Війна залишає сліди не лише на поверхні — її відлуння фіксують навіть глибоко під землею. Під час масованих обстрілів сейсмологи по всьому світу реєструють вибухи як мікроземлетруси: потужні удари створюють хвилі, які поширюються крізь земну кору на десятки кілометрів. Подібні ефекти спостерігали ще під час Другої світової війни, а також під час підземних ядерних випробувань, коли штучні вибухи буквально “імітували” природні поштовхи.

На цьому тлі виникає логічне питання: якщо вибухи вже зараз змушують землю “рухатись”, чи здатні вони з часом змінити її структуру — і навіть вплинути на сейсмічну активність? Фокус розбирався, що про це кажуть екологи й чи є підстави говорити про нові ризики для України.

Глибинний фронт: чи здатні ракетні удари змінити геологію України

Сучасна війна виходить за межі прихованого горизонту, сягаючи глибоких шарів літосфери. Кожна детонація важкої ракети створює потужну енергетичну хвилю, яку фіксують чутливі прилади сейсмологів і питання про те, чи можуть ці удари призвести до розколу суходолу, стає предметом серйозних наукових дискусій.

Як пояснює Юлія Мархель, лідерка всеукраїнського молодіжного руху “Let’s Do It Ukraine”, нинішній стан довкілля формується під впливом одразу кількох руйнівних факторів, серед яких важливу роль відіграють саме сейсмічні вібрації.

“Постійна активність засобів ураження здатна змінити крихку рівновагу земної кори та спровокувати додаткові виклики для екосистеми. Вивчення впливу війни на надра — це вже не теоретичне питання, а практичне завдання для науковців і суспільства”, — каже Фокусу експертка.

Наведена сейсмічність: коли вибух стає тригером

Фахівці говорять про явище наведеної сейсмічності — коли зовнішній вплив, зокрема вибух, може запускати геологічні процеси.

Під час влучання важких ракет, таких як Х-101, “Кинджал” або “Циркон”, виникають коливання, подібні до слабких землетрусів. Ці процеси можуть мати кілька напрямків впливу:

• активація розломів — вибухова хвиля може стати тригером для вже напружених ділянок кори;
• деформація порід — тривалі вібрації послаблюють структуру ґрунту і спричиняють просідання;
• акустичний ефект — звукові хвилі від масованих ударів змінюють щільність верхніх шарів землі.

Йдеться насамперед про локальні зміни, однак їх накопичення з часом може створювати нові ризики.

Чи є загроза тріщин та зсувів на півдні України?

Особливу увагу екологи звертають на південні регіони України — Одеську та Миколаївську області, які знаходяться поблизу сейсмічно активної зони Вранча (високоактивна сейсмічна зона на стику Південних та Східних Карпат у Румунії).

У цих районах навіть природні підземні поштовхи не є рідкістю. Теоретично масовані удари можуть виступати додатковим фактором, який впливає на стабільність ґрунтів.

Серед потенційних наслідків:

• поява тріщин у ґрунті;
• розрідження піщаних порід;
• локальні зсуви, особливо у прибережних зонах.

За словами екологині Владислави Бандури особливо вразливими є зони з високим рівнем підземних вод, де вібрація провокує розрідження пісків. Це може призвести до раптового зміщення цілих масивів землі у прибережній смузі.

Наслідки для інфраструктури та екології

Постійні вібрації можуть мати відкладений ефект і впливати на стан інфраструктури та природних систем.

Серед основних ризиків:

• пошкодження фундаментів — мікротріщини накопичуються і можуть проявитися з часом;
• зміна водних потоків — можливе порушення роботи підземних водних систем;
• втрата родючості ґрунтів — зміщення пластів землі порушує структуру чорноземів.

Експерти підкреслюють: бойові дії залишають глибокі шрами на тілі планети й вивчення цих процесів допоможе підготуватися до викликів відбудови та забезпечити безпеку мешканців територій, схильних до сейсмічної активності.

Землетруси, які вже відчувала Україна

Попри те, що Україна не належить до сейсмічно найактивніших регіонів світу, підземні поштовхи не є рідкістю. Найчастіше їх джерелом стає зона Вранча — одна з найпотужніших у Європі. Саме звідти хвилі можуть поширюватися на сотні кілометрів і доходити до українських міст.

