Війна
Дмитро Рогозюк, командир 60 ОМБр
Командир 60-ї окремої механізованої бригади майор Дмитро Рогозюк належить до офіцерів нового покоління, сформованих війною після 2014 року. У розмові з Укрінформом він ділиться досвідом оборони Києва, боїв на Запорізькому, Бахмутському та Авдіївському напрямках, розповідає про нинішнє протистояння його частини з ворогом на Лиманщині, а також пояснює, чому сучасна війна вимагає постійної адаптації – як система управління та ініціатива знизу впливають на стійкість підрозділів.
– Розкажіть трохи про себе до війни: чим ви займалися у цивільному житті? Чи планували пов’язати життя з армією, чи це був радше свідомий вибір під тиском обставин?
– Я навчався у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, після чого вступив на контрактну службу до війська. На той момент армія була мирного часу: у грудні 2013 року я прийшов у частину, у січні 2014-го підписав контракт.
Революцію Гідності я застав уже як військовослужбовець. Через це не міг фізично бути на Майдані, але постійно тримав зв’язок із друзями, які були в самому епіцентрі подій, і спостерігав за всім із новин.
Потім почався Крим. Я служив у бригаді транспортної авіації, і саме на наш аеродром сідали борти, що евакуйовувалися з півострова. Ми спілкувалися з офіцерами, які виходили з Криму, тому я добре розумів, що там відбувається.
Далі почалася АТО. У той час я займався переважно тиловим забезпеченням угрупувань військ, які вели бойові дії на Сході.
Мій контракт закінчився у 2017 році. Через зміни в законодавстві я мав право на звільнення і скористався ним. На той момент я не бачив себе кадровим військовим у Збройних силах того зразка. З моїм характером мені складно було знаходити спільну мову з окремими командирами, і я відчував, що зможу досягти більшого в цивільному житті.
Повернувшись у Вінницю, ми з однодумцями взялися відроджувати футбольний клуб «Нива», щоб повернути у місто професійний футбол. Нам це вдалося, і згодом я став власником клубу. Перед повномасштабною війною передав право власності тодішньому капітану команди – Артурові Загорульку, він і зараз є власником та президентом клубу. Вдячний йому за те, що продовжує цей шлях.
А 24 лютого 2022 року вибору вже не залишилося. Я мав військовий досвід і розумів, що маю повернутися до війська. Не хотів повертатися у свою стару частину, тому, маючи багато друзів у полку «Азов», вирішив приєднатися до них у Києві. Це рішення було прийнято без вагань.
– Як і коли ви тоді потрапили на фронт і що з того періоду запам’яталося найбільше?
– Формально мій військовий досвід почався ще з 2013–2014 років, на початку АТО. Але тоді до бойових дій я був більш дотичним. Справжній бойовий досвід я отримав уже в лютому 2022 року, під час оборони Києва. Тоді я вперше відчув війну в її найгострішому варіанті – коли ти безпосередньо відповідаєш за людей і за виконання бойового завдання на передовій.
– Як для вас почався день 24 лютого 2022 року? Де ви були й що відчували в перші години повномасштабного вторгнення?
– 24 лютого мене розбудив дзвінок бабусі раніше, ніж будильник. Вона сказала: «Почалася війна». Спершу я їй не повірив, намагався заспокоїти. Але, одягаючись, відкрив новини у Telegram і все побачив… Відреагував холоднокровно: усвідомив, що життя розділилося на «до» і «після», що відкривається нова сторінка, яку вже не закрити.
Я пішов до бабусі, щоб її підтримати. Саме в цей час росіяни почали обстрілювати ракетами аеродром біля Вінниці. Гучні вибухи лунали недалеко від мого дому. Стало зрозуміло, що просто «заспокоїти» бабусю не вийде: потрібно було підібрати правильні слова й пояснити нову реальність, що я й зробив.
Потім поїхав до офісу нашого осередку «Центурія Вінниця». Ми зібралися, вийшли на зв’язок з іншими осередками по Україні. На той момент не було розуміння, звідки саме ворог завдасть удар – може, й через Придністров’я на Вінницю. Але наступного дня частина друзів уже терміново виїхала до Києва. Повернувшись додому, я зібрав речі і також поїхав до столиці.
