокопєєвої здобув головну нагороду “Найкращий короткометражний фільм” від Європейської кіноасоціації Ardélion. Стрічка стала єдиним українським фільмом, який показали на великому екрані церемонії, і отримала тривалі оплески від понад 500 учасників події.

Фільм присвячений людям, що пережили війну та втратили близьких. У ньому немає вибухів чи бойових сцен — лише глибока тиша й емоційний простір, у якому звучить біль. Після перегляду один із військових залишив відгук: “Ми всі трьохсоті“.

Зйомки проходили в Одесі під час повітряних тривог та вибухів. Над проєктом працювала переважно жіноча команда: сценаристка Оксана Присяжнюк (Ксенія Заставська), режисерка Катерина Молокопєєва, операторка Аліса Кузнецова та продюсерка Наталя Делієва.

Перший показ фільму відбувся на фронті — просто неба, де його переглядали військові з планшета. Світова прем’єра пройшла на антивоєнному фестивалі в Естонії, а згодом стрічку презентували у США, на Кіпрі, у Німеччині, Румунії, Італії та Нідерландах.

Перемога в Ardélion стала сьомою нагородою для фільму “Віддалені наслідки”. 

Коли світ бачить нашу правду — ми стаємо сильнішими. Кожна перемога в культурі наближає нас до Головної Перемоги, — зазначила продюсерка Наталя Делієва.

У жовтні режисерка Каміла Бойченко з Кілії, Одеська область, отримала Спеціальну нагороду Асоціації польських кінематографістів у межах програми Warsaw Next секції Industry Days 41-го Варшавського кінофестивалю. Премію їй присудили за фільм “Чорна хустка”.

Також на початку жовтня журі 16-го Одеського міжнародного кінофестивалю оголосило переможців у різних номінаціях, яким цього року вручили дипломи та статуетки “Золотий Дюк“. Головний приз у категорії “Найкращий європейський повнометражний фільм” отримав фільм “Шість днів навесні” режисера Жоакіма Лафосса.

Анна Бальчінос

В Одесі розглядають запровадження безплатного проїзду для школярів у міському електротранспорті. Це рішення має зменшити витрати батьків і наразі опрацьовується міськими службами.

Про це у вівторок, 9 грудня, повідомив очільник Одеської МВА Сергій Лисак.

Реклама

Безплатний проїзд — кого може торкнутися зміна

Сергій Лисак повідомив, що дав доручення відповідним міським структурам розробити чіткі пропозиції щодо організації безплатного проїзду для школярів в електротранспорті. За його словами, ініціатива має охоплювати всі види електротранспорту: трамваї та тролейбуси.

“Пропоную, щоб безплатний проїзд діяв за учнівськими квитками у всіх видах електротранспорту. Чекаю на пропозиції найближчим часом”, — написав очільник МВА.

Посадовець підкреслив, що для міського бюджету такі витрати не є значними, проте вони можуть стати реальною підтримкою для батьків.

Вартість проїзду в громадському транспорті в Одесі

трамвай і тролейбус — 15 грн:

• маршрутки — 20 грн у межах міста, 40 грн до 6-го км Овідіопольської дороги;
• до Південного — 70 грн.

Ціни на проїзні квитки:

• учні — 120 грн (1 вид транспорту), 160 грн (обидва);
• студенти — 240 грн і 340 грн;
• дорослі — 420 грн і 567 грн;
• службові поїздки — 630 грн і 756 грн.

Нагадаємо, в Одесі представили нового очільника Пересипської районної адміністрації. Також ми писали, що МОЗ зупинило дію ліцензії медичного закладу “Дім Медицини”, який належить до мережі приватної клініки Odrex.