Один із найяскравіших прикладів — землетрус 1977 року в Румунії. Тоді підземні поштовхи відчували по всій Україні, зокрема і в Києві: у будинках хиталися люстри, а мешканці багатоповерхівок масово виходили на вулиці. Подібні явища фіксували й пізніше — особливо в південних регіонах, де ґрунти більш чутливі до коливань.

Сейсмічні хвилі можуть виникати не лише через природні причини. Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році прилади також зафіксували коливання, спричинені вибухом. Це стало одним із прикладів того, як техногенні події здатні впливати на земну кору.

Окремі слабкі землетруси трапляються і в Карпатському регіоні, однак вони рідко мають руйнівний характер. Водночас південь України залишається найбільш чутливим до підземних поштовхів — саме там їх фіксують найчастіше.

Усе це свідчить: навіть без урахування війни земна кора в Україні не є повністю стабільною. А в умовах постійних вибухів і додаткового навантаження на ґрунти інтерес до цих процесів лише зростає — як серед науковців, так і серед тих, хто вже сьогодні планує майбутню відбудову країни.

Нагадаємо, увечері 6 лютого в Україні трапився землетрус. Підземні поштовхи зафіксували у Полтавській області.

А 20 січня пресслужба Головного центру спеціального контролю повідомляла про землетрус у Закарпатській області, у районі міста Мукачево.

23 березня 2020 року українська Вікіпедія подолала символічну межу — один мільйон статей. Тоді це сприймалося як ще один крок у розвитку української мови в цифровому просторі. Але вже за два роки онлайн-енциклопедія стала не просто базою знань, а важливим джерелом інформації в умовах повномасштабної війни.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії інтерес до української Вікіпедії різко зріс. У 2022 році вона вперше перетнула позначку в мільярд переглядів за рік. Люди масово шукали пояснення подій, біографії військових, історію міст і перевірену інформацію — на тлі потоку новин і фейків.

Втім, разом із читацькою активністю зросло і навантаження на спільноту редакторів — і тут війна вдарила вже безпосередньо.

“Редакторська активність спочатку просіла — бо спільнота Вікіпедії волонтерська: хтось пішов у ЗСУ, когось мобілізували, хтось опинився в окупації чи виїхав”, — розповідає Фокусу адміністратор української Вікіпедії та координатор програм ГО “Вікімедіа Україна” Антон Процюк.

З часом активність частково відновилась, однак війна продовжує впливати на спільноту. Відключення світла, постійний стрес і нестабільність не сприяють роботі над енциклопедією. Попри це, кількість матеріалів, пов’язаних із війною, суттєво зросла — і це закономірно.

Вікіпедія як ціль: боти, піар і спроби впливу

Говорячи про можливі спроби втручання, Процюк зазначає, що шкідливі редагування у Вікіпедії були завжди й залишаються невід’ємною частиною відкритої платформи. Втім, вона значно стійкіша до ботів і маніпуляцій, ніж соціальні мережі на кшталт Телеграму чи ТікТоку. Це пояснюється вищим порогом входу: користувачам необхідно знати правила, працювати з джерелами, а кожне редагування перевіряється іншими учасниками спільноти. У результаті масштабні бот-атаки зазвичай виявляються неефективними.

Водночас спроби організованого впливу все ж трапляються, але здебільшого на рівні окремих людей чи організацій. Йдеться, зокрема, про піарників політиків або компаній, які намагаються “причесати” статті про себе — прибрати критику чи додати позитивні формулювання. За словами Процюка, такі дії оперативно виявляються, скасовуються, а порушників можуть блокувати.

Окремо він підкреслює, що в Україні не було системного державного тиску на Вікіпедію. Водночас окремі політики чи їхні представники іноді намагаються впливати на зміст статей, однак спільнота уважно стежить за дотриманням правил.

Як Вікіпедія захищається від дезінформації

“Система захисту від дезінформації у Вікіпедії багаторівнева. Насамперед це чіткі вимоги до контенту: нейтральна точка зору, перевірність інформації та обов’язкова опора на надійні джерела. Крім того, важливу роль відіграє велика спільнота волонтерів — адміністратори та патрульні, які перевіряють нові статті й редагування”, — розповідає Процюк.

