Події
Орися Демська, мовознавиця
Українська мова – це не лише правопис, стандарти чи іспити на рівень володіння мовою, це спосіб нашого життя, спосіб мислення і зрештою спосіб нам бути собою. Орися Демська – мовознавиця, доктор філологічних наук, професор Національної академії Служби безпеки України, організаторка і перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови, – говорить про мову як про живий організм, що постійно змінюється та дорослішає разом із суспільством.
У ґрунтовній розмові, приуроченій до Міжнародного дня рідної мови, який відзначають щороку 21 лютого, порушуємо питання про державність і суржик, правопис і молодіжні рілси, про відповідальність і свободу. Водночас говоримо про найголовніше: що кожен із нас може зробити для рідної мови вже сьогодні.
– Пані Орисю, в чому сила рідної мови для кожної людини, і чому так важливо її зберігати?
– На землі існує набагато більше народів, ніж мов. Багато держав не мають своєї автентичної мови. Скажімо, американці говорять англійською. І новозеландці також говорять англійською, хоча в Новій Зеландії є корінні мешканці, аборигени, які мають власні мови. А ми – українці – маємо автентичну мову! І це робить нас сильнішими порівняно з народами, які її не мають.
Мова робить нас нами
Можливо, ми зараз не такі сильні, як Америка, але їй 300 років, а ми тут уже 1000. І чи витримає Америка тисячоліття – ще питання… Тому, коли ми вже маємо свою мову, то це наш ресурс, і наша відповідальність полягає у тому, щоб її посилювати. Бо вона посилює нас. Передовсім тим, що робить нас унікальними, особливими на землі. Мова робить нас нами.
УКРАЇНЦІ ПОВИННІ БУЛИ ДОЗРІТИ ДО ДЕРЖАВНОСТІ СВОЄЇ МОВИ І ВИКОНАЛИ ЦЕ ЗАВДАННЯ
– Ви були першою головою і організаторкою Національної комісії зі стандартів державної мови, що для вас означало створення цієї інституції, і як ви бачите її місце в історії становлення української мови як державної?
– Національна комісія зі стандартів державної мови – це новація Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», ухваленого в 2019 році. Фактично йдеться про перше міністерство мови. Але тоді це була не реалізація події чи проєкту в межах початку XXI століття, а продовження тривалого проєкту, розпочатого разом із становленням української державності на початку XX століття. Це продовження столітньої історії, тому що за часів Української Народної Республіки з’являлися перші закони про статус української мови. Зокрема, один із них (ухвалила 1 січня 1919 року Рада Народних Міністрів Директорії УНР) про державну мову в Українській Народній Республіці, який затвердив українську мову як обов’язкову для вжитку в армії, на флоті, в усіх урядових і загально-громадських публічно-правових установах. Далі була українізація, потім – фактично відкат, що призвів до високого рівня русифікації. І Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» продовжив історію інституційного становлення української мови як державної.
Заснувавши й розпочавши роботу Комісії, ми практично легітимізували весь процес, який упродовж XX століття в різний спосіб перетворював українську мову на мову офіційну. Перед ухваленням Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державно», ще до проголошення незалежності України у 1989 році був ухвалений Закон УРСР «Про мови в Українській РСР».
– …який критикують як такий, що не виконав своєї функції.
– А я кажу, що він виконав свою функцію. Тому що офіційно відкрито задекларував державний статус української мови! Його завданням було запустити ідею державності в маси. Не змінити на один день. Бо неможливо, щоб мова жертви, мова, яка була русифікована, мова, яку відкидали, за один день набула державного статусу. Це тривалий процес, громадяни повинні були дозріти до державності своєї мови й реалізувати державність мови. І ось із 1989-го до 2019 року українці виконали це завдання. Ми маємо закон про функціонування української мови як державної. Наступний крок – українська мова має стати однією з мов Європейського Союзу.
– І створення Комісії, і поява посади Уповноваженого із захисту державної мови були новаціями закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Комісія та мовний омбудсмен мають тісно співпрацювати?
– Відповідно до закону, завданням комісії є стандарти державної мови, правопис, термінологічні стандарти, транскрипція, транслітерація і визначення рівня володіння державною мовою осіб, які претендують на певні посади (там досить довгий перелік, починаючи з Президента, закінчуючи керівником освітнього закладу, незалежно від форми власності. Депутати Верховної Ради не повинні посвідчувати рівень володіння державною мовою). Натомість Уповноважений, з одного боку, має моніторити виконання мовного законодавства та інших законів, де є пункт про застосування мови в конкретній сфері, скажімо, у сфері культури, освіти, книговидання. З іншого – стежити, наскільки добре Комісія виконує законодавство. Мені випало працювати з двома Уповноваженими – Тетяною Монаховою (2019–2020) і Тарасом Кременем З обома склалися дуже хороші робочі стосунки. Відколи я пішла з Комісії, мені видається, її співпраця з Уповноваженим теж системно продовжується.
УКРАЇНСЬКА ПРАВОПИСНА ІСТОРІЯ НОВІТНІХ ЧАСІВ СПРАВДІ ДУЖЕ СКЛАДНА
– Як відомо, Національна комісія зі стандартів державної мови мала затвердити оновлений правопис до 1 лютого 2026 року, однак цього ще не відбулося, і робота над ним ще триває. Чому, на вашу думку, новітня історія українського правопису така складна й суперечлива?
