Події
Українська твердиня віри і незламності
Тридцять років тому на державному рівні було ухвалене рішення про відтворення в Києві Михайлівського Золотоверхого собору
Цей знаменитий собор, як і весь Свято-Михайлівський монастир, у своїй майже тисячолітній історії пережив багато вікопомних подій, які вплетені в літопис України. В тридцяті роки минулого століття, за більшовизму, він був навіть ущент зруйнований. На цьому місці планувалося звести гігантські споруди й пам’ятники новій владі. Але й ця, найчорніша сторінка в історії собору, була перегорнута, і 9 грудня 1995 року на найвищому рівні в незалежній Україні було прийняте рішення про відтворення Михайлівського Золотоверхого собору з його дзвіницею, мурами і брамою. Саме на стіні цих мурів нині знімки героїв – сучасних захисників Української держави, її волі, віри й незалежності.
ЯК СТВОРЮВАВСЯ Й ОНОВЛЮВАВСЯ СОБОР?
Перед тими, хто взявся три десятиліття тому відтворити собор, постало непросте завдання, адже проєктів його спорудження і пізніших реставрацій не залишилося. Були хіба що спогади про собор, його описи в різних пам’ятках – літописних, археологічних, літературних.
…Історія собору почалася з монастиря, збудованого київським князем, сином Ярослава Мудрого Ізяславом у другій половині 1050-тих років. Монастирська церква з’явилась тут у 1108 – 1113 роках за часів його сина Святополка II Ізяславича, який назвав її на честь Архистратига Михаїла. Дослідники вважають, що головною причиною назвати так храм стала перемога князя над половцями (Святий Михаїл був покровителем воїнів). У 1108 році дружина Святополка Ізяславича Варвара, дочка візантійського імператора Олексія I Комніна, привезла з Константинополя в Михайлівський собор мощі святої Великомучениці Варвари. І це – найдревніші мощі в Україні (нині вони знаходяться у Володимирському соборі Києва). Зазначимо, що храм, названий на честь Архистратига Михаїла, слугував родовою усипальницею князів Ізяславичів.
До назви «Свято-Михайлівський» додають ще й слово «Золотоверхий», бо це перша культова споруда в Київській Русі, бані якої були позолочені. Та, крім цього, собор вирізнявся і своєю оригінальною архітектурою. Це був хрестово-купольний храм, збудований з цегли і каміння, побілений вапном. У пазухах склепінь містилися голосники. Всередині храм мав три нави, його стіни прикрашали фрески і мозаїки з зображенням Ісуса Христа, Божої Матері і святих.
Свої рядки в літопис Свято-Михайлівського собору вписав цілий ряд видатних представників православної церкви України. Назвемо для прикладу одного з них – Іова Борецького. Після отримання початкової освіти він навчався у Львівській братській школі, потім – в Острозькій академії. Є підстави припускати, але немає документальних підтверджень, що навчався він і в Краківському університеті. Після цього Іван Борецький сам стає навчителем, ректором Львівського братства. Згодом переїздить зі Львова до Києва і очолює Київську Богоявленську братську школу. То була пора активної діяльності Київського братства, до якого увійшло все Запорозьке Низове військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем –Сагайдачним. Тоді ж Іван Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському монастирі з іменем Іова.
У ті роки загострюється боротьба між прихильниками і супротивниками унії. Великі надії для православних породив приїзд до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, який багатьох представників православного духовенства висвятив на єпископів. 9 жовтня 1620 року патріарх рукоположив на митрополита Київського ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. За роки перебування цього подвижника на митрополичій кафедрі було засновано і розбудовано велику кількість храмів і обителей, з’явилося багато шкіл і друкарень. Іов Борецький залишив наступним поколінням низку яскравих духовних творів. Перед відходом у Вічність він назвав і опікунів розбудованого ним Михайлівського монастиря: Печерського архимандрита Петра Могилу і Луцького єпископа Ісаакія Борисковича.
