Загострення на Близькому Сході вже виходить далеко за межі регіонального конфлікту. Дональд Трамп жорстко висловився щодо союзників США, фактично поставивши питання про їхню готовність підтримати Вашингтон у протистоянні з Іраном. Його риторика викликала напруження всередині західного табору і водночас підняла питання — як нова криза може вплинути на війну Росії проти України.

Фокус розбирався, чому союзники не поспішають підтримувати Вашингтон і які наслідки це може мати для Києва.

Трамп переходить до погроз НАТО

Дональд Трамп різко розкритикував партнерів США за недостатню підтримку у конфлікті з Іраном. За його словами, союзники повинні брати на себе більшу відповідальність і активніше підтримувати американську політику.

У своїх заявах він натякнув, що країни, які не демонструють достатньої лояльності до Вашингтона, можуть зіткнутися з жорсткішою позицією США у питаннях безпеки та військової підтримки.

Трамп також згадав Україну, фактично пов’язавши питання допомоги Києву з поведінкою союзників у інших міжнародних кризах. Така риторика сприймається експертами як спроба змусити партнерів діяти більш активно у підтримці американської стратегії на Близькому Сході.

Попри жорсткі заяви з Вашингтона, реакція союзників виявилася доволі обережною. У багатьох європейських столицях побоюються, що ескалація конфлікту з Іраном може втягнути НАТО у масштабну війну на Близькому Сході.

Деякі країни прямо сигналізують про небажання брати участь у нових військових операціях. Наприклад, Велика Британія вже дала зрозуміти, що не планує відправляти військові кораблі до Ормузької протоки — ключового маршруту світових поставок нафти.

Європейські уряди також усвідомлюють, що значна частина їхніх ресурсів уже спрямована на підтримку України.

Політолог Ігор Рейтерович зазначає, що стримана реакція союзників на заяви Дональда Трампа цілком прогнозована. Йдеться не лише про Велику Британію — подібні сигнали вже пролунали й від інших європейських партнерів. Наприклад, міністр закордонних справ Нідерландів також заявив, що його країна наразі не планує брати участь у подібній операції.

За словами експерта, важливо розуміти, що Трамп фактично не вимагає від союзників прямого вступу у війну з Іраном. Йдеться радше про обмежену військову операцію, пов’язану з контролем безпеки в Ормузькій протоці — одному з ключових маршрутів світової торгівлі нафтою.

“Теоретично участь європейських країн у такій операції можлива. Але лише тоді, коли ризики для їхніх кораблів будуть мінімальними й коли Іран поводитиметься менш агресивно, ніж зараз”, — пояснює Фокусу Рейтерович.

Водночас він звертає увагу на парадоксальність ситуації. Раніше Дональд Трамп неодноразово заявляв Україні, що вона нібито “не має карт на руках” у міжнародній політиці. Однак зараз, за словами політолога, подібна проблема виникла вже у самого Трампа.

“Фактично він втягнувся у війну, яка з військової точки зору виглядає досить успішною. Але з політичної точки зору абсолютно незрозуміло, чим вона закінчиться”, — зазначає експерт.

Саме тому, на його думку, Трамп намагається розширити коло учасників конфлікту і перекласти частину політичної відповідальності на союзників. Оскільки США є членом НАТО, він намагається втягнути у цю історію інші країни Альянсу.

Однак тут виникає ключова проблема. Коли конфлікт з Іраном лише починався, Трамп фактично визнав, що це війна Сполучених Штатів як держави, а не операція НАТО.

“Тому європейці зараз можуть дозволити собі спостерігати за ситуацією збоку. Вони, звичайно, можуть критикувати Трампа за наслідки для нафтових ринків чи економіки, але поспішати вступати у цю історію не будуть”, — каже Рейтерович.

На думку експерта, у Трампа фактично немає реальних механізмів змусити союзників діяти. Його інструменти обмежуються політичними заявами й погрозами.

Зокрема, американський політик натякає, що якщо союзники не допоможуть зараз, то США можуть змінити свою позицію щодо їхньої безпеки у майбутньому. Проте, за словами політолога, ці заяви мають радше політичний характер.

“Європейські країни не збираються виходити з НАТО, і ніхто не планує руйнувати систему колективної безпеки. Для Трампа це радше політична лякалка, яка існує переважно у заявах і соціальних мережах”, — зазначає він.