– Від солдата до командира бригади – більш ніж непростий і нешвидкий шлях. Але то в мирний час… А які ключові події або рішення формували вас як офіцера під час повномасштабної війни?
– Повномасштабну війну я зустрів у званні сержанта. Тобто я вже мав досвід прийняття рішень, умів брати на себе ініціативу й відповідальність за людей.
Як офіцер я сформувався в складі ССО «Азов» Київ. Після завершення Київської кампанії ми вирушили на деблокаду Маріуполя, на Запорізький напрямок. Згодом було створено 3-тю штурмову бригаду. Я прийняв командування ротою 1-го штурмового батальйону. У цьому статусі зустрів і звільнення Херсонщини, і бої за Бахмут.
Наш батальйон був одним із найбільш досвідчених у бригаді. Логічно, що офіцерський склад, зокрема й я, став ключовою ланкою в управлінні 3-ю штурмовою. Згодом мене призначили заступником командира першого штурмового батальйону, у цьому статусі я пройшов усю Бахмутську кампанію.
Після короткого відновлення бригада вийшла на Авдіївський напрямок. Там я вже працював як начальник оперативного відділу штабу – начальник планування 3-ї штурмової бригади.
Коли оголосили про формування 3-го армійського корпусу, мені поставили завдання сформувати управління плануванням застосування військ корпусу і обійняти посаду заступника начальника штабу бригади. Тоді ж у наше підпорядкування перейшла 60-та окрема механізована бригада. Я вже знав її за діями на фронті, не раз бував на командному пункті, був знайомий з офіцерами і мав про цю бригаду позитивне враження, зокрема, по її ролі у звільненні Херсонщини.
Разом із тим 60-та потребувала змін і «нового дихання». Перше кадрове рішення щодо заміни командира бригади в корпусі стосувалося саме її. Командир корпусу викликав мене й наказав готуватися до прийому командування 60-ю окремою механізованою бригадою. Так я пройшов шлях від сержанта до комбрига.
– Який день за ці роки війни був для вас найважчим – морально чи професійно?
– Якщо говорити не про конкретний бій, а про внутрішній переломний момент, то найбільш складним було рішення перейти з сержантської ланки в офіцерську. Це той крок, після якого дороги назад уже немає.
Офіцеру потрібно постійно займатися самопідготовкою й самодисципліною, вимагати від себе більше, ніж, здається, ти здатен витримати.
Якщо ж говорити про бої, то кожен із них по-своєму важкий – незалежно від того, чи ти солдат, сержант, чи офіцер на рівні роти, батальйону або бригади. Звісно, що найважче завжди піхотинцю на передовій. Моя задача на нинішній посаді – приймати такі рішення, щоб саме там, на передньому краї, було хоч трохи легше. Це, мабуть, і є найголовніший виклик, а мій досвід з окопів допомагає в цьому.
– Де було найскладніше і чому?
– Коли ми були під Києвом, здавалося, що нічого важчого вже не буде. Потім були бої на Запорізькому напрямку – і там також були дні, коли думали: «Ось це вже найважче».
Після цього – Бахмут. І тоді теж здавалося, що це пік напруження. Потім прийшла Авдіївка, яка показала, що війна може бути ще жорсткішою.
Далі був Харківський напрямок. Спочатку він видавався легшим, якщо порівнювати з Авдіївкою, але з часом і там з’явилися свої дуже складні обставини.
Щоб пояснити, як усе змінюється… На початку Бахмутської кампанії при плануванні бойових дій ми враховували приблизно п’ять ключових факторів. Наприкінці кампанії таких факторів було вже 12–15. Сьогодні їх ще на кілька десятків більше.
Поле бою постійно ускладнюється, з’являються нові загрози. Тож, я думаю, найважчі дні ще попереду.
– Що для вас найскладніше на посаді командира бригади? З чим доводиться боротися щодня – на полі бою і поза ним?
– Найважче зараз – побудувати таку систему управління, яка буде працювати, незалежно від того, де фізично перебуває командир: на КП, на нараді чи на виїзді. Система має реагувати на дії ворога без збоїв і унеможливити помилки через людський фактор на будь-якому рівні.
Щодня доводиться боротися насамперед із собою: не прив’язуватися до старого досвіду, а дивитися вперед. Досвід потрібен не як «істина в останній інстанції», а як інструмент для аналізу нової інформації.