Упродовж більш як дев’яти століть своєї історій собор пережив кілька реставрацій і реконструкцій. Біля нього була споруджена дзвіниця. Згодом храм оновили у стилі українського бароко. На початку ХХ століття у соборі встановили опалення, реставрували частину фресок, переклали підлогу.
ВАРВАРСЬКЕ ЗНИЩЕННЯ СОБОРУ
А через двадцять з лишком років, при радянській владі, собор було висаджено в повітря. Підірвали його 14 серпня сумнозвісного 1937 року.
Але ще до цього для видимості була створена комісія з підготовки цього варварського акту. Проти знесення собору виступив лише один її член – мистецтвознавець Микола Макаренко. Влада йому цього не простила: невдовзі він був репресований (нині на території собору Макаренку встановлено меморіальну дошку).
Владоможці дозволили тоді зняти і зберегти лише окремі фрески і мозаїки. Більша частина з них опинилася в музеях Москви, Ленінграда, Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» перенесли до Софійського собору.
Вже за часів незалежної України, у березні 1997 року, я мав можливість побачити дві мозаїки з цієї композиції далеко від Києва, в Метрополітен-музеї Нью-Йорка, в якому в ті дні була розгорнута велика виставка мистецьких шедеврів періоду Візантійської імперії. Навiть для Нью-Йорка – мегаполісу, де не бракує всепланетарного масштабу подiй i грандiозних видовищ, ця виставка стала помiтним явищем. I рiч не тiльки в помпезнiй, яскравiй церемонiї її вiдкриття, на яку 3 березня 1997-го було запрошено понад 800 вiдомих гостей з рiзних куточкiв свiту, а в тому, що за далеким океаном, у нью-йоркському Метрополiтен-музеї «зустрiлися» мистецькi шедеври з 24 країн, створенi в одну з найвизначнiших епох в iсторiї людської цивiлiзацiї — епоху Вiзантiї. А що це справдi шедеври, в цьому могли переконатися сотнi тисяч вiдвiдувачiв виставки. Тож у її органiзаторiв були всi пiдстави назвати виставку «Слава Вiзантiї» (Glory Byzantium). Я б тiльки, оглянувши її експозицію, додав: йшлося про експонати, якi увiчнили славу не тiльки тисячолiтньої Вiзантiйської iмперiї, а й її найближчих сусiдiв, серед яких помiтно видiлялася Київська Русь.
I в цьому незаперечна заслуга всiх, хто був причетний до створення й органiзацiйного забезпечення української частини експозицiї. Особливо варто видiлити енергiю, невтомнiсть, наполегливiсть, якi виявила при формуваннi українського роздiлу експозицiї тодішня спiвробiтниця Метрополiтен-музею Оленка Певна. Вона народилася в Нью-Йорку, виросла в цьому місті, виховувалася в сiм’ї українських емiгрантiв, щирих патріотів України, вiдданих землі батьків серцем i душею (мати, Христина Певна, — багато років була працівницею Українського музею на Другiй авеню в Нью-Йорку, батько, художник і літератор Богдан Певний — був тривалий час спiвредактором широковiдомого українського журналу «Сучаснiсть»). Оленка Певна захистила докторську дисертацiю, в якiй дослiджуються архiтектурнi й мистецькi цiнностi Київської Русi. Отож, значною мiрою саме завдяки їй українським експонатам на виставцi в Нью-Йорку був видiлений окремий просторий зал. Її перу належить i окремий, великий за обсягом роздiл у розкiшному каталозi, спецiально пiдготовленому до виставки (зовнi каталог нагадує давньоруське Євангелiє).
Коли вже зайшла мова про «український зал» у Метрополiтен-музеї, то слiд сказати, що найпомiтнiшi його експонати — i за розмiрами, i за художньою цiннiстю — двi мозаїки, якi вцiлiли вiд по-варварському зруйнованого в 30-тi роки Свято-Михайлiвського Золотоверхого собору: «Архiдиякон Стефан» (231 х 134 см) i «Апостол Фадей» (299 x 109 см). Вони стали окрасою не тільки української частини експозиції, а й усiєї виставки.
