Ексклюзиви
«Золота Зірка», Свободи, Ярослава Мудрого
Поки триває повномасштабна війна, укази про нагородження українських військових з’являються регулярно — інколи щотижня. Орденами відзначають не лише подвиги на фронті, а й внесок у державу, дипломатію та волонтерство. Система, створена після Незалежності, сьогодні працює на максимум. Фокус з’ясував, які ордени існують в Україні, за що їх дають і хто стає їхніми кавалерами.
Система державних нагород України була сформована вже після проголошення незалежності й поступово розбудовувалась у 1990-х роках. Відправною точкою стало 3 травня 1995 року, коли указом президента Леоніда Кучми було встановлено перший після 1991 року державний орден — Богдана Хмельницького. Саме з цього рішення почалося формування сучасної української нагородної системи. Відтоді перелік відзнак розширювався, охоплюючи як військові, так і цивільні заслуги.
Відповідно до закону “Про державні нагороди України”, ордени є однією з найвищих форм відзнаки держави — поряд із почесними званнями та медалями. Вони присуджуються указами президента — сьогодні це робить Володимир Зеленський — і можуть вручатися як громадянам України, так і іноземцям.
Ключова відмінність орденів — у масштабі заслуг. Якщо медалі часто відзначають конкретний епізод чи подію, то ордени, як правило, — системний внесок або винятковий подвиг. Більшість із них мають кілька ступенів — від третього до першого, де найвищий рівень означає найбільше визнання.
Після 2022 року система фактично перейшла у воєнний режим: кількість нагороджень різко зросла, а серед кавалерів переважають військові. Водночас частина орденів, які раніше вручалися переважно за цивільні заслуги, відійшли на другий план — їх замінили нагороди, пов’язані з обороною країни та особистим героїзмом.
Герой України: хто отримує найвищу нагороду
“Золота Зірка” — державна відзнака, яку вручають разом із званням Героя України за винятковий героїзм
Найвищою державною відзнакою в Україні є звання “Герой України”, яке супроводжується врученням одного з двох орденів — “Золотої Зірки” або Ордена Держави. Перший присуджується за винятковий героїзм, передусім на полі бою, другий — за визначні трудові та державницькі досягнення.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році кількість таких нагороджень різко зросла. Президент Володимир Зеленський регулярно підписує укази про надання звання військовослужбовцям, часто — посмертно.
Серед найвідоміших прикладів — український пілот Степан Тарабалка, якому звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка” було присвоєно посмертно за участь у бойових діях на початку вторгнення. Також це звання отримували оборонці Маріуполя, зокрема військові полку “Азов”, які тримали оборону заводу “Азовсталь” у надзвичайно складних умовах.
Окрім військових, звання Героя України може присвоюватися й цивільним — за визначний внесок у розвиток держави, економіки чи науки. Утім, у нинішніх умовах абсолютна більшість нагороджених — саме військові, а орден “Золота Зірка” фактично став символом героїзму на фронті.
Водночас це не лише символічна відзнака. Звання передбачає державні пільги та офіційний статус, а також фіксує ім’я людини в історії країни як одного з ключових героїв свого часу.
Орден Держави: друга відзнака Героя України
Орден Держави — одна з двох відзнак звання Героя України
Поряд із “Золотою Зіркою” у структурі найвищої нагороди існує ще одна відзнака — Орден Держави. Саме ним відзначають тих, хто отримує звання “Герой України” не за бойовий подвиг, а за визначні досягнення у розвитку держави, економіки, науки чи культури.
Якщо “Золота Зірка” сьогодні асоціюється передусім із фронтом і героїзмом на полі бою, то Орден Держави — це нагорода за системний внесок у розбудову країни. До 2022 року саме ця відзнака часто вручалася представникам цивільних професій — ученим, промисловцям, державним діячам.
Серед відомих прикладів — український вчений Борис Патон, якому було присвоєно звання Героя України з врученням Ордена Держави за визначний внесок у розвиток науки та держави. Також цією відзнакою нагороджували діячів науки, культури та інших сфер, які мали стратегічний вплив на розвиток країни.
Після початку повномасштабної війни ця нагорода відійшла на другий план — кількість її присвоєнь суттєво зменшилася на тлі масових нагороджень військових “Золотою Зіркою”. Водночас Орден Держави залишається важливою частиною системи — як відзнака для тих, чий внесок формує фундамент держави поза полем бою.
Орден Богдана Хмельницького: нагорода для командирів і тактичних рішень
Орден Богдана Хмельницького — державна нагорода, яку вручають військовим за успішне командування та бойові заслуги
Орден Богдана Хмельницького — одна з ключових військових нагород України, яка має три ступені та вручається передусім за успішне командування й проведення бойових операцій. Саме цей орден став першим у сучасній нагородній системі держави: його було запроваджено 3 травня 1995 року указом президента Леоніда Кучми.