Також використовуються автоматичні інструменти, зокрема фільтри редагувань і алгоритми на основі штучного інтелекту, що допомагають виявляти вандалізм і підозрілі зміни ще до того, як їх побачать читачі. Поєднання людського контролю та технологій, за словами Процюка, робить систему доволі ефективною.

Найбільше суперечок у Вікіпедії виникає навколо тем, які є дискусійними й в самому суспільстві. Це передусім політика, окремі питання історії, а також гострі соціальні та культурні теми.

Хто вирішує, що є правдою

Окремий виклик — визначення достовірності джерел. У Вікіпедії до них відносять авторитетні наукові публікації, матеріали якісних медіа, енциклопедії, довідники та книги авторитетних видавництв.

“Щодо медіа, оцінюється їхня репутація: дотримання журналістських стандартів, наявність редакційної політики, фактчекінг. Орієнтиром можуть слугувати, зокрема, галузеві оцінки — наприклад, білий список Інституту масової інформації”, — продовжує адміністратор Вікіпедії.

Курйози й помилки: як працює людський чинник

Попри серйозність процесів і чіткі правила, Вікіпедія залишається живою системою, яку створюють люди — зі своїми емоціями, гумором і, звісно, помилками. Іноді це проявляється у вигляді відвертих курйозів.

“Один із таких випадків — поява так званої “сталої Дубілета”. У часи, коли тодішнього міністра Кабміну Дмитра Дубілета активно критикували за ідеї альтернативного перепису населення, в українському інфопросторі з’явився відповідний мем. Хтось із користувачів вирішив піти далі — і додав “сталу Дубілета” до списку фундаментальних фізичних констант у Вікіпедії. Правку швидко виявили й скасували, але спільноті Вікіпедії запам’яталося”, — розповідає Процюк.

Втім, не всі помилки мають жартівливий характер. В умовах великого потоку інформації й постійних редагувань навіть досвідчені адміністратори можуть ухвалювати суперечливі рішення — наприклад, видаляти статті, які згодом виявляються такими, що відповідають правилам.

Утім, на відміну від закритих платформ, у Вікіпедії діє система самокорекції. Кожне рішення можна оскаржити, а сам процес — переглянути публічно. Якщо видалення було помилковим, статтю легко відновити разом з історією редагувань.

Це одна з ключових особливостей Вікіпедії: вона не гарантує відсутності помилок, але створює механізми, які дають змогу їх швидко виправляти. І саме це — поєднання відкритості та контролю — робить її стійкішою навіть у часи війни.

Глобальна співпраця: як Україна присутня у світі

Окремим напрямом розвитку залишається міжнародна співпраця. Вікіпедія функціонує за мовними розділами, і користувачі можуть редагувати будь-який із них, якщо володіють мовою. Українські редактори активно працюють із матеріалами іншими мовами, а також залучають міжнародну спільноту.

Зокрема, ГО “Вікімедіа Україна” щороку проводить “Місяць культурної дипломатії України” — кампанію з написання та покращення статей про українську культуру різними мовами світу у співпраці з Українським інститутом та Міністерством закордонних справ. За словами Процюка, у 2025 році учасники з десятків країн створили та покращили понад 1600 статей 70 мовами. Загалом за час існування кампанії з’явилося понад 7000 матеріалів — від тагальської до гуджараті. Це приклад того, як волонтери з різних країн допомагають поширювати знання про Україну у світі.

Не просто енциклопедія

Сьогодні українська Вікіпедія — це вже не просто довідник. Це середовище, де формується знання про війну, країну і суспільство — і водночас один із майданчиків, де триває боротьба за правду.

І якщо ще у 2020 році мільйон статей був показником розвитку, то після 2022-го головним показником стала стійкість — до пропаганди, маніпуляцій і самої війни.

Раніше Фокус уже писав про історію та феномен Вікіпедії — онлайн-енциклопедії, яка за 25 років перетворилася на один із найвідвідуваніших сайтів світу з десятками мільйонів статей і мільярдами переглядів щомісяця.

22 березня 1989 року Ан-225 “Мрія” здійснила політ, який назавжди увійшов в історію світової авіації. За 3 години 45 хвилин у небі літак із вантажем 156,3 тонни встановив 110 світових рекордів за швидкістю, висотою та вантажопідйомністю.