У цьому зв’язку запам’ятались мені слова Оленки Певної, яка під час екскурсії для нас зауважила, що можна виставити i ювелiрнi прикраси часiв Київської Русi, але якщо Україна видiлить великi речi, то її запам’ятають обов’язково.
Дивлячись на ці фрески, гірко було усвідомлювати, яку непоправну втрату зазнав Київ, вся Україна, коли в тридцяті роки був знищений Золотоверхий Свято-Михайлівський собор – видатна архітектурна і художня пам’ятка часів Київської Русі. Навіть золотоординська навала 1240 року не зруйнувала його (правда, зідрала позолоту з куполів), а новітні варвари зі сходу та їх місцеві прислужники не пожаліли храм, бо він не вписувався у їхню намальовану вбогою уявою картину розгортання тут великого урядового центру з гігантськими потворними бетонними спорудами та розчищеним від культових споруд простором для більшовицьких військових парадів, «пролетарських» демонстрацій і масових гулянок.
Ось як, приміром, «обгрунтовував» це варварство тодішній народний комісар освіти УРСР В.Затонський: «Учені любителі старого мотлоху всіляко домагаються повного збереження собору (…) Повідомляю, що питання про знесення собору вирішено. Може йтися тільки про зняття мозаїк та фресок. Чим довше будуть тягнути, тим менше залишиться часу для цієї складної операції. Винні будуть самі лахмітники». І це говорив не хто-небудь, а нарком освіти! Тим, хто задумував і створював цей собор і монастир, навіть у страшному сні не ввижалося, що через дев’ятсот літ з’являться подібні руйнівники в людській подобі і що таке жахіття стане можливим.
Але за Божим промислом часи змінилися, і після проголошення незалежності України було підняте питання про відродження Свято-Михайлівського собору, нашої національної святині. Голос за це, зокрема, подав видатний український письменник Олесь Гончар, на честь якого на території монастиря встановлено меморіальну дошку. Керівництво держави, уряду, міста Києва підтримало цю благородну справу, і в другій половині дев’яностих років постав відтворений Собор Архистратига Михаїла. Головний архітектор проєкту його відтворення – Юрій Лосицький. Йому й очолюваній ним групі архітекторів пощастило хіба що в тому, що в середині тридцятих років інженер-технолог та мистецтвознавець Іполит Моргілевський дослідив архітектурно-будівельні особливості собору й виконав його обміри. Це суттєво допомогло у відтворенні храму.

НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ
Відновлений Михайлівський Золотоверхий у наші часи гідно продовжив славетні традиції попередніх століть, вписав нові рядки в історію і храму, й обителі, підтвердивши головну їхню місію – бути твердинею православної віри і національної незламності. Це особливо проявилося й прозвучало в ніч на 30 листопада 2013 року, під час бандитського розгону мітингу на майдані Незалежності внуками тих, хто зруйнував собор. Патріотична українська молодь тієї ночі знайшла захист у Михайлівському храмі, а в дні Революції Гідності собор і монастир приймав убитих і поранених учасників протестів. Приведемо лише кілька епізодів з тих тривожних днів і ночей.
У ніч на 30 листопада десятки гнаних беркутівцями кинулися до Михайлівського собору. Його центральну браму відкрив тодішній вратарник монастиря семінарист Руслан Лапука. Кореспондентові Укрінформу, який брав у нього інтерв’ю, він розповів, що родом з Тернопільщини і тоді навчався на третьому курсі Київської православної богословської академії й був послушником (жив у монастирі і готувався до прийняття чернецтва Михайлівського монастиря). Його послухом якраз і було вратарництво – у певний час він відчиняв і зачиняв ворота монастиря. Тієї ночі, під час обходу, він виявив на території обителі двох студентів, які проникли в монастир через огорожу з боку парку. Вони просили відчинити ворота для їхніх друзів, бо їх, мовляв, повбиває «Беркут». Руслан взяв на себе відповідальність відкрити центральну соборну браму. Невдовзі з’явився автобус з беркутівцями, але студенти встигли не тільки сховатися, а й забарикадувати ворота.