– Українська правописна історія новітніх часів справді дуже складна. Вона почалася ще в минулому столітті, коли вперше після радянського періоду до правопису вирішили внести зміни. Тоді всім здавалося, що можна дуже швидко все поправити. Але надзвичайно важко поправити те, що тривало 70 років, умовно від 1933 до 1998 року. Після того, як завершилася українізація, коли розгромили правопис Скрипника (правопис української мови, який затвердив нарком освіти УСРР М. Скрипник у 1928 році), ми вивчали радянський правопис. І коли закінчився радянський час, здавалося, що все дуже швидко можна поправити, а воно не поправилося, тому що були кілька груп учених, одні обстоювали, щоб залишити, як є, інші – хотіли все кардинально змінити, а ще інші – мали намір змінити щось на півкроку. В результаті обрали стратегію щось трошки поміняти, щось залишити, і ця стратегія триває по сьогодні.
Кожне оновлення правопису, це такий півкрок від радянського правопису
І кожне оновлення правопису, це такий півкрок від радянського правопису. А будь-які напівміри завжди дуже небезпечні, бо часто-густо продовжують стагнацію. І зараз ми підходимо до правопису, коли знову ж узяли текст, ухвалений у 2019 році, і вносять до нього правки. Що, по суті, не дуже добре, тому що сама природа українського правопису охоплює все, що може охопити, і граматику, і синтаксис, і все-все, а це не тільки про принципи письма.
– То чи такі зміни до правопису 2019 року нагальні, і яким ви бачите його можливе реформування?
– Зараз ці правки точно не потрібні, хоча моя думка трошки відходить від думки загальнонаукової. Нам потрібно сісти і зробити аналіз чи розрізнити, що є принципи письма, що є принципи пунктуації, а що є принципи граматики. У нашому правописі забагато граматики, історичної граматики, забагато відмінювання, забагато теоретичних ескізів. Це треба було б вийняти, залишити принципи письма, принципи пунктуації, а граматиці віддати граматичне. І тоді сформулювати вже нову орфографію і нову пунктуацію, яка не виростала б із традицій минулого, а спиралася б на них, тобто відібрала б те, що справді відповідає українським принципам письма, розбудувала б те, як ми записуємо приголосні і голосні на письмі, але забрала б усе те, що не є правописом як таким. Скажімо, правило чергування І з О під час відмінювання слів – стіл, стола. Адже ми пишемо стола, не тому, що воно міняється чи не міняється за правилом, а тому, що ми не говоримо стіла! Ми пишемо так, як вимовляємо, от і все. А в нас половина правопису – про історичні чергування.
УСІ МОВИ СВІТУ ЗАСВІЧУЮТЬ, ЩО МИ ЙДЕМО ДО ДУЖЕ ВЕЛИКОГО СПРОЩЕННЯ І ПРУЧАЮТЬСЯ ЦЬОМУ
– Складається враження, що поки мовознавці працюють над новим правописом і вирішують питання історичних чергувань, сучасне письмове спілкування (побутове і не тільки) суттєво спрощується. Особливо молодь комунікує без крапок, великих літер на початку речення, про коми взагалі вже не йдеться. Чи варто через це хвилюватися?
– Це загальносвітове явище, яке можна назвати чужим словом «тренд» або нашим – «нурт». І всі мови світу засвідчують, що ми йдемо до дуже великого спрощення. І всі мови пручаються. Сильні мови – більше, слабші – менше. Але ми нікуди не дінемося. Спрощення триватиме до моменту, поки ми – носії мови – відчуємо, що вже крапка, далі не можна спрощувати. Але явище спрощення завжди буде. Бо нам лише здається, що всі пишуть однаково, а це не так. Молоді люди, вочевидь, пишуть брутально, вживають різну лексику, і гарну, і негарну, бо така природа молодої людини, яка ще не усвідомила відповідальності за кожне слово, що з’являється з віком. І зрозуміло, що у 70 років вона зважатиме на коми, бо знатиме, що якщо їх не там поставити, інші можуть виявити, що вона неграмотна.
Відповідальність за те, як ми пишемо, говоримо, з’являється з віком
Тобто, відповідальність за те, як ми пишемо, говоримо, з’являється з віком. А зараз час молоді, вона відважніша, активніша, її форми комунікації: рілси, сторіз, тіктоки, тому перед нами пролітає багато різних текстів без ком чи крапок. До речі, я останнім часом дуже люблю речення без крапок.
– Я теж помітила й застосовую це неписане правило в побутовому письмовому спілкуванні – крапка в повідомленні ніби означає, що ти незадоволений або не хочеш продовжувати спілкування…
– Так-так, крапка – це щось, що завершилося, що вже все, край, кінець. А немає крапки – ще є шанс. Але, як на мене, замість того, щоб боротися з такими проявами, треба думати, як їх у конструктивне русло розгорнути. Бо це мовна творчість, навіть, якщо вона, на нашу думку, недосконала, і ми б хотіли, щоб вона була кращою. Будь-що, що зустрічає натиск, має спротив.
ЯКЩО МИ ВІДМОВИМОСЯ НА РІВНІ СПІЛКУВАННЯ ВІД БУДЬ-ЯКИХ ІНШОМОВНИХ СЛІВ, У НАС НЕ ВИНИКНЕ ІМУНІТЕТУ
– А яка ваша думка щодо великої кількості іншомовних слів у сучасному мовленні? Адже багато відомих мовознавців відстоюють, що українську мову треба звільняти від них, підбираючи питомо українські відповідні за значенням слова?