Для світу це був момент тріумфу: в повітря піднялася найбільша транспортна машина планети. Для України — майбутній символ авіаційної могутності.

Але за ефектним образом гіганта, яким захоплювалися мільйони, стояла значно прозаїчніша історія: “Мрію” створювали не як універсальний літак майбутнього, а як вузькоспеціалізовану машину під радянську космічну програму.

Літак під одну задачу

Ан-225 здійснила свій перший політ у грудні 1988 року. Розробляли її в КБ Антонова для транспортування орбітального корабля “Буран” і компонентів ракети-носія “Енергія”. Саме це призначення визначило всю логіку конструкції літака: він мав переносити надважкі та негабаритні вантажі, у тому числі на зовнішніх вузлах кріплення. Фактично “Мрія” стала розвитком іншої легенди — Ан-124 “Руслан”, який уже тоді вважався одним із найуспішніших транспортних літаків у світі.

Авіаційний експерт Костянтин Криволап називає цей момент ключовим для розуміння ролі Ан-225.

Показово, що головним конструктором і Ан-124, і Ан-225 був Віктор Толмачов. Вже сам цей факт багато пояснює: “Мрію” не створювали як окремий новий клас літака, а розвивали як спеціалізовану модифікацію вже існуючої платформи.

“По суті, “Мрія” — це не окрема революція в авіації, а подальший розвиток “Руслана”. Причому розвиток досить вузький — під конкретну задачу. Її створювали для перевезення “Бурану”, і саме з цією функцією вона справлялася ідеально”, — пояснює він.

Саме тут виникає головний парадокс літака: машина, яка згодом стала символом технічного дива, від початку створювалася для дуже обмеженої місії.

За словами експерта, Ан-225 від початку не проєктували під потреби глобального ринку перевезень. Це був літак під одну головну задачу, а всі інші сценарії використання радше з’явилися пізніше — вже як спроба знайти застосування машині, створеній для радянської космічної програми.

Цей висновок добре видно і в конструкції Ан-225. Від “Руслана” вона успадкувала базову ідеологію, але отримала вставку в крила, два додаткові двигуни, посилений фюзеляж і характерне двокільове хвостове оперення.

“Фюзеляж практично той самий, що і в “Руслана”. Додали силові елементи для зовнішнього кріплення вантажу, збільшили центроплан і встановили ще два двигуни. У результаті отримали шість двигунів замість чотирьох”, — пояснює Фокусу Криволап.

“Коли вантаж розміщується зверху, він створює аеродинамічну тінь. Тому стандартне вертикальне оперення не працює ефективно. Саме тому конструкцію розділили на два кіля”.

І все ж у березні 1989 року ця вузькоспеціалізована машина вразила весь світ. 22 березня “Мрія” підняла в повітря 156,3 тонни вантажу й установила одразу 110 рекордів.

“Це був демонстраційний політ, який мав показати можливості літака. І з цієї точки зору результат виглядав дуже ефектно — одразу більше сотні рекордів за один рейс”, — зазначає експерт.

Уже в травні того ж року літак почали використовувати за його головним призначенням — для польотів із “Бураном” на “спині”. А в червні 1989 року Ан-225 продемонстрували разом із “Бураном” на авіасалоні в Ле-Бурже у Франції.

Саме тоді “Мрія” стала більше, ніж літаком — вона стала символом.

Легенда без задачі: чому “Мрія” програвала “Руслану”

Втім, подальша доля літака виявилася значно складнішою, ніж його тріумфальний дебют.

Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала один готовий Ан-225 і ще один недобудований борт. Космічна програма, під яку створювали цей літак, фактично зникла.

За словами авіаційного експерта, “Мрія” опинилася в Україні радше як спадок, а не як відповідь на актуальні потреби ринку.

Літак залишився без своєї головної функції, і йому довелося шукати нову роль — уже в комерційних перевезеннях. Після модернізації на початку 2000-х “Мрію” повернули до польотів, і вона почала виконувати надважкі та негабаритні рейси по всьому світу.

Йшлося про справді масштабні операції: перевезення сотень тонн техніки, енергетичного обладнання, найдовших у світі лопатей вітротурбін або гуманітарних вантажів.

Однак саме тут, за оцінкою експерта, проявилася головна проблема літака — його економічна ефективність.

Попри вражаючі можливості, значну частину таких перевезень міг виконувати й Ан-124 “Руслан”. І хоча інколи це вимагало двох рейсів замість одного, у підсумку це було дешевше і значно гнучкіше з точки зору логістики.

Криволап звертає увагу і на ще одну важливу деталь: внутрішній об’єм фюзеляжу “Руслана” і “Мрії” був дуже близьким. Саме тому значна частина комерційних вантажів, які перевозила Ан-225, не вимагала саме цього літака як унікальної платформи. До того ж “Мрія” на зовнішніх вузлах кріплення ніколи не перевозила нічого, окрім “Бурану”, — у багатьох випадках ішлося радше про питання кількості рейсів, а не принципово інших можливостей.

Ключова різниця — у вартості та інтенсивності використання. За оцінками експерта, чартерна ставка Ан-225 становила приблизно 85–120 тисяч доларів за годину польоту, тоді як в Ан-124 “Руслан” — 40–65 тисяч доларів.

Водночас сам “Руслан” використовувався значно інтенсивніше. Якщо “Мрія” в середньому налітала близько 200–250 годин на рік (у кращі роки — до 400), то “Руслани” демонстрували 800–1500 годин щорічного нальоту.

У підсумку, за підрахунками експерта, економічна ефективність Ан-225 виявлялася приблизно втричі нижчою, ніж у серійного транспортника Ан-124 — передусім через високу вартість години польоту і значно меншу завантаженість.

Різницю добре видно і в загальному нальоті: за приблизно два десятиліття активної експлуатації “Мрія” налітала близько 4–5 тисяч годин, тоді як окремі “Руслани” за цей самий період могли досягати 20–30 тисяч годин нальоту.

Показовою є і різниця в ресурсі: за оцінкою експерта, для Ан-225 він становив близько 20 тисяч годин, тоді як в Ан-124 — до 50 тисяч. Це ще раз підкреслює, що “Руслан” із самого початку був значно більш придатним до довготривалої та інтенсивної експлуатації.

Саме ця диспропорція і визначила їхню роль на ринку: один літак став символом і винятком, інший — системним інструментом глобальної логістики.

Це пояснюється не лише характеристиками самих літаків, а й особливостями ринку. Великі інфраструктурні чи промислові проєкти зазвичай одразу проєктуються з урахуванням доступної логістики — тобто під можливості серійних транспортників.

Саме тому Ан-225 залишалася літаком для виняткових випадків — там, де йшлося про унікальні або надгабаритні вантажі.

Ефектним — але не масовим інструментом.

І саме слово “виняткових” тут визначальне.

Чи варто відновлювати “Мрію” після її знищення

Для широкої публіки Ан-225 була і залишається літаком-легендою — символом сили, масштабу і технічної амбіції. Для інженерів — вершиною розвитку радянської школи. Для ринку — дорогою і вузькоспеціалізованою машиною.

А для України — ще й емоційним образом, який давно вийшов за межі своєї початкової функції.

У лютому 2022 року під час боїв за Гостомель “Мрія” була знищена. І майже одразу з’явилася ідея її відновлення.

Але Криволап ставить під сумнів доцільність такого рішення.

“Я не зовсім розумію, навіщо відновлювати літак, який був модернізацією іншого літака, і цій модернізації вже майже 40 років”, — каже він.

За його словами, проблема не лише в складності чи вартості. Йдеться про сенс.

Водночас за його оцінкою, питання не лише в концепції. Відновлення літака такого класу сьогодні виглядає вкрай складним і з технічної, і з фінансової точки зору, особливо якщо йдеться про машину, яка від початку створювалася під уже неіснуючу задачу.

“Це красивий літак, який викликає емоції. Але це не про ефективність і не про майбутнє”.

І формулює головну думку максимально прямо:

“Мрія — вона не в залізі, не в сталі й не у двигунах. Мрія — в нормальній державі, в правильних законах, у відсутності корупції”.

Історія Ан-225 — це історія технічного шедевра, який став символом. Але водночас — це історія машини, створеної для задач, яких більше не існує.

І, можливо, головний висновок у тому, що не кожну легенду потрібно відновлювати. Іноді важливіше — створити нову.

Нагадаємо, раніше Фокус розповідав про АН-22 “Антей” та як він став психологічною репетицією “Руслана”.