Поле бою дуже швидко змінюється. Насиченість безпілотниками, засобами ураження й контролю за цей час зросла в рази. Тому підхід має бути постійно творчим, а не «як ми робили рік-два тому». Досвід п’ятирічної, а тим більше десятирічної давнини в багатьох аспектах зараз взагалі не працює.
Із зовнішніх викликів – необхідність відстоювати свою позицію в межах субординації. Якщо командир упевнений, що певне рішення буде корисним на полі бою, він має озвучувати його й аргументовано відстоювати. Промовчати або погано пояснити – це теж помилка.
У бригаді я очікую від командирів батальйонів саме ініціативи знизу. Їхні пропозиції мають підніматися вгору, а зверху вниз повинні йти рішення, які враховують цю ініціативу. Тоді кожен розуміє, що він робить зараз, навіщо це робить і якою є кінцева мета.
– Якими принципами ви керуєтеся, ухвалюючи бойові рішення? Чи бувають моменти сумнівів і як ви з ними справляєтеся?
– Я не дуже люблю слово «принципи» в цьому контексті. Головне – чітко визначена мета. Заходячи на посаду командира бригади, я переплановував оборону, виходячи з конкретної мети бригади, яку я встановив. Кожне бойове рішення має працювати на цю мету.
Один із ключових моментів – не дозволити ворогу нав’язати тобі свою волю і поставити перед дилемою «або-або». Якщо твої рішення зводяться до таких дилем, значить, щось зроблено неправильно.
Коли система працює, а планування послідовне, рішення приймаються швидше за ворога. Тоді немає «зайвих» коливань: ти знаєш, якої мети тобі потрібно досягти, і твій підрозділ розуміє логіку цих дій.
Щодо сумнівів: можливо, це прозвучить зухвало, але реальних сумнівів у мене немає. Є етап обговорення, коли ми з командирами розбираємо різні варіанти дій, оцінюємо ризики, плануємо день, тиждень, місяць уперед або підбиваємо підсумки. Тут можуть виникати питання й різні точки зору. Але після того, як ми все проговорили й визначили рішення, сумніви закінчуються.
Головне – мати надійну опору серед своїх підлеглих, добре знати їхні можливості й морально-ділові якості. Тоді ти правильно розподіляєш ресурси на полі бою і впевнений у тих, кому довіряєш виконання завдань.
– Які якості ви найбільше цінуєте у своїх підлеглих? Чи відчуваєте бригаду як спільноту, як «велику сім’ю»?
– Насамперед ціную «розумну ініціативу». Кожен командир підрозділу чи начальник служби має не просто виконувати накази, а пропонувати рішення, бачити, що можна зробити краще.
Друга важлива риса – постійний саморозвиток. Людина не повинна замикатися на вже здобутих знаннях. Вона має бути готова вчитися, змінюватися, приймати нове. Саме такі люди відповідають умовам сучасної війни.
За кілька місяців роботи в бригаді я бачу, що колектив «задихав по-новому». Багато хто почав серйозно працювати над собою, підтягувати як професійні, так і лідерські якості. Люди не тікають із бригади – навпаки, до нас хочуть потрапити.
Ми поступово формуємо те, що можна назвати великою міцною родиною 60-ї окремої механізованої бригади.
– Що для вас, як для командира, є найбільшою нагородою? Яким, на вашу думку, має бути ідеальний комбриг і чи дозволяєте ви собі інколи бути неідеальним?
– Найбільша нагорода для мене – це коли відзначають мій особовий склад. Коли люди, які під твоїм командуванням щодня ризикують життям, отримують державні нагороди, подяки від Збройних сил або керівництва країни, – це найсильніша мотивація для командира.
Щодо «ідеального» комбрига. Ідеальним для всіх ти не будеш ніколи. Я виділяю три відчуття, які командир має викликати у підлеглих: частина особового складу може тебе любити, інша – поважати, а третя – певною мірою боятися. Ці стани можуть змінюватися залежно від ситуації, але виходити за їх рамки колектив не повинен.
Особисто себе я аж ніяк не вважаю «ідеальним» командиром. Відчуття власної ідеальності веде до марнославства, а марнославство «сліпить» людину, вбиває здатність до самокритики й розвитку. Тому спершу я вимогливий до себе, а вже потім – до підлеглих.