Спецпризначенці не наважилися йти на штурм монастирських воріт. Переслідуваних напоїли чаєм, і вони згодом пішли в собор на вранішню службу.
Тим часом чутка про побиття студентів швидко поширилися Києвом та за його межами, і вранці 30 листопада біля собору зібралося десятки тисяч обурених протестувальників.
Ось як про це згадує для Інституту національної пам’яті один із них, відомий український громадський діяч, композитор, поет і кобзар, народний артист України Тарас Компаніченко: «Зранку ми всі поїхали на Михайлівську площу… Я був просто вражений, коли на Михайлівську вийшли кияни, коли Київ “піднявся”. Бо на тому мітингу на Європейській площі людей було мало, але влада зробила страшну річ – вона переступила через кров, і люди побачили, що влада здатна на все, і оце обурення – воно вивело людей, киян власне.
Я був настільки захоплений, що навіть пісню там написав – “Дума киян”: “Станемо мужньо, дружно, потужно від гір узвозами на діл. В нас на знаменах, щитах черлених архангел Божий Михаїл”. Кияни не піддалися усіляким технологіям, “закатуванням в бетон”, інформаційним війнам – і от Київ, шляхетний Київ устав і показав своє справжнє обличчя. І це було дуже, дуже важливо і приємно».
Інший епізод – з ночі одинадцятого грудня 2013 року. Тої ночі, вперше за вісім останніх століть, Київ почув набат Михайлівського собору (до цього востаннє били в Києві на сполох ще в 1240 році, під час навали золотоординців хана Батия). Цього разу дзвони Михайлівського собору подавали голос про небезпеку і закликали захистити маніфестантів. Спецпризначенці планували очистити від них майдан Незалежності. Тривожні попереджувальні дзвони звучали вночі, з першої до п’ятої години. Цю місію з благословення намісника монастиря ігумена Агапіта взяв на себе і своїх друзів Іван Сидор, тодішній аспірант Київської православної богословської академії. Він тоді в кров стер собі руки, б’ючи у дзвони. Як і його добровільні помічники, але набатний голос Михайлівського почув Київ, і беркутівський штурм майдану не відбувся.
Найсумніші епізоди тої пори пов’язані з прощанням із загиблими героями Небесної сотні. Першим відспівали у соборі Михайла Жизневського, який загинув 22 січня 2014 року від кулі снайпера.
Михайло родом з Гомельщини (Білорусь). Після школи здобув професію газозварника, займався карате, виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі. Ходив до православної церкви, мав намір піти в Жировицький монастир. Але життя склалось інакше. У 2005-ому через переслідування білоруським КДБ переїхав в Україну, жив спочатку в Донецьку та Кривому Розі, згодом – у Києві й Білій Церкві, працював зварником, монтажником, позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». У Революції гідності брав участь з перших її днів, входив до Самооборони Майдану і був її одним з найактивніших членів. О дев’ятій годині ранку 22 січня його життєвий шлях обірвав підступний постріл снайпера. Панахида за Михайлом Жизневським відбулася 26 січня, в день, коли йому мало виповнитися 26 років. На прощання з ним прийшли тисячі людей. Собор не міг усіх вмістити, люди заповнили всю площу перед ним. Після панахиди тіло Михайла пронесли вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького, Хрещатиком, майданом Незалежності під крики «Герой!» та «Живе Білорусь!» У 2017 році Михайлу Жизневському було посмертно присвоєно звання Герой України.
На території Михайлівського монастиря є старе розлоге дерево – дерево смутку: під ним клали тіла загиблих Героїв Небесної Сотні. Тут над ними читав перші заупокійні молитви отець Михайло Карнаух. У ті ж дні в стінах собору і загалом у монастирі лікували від ран, рятували життя сотень тих, хто безоружно і безстрашно вийшов на прю із силами зла. Вийшли і перемогли.