Розкол у НАТО: майбутні ризики погроз Трампа

Політолог Олег Постернак вважає, що нинішня риторика Дональда Трампа щодо союзників може мати довготривалі наслідки для трансатлантичної єдності. За його словами, навіть якщо зараз ситуація не виглядає критичною, у майбутньому вона може стати серйозним фактором напруження всередині НАТО.

“Сам по собі цей конфлікт і вся риторика навколо нього залишать певний шлейф подразнення у трансатлантичних відносинах. І Трамп, швидше за все, використає цей фактор як аргумент у майбутньому”, — пояснює Фокусу експерт.

Йдеться, зокрема, про питання допомоги союзникам у разі можливого нападу. Постернак припускає, що Трамп може використовувати нинішню ситуацію як підставу для більш стриманої позиції США у випадку потенційної російської агресії проти країн НАТО, наприклад держав Балтії.

“На перший погляд, може здатися, що нічого особливо серйозного не відбувається. Багато хто вже звик до риторики Трампа, до його стилю політичного тиску, який часто виглядає як шантаж або бравада. Але ця ситуація може мати значно серйозніші наслідки у перспективі”, — каже політолог.

За його словами, подібні заяви створюють для Трампа політичний простір, щоб у майбутньому аргументувати небажання допомагати тим європейським країнам, які можуть опинитися під загрозою російської агресії.

“Це дає йому додаткові аргументи, щоб пояснювати, чому Сполучені Штати не повинні автоматично втручатися у конфлікти на європейському континенті. Наприклад, якщо об’єктом російського тиску стануть країни Балтії”, — зазначає експерт.

Крім того, у відносинах між союзниками вже з’являються нові суперечності. Постернак звертає увагу на напруження між США та Великою Британією, зокрема через небажання Лондона надавати свою військову базу для американських операцій.

“Це ще одна лінія суперечностей, яка також не сприяє єдності всередині Альянсу”, — додає він.

На думку політолога, така ситуація не додає Україні впевненості у стабільності західної підтримки.

“Усе це, звісно, не створює відчуття міцної трансатлантичної солідарності у протистоянні з Російською Федерацією”, — говорить Постернак.

Чим може завершитися війна для Трампа

Говорячи про політичні наслідки конфлікту з Іраном для самого Дональда Трампа, експерт зазначає, що жоден сценарій розвитку подій наразі не виглядає для нього однозначною перемогою.

“У Трампа будь-який варіант завершення цієї історії вже не виглядає стовідсотково переможним, як він хотів би це подати”, — пояснює політолог.

Ключова проблема, на його думку, полягає у тому, що без падіння іранського режиму будь-яке оголошення завершення війни виглядатиме як неповна перемога.

Це створює серйозний простір для критики Трампа як всередині США, так і на міжнародній арені.

Крім того, невиконання максималістських цілей США щодо Ірану може мати глобальні наслідки.

“Фактично це може виглядати як демонстрація того, що американці вже не здатні повністю досягати своїх стратегічних цілей навіть у військових кампаніях”, — говорить Постернак.

На його думку, у разі такого розвитку подій Іран може стати для США серйозною репутаційною проблемою — приблизно такою ж, як свого часу виведення американських військ з Афганістану.

“Саме подібні події раніше створили відчуття слабкості США у так званих країнах осі, що підштовхнуло їх до більш активних дій”, — пояснює експерт.

Зокрема, це може вплинути на поведінку Китаю.

“Пекін дуже уважно спостерігає за результатами цієї війни. Якщо США не досягнуть своїх цілей, це може підштовхнути Китай до більш рішучих кроків, наприклад у питанні Тайваню”, — каже Постернак.

Своєю чергою Рейтерович не виключає, що у певний момент Трамп може просто дистанціюватися від цього конфлікту. Він може заявити, що Сполучені Штати досягли перемоги й виконали свої завдання. Але політичний осад від цієї історії все одно залишиться.

За словами політолога, військово США продемонстрували високу ефективність, однак з політичної точки зору операція виглядає недостатньо підготовленою.

“Не до кінця зрозумілі цілі, не прораховані економічні наслідки й немає чіткої стратегії завершення”, — зазначає він.

Це, на думку експерта, може зробити позицію Трампа слабшою на міжнародній арені.

Саме тому від європейських союзників дедалі частіше звучатимуть стримані заяви. Вони менше боятимуться різкої риторики з Вашингтона і не поспішатимуть реагувати на політичні погрози щодо НАТО.

“Сьогодні Трамп говорить одне, а через кілька днів може сказати зовсім інше”, — додає Рейтерович.