– І все-таки, як ви сприйняли призначення на посаду комбрига? Що передусім хотіли змінити або посилити?
– Призначення сприйняв спокійно, як важкий, але професійний виклик. Для емоцій там немає місця. Першим ділом взяв блокнот і почав планувати: що потрібно зробити, кого залучити для посилення, які ключові ланки змінити.
Головною метою було зберегти особовий склад, стабілізувати обстановку в смузі оборони бригади, не допустити втрати територій і зупинити ворога на визначених рубежах. Вважаю, що бригаді це вдалося.
Щодо змін: управлінський підхід, який ми практикуємо у 3-му армійському корпусі, кардинально відрізняється від того, що був у 60-тій раніше. Особовий склад виявився готовим до змін, і за короткий час ми змогли перебудувати систему управління.
Ключове – безперервне планування (і довго-, і короткострокове), динамічне таргетування, об’єднане вогневе ураження всіма засобами, які є в розпорядженні бригади, а також приданих сил старшого начальника. Усі ресурси мають працювати на досягнення мети. Це зменшує втрати й виводить координацію на інший рівень.
Простими словами: ми будуємо систему. А добра система, як відомо, «б’є клас». Якщо система налагоджена, вона противника «не помічає» – просто робить свою роботу.
– У чому особливість вашої бригади? Чим вона відрізняється від інших частин ЗСУ?
– Найперше – 60-та бригада є частиною 3-го армійського корпусу, де базові підходи – це ініціативність, технологічність і постійна підготовка.
60-та – одна з найбільш стійких бригад корпусу в оборонному бою. Насамперед це заслуга піхоти, яка знову й знову доводила свою професійність, здатність тримати найважчі рубежі.
Моя задача як командира – зробити все, щоб піхотинець був максимально забезпечений технікою, засобами ураження, підготовкою й підтримкою.
Тож особливість бригади – у поєднанні стійкості піхоти, системного підходу, технологічності та безперервного процесу підготовки.
– Що для вас важливіше: техніка, тактика чи морально-психологічний стан?
– Сьогодні неможливо «вигадати» якусь «вундерваффе», яка забезпечить перевагу. Ми ніколи не будемо мати таку чисельність особового складу, як ворог, тому маємо брати якістю. Підготовка бійця для нас – один із ключових пріоритетів. Непідготовлений особовий склад у сучасній війні – це військовий злочин.
Якщо особовий склад відпочиває від фізичних навантажень, проводимо заняття з тактики, військово-історичні та військово-патріотичні лекції. Це допомагає тримати порядок і в діях, і в голові.
Ми не виділяємо щось одне як «найважливіше». Окрім техніки, тактики й морального стану, акцент робимо на взаємозамінності. І я завжди повторюю на нарадах: завдання, яке можна виконати засобом, а не людиною, потрібно виконувати засобом.
– На якому напрямку сьогодні воює 60-та бригада? Яка там загалом обстановка і з якими основними викликами ви стикаєтеся зараз?
– Сьогодні 60-та окрема механізована бригада веде бойові дії на Лиманському напрямку, стоїть на головному напрямку удару 20-ї армії противника. Основні зусилля ворога зосереджені саме проти нас.
Новий підхід до управління дозволив впоратися з критичною ситуацією: нам вдалося стабілізувати фронт, і зараз ми відбиваємо всі спроби ворога просунутися вглиб наших порядків.
Головні виклики зараз – це велика перевага противника в живій силі, що дозволяє йому постійно атакувати, та спеціалізовані підрозділи безпілотних систем, які активно працюють на нашому напрямку. Протидія цим підрозділам зараз є одним із наших ключових пріоритетів.
Водночас співвідношення безповоротних втрат противника до наших у смузі оборони бригади за минулий місяць становить 1 до 12, що свідчить про високу ефективність бригади на полі бою.
– Чого на фронті нині бракує найбільше – людей, техніки, боєприпасів, часу на підготовку? Що є критично важливим саме зараз?
– Починати потрібно з людей. Люди сьогодні – найцінніший ресурс. І найголовніше – це час на їхню підготовку. Наш обов’язок – зробити все, щоб не «красти» цей час у бійця. Як би важко не було, ми намагаємося проводити повні курси підготовки, щоб люди виходили на поле бою максимально готовими.
Щодо техніки й боєприпасів: для оборонного бою боєприпасів ніколи не буває забагато. Чим їх більше, тим більше життів ми можемо зберегти й ефективніше бити ворога.
Техніка на напрямку головного удару противника, де активно діють його безпілотні й спеціалізовані підрозділи, завжди є болючим питанням. Але і техніка, і боєприпаси, і люди в нас є – і вони виконують бойові завдання.
Критично важливим зараз є баланс цих трьох складових, бо окремо самі по собі люди, техніка та боєприпаси не виконують бойові завдання.
– Якщо порівнювати українську армію зразка 2014 року і нинішню, у чому ключова трансформація? Завдяки чому вона відбулася?
– Армія змінилася докорінно: і по суті, і за підходами до служби. Не зовсім коректно порівнювати загальний розвиток Збройних сил із тими змінами, які відбуваються всередині 3-го армійського корпусу. Але я переконаний, що рівень ініціативи в наших підрозділах значно вищий, ніж у середньому по Силах оборони.
Ключовим фактором змін є ворог. Саме він постійно кидає нам нові виклики. Якби ми не змінювалися, не адаптувалися, не вчилися, поле бою сьогодні виглядало б зовсім інакше – і точно не на нашу користь.
Якщо ми хочемо боротися до кінця й відстояти свою землю, процес змін має бути безперервним. Порівнювати армію мирного часу з армією, що воює вже одинадцятий рік, просто некоректно – це дві різні реальності.
– Як за цей час змінився ворог – його тактика, техніка, підхід до війни, моральний стан?
– Противник змінився кардинально. Російська армія зразка 2022 року і 2025-го – це дві різні історії. Вони відійшли від масованих механізованих проривів великими колонами на оперативну глибину. Замість цього ворог зробив ставку на масоване застосування безпілотних авіаційних систем та тактику інфільтрації невеликими групами через наші бойові порядки.
Вони проаналізували свої помилки, змінили підхід і в багатьох елементах удосконалилися. В окремих питаннях уже мають перевагу над нами. Вони багато чого перейняли у нас і змогли це масштабувати, що створює нам серйозні труднощі. Водночас у технологічному плані у нас досі є переваги, які дозволяють утримувати рубежі й бити противника.
– Наприкінці 2025 року, що, на вашу думку, українське суспільство досі не до кінця усвідомлює про цю війну? І що для вас особисто буде означати її завершення?
– Треба чітко усвідомити, що ніхто, крім нас самих, не буде боротися за Україну так, як цього вимагає момент. Не існує жодної «чарівної палички» – ані у наших заокеанських партнерів, ані у європейських союзників. Ніхто не прийде і не зробить за нас найважчої роботи, не вирішить замість нас усі проблеми на полі бою. Україна – це наш дім, і відповідальність за нього лежить насамперед на нас.
Допомога, підтримка, зброя, дипломатія – усе це важливе й потрібне. Але вирішальним фактором залишаємося ми самі. Саме тому маємо бути готовими стояти за свій дім – не абстрактний, а цілком конкретний: за свою вулицю, своє місто, свою громаду і, зрештою, за свою країну. Усвідомлення цієї відповідальності – не про страх і не про фаталізм, а про зрілість нації, яка знає ціну свободи і готова її захищати.
Особисто я не живу думками про завершення війни. Як професійний військовий, сприймаю це як щоденний виклик, з яким потрібно працювати тут і зараз. Теоретично, якщо говорити про кінець війни, для мене це буде ще один великий виклик: максимально зберегти потенціал війська, який ми здобули, і спрямувати всі зусилля на побудову нової армії, нової системи підготовки й нової ролі військовослужбовця – солдата, сержанта, офіцера – в українському суспільстві.
Мирослав Ліскович. Київ
Фото: особистий архів Дмитра Рогозюка
Війна
На фронті – 40 боїв від початку доби, найгарячішим є Покровський напрямок
Між Силами оборони України та російськими окупаційними військами від початку доби відбулося 40 бойових зіткнень, найбільше загарбники тиснуть на Покровському напрямку.
Про це Генеральний штаб Збройних сил України повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.
“Від початку доби на фронті відбулося 40 бойових зіткнень”, – йдеться у повідомленні.
За даними Генштабу, противник з території РФ обстріляв з артилерії райони населених пунктів, зокрема Клюси Чернігівської області; Рижівка, Рогізне, Будки, Іскрисківщина, Волфине, Біла Береза Сумської області.
На Північно-Слобожанському і Курському напрямках ворог завдав два авіаудари, скинув п’ять авіабомб та здійснив 30 обстрілів населених пунктів і позицій наших підрозділів.
На Південно-Слобожанському напрямку противник двічі атакував у бік населених пунктів Графське та Вовчанські Хутори.
На Куп’янському напрямку ворог наступальних дій не проводив.
На Лиманському напрямку українські воїни відбили чотири атаки загарбників в бік населених пунктів Новоселівка, Ставки, Лиман.
На Слов’янському напрямку росіяни намагаються просунутися на позиції наших військ в районі Платонівки та у бік Рай-Олександрівки. Три боєзіткнення тривають.
На Краматорському напрямку противник здійснював одну наступальну дію в районі Васюківки.
На Костянтинівському напрямку загарбники здійснили шість наступальних дій поблизу населених пунктів Костянтинівка, Клебан-Бик та Софіївка.
На Покровському напрямку з початку доби російські окупанти здійснили 16 спроб потіснити наших воїнів із займаних позицій у районах населених пунктів Родинське, Молодецьке, Філія. Сили оборони стримують натиск та вже відбили 11 атак.
На Олександрівському напрямку ворог наступальних дій не проводив.
На Гуляйпільському напрямку українські оборонці відбивали сім атак окупантів, у районах Солодкого, Гуляйполя та у бік Нового Запоріжжя, Залізничного. Одне боєзіткнення ще триває. Під ворожими авіаударами опинилися Зелене та Верхня Терса.
На Оріхівському напрямку противник здійснював одну наступальну дію в районі Степногірська. Ворог завдав авіаудару до Комишувасі.
На Придніпровському напрямку наступальних дій ворога не зафіксовано.
На інших напрямках суттєвих змін в обстановці наразі не зафіксовано.
Як повідомляв Укрінформ, на фронті минулої доби, 3 лютого, були зафіксовані 153 бойові зіткнення Сил оборони з російськими загарбниками, найбільше – на Покровському та Гуляйпільському напрямках.
Війна
про знищення «Шахедів»: Українські дрони-перехоплювачі дають високі результати
«Завдання Збройних Сил залишається незмінним: захистити небо над українськими містами й селами. Заслухав доповіді щодо ефективності знищення “шахедів” різними типами дронів-перехоплювачів. Важливо, що в січні високі результати демонструють засоби саме українського виробництва. Фіксуємо позитивну динаміку комплектування новостворених дивізіонів дронів-перехоплювачів», – наголосив Сирський.
Він також повідомив, що триває підготовка додаткових екіпажів. Уже сотні екіпажів БпАК передано під оперативний контроль угруповання Повітряних Сил, які виконують завдання в І–ІІІ ешелонах перехоплення. Паралельно посилюється антидроновий захист ключових адміністративних центрів у прифронтових регіонах.
Головнокомандувач зауважив, що “мала ППО” — один із найдинамічніших і найтехнологічніших напрямів сучасної війни.
«У Збройних Силах створено нове командування безпілотних систем протиповітряної оборони. До командного складу Повітряних Сил моїми наказами відряджено високопрофесійних офіцерів із бойовим досвідом. Вони надали практичні пропозиції щодо розвитку “малої ППО”, за результатами чого ухвалено необхідні управлінські рішення», – повідомив головком.
Водночас, на думку Сирського, за цим напрямом не все залежить лише від професіоналізму та самовідданості українських військовослужбовців. Визначальними залишаються темпи роботи українських і європейських виробників, а також постачання РЛС, БпАК і БпЛА-перехоплювачів від західних партнерів.
Головнокомандувач наголосив, що противник постійно вдосконалює свої засоби ураження, зокрема оснащує ударні дрони терміналами супутникового зв’язку Starlink, використовує складні метеоумови та реалізує інші тактичні рішення.
«Триває й додаткове залучення армійської авіації. Загалом за весь час гелікоптерами армійської авіації вже знищено 5 830 засобів повітряного нападу противника», – наголосив Сирський.