Цілком доречно насамкінець буде привести слова предстоятеля Православної церкви України, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, промовлені в стінах Михайлівського Золотоверхого собору з нагоди двадцять третьої річниці відновлення Храму.

Він, зокрема, привернув увагу до тої обставини, що хоча Михайлівський собор і був висаджений у повітря, але на його місці так нічого і не збудували. Бог ніби зберіг це святе місце від більшого плюндрування, залишаючи його приготованим для нового, відродженого храму. І цей храм постав на наших очах, як видимий символ і знак відновлення.
«Тоді, понад чверть століття тому, коли розпочалася відбудова, ніхто з нас не міг знати, що цьому храму буде приготовлена особлива історична роль в житті нової України, – продовжив промовець. – Але про це знав Господь, і тому готував це місце для служіння нашому народу. І коли прийшов час випробувань, саме відроджений Михайлівський Золотоверхий собор став точкою відліку нової історії України – з ним пов’язаний опір диктатурі, тут знайшли свій прихисток борці за свободу, від його стін розпочався не просто політичний протест, але справжня народна Революція гідності. На його стінах постав меморіал, що вшановує наших новітніх героїв, завдяки подвигу та жертовності яких Україна все ще вільна та не скорена, продовжує опір агресору і торує шлях до перемоги. І коли з волі Божої постала єдина Помісна Церква, незалежність якої отримала благословення від Матері-Церкви Константинопольської – тут, у Михайлівському соборі, утвердився наш духовний центр… Відновився з руїни цей собор – відновиться, з милосердя Божого і нашими спільними зусиллями, і зранена, але незламна Україна!»

Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Події
До переліку нематеріальної культурної спадщини внесли сокальську кераміку
Міністерство культури України включило «Традицію побутування та мистецтво створення сокальської кераміки» до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури.
Сокальська кераміка – це різновид кераміки, що сформувався на території Сокаля (нині — місто у Шептицькому районі Львівської області, адміністративний центр Сокальської міської громади) – одного із провідних гончарних осередків України, відомого з XV століття.
Вона вирізняється серед інших насамперед колоритом, мотивами декору і стилістикою, притаманними лише цьому осередку: широкими, лапідарними мазками зеленого, жовтого й брунатного кольорів на білому тлі, підкреслено великими головними композиційними елементами із зображеннями птахів, гілок, пишних квітів, соняшників, великих розет і годинника.

Технологія виготовлення керамічних виробів базується на традиційних прийомах ручного гончарства та багатоступеневому декоративному оздобленні.

Сьогодні вироби сокальської кераміки поєднують традиційні художні мотиви з ужитковим призначенням, органічно входячи в сучасний побут як практичний і водночас декоративний елемент.
Традиція побутування сокальської кераміки тісно пов’язана з повсякденним життям місцевих жителів. Глиняні горщики, макітри, глечики, миски, баньки, кухлі та дзбанки використовують у щоденному побуті. У глиняному посуді готують страви, зберігають молочні продукти, воду, зерно, мед та інші харчові продукти. Завдяки природним властивостям глини такий посуд тривалий час зберігає температуру й смакові якості їжі.
Окремі вироби виконують обрядову та декоративну функції. Кераміку використовують під час релігійних свят, родинних подій, весільних і календарних обрядів, а також для оздоблення житлового простору. Декоративні миски, тарелі, кахлі та інші оздоблені вироби розміщують у традиційному інтер’єрі як символи добробуту, охайності та естетичного смаку родини.
Тепер місцеві громади мають взяти до уваги рекомендації та пропозиції з охорони елементів нематеріальної культурної спадщини, які розробила Експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України.
Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України існує з 2012 року. Станом на сьогодні до нього внесені вже понад 120 елементів.