– Я взагалі за синергію. Українські мовознавці традиційного виховання, традиційних переконань, справді виступають за українізацію. І мають на це право, волю і мудрість. А є представники модерного, або вже навіть метамодерного часу. І, скажімо, я, як метамодерніст, вважаю, що всьому своє місце. Це, як отрута, десь вона смертельна, а десь – лікувальна. Якщо ми повністю відмовимося на рівні спілкування, коли живою мовою розмовляємо, від будь-чого іноземного, у нас не виникне імунітету. Ми не матимемо вправності й розуміння, що пускати у високу літературну мову, а що не пускати. Якщо ми на рівні живого мовлення вживаємо «кол», «чекін», «чіл» чи «вайб», ми ж розуміємо, що це низький рівень спілкування. І коли виходимо на трибуну чи повертаємося до літературного, наукового тексту – наша мова стає зовсім інакшою. Тому що ми побачили на звичайному комунікаційному рівні, що це не дуже гарно, не зовсім відповідає природі чистоти та гостроти мислення. Це певний білий шум.
Якщо стандарт високої мови прийняв «гугл», то можливо прийме і «вайб»
Але щоб ідентифікувати це як білий шум, він мусить бути. І тоді ми побачимо, чи опиняться ці слова з часом у літературному стандарті, чи ні. Якщо стандарт високої мови прийняв «гугл», то можливо прийме і «вайб», а можливо, не прийме. Але для цього нам треба з ним попрацювати, почути, проговорити, зрозуміти його. Тобто будь-які іншомовні слова потрібні нам, як вакцина, яка виробить у нас імунітет до того, чого нам не треба, і пропустить те, що нам потрібно.
СЛІДИ СУРЖИКУ, РОСІЯНІЗМІВ І ДІАЛЕКТИЗМІВ НІКУДИ НЕ ПОДІНУТЬСЯ, БО МОВА – ЖИВА, І ЦЕ – НОРМАЛЬНО
– Не можу оминути тему суржику, фахові думки щодо якого теж кардинально різні. Хтось вважає його загрозою для української мови, «мовним каліцтвом», а хтось природним перехідним етапом мовного розвитку. Я родом із Кропивницького, і мова мого дитинства – це якраз суржик (що не завадило мені добре знати українську літературну мову), але суспільство прищепило мені відчуття трошки соромитися його. Водночас люди із заходу України, які щедро вживають, наприклад, польські слова, пропонують її як мовний взірець. Що думаєте про суржик ви?
– Насамперед ще треба розібратися – це суржик чи говірка? Я не діалектолог, тому не казатиму чогось однозначно. Означу рамку: для того, щоб чітко сказати, суржик це чи не суржик, ми повинні мати польові дослідження, записи говірок довкола сіл, міст, записи мови самого села чи міста, чи то вашого Кропивницького, чи того мого Борислава, чи то Одеси, Полтави або Харкова. І після цього ми маємо робити аналіз, це суржик, діалекти чи міська або сільська говірка з російськими вкрапленнями. Бо сказати, що це все суржик – теж не зовсім добре. Це перше.
Друге: суржик виникає внаслідок того, що певна велика група людей переходить з однієї мови на іншу, це ще Скрипник на початку ХХ століття в одній із своїх доповідей сказав, що багато людей перенавчаються з російської на українську або з української на російську, і виникає щось таке на суржик схоже, ні зерно, ні полова. Зараз ми маємо інші тренди, мовна історія трошечки перевернулася, часто трапляється, що дідусь із бабусею ще українськомовні, батьки російськомовні (бо потрапили під радянську школу), а діти вже українськомовні. І часто стається так, що діти батьків учать. Тому є залишки російської в українській мові. Але в інший спосіб із мови на мову не переходять. Суржик – це певний перехідний період, проте якщо ми на нього не звертатимемо уваги, він може зафіксуватися. Тому потрібно пропонувати українські читанки, українське кіно, театр, і тоді ми в якийсь момент вийдемо на українську мову… в якій все одно будуть сліди суржику і росіянізмів! Вони нікуди не подінуться, бо мова – жива. Це нормально. А далі – вже робота філологів, учителів, телебачення, кіно, наше з вами інтерв’ю тощо.
Суржик – не найкращий прояв мови, але ж ми маємо таке поняття як піджин (англ. pidgin) – загальна назва мов перехідного періоду (які виникли в екстремальній ситуації міжетнічних контактів за гострої потреби досягти порозуміння). Ми маємо креольські мови – теж перехідні. Маємо, зрештою, французьку мову, яка виникла з галльських говірок і вульгарної латини.
СЛОВО ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАЄ МІСЦЮ, ЧАСУ, СПОСОБУ КОМУНІКАЦІЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНОМУ СТАНУ
– Ви торкнулися важливості ролі кіно та театру в мовному процесі, а якою власне має бути мова театру й кіно – чистою літературною чи максимально наближеною до живого мовлення, а часом навіть з обценною лексикою?
– Це дуже цікава тема, тому що мова сучасного театру чи кіно зараз справді не завжди ідеальна, чиста, правильна, як саме наше життя. І якщо б там не звучало цього, ми б не вірили цьому театру й кіно, не йшли б на нього. Тому, напевно, таким популярним став серіал «Спіймати Кайдаша» зі своїм суржиком. Це, як побачити себе зі сторони й далі вирішити, чи ми хочемо, щоб наша мова була такою, чи хочемо, щоб вона була інакшою. Поки не побачимо, не визнаємо, що так також розмовляють українці, можливо, не найкрасивіше, але так є.
Коли людина опиняється в певній ситуації, де емоція перевершує її, вона не може вжити чогось іншого, як певного, дуже грубого, сильного слова. Але, коли мама розмовляє з дитиною, вона не може вжити грубого слова. Тобто, слово відповідає місцю, часу, способу комунікації, психологічному стану. Якщо, дружина наготувавши вечерю, скаже чоловікові абсолютно серйозно: «О, муже, чи не буде твоя ласка скуштувати мого харчу?», мало вірогідно, що він сприйме її адекватною. Так само складно уявити, щоб у церкві священник сказав: «Чуваки й чувіхи, куди ви претеся, відійдіть!».
Мова – це спосіб нашого життя, нашого думання, нашого вираження
Тобто, мова – це спосіб нашого життя, нашого думання, нашого вираження. Якщо нам боляче, ми плачемо і вживаємо слова, які відповідають за біль, коли тішимося – то вживаємо слова, які відповідають за задоволення. Мова під тоталітарним пресом є обрізана, шаблонна, формальна. Нею не можна виявити емоцій, не можна плакати, нарікати. Це набір штампів, які славлять Радянський Союз, за часів якого нам розповідали, що в українській мові навіть матів немає. Хто так досі вважає, може ознайомитися зі словником «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми» української докторки філологічних наук Лесі Ставицької. Там сім тисяч слів! Матюкатися теж треба вміти красиво. Я не вмію (сміється).
У НАС МОВА СОЛОВ’ЇНА, КАЛИНОВА, КРАСИВА, ТІЛЬКИ ЕКОНОМІЧНО НЕПРИВАБЛИВА
– Українську мову часто ідеалізують як «найкрасивішу», але не завжди сприймають як практичний інструмент успіху…
– Знаєте, від того, що моя мама не виграла на конкурсі краси першого місця, я не стала любити її менше. Вона моя мама, і я її люблю. Це справді дуже цікаво, у нас мова солов’їна, калинова, красива, тільки економічно неприваблива.
Як красою милуватися, то українською, а як бізнес робити, то англійською
Як красою милуватися, то українською, а як бізнес робити, то англійською. До того ж ми поставили мову як пам’ятник – борони Боже помилку зробити. І це сприймається так: нащо мені взагалі українською говорити, де мене сварять за кожну кому, і чого обирати мову, яку мучили? Я можу вибрати якусь, яку не мучили. Тому наше завдання, щоб мова відповідала природі речей, а не стандартові. Зрозуміло, якщо ми складаємо іспит для того, щоб отримати оцінку в школі чи університеті, тоді має бути стандарт. Жива мова має право на свій прояв, варіативність, барви. Як на мене, мові треба дати шанс на те, щоб вона відбулася так, як вона хоче, а не за стандартами, які ми їй визначили.
З іншого боку, це вічний конфлікт між досягненим станом і розвитком, між стабільністю і змінністю норми. Природа норми в тому, що вона, з одного боку, дуже стала, а з іншого, – змінна. Я скажу так, ідеальна мова – латина, бо вона мертва, і нею ніхто не говорить, або говорять лише дуже вчені люди.
МІЖ ЗВИЧАЙНИМ НОСІЄМ МОВИ І КІНО, ТЕАТРОМ, КНИЖКОЮ МАЄ БУТИ ПЕВНА ВІДСТАНЬ
– Чи має існувати дистанція між мовою пересічного мовця і мовою публічного простору – театру, медіа, книжки?
– Між звичайним носієм мови і кіно, театром, книжкою, інтерв’ю все-таки має бути певна відстань. Тобто я свідома того, що українці говорять по-різному, але сама намагаюся комунікувати, розповідати, вимовляти правильніше, доречніше, краще, одночасно пам’ятаю про те, щоб сказане було зрозуміло для всіх людей. Не я йду безоглядно до мовців, а пропоную їм трошки прийти до мене. Не ламаю їхньої моделі говоріння, але і не приймаю її безоглядно, намагаюся запропонувати, що ось так було би краще, не нав’язуючи. Те саме театр, у якийсь момент він відтворює, показує, ось так ми говоримо, але ось вам ще така модель, яка може була би кращою. Те саме й телебачення, ютуб – той, хто виходить до людей, повинен весь час пам’ятати, що, з одного боку, він частина спільноти, яка розмовляє так, але, з іншого боку, він або вона відповідає за те, щоб та спільнота стала мовно красивішою. І пропонувати їй щось краще, щоб люди могли собі вибрати бути брутальним чи все-таки бути красивим.
– Зараз на радіо і телебаченні не так багато програм, присвячених мові. Натомість в ютубі, тіктоку, інстаграмі якраз з’явилася досить велика кількість контенту про мову, вимову, правопис. Як ви оцінюєте діяльність сучасних мовних блогерів і популяризаторів української мови?
– Я захоплена ними. Дехто з них дуже добре розповідає, хтось трохи фантазує, але, може, та фантазія колись стане більшою правдою, ніж те, що зараз є правдою. Принаймні вони показують, що це модно, естетично. Вони красиві, молоді, динамічні. І їх же ніхто не змушує, не підганяє, оцінки не ставить! Ці молоді люди самі вирішили, що це і їхня історія, та роблять це, тому що вважають, що це потрібно робити.
МИ НЕ МОГЛИ ВИЙТИ З ТОТАЛІТАРНОЇ СПІЛЬНОТИ Й ОДРАЗУ НАВЧИТИСЯ СОКРАТІВСЬКОГО ДІАЛОГУ
– Судячи з моєї інформаційної «бульбашки», старшій школі мовознавців така молода мовна активність не завжди подобається. Чи є публічні мовні дискусії та суперечки ознакою кризи, чи навпаки – ознакою здорового розвитку суспільства?
– Суперечки – це прекрасно! Тому що, як, здається, казав Сократ, діалог – основа розумної спільноти. Ми з вами ще трошки застали часи, коли не можна було нікому нічого сказати чи опонувати: як по телевізору сказали, так і має бути. А зараз – одні щось запропонували, інші розкритикували, запропонували щось своє. Відбувся великий український дискусійний клуб у фейсбуці. Це ж навчання! Ми не могли вийти з тоталітарної спільноти й одразу навчитися сократівського діалогу, розумієте? У нас зараз відкрите суспільство, яке може дозволити собі не погоджуватися.
Краще ми будемо сваритися на сторінках фейсбуку, ніж у концтаборах мовчати
Так, ми сперечаємося, сваримося, але краще ми будемо сваритися на сторінках фейсбуку, ніж у концтаборах мовчати. Важливо не перейти межі між діалогом і розбратом.
І тому, коли відомі мовознавці з висоти свого доробку кажуть, що їм щось не подобається, це ж найкраще, що суспільство собі могло заслужити. Добре також, що є молоді люди, які починають цей шлях, і, очевидно, щось роблять не зовсім так, як би робили ми – старше покоління. Але інакше не буде прогресу, не буде розвитку, буде повторення, як у природному житті традиційної спільноти: о шостій устав, корову подоїв, обід, вечеря, зима, весна, літо, осінь, зима, весна, літо, осінь – замкнене коло. А так ми, українці, можемо собі дозволити жити і в традиційному, і в модерному, і в постмодерному, і в метамодерному суспільстві. У цьому різноманітті, у цих різних проявах – наша сила.
Я ДОВГО ПРУЧАЛАСЯ І ЗРОЗУМІЛА, ЩО Я ТАКИ ЗАЛИШУСЯ У ФІЛОЛОГІЧНІЙ ПРОФЕСІЇ
– Пані Орисю, а ви особисто пам’ятаєте, коли з’явилося усвідомлення, що українська мова настільки для вас важлива, що стане вашою професією?
– У мене це було дуже просто. У тата (відомий український мовознавець професор Мар’ян Демський – ред.) була ідея, що його діти будуть також філологами. Оскільки я була старшою, то мала бути мовознавцем, а в Лесі (Леся Демська-Будзуляк, літературна критикиня, доктор філологічних наук – ред.) був вибір, вона могла обрати між мовознавством і літературознавством. Зараз, із дистанції 60-річної людини, яка щось уже бачила в житті, я розумію, що тато не просто щось собі придумав, а хотів навчити нас робити найкраще те, що він сам умів робити найкраще. Я довго пручалася і усвідомила, що таки залишуся у філологічній професії, десь аж під 40 років. Чи задоволена, що таки цей шлях пройшла? Так. Він у мене був неоднозначним, але маю за що себе поважати. І вдячна за це і собі, і батькам, і вчителям, і колегам, і всьому тому світові, в якому я була і є. Окрема вдячність видавництву «Vivat», бо саме з моєї першої науково-популярної книжки «Подорож із Бад-Емса до Страсбурга», яка у них вийшла, народилася ідея іншої розмови про українську мову. І це досить неочікувано вийшло на яв. «Подорож…» – це оповідь, наратив про історію української мови. До цієї книжки мої тексти були дуже наукові, їх читали науковці, але вони були нечитабельними для звичайних людей.
Я не історик мови, завжди трималася дуже на відстані від історії мови. У нас дуже сильні історики мови: Юрій Шевельов, Олекса Горбач, Василь Німчук, Міхаель Мозер. Справді дуже серйозна історична мовознавча школа. І лише мій досвід працювати із сучасною мовою тут і тепер дав мені інструментарій працювати з мовою в дистанції історії. Книжка доволі легка для прочитання, бо я писала про українську мову від часів Київської держави так само, як про сучасну мову. І сучасник, який читає про мову часів Київської держави, про Велике князівство Литовське чи про 20‑ті роки ХХ століття, читає це, як про сучасну історію. Йому це намацально, близько.
Моя друга книжка «Одеса. Степом і Морем розказана історія» (видавництво «Віхола») – це вже оповідь про історію міста через історію мови. Наступна книга, над якою почала працювати, це оповідь про людину через її мову. Тобто мова, місто, людина. Всі книги про мовний світ, але щоразу це буде розбудова оцього іншого способу говорити про українську мову.
Це книжки для простого читача, для людей, які не мають спеціальної філологічної освіти, і можуть, якщо їм цікаво, прочитати про українську мову, про інші мови нашого світу.
– Що найважливіше людина повинна зробити для рідної мови?
– Просто нею розмовляти. На щодень: сваритися, закохуватися, освідчуватися, заперечувати, писати пости, що хочете, але на щодень. Немає іншого способу працювати з мовою, як нею розмовляти.
– Але ж і від вивчення граматики не варто тікати?
– Так. І граматику треба вчити, особливо коми (сміється).
Любов Базів. Київ
Фото Данила Антонюка
Події
На кінофестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях заявили про умисне руйнування локації літнього кінотеатру
Організатори кінофестивалю Миколайчук OPEN у Чернівцях заявили про умисне знищення вандалами літнього майданчика у парку “Жовтневий”. Там проводили покази українських фільмів просто неба.
Про це у Фейсбуці повідомила директорка кінофесту Тетяна Д’яченко, передає Укрінформ.
“Друзі, другий день фестивалю Миколайчук OPEN триває. Ми вже багато разів вам анонсували, що у нас є кіно просто неба, парк Жовтневий, яблуневий сад біля озера. І напевно є багато людей, яким не хотілося б щоб фестиваль розвивався. Зараз поясню чому. Сьогодні вранці сталася така неприємність і локацію було знищено”, – розповіла у відеозверненні директорка фестивалю.
Вона показала зруйновану сцену літнього кінотеатру. А в дописі організатори зазначили, що на місці події працює поліція.
У відділі комунікації обласної поліції кореспонденту Укрінформу підтвердили факт звернення про пошкодження сцени. Наразі правоохоронці встановлюють всі обставини події.
Водночас на фестивалі продовжать покази українських фільмів просто неба. Зокрема, сьогодні 14 червня о 19:30 покажуть пригодницький бойовик «Безславні кріпаки» — історію про боротьбу за свободу українського народу.
Покази також продовжаться за розкладом усі наступні дні фестивалю до 20 червня.
Як повідомляв Укрінформ, напередодні у Чернівцях стартував п’ятий фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN. Протягом восьми днів фестивалю глядачі зможуть переглянути понад 80 фільмів.
Події
У Польщі надрукували антологію сучасної української новелістики трьома мовами
Антологія сучасної української новелістики “Мереживо долі або вишиванка” вийшла друком у Кракові українською, польською та англійською мовами.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.
До збірки увійшли твори 40 авторів, серед яких Катерина Бабкіна, Маріанна Кіяновська, Таїсія Наконечна, Євген Положій, Володимир Рафєєнко.
Обкладинку та символ антології – дерево – створили харківські художники Галина Соболь та Ярослав Соболь. Робота над оформленням тривала довше через постійні обстріли міста.
Попри складні умови, митці створили символічну картину, на якій подорожні прямують крізь темний ліс і випробування до світла, надії та повернення додому.
Над виданням працювала команда Фундації святого Володимира Хрестителя Київської Руси протягом двох років.
“До видання увійшли твори, що порушують теми людської гідності, морального вибору, духовної сили та внутрішньої свободи, а також презентують українську літературу як важливу частину європейського та світового культурного простору”, – зазначають автори проєкту.
Як повідомляв Укрінформ, в американському видавництві вийде роман “Сталінка” Олеся Ульяненка, а нідерландською та англійською з’явилися переклади поезії Ії Ківи.
Фото: Об’єднання Українців в Польщі – Краків/Фб
Події
«Бузкова ніч» у Маліївцях
Як волонтерка, краєзнавиця та активістка Анастасія Донець рятує історичний палац
Палац Орловських у Маліївцях на чотири травневі дні перетворився на оселю XVIII сторіччя. Тут аристократи лягали спати після гри в карти при свічках у нічних сорочках, пошитих за архівними лекалами з історичних довідників. А вранці у шовковому нарядному вбранні йшли розважатися крокетом у парку та смакувати гарячий шоколад.
Неочікуваний match історичних реконструкторів та керівництва Малієвецького обласного історико-культурного музею вдихає життя у палац вже не перший рік. Але цьогоріч команда реконструкторів під організацією Поліни Шухтуєвої здійснила не просто історичний виїзд у палац. Костюмований проєкт «Бузкова ніч» відкрив свої таємниці туристам. Тому неповторний вайб XVIII сторіччя змогли відчути на собі також відвідувачі музею – звичайні люди, які не мають жодного стосунку до цього мистецтва, але все одно стали наче як учасниками дійства, прогулюючись поміж персонажів історичної реконструкції.
ВІДТВОРИТИ МИНУЛЕ
Але спочатку з’ясуймо, що це взагалі таке – історична реконструкція. Одним із перших задокументованих відтворень стала реконструкція битви при Ватерлоо в Бельгії у 1868 році.

Як хобі, цей рух зародився у 1950–1960-х роках у США та Великій Британії. Виник він як спосіб поєднати академічні дослідження з практичним вивченням минулого, перетворивши сухі сторінки підручників на живий досвід.
За словами Поліни Шухтуєвої, в Україні це почалося з рольових ігор за мотивами Толкіна, а пізніше розширилося до окремого руху, який більш спрямований на документальну історію.
Сучасна історична реконструкція базується на ретельному вивченні письмових, образотворчих та археологічних джерел. Активісти власноруч шиють одяг за старовинними технологіями та відтворюють побут певного регіону й епохи.
Реконструктори «Бузкової ночі» не тільки познайомили туристів з тогочасним дозвіллям аристократії (пікніки, фехтування, променади, їзда на конях та ін.), а й провели семінари про історичне вбрання, оскільки всі костюми учасників повністю відтворені за історичними зразками з картин або експонатів у музейних колекціях.
МУЗЕЙ ЯК МАШИНА ЧАСУ
Музей, що не боїться вийти поза рамки, пропонуючи своїм відвідувачам таке цікаве занурення, немов машина часу, насправді й сам має цікаву історію. У нього були «великі шанси» опинитися на сміттєзвалищі історії. Але йому пощастило, що в селі Маліївці свого часу в родині лікарів народилася дівчинка, яка згодом через певні життєві обставини не змогла продовжити медичну династію, натомість продовжила «династію» Малієвецького палацу.
Ось як пише про себе Анастасія Донець в особистому акаунті в соцмережі: «Я переїхала в село, щоб створити тут найкращий архітектурний заповідник. Маліївці – не просто село, а графське село, з палацом і парком. Ми тут, щоб покликати за собою усіх романтиків – палаци можна відновлювати, музеї потрібні, все можливе».
І справді, ця історія доводить, що неможливе можливо: місцева мешканка, молода жінка очолила Малієвецький обласний історико-культурний музей! Цей палац міг стати черговою «занедбанкою», яких у нашій країні, на жаль, багато. Але, навпаки, він став гордістю регіону і приносить у бюджет туристичні збори. Небайдужі люди зберегли свою історичну перлину та нарощують туристичний престиж Хмельниччини.
СЕЛО, ЯКЕ ВИРІШИЛО ЗБЕРЕГТИ СВОЮ ІСТОРІЮ
Нагадаємо історію палацу. Як відомо, після націоналізації внаслідок революції 1917 року радянська система маєтки та садиби віддавала технікумам, лікарням та ін. І тому тепер ми можемо подекуди бачити хоч якось збережені архітектурні споруди. І хоч вони не в найкращому стані, але все ж існують. У Малієвецькому палаці в радянські часи працював санаторій для дітей, хворих на туберкульоз. У 2019 році в Україні «згорнули» цей тип лікування, і треба було реагувати швидко, щоб палац не «вмер».
Анастасія Донець разом з односельцями активно проводила толоки, усе село жадало зберегти свою історію: цілий рік разом розчищали чагарники, опалювали палац. Водночас вони подали документи до Хмельницької обласної ради, щоб започаткувати у цих стінах музей, а не віддати на поталу часу, безжального до порожніх споруд. І от 30 вересня 2021 року влада офіційно відкрила тут музей. Про його успішність свідчить статистика зі зростання відвідування туристичними групами – від 3000 тисяч туристів у 2021 році до 15000 туристів у 2025 році.
ІСТОРИЧНИЙ БЕК
Палац Орловських у Маліївцях має насичений історичний бек, оскільки тут проживали чотири покоління – про це розповідає генеалогічне дерево власників у кабінеті директорки музею.
Першим власником з Орловських був фаворит останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського – Ян Орловський, який у 1775 році придбав цей маєток у тодішнього власника. За основу будівництва було взято проєкти резиденцій часів французького короля Людовика ХVІ.
Найцікавіша й насичена історія проживання, на мій погляд, була в останнього покоління: подружжя поляка Ксаверія Орловського та аргентинки Ігнації дель Каріль, які були змушені залишити Маліївці перед Першою світовою війною. Тож майже нічого з інтер’єру не вціліло. Однак у 2023 році вдалося відшукати робочий стіл графа і силами громади його викупити.
«Сьогодні ці люди, з-поміж донатів на дрони, купили музею стіл – прекрасний музейний предмет. Це рівень найкращих музеїв сучасної цивілізації. Це точна копія (а може, і той самий стіл), який стояв у палаці сто років тому. Ми знайшли і викупили його у приватного антиквара. Ви бачите – стіл ідеальний, палац… Головне, що він є. Так і наша країна – справи в ній тепер унікальні, рівня найвищого людського подвигу, а країна… Головне, що є. Ми підтягнемо до ідеального рівня все інше. Просто вірмо в себе й гуртуймося», – так коментує придбання Анастасія Донець, яка не збирається зупинятися на досягнутому.
Усередині частково збереглася бальна зала з оригінальною ліпниною, зала з колонами та деякі автентичні речі. У самому палаці діяла каплиця, яка, кажуть, була спочатку винним погребом, але господарі змінили пріоритети на користь духовності. Також тут була велика бібліотека, що налічувала 7600 видань, і один із найбільших в Україні нумізматичних кабінетів.
ПАРКОВА ЗОНА
Навколо палацу талановитий ірландський майстер Діонісій Макклер та садівник Д. Клігер заклали великий ландшафтний парк площею 17 гектарів, у якому досі збереглися водонапірна вежа, джерела з питною водою, місток і два ставки.
Палацовий парк був одним з найкращих на Поділлі. Його унікальна особливість – це вапнякова скеля із 18-метровим штучним водоспадом та двоповерховим гротом. Розташована у скелі під водоспадом грот-печера історично пов’язана з давнім православним монастирем.
За легендарним датуванням, уперше у малієвецьких скелях поселилися монахи приблизно в XI столітті. Так було засновано скельний монастир, що входив до мережі скельних монастирів Поділля. Подібні ми бачимо в Бакоті, Лядаві, Сатанові, Нагорянах, Притулівці.
Момент появи штучного водоспаду над келіями монастиря залишається загадкою. Однак, безсумнівно, така ландшафтна родзинка повʼязана з перебуванням у Маліївцях надвірного коронного ловчого Яна Онуфрія Орловського. Очевидно, ландшафтні дизайнери Яна Онуфрія для своїх сусідів-монахів створили систему підводу води на край скелі з монастирського джерела.
У палацовому мистецтві ніщо не буває випадковим, все закладається зі змістом. Якщо йде довга алея, то це для того, щоб людина на цьому місці могла зосередитися на своїх думках та очиститися природою. Або навпаки, у кінці побачити справжній Едем із висаджених рослин. Ландшафтна філософія поєднує в собі одразу всі почуття, які має людина: слух, зір, дотик… І тут ландшафтні майстри вигідно використовують скошений рельєф місцевості – пагорб, який збігає схилом до річки Ушка, а на височині, наче корона, стоїть палац. Підкреслюючи велич споруди й роду Орловських.
Сам терасний парк розроблений із акцентом на малі архітектурні форми, такі як басейни, фонтани, камʼяні лави і столики, гроти, доріжки до декоративних озер або водоспаду.
Усі елементи мали бути в тісній взаємодії. Тому це дуже важливо, що нещодавно коштом меценатів відновлено фонтан «Паща лева» – частину втраченої спадщини.
НЕ АТЛАНТИ ТРИМАЮТЬ НЕБО, А ЛЮДИ
Варто зазначити, що колектив музею – переважно з Маліївців, і ці 12 людей зібралися тут невипадково. Усі вони або мають якісь родинні спогади, або справжній інтерес до тої історичної доби. Тому тут часто можна побачити не тільки екскурсоводів, а й прибиральницю або касира у костюмах.
Тут вам навіть запропонують графське варення з яблуневих садів палацу, зроблене за старою рецептурою з ноткою лаврового листа. Кухар палацу – так урочисто називають Ларису Міщинську – знає все про подільську кухню.
До неї приїздять по рецепти з відомих ресторанів Кам’янця-Подільського та Хмельницького. Тому ви маєте справді унікальну нагоду скуштувати незвичний білий борщ із рябого буряка на «гніченій» груші.
Звідки цей рецепт знає Лариса? Повторюся, тут випадкових людей не буває, тут працюють люди, віддані справі. Лариса багато часу приділяє вивченню історії краю і збереженню спадщини. Та її найбільша мрія – відновити занедбаний поруч маєток середньої польської аристократії Удрієвець. І тепер Лариса шукає шляхи його відновлення.
Загалом у розмовах колектив поділився своїм баченням майбутнього – є ідея відновити цілий комплекс палаців на кшталт «Золотого кільця Львівщини». Щоб і на Хмельниччині був свій комплекс, який польська шляхта залишила у спадщину Україні.
Гадаю, перед хмельничанами стоїть великий виклик, оскільки саме в цьому краї свого часу було подано 70 заявок на розроблення ландшафтних парків, а отже, була приблизно така ж кількість побудованих палаців.
На жаль, архів Кам’янець-Подільського повіту згорів під час пожежі, точних даних немає. Але ніщо не заважає відновити хоч би ті будівлі, де збережені фундаменти і стіни.
МАЛІЇВЦІ ЯК ЧАСТИНА «КАМІНО ПОДОЛІКО»
Великої популярності палацу додає шлях «Каміно Подоліко». Це маршрут, розроблений за аналогом всесвітньо відомого Шляху святого Якова (Camino de Santiago), який пролягає через три країни: Португалію, Іспанію, Францію. Подільський варіант Шляху святого Якова – Camino Podolico – це мальовничий маршрут завдовжки понад 250 кілометрів, що пролягає через 13 локацій, кожна з яких відкриває мандрівникам красу та історію Поділля. Люди долають його пішки або на велосипеді. Український маршрут починається з Вінниці й тягнеться до Кам’янця-Подільського через Бар та популяризує всі пам’ятки історії на шляху. Тож пілігрими відвідують Маліївці також, і в палаці ставлять чергову печатку проходження маршруту. Це туристична атракція для внутрішніх та іноземних туристів, яка водночас створює необхідні умови для розвитку місцевого бізнесу.
ВІЙНА І МИР
Якщо ви скажете, що популяризація та відновлення палаців тепер не на часі, оскільки триває жорстока війна з Росією, то згадаймо, що це і є те, заради чого вона триває. Саме задля того, щоб ми зберегли свою ідентифікацію.
Культура відіграє ключову роль у зміцненні суспільної стійкості, збереженні національної ідентичності, відновленні громад та забезпеченні сталого розвитку.
До того ж музей під час війни встигає не тільки пошити собі штори і викупити старовинний графський робочий стіл, щоб мати ошатний вигляд перед відвідувачами, а й надати допомогу військовим бригадам.
Для Анастасії Донець та Андрія Симоненка, які нещодавно одружилися, це не порожній звук – допомагати фронту. Бо сам Андрій – коваль, поет і ветеран, який цього року демобілізувався. Молодший сержант запасу, він служив у 120 окремій бригаді ТрО, 172 батальйоні (нині 1 батальйон БПС). 24 лютого 2022 року пішов добровольцем, служив у розвідці. Виконував бойові завдання на Донеччині, Київщині та Харківщині. 24 березня 2024 року отримав поранення, унаслідок якого був звільнений у запас за станом здоров’я.
«Колись монахи віддавали своє життя духовній практиці, яка йшла поряд з науковими студіями. Ми вже інше покоління, наші духовні практики не передбачають ані самотності, ані целібату, ані відмови від комфортного життя, але досі залишається ідея служіння соціуму. Це спосіб життя, який означає робити світ кращим, і поряд з ним – завжди наукові студії», – каже волонтерка, краєзнавиця та активістка Анастасія Донець, яка не тільки врятувала історичний палац, а й згодом стала його директоркою. Можливо, це буде прецедентом, прикладом збереження для аналогічних архітектурних комплексів в інших громадах України. Навіть одна людина, за підтримки однодумців, може змінити майбутню історію нашої спадщини – за умови, якщо докласти наполегливості, зусиль і віри.
Івалана Славінська
Фото авторки та Анастасії Донець
-
Події6 днів agoКомедія «Блондинками не народжуються» отримала сиквел
-
Усі новини1 тиждень agoюнак у Таїланді зняв окуляри, та влучив з ноги у голову не того партнера — відео
-
Відбудова1 тиждень agoУряд виділив додаткові ₴3,5 мільярда на невідкладний ремонт доріг місцевого значення
-
Усі новини1 тиждень agoЖінка знайшла клітку з котом – поруч була записка з проханням
-
Події6 днів agoДо ініціативи «Тисячовесна» долучилися ще десятеро експертів
-
Події1 тиждень agoВ галереї Міського саду відкрилася виставка Майї Макєєвої «Подорож крізь східну казку»
-
Події5 днів agoУ Києві встановили інформаційний стенд про зруйновану Воскресенську церкву на Подолі
-
Події7 днів agoНа Рівненщині запустили мультимедійний проєкт про історію регіону XVIII століття