Як повідомляв Укрінформ, Президент Володимир Зеленський дав завдання міністру оборони та командувачу Повітряних сил ЗСУ розбудувати захист від дронів по лінії між Херсоном і Запоріжжям.
Фото: facebook.com/CinCAFofUkraine
Війна
росісни повідомили про приліт по Брянську — деталі
У Брянську стався блекаут через атаку ракет “Нептун”. Ракети начебто були збиті засобами протиповітряної оборони Збройних сил Російської Федерації, але все ж сталось пошкодження підстанції. На відео з місця подій — почорніле місто, у якому зникло електропостачання в ніч на 4 лютого, так само як у Бєлгороді.
Зранку 4 лютого губернатор Брянської області Олександр Богомаз пояснив у Telegram-каналі, що відключення обласного центру сталось начебто через масований наліт українських ракет “Нептун”, а також через удари РСЗВ HIMARS та реактивні дрони. При цьому міноборони РФ запевнило, що збило усі повітряні цілі.
Допис Богомаза з’явився близько 9 год 4 лютого. Посадовець повідомив, що через наліт ракет та дронів ЗСУ стались інциденти у селі Глиніщево (за 17 км від Брянська) та у Бежицькому районі Брянська. З його слів, є певні пошкодження у будинках та є поранені. При цьому Богомаз не сказав про блекаут, який стався у населеному пункті за 130 км від України.
Тим часом у моніторинговому каналі Exilnova+ повідомили про надзвичайну ситуацію у Брянську. На кадрах з місця подій — панорама міста без світла. Публікація з’явилась о 1:38 4 лютого і вказано, що подія відбулась у Брянську, через дві години після блекауту у Бєлгороді.
Ракета Нептун – наслідки можливого удару по Брянську 4 лютого
Фото: Скриншот
Міноборони РФ не інформувало приліт ракети “Нептун” по Брянську. Натомість російське командування написало, що в ніч на 4 лютого начебто збило 24 українських БпЛА, 11 з яких летіли на Брянськ, а вісім — на Бєлгород. У серії попередніх дописів згадували про удари “Нептунів”. Зокрема, у січні у Telegram-каналі відомства можна нарахувати вісім згадок про РК: ішлося сумарно про 25 ракет. У лютому таких заяв ще не було.
Генштаб ЗСУ не підтверджував застосування РК “Нептун” по військових цілях у Росії.
Ракета Нептун — деталі
Зазначимо, Фокус писав про ракетний комплекс “Нептун” та про характеристики ракет, створених українськими інженерами. OSINT-аналітик з ніком HI Sutton нарахував три основних модифікації, які з’являлись на збройних виставках. Серед них — базова версія Р-360, яка летить на відстань до 280 км, Р-360М з дальністю 500 км, Р-360Л (“Довгий Нептун”) з дальністю 1000 км.
Тим часом президент України Володимир Зеленський у листопаді 2025 року повідомив про вдале бойове застосування ракети “Нептун”, яка уразила ціль на відстані близько 1 тис. км. У грудні глава держави розповів про ефективність застосування крилатих ракет “Фламінго” і про те, що влучання “Нептунів” стало “дуже хорошим”.
Нагадуємо, 25 січня жителі Бєлгородської області поскаржились на масований удар ракетами HIMARS. У грудні 2025 року авіаексперт проаналізував можливість масованого нальоту БпЛА України на Москву та проблеми з масштабування виготовлення ракет “Нептун”.
-
Суспільство1 тиждень agoСтати на військовий облік тепер можна у застосунку «Резерв+»
-
Суспільство1 тиждень agoВ Ізмаїлі затримали чоловіка за підозрою у підготовці диверсії проти військових Анонси
-
Усі новини1 тиждень agoСіамські близнючки Валерія та Каміла — що з ними не так, фото
-
Суспільство1 тиждень agoВ Одессе школы возобновляют очное обучение с 12 января
-
Усі новини5 днів agoЙолка вийшла заміж – що відомо
-
Усі новини1 тиждень agoв мережі з’явились фото новинки 2026 року
-
Одеса1 тиждень agoНаслідки нічної атаки на Одесу: пошкоджені будинки й пошуки людей
-
Політика1 тиждень agoНевизначеність в економіці викликана не допомогою Україні, а діями РФ