Як повідомляв Укрінформ, у Рівненській області до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини внесли традицію прямокутної хустки, вишитої на чотири кути, та Простір дослідження і збереження традиції вишивки картин із зображенням бузку у Пересопниці.
Події
В мерії Вільнюса показали виставку «Одеса між війною і миром»
У Вільнюській ратуші протягом червня експонувалася виставка фоторобіт одеського фотохудожника та фотожурналіста Бориса Бухмана «Одеса між війною і миром». В експозиції представлені кадри, які фіксують життя Одеси та південних регіонів України з початку повномасштабного вторгнення. Головний фокус виставки — стійкість людей, їхня щоденна боротьба, гідність і надія. Мета виставки – ще раз нагадати, що війна не закінчується і Україні потрібна підтримка та допомога.
Проєкт став черговим кроком у зміцненні відносин між Одесою та столицею Литви. Організатором виставки виступила група підтримки України Литовського союзу стрільців (LŠS). Представник групи у справах ЗМІ Йонас Йонушас зазначив, що виставка показує реальність, з якою зіткнулися мешканці колись мирного міста: «Іноді здається, що люди втомилися від новин, але ми не припиняємо розповідати про це суспільству. Ми не повинні зупинятися».
Події
На кіностудії Довженка розпочалися аварійно-відновлювальні роботи після російських атак
“Унаслідок двох ракетних влучань були завдані значні пошкодження будівлям, інженерним мережам та об’єктам культурної спадщини, що розташовані на території кіностудії. Для проведення комісійного обстеження пошкоджених об’єктів культурної спадщини утворена відповідна комісія”, – ідеться у повідомленні.
Фахівці здійснюють оцінку масштабів руйнувань та визначають першочергові заходи, необхідні для збереження будівель і майна кіностудії.
Пошкоджені 18 будівель кіностудії, серед яких – пам’ятки історії науки і техніки національного та місцевого значення.
Зокрема зазнали пошкоджень головний знімальний павільйон (1927–1928 рр.), адміністративний та лабораторний корпуси, «Щорсівський корпус» (Музей кінофабрики), службові корпуси, цехи комбінованих зйомок, їдальня, електростанція, фільмотека, гуртожиток та інші споруди.
Також пошкоджені покрівлі, віконні конструкції, стіни та внутрішні приміщення будівель.
Зруйнована частина інженерних мереж: електроживлення, водопостачання та каналізація, пошкоджені колектори павільйонів, господарські споруди та частина територіального благоустрою.
Найбільших втрат кіностудія зазнала через пряме влучання у костюмний цех, де зберігалася одна з найбільших в Україні колекцій сценічного та кінематографічного вбрання.
“Першочергові аварійно-відновлювальні роботи спрямовані на захист приміщень від подальшого руйнування та створення умов для відновлення виробничої діяльності кіностудії”, – зауважили в Мінкульті.
Росія атакувала кіностудію Довженка в Києві / Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ
1 / 12
Як повідомляв Укрінформ, на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка врятували 120 знакових фільмів.
-
Політика3 дні agoСтефанчук нагородив Кучму відзнакою імені Левка Лук’яненка
-
Відбудова1 тиждень agoУ Польщі не отримували сигналів, що Зеленський не приїде на конференцію у Гданську
-
Суспільство4 дні agoВ Укрзалізниці порадили, як подорожувати потягом під час спеки
-
Політика1 тиждень agoУкраїнську делегацію на конференцію з відбудови у Гданську очолить Свириденко
-
Усі новини1 тиждень agoЧС-2026 — жінки з Японії масово критикують чоловіків-вболівальників
-
Усі новини1 тиждень agoВолодимира Путіна побачили на старих фото 1920 та 1941 — його запідозрили в безсмерті
-
Спорт5 днів agoS1mple дискваліфікували з кіберспорту — Олександр Костилєв отримав бан на рік
-
Політика1 тиждень agoВ окупованому Криму фактично запроваджений прихований воєнний стан
