Одеситці Дар’ї – 22 роки. Із дитинства вона живе з руховими порушеннями церебрального походження, має другу групу інвалідності. У дівчини активне життя, вона працює тренеркою у кінному клубі, стріляє з лука та арбалета. Свою історію вона розповіла кореспондентам Укрінформу.

“Я СТІЙКА, ЗАЙМАЮСЯ НАРІВНІ З УСІМА”

– Коні дуже позитивно впливають на психіку людини, заспокоюють нас на нейробіологічному рівні. Ці тварини «керуються» ногами – від коліна до п’яток, а це саме ті місця, з якими у мене проблеми. Я мала б іти в адаптивний кінний спорт, але маю стійкий і пробивний характер, тож займаюся нарівні з усіма, – каже Дар’я.

У кінному клубі дівчина працює з двома кіньми – Азою та Донгаром.

– Вони дуже чутливі, реагують на мій голос і так взаємодіють. Донгар – професійний спортсмен: йому вистачає мого легкого імпульсу, щоб зрозуміти, що робити. У листопаді я зайняла друге місце на місцевих змаганнях, – розповідає Дар’я.

Ділиться, що планує опанувати іповенцію (метод психологічної реабілітації та арттерапії, заснований на взаємодії людини з конем без обов’язкової верхової їзди).

Навчалася Дар’я у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на дефектолога. Тоді ж зрозуміла, що за фахом працювати не зможе.

– Ми вивчали особливості роботи організму і психіки людей із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП тощо. Моїм завданням було б допомагати людям із порушеннями мовлення, відштовхуючись від їхніх особливостей. Я хотіла працювати з особливими дітками, але виявилося, що для мене це важко психологічно. Мені складно взаємодіяти й не сприймати все на себе, – пояснює вона.

Нині Дар’я – магістрантка факультету іноземних мов Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Вчиться дистанційно. А ще – пише вірші й малює, проходить курси дизайну: “Я багато зображаю чорною ручкою або лінером. Наприклад, розмалювала собі чохол для телефону”.

«У ТРАНСПОРТІ ЛЮДИ ІНОДІ РОБЛЯТЬ ВИГЛЯД, ЩО МЕНЕ НЕМАЄ»

Під час очного навчання дівчина жила в гуртожитку на Дегтярній вулиці в Одесі, до навчального корпусу на Фонтанській дорозі добиралася громадським транспортом.

– По-перше, водії можуть просто не зупинитися, коли бачать на зупинці людину з інвалідністю. По-друге, зауважила байдужість людей, які роблять вигляд, що мене просто не існує. По-третє, у маршрутках дуже мала відстань між кріслами, і людям з інвалідністю важко сидіти, навіть якщо хтось поступиться місцем. Також у деякому транспорті надто високі сходинки, важко піднятися. Часом ти маєш якось пройти через переповнений салон до водія, щоб вийти через передні двері. З тростиною це дуже важко, – розповідає дівчина.

Додає, що був випадок, коли їй довелося навіть сісти на коліна незнайомому юнакові, аби він усе ж поступився місцем. Бувало й таке, що від спеки Дар’я втрачала свідомість у громадському транспорті: “Із дитинства в мене температура 37,3. Якщо влітку дуже спекотно, я не витримую”.

Зауважує, що людям з інвалідністю дуже важко долати залізні сходи, яких у Одесі чимало. Адже на них між сходинками застрягають ноги.

– Здорова людина підніметься ними без проблем. Я ж неодноразово падала, набивала синці та садна, – ділиться співрозмовниця. 

ЯК УДАЛОСЯ ЗДІЙСНИТИ МРІЮ — СІСТИ ЗА КЕРМО

На права Дар’я мріяла скласти з 14 років. Каже: не мала жодних сумнівів, що зробить це.

– Мене дуже приваблювала думка, що пересуватися можна спокійно та самостійно, не користуючись міським транспортом. Я дуже його не люблю, він незручний і не адаптований для людей з інвалідністю. А ще ж круто взяти й зірватися, наприклад, на море! Спочатку я чекала свого 18-річчя, але на той час припала епідемія ковіду, потім почалася війна і було не до того, – каже вона.

Однак, за словами дівчини, сісти за кермо її остаточно надихнув вдалий досвід водіння знайомих, які пересуваються на кріслі колісному: “Якщо чоловік із першою групою інвалідності може керувати величезним джипом, чому я не зможу? Бачу ціль – не бачу перешкод”.

Для навчання дівчина обрала «безбар’єрну автошколу», що діє на базі Одеського державного університету внутрішніх справ. Тут навчаються 10 тижнів, із яких чотири – теоретичні. Після цього студенти складають іспит і одразу беруться до практики. В автошколі є спеціально обладнані автомобілі з механічною та автоматичною коробками передач.

Теорію Дар’я склала з другої спроби.

– Мені було дуже цікаво вчитися. Однак на іспиті стикнулася з «каверзною» постановкою питань і заплуталася не тому, що не знала відповіді, – з тієї причини, що неправильно зрозуміла зміст запитання. Довелося перескладати, – пригадує.

Дівчина навчалася на автівці з ручним керуванням.

– Якщо автомат і механіка мають педалі, то при ручному керуванні газ і гальмо  натискаються ручкою. На автівці, на якій навчалася я, натиск на себе означав рух уперед, від себе – гальмування. На кермі в мене був багатофункціональний джойстик. За його допомогою треба вмикати ті ж склоочисники, адже права рука має бути на ручці, – пояснює дівчина.

Вона добре пам’ятає свій перший виїзд на навчальній автівці.

– Це дуже відповідальний і хвилюючий момент. Ти несеш відповідальність не лише за себе й інструктора поряд, а й за інших учасників дорожнього руху. Невідомо, звідки можуть вискочити наші «милі» люди на електросамокатах, – зауважує.

Інструктор організував її перший виїзд не завантаженими міськими вулицями, а там, де небагато пішоходів і світлофорів: “Я звикла до габаритів автомобіля, і потім ми почали виїжджати в місто. Повільно, десь 30 км на годину”.

ПРИЙНЯТИ ТА ПОДОЛАТИ СТРАХ

Були у водійки-початківця й важкі моменти під час навчання.

– Якось після курсів мене забрала подруга на своєму авто. Я сиділа на пасажирському сидінні. Ми їхали якимись вузькими двориками: там ходили матусі з візочками, на дорозі бавилися діти, бігали тварини, їхали зустрічні автомобілі, з якими було важко розминутися. І тоді мені стало страшно – я уявила себе на місці водія. Зрозуміла, з якою кількістю факторів одночасно доводиться стикатися кермувальнику. Просто прийняла цей факт: так, мені страшно, я ще не готова самостійно водити, але продовжую вчитися й даю собі час підготуватися, – каже вона.

За шість тижнів опанування практичних навичок водіння дівчина складала іспит у сервісному центрі МВС.

– Приїхали мої викладачі, привезли автівку, на якій я навчалася. Поки я чекала своєї черги, спостерігала, як двоє людей не склали іспит, навіть не виїхавши з парковки. Один забув увімкнути поворотник, а інший переплутав газ і гальмо. Після цього моє серце йокнуло, але я взяла себе в руки, прокрутила в голові теоретичні знання, продумала маршрут – і все було добре. Вдихнула, видихнула й поїхала, – каже дівчина.

“ТАНЦЮЮ ПІД ПІСНІ ВУЛИЧНИХ МУЗИКАНТІВ І УСМІХАЮСЯ”

Мріє Дар’я про мандри.

– Сенс життя – у пізнанні нового. Я вважаю, що ми прийшли у цей світ, щоб прожити життя з усіма дарованими нам відчуттями. Ми відчуваємо смак, запах, дотики. Круто було б стрибнути з парашутом, пірнути у водоспад чи зустріти світанок десь на Ямайці. Світ дуже цікавий, і мені прикро, що люди не завжди  можуть зупинитися й подивитися довкола. Я люблю спостерігати за людьми.  Вони кудись поспішають, заклопотані, дивляться в екрани телефонів. Чи живуть вони насправді? Ні, – каже Дар’я.

Дівчина вважає, що останнім часом сучасне суспільство стало більш готовим до сприйняття людей з інвалідністю.

– Молодь до 30 років значно лояльніше ставиться до людей з інвалідністю, аніж люди старшого віку. Гучні безтактні питання про мій стан я найчастіше чую від дорослих жінок, – додає Дар’я.

На її думку, великою проблемою для людей з інвалідністю є страх.

– Він сковує. Я з 13 до 14 років після важких моментів у житті просто сиділа вдома й читала книги. Боялася спілкуватися з людьми. Але потім усвідомила, що життя одне і його треба жити. Зараз я танцюю під пісні вуличних  музикантів і усміхаюся. Не треба боятися, як на нас подивляться інші та що про нас подумають. Коли людина може без страху проявляти свої емоції та почуття – це краса, – каже вона.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок та надані Дар’єю Остапенко