Водночас він не виключає, що у майбутньому європейські військові кораблі все ж можуть з’явитися у регіоні. Але станеться це, ймовірно, лише на пізнішому етапі, коли ситуація стане більш стабільною.

“Зараз виглядає дивно вимагати від європейців активної участі, коли самі США не заводять свої кораблі в Ормузьку протоку через ризики атак”, — пояснює експерт.

Американські військові, за його словами, також визнають наявність високих ризиків у регіоні.

Тому, коли ситуація стабілізується, європейці можуть поступово долучитися до операції. А історія про “серйозну кризу всередині НАТО” може зрештою залишитися лише гучною політичною заявою.

РФ — союзник Ірану: чому на це не реагує Трамп

Тим часом Іран заявив про військову співпрацю з Росією та Китаєм на тлі загострення війни з США та Ізраїлем. За словами міністра закордонних справ Ірану Аббаса Арагчі, Москва і Пекін залишаються стратегічними партнерами Тегерана та підтримують його у різних сферах, зокрема у військовій.

Ігор Рейтерович звертає увагу на позицію Трампа щодо Росії. Американський політик, на його думку, недооцінює роль Москви у підтримці Ірану.

“Трамп вважає, що внесок Росії у підтримку Ірану не є суттєвим і не впливає на здатність Тегерана вести війну. Тому він не хоче реагувати на ці факти”, — говорить експерт.

Причина, на його думку, полягає у бажанні Трампа зберегти можливість майбутніх переговорів із Росією та потенційних спільних проєктів.

“Він вважає, що зараз не той момент, коли потрібно тиснути на Росію або звинувачувати її у підтримці режиму Ірану”, — пояснює Рейтерович.

Саме тому європейські союзники отримують додатковий аргумент у дискусії з Вашингтоном. Вони можуть вказувати на те, що США ігнорують певні факти, але водночас вимагають від партнерів активніших дій. У такій ситуації, за словами експерта, позиція Трампа виглядає не дуже сильною. І з часом вона може ще більше послабитися.

На думку Олега Постернака, відсутність жорсткої реакції Трампа на підтримку Ірану з боку Москви пояснюється його власною геополітичною логікою.

“Для Трампа Росія залишається потенційним партнером, якого він хотів би використовувати для стримування Китаю”, — пояснює експерт.

Саме тому американський політик не поспішає відкрито конфліктувати з Кремлем.

“Йому Росія потрібна як партнер на певній дистанції — як країна, яка може бути економічно пов’язана зі Сполученими Штатами й потенційно залучена до реалізації його геополітичних планів”, — вважає Постернак.

Війна Трампа з Іраном: чому у центрі дискусії опинилася Україна

Заяви Трампа, в яких він згадав Україну, викликали окрему дискусію серед дипломатів та експертів. Фактично йдеться про можливість використання теми допомоги Києву як інструменту тиску на союзників.

Ідея проста: якщо партнери не демонструють достатньої підтримки у конфлікті з Іраном, США можуть переглянути власну участь в інших міжнародних питаннях.

Для України це створює дві протилежні тенденції.

З одного боку, загострення на Близькому Сході може відволікати увагу Заходу від війни в Європі. Частина ресурсів і політичної уваги може бути спрямована на нову кризу.

З іншого — війна Росії проти України залишається ключовим питанням безпеки для Європи, і багато союзників США не готові послаблювати підтримку Києва.

На думку Рейтеровича, конфлікт на Близькому Сході вже має певний вплив на Україну.

По-перше, зараз увага Дональда Трампа значною мірою переключилася на Близький Схід. Водночас американський політик періодично повертається до теми можливих мирних переговорів і знову говорить про “угоду, яка вже лежить на столі”.

Для України ця ситуація може розвиватися як у позитивному, так і у негативному сценарії.

Позитивний варіант полягає у тому, що після завершення конфлікту на Близькому Сході Трамп може шукати велику дипломатичну перемогу.

“Найгучнішою такою перемогою могло б стати завершення російсько-української війни. Тоді він може активніше включитися у переговорний процес і навіть визнати, що саме Росія блокує домовленості”, — пояснює Рейтерович.

Однак існує і протилежний сценарій.

Якщо Трамп активно повернеться до теми переговорів, він може почати тиснути саме на Україну.

“У його уявленні Україна є слабшою стороною, а на переговорах, на його думку, потрібно тиснути саме на слабших”, — зазначає експерт.

Саме тому, на думку Рейтеровича, Києву потрібно бути готовим до обох варіантів розвитку подій.