Нагороду отримують переважно офіцери — за вдале планування операцій, утримання позицій або успішні наступальні дії. Якщо орден “За мужність” частіше відзначає особистий героїзм, то орден Богдана Хмельницького — це про рівень управління і відповідальність за підрозділ.
Після 2022 року ця нагорода стала однією з найпоширеніших серед командного складу ЗСУ. Указами президента регулярно відзначаються командири бригад, батальйонів і рот, які проявили себе під час боїв на сході та півдні України.
Серед відкритих прикладів — нагородження військових, які брали участь в обороні Київської області, Харківському контрнаступі та боях за Донбас. Частина з них отримує орден посмертно — за операції, які дозволили втримати позиції або врятувати особовий склад.
Фактично цей орден став одним із головних індикаторів ролі командира на війні: його отримують не за один вчинок, а за результат, який вплинув на хід бою.
Орден “За мужність”: нагорода за особистий героїзм
Орден “За мужність” — державна нагорода, яку вручають за особисту відвагу та героїзм під час бойових дій і рятувальних операцій
Орден “За мужність” — одна з найпоширеніших державних нагород під час війни. Його вручають за особисту відвагу, самопожертву та дії, пов’язані з ризиком для життя — як на фронті, так і в тилу.
На відміну від ордена Богдана Хмельницького, який здебільшого отримують командири, “За мужність” часто вручають рядовим військовим, сержантам, рятувальникам, поліцейським і навіть цивільним. Це нагорода за конкретний вчинок — бій, евакуацію, порятунок людей або виконання завдання під обстрілами.
Після 2022 року саме цей орден став одним із наймасовіших.
Серед публічно відомих прикладів — нагородження українських захисників, які виводили побратимів з оточення, утримували позиції під інтенсивними обстрілами або рятували цивільних під час бойових дій. Окремо відзначаються рятувальники ДСНС, які працюють на місцях ракетних ударів, розбирають завали та витягують людей з-під уламків.
Цей орден часто називають “найближчим до окопу” — він напряму пов’язаний із реальними історіями війни, де вирішальними стають секунди, рішення і готовність ризикувати життям.
Орден “За заслуги”: нагорода не лише за війну
Орден “За заслуги” — державна нагорода, яку вручають за досягнення в економіці, культурі, науці та державній службі
Одна з найуніверсальніших державних нагород України — орден “За заслуги”. Його вручають за досягнення в різних сферах — від оборони й державної служби до культури, науки та економіки. Орден має три ступені — від третього до першого, причому найвищий зазвичай присуджується за багаторічний і системний внесок.
На відміну від суто бойових нагород, цей орден можуть отримувати як військові, так і цивільні. До 2022 року серед нагороджених часто були чиновники, митці, спортсмени або керівники підприємств. Після початку повномасштабної війни коло кавалерів розширилося — до нього масово додалися волонтери, медики, представники оборонної сфери.
Указами президента регулярно відзначаються як військові, так і цивільні, які забезпечують функціонування держави в умовах війни — від логістики до міжнародної підтримки. Зокрема, 19 січня 2023 року президент Зеленський нагородив президента Європейської ради Шарля Мішеля орденом “За заслуги” I ступеня.
Серед прикладів — нагородження українських волонтерів, лікарів і діячів культури, які працюють на країну під час війни. Зокрема, орденом “За заслуги” були відзначені телеведучий і волонтер Сергій Притула — за масштабні збори коштів на потреби армії, а також кардіохірург Борис Тодуров — за розвиток медицини й роботу в умовах війни. Серед діячів культури — письменник Сергій Жадан, який активно займається волонтерством і представляє Україну за кордоном.
Фактично цей орден став своєрідним “мостом” між фронтом і тилом: він фіксує внесок тих, хто не завжди бере участь у бойових діях, але забезпечує стійкість країни під час війни.
Орден князя Ярослава Мудрого: нагорода для держави й дипломатії
Орден князя Ярослава Мудрого — державна нагорода, яку вручають за визначні заслуги у політиці, дипломатії та розвитку держави
Орден князя Ярослава Мудрого — один із найпрестижніших орденів України, який вручається за визначні заслуги перед державою у сфері політики, дипломатії, економіки та культури. Він має п’ять ступенів і традиційно вважається нагородою “державного рівня”.
На відміну від бойових орденів, його отримують не за конкретний подвиг, а за системний внесок у розвиток країни або зміцнення її позицій на міжнародній арені. Саме тому серед кавалерів — українські політики, дипломати, а також іноземні лідери, які підтримують Україну.
Зокрема, серед відомих прикладів — Джо Байден, якого ще у 2017 році було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за внесок у розвиток українсько-американських відносин. Після початку повномасштабної війни цю відзнаку почали активніше вручати міжнародним партнерам: зокрема, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн отримала орден князя Ярослава Мудрого I ступеня під час візиту до Києва у вересні 2022 року.
Також орден отримують українські державні діячі — за багаторічну службу, реформування інституцій або розвиток стратегічних галузей. У мирний час саме ця нагорода часто була однією з головних для політичної та управлінської еліти.
Фактично орден князя Ярослава Мудрого