“Коли Трамп знову почне говорити про переговори, Україні важливо показати, що ситуація вже змінилася і що у Києва тепер є значно більше карт, ніж він вважав раніше”, — підсумовує політолог.

Нагадаємо, 14 березня Дональд Трамп раптово опублікував одразу два пости у своїй соцмережі, вимагаючи від низки країн допомоги в Ормузькій протоці. Причому в списку також опинився Китай, який президент США раніше постійно критикував.

Нагадаємо, раніше міністр війни США Піт Гегсет заявив, що насправді Ормузьку протоку не перекрито, просто Іран її бомбить.

Пане Василю, що в історії з Холодним Яром найбільше вразило персонально Вас. Який сюжет Ви вважаєте найактуальнішим для сьогодення?

Готовність боротися до кінця. Навіть уже без надії на перемогу. Заради самої ідеї й вірності гаслу, написаному на чорному бойовому прапорі “Воля України або смерть”. Адже навіть утративши будь-яку перспективу на визволення, когорта найстійкіших не вийшла з лісу. Ще була можливість рятуватися втечею за кордон, конспіруватися з чужими документами й виїжджати в дальші краї, зокрема на той-таки Донбас (багато хто так і робив), а вони, залишенці, зробили інший вибір. Стояти! І залишили по собі легенду для наступних поколінь.

Чи могла б, на Вашу думку, історія розвиватися по-іншому. Що Ви вважаєте «стрижневим моментом» Української революції?

Навряд. Ми ще не мали злютованої нації. Переважала ментальність малороса. Зараз бачимо багато помилок у діях “партійних” вождів, постає безліч “якби, якби, якби”, але правдою є і те, що на той час ще не було “критичної маси” українців, пронизаних ідеєю державної незалежності. Переломним моментом у тій війні вважаю події на початку вересня 1919 року, коли наше об’єднане військо (галичани і наддніпрянці) визволило Київ від більшовиків, а потім згори надійшов безглуздий наказ мирно зустрічати денікінців, які прийшли до міста з лівого берега. Мовляв, білі стануть нашими союзниками у боротьбі з червоними. Яка дика омана! Денікінці підступом роззброїли наших вояків, і так розпочався крах і Української галицької армії, і Дієвої армії УНР.

Важливо

Чи могли самі холодноярські гайдамаки щось змінити, чи вони стали заручниками більш масштабних подій?

Так, був момент восени 1920 року, коли холодноярці самі збиралися йти на Київ. Тоді вони об’єдналися зі Степовою дивізією ще одного видатного повстанського отамана Костя Блакитного. Але надійшла звістка, що більшовики палять села на Криворіжжі, і повстанці Блакитного негайно повернули в рідні місця. На жаль, тоді не було належного зв’язку між головним військовим проводом і партизанами, не було жодної координації спільних дій. Навіть про Другий зимовий похід холодноярці дізналися вже після цієї трагедії. А вони ж так чекали гасла, тобто сигналу про загальне всеукраїнське повстання. Саме ці сподівання і завели холодноярських отаманів у пастку у Звенигородці. Ворог знов-таки підступом скористався їхніми прагненнями.

Чи цікавлять Вас інші сюжети цієї локації? Чи плануєте Ви або планували колись писати, наприклад про Коліївщину або, можливо заглибитися у більш давні часи, адже монастир там існує ще з часів Середньовіччя. Також є версія про певну роль цього урочища в Битві на Синіх водах.

Історія Холодного Яру багата і дивовижна, її ще осягатиме не одне покоління письменників. Одному все те підняти не до снаги.

Який найважливіший висновок для сучасного суспільства можна зробити з історії Холодного Яру?

Холодний Яр справедливо став символом нашої боротьби за свободу. Він сьогодні присутній не лише на шевронах, знаменах чи в назвах збройних сил (досить згадати 93 бригаду Холодний Яр), але — головне — у духовному маєстаті наших героїв. Мені не один боєць казав, що прочитав роман “Чорний Ворон” і пішов на війну. Повірте, це не велика радість для автора — послати людину на війну, тут почуття радше тривожні, однак Холодний Яр кличе. А висновок тут який? Його сьогодні промовляють мільйони: “Україна — понад усе!”.

У цей день, 4 березня 2006 року в Києві урочисто відкрили станцію метро “Вирлиця”. На той момент це була 45-та станція столичної підземки й ще один доказ того, що місто продовжує рости на Лівому березі. Нову зупинку відкрили на Сирецько-Печерській лінії між “Харківською” та “Бориспільською” — у зоні, яка стрімко забудовувалася житлом і потребувала швидкого сполучення з центром.

Тоді метро сприймалося як безумовна цінність: швидко, стабільно, без заторів. Підземка залишалася символом великого міста, яке рухається вперед. Але двадцять років потому ця дата звучить інакше — як нагадування не лише про розвиток, а й про вразливість системи.

Станція, якої спочатку не планували

“Вирлиця” має одну цікаву особливість: первісно на цій ділянці тунелю планувався технічний вихід. Лише згодом було ухвалене рішення перетворити його на повноцінну станцію. Це пояснює специфіку планування — платформи берегового типу, розміщені по боках колій, а не “островом”, як на більшості станцій київського метро.

Фактично “Вирлиця” стала прикладом адаптації вже прокладеної інфраструктури під потреби міста. Будівництво тривало відносно недовго й у 2006 році це подавалося як доказ ефективності міського менеджменту. Станція отримала назву на честь озера Вирлиця, розташованого поруч, — одного з небагатьох природних маркерів району.

На момент відкриття це було позитивне повідомлення: Лівий берег отримує ще одну точку тяжіння, транспортна доступність зростає, навантаження на сусідні станції зменшується.

Метро як система, що старіє

Сьогодні ж дискусія навколо київської підземки змінилася. Київський метрополітен — це понад 60 років експлуатації, десятки кілометрів тунелів, складна система гідроізоляції та інженерних рішень, частина яких закладалася ще в радянські часи.

Інфраструктура старіє. І це більше не теоретична проблема.

Резонансна аварійна ситуація між “Деміївською” та “Либідською” показала, що питання стану тунелів — не абстрактне. Просідання ґрунтів і вода в тунелях змусили закрити ділянку лінії, а місто фактично втратило частину транспортної артерії. Опитані Фокусом експерти наголошували: проблема системна — від проєктних рішень до технічного нагляду і якості контролю.

Метро — це не лише вагони й турнікети. Це бетон, арматура, гідроізоляція, тиск ґрунтів і вода, яка постійно шукає шлях усередину конструкцій. І якщо ці процеси не контролювати, підземка стає зоною ризику.

Мільярдні виходи й “мертві” станції

На противагу “Вирлиці”, яка була швидко добудована й введена в експлуатацію, у столиці є приклади протилежні. Станція “Львівська брама” роками залишається закритою через відсутність повноцінного виходу. За оцінками фахівців, лише будівництво одного виходу може коштувати близько мільярда гривень.

У результаті Київ має парадоксальну ситуацію: станції, які будувалися як тимчасові рішення і стали постійними, та станції, які десятиліттями не можуть завершити. Це вже не питання архітектури — це питання стратегічного планування і бюджетної політики.

Монополія без альтернативи

Щодня київським метро користуються сотні тисяч пасажирів. Під час повітряних тривог станції працюють як укриття. Метрополітен став частиною системи цивільного захисту. Але водночас він залишається майже монопольною транспортною артерією.

Кожне закриття станції або ділянки миттєво створює транспортний колапс. Наземний транспорт не здатен повністю компенсувати потоки пасажирів. У європейських містах метро інтегроване з міською електричкою та трамвайною мережею. У Києві ж альтернативи залишаються обмеженими.

Це означає, що будь-яка технічна проблема в підземці — це проблема для всього міста.

“Вирлиця” як маркер епохи

Станція “Вирлиця” відкривалася в період, коли Київ активно розширював підземку і говорив про нові лінії. Сьогодні акценти змістилися: замість урочистих стрічок — аудит, замість гучних анонсів — ремонти.

І річниця 4 березня — це не лише привід згадати про відкриття станції. Це можливість чесно поставити питання: чи має Київ довгострокову стратегію модернізації метро? Чи достатньо незалежного технічного контролю? Чи враховуються гідрогеологічні ризики при новому будівництві?

Метрополітен — це основа міської мобільності. Але він не може залишатися “невидимою” інфраструктурою, про яку згадують лише в день відкриття нової станції або під час аварії.

4 березня 2006 року Київ відкрив “Вирлицю” як символ розвитку.

Майже двадцять років потому ця дата нагадує: розвиток — це не лише будувати нове, а й відповідально зберігати те, що вже є під землею.

Нагадаємо, Фокус розбирався, чому державні дороги масово руйнуються саме зараз, чи справді винна лише погода і чи реально відновити ключові магістралі за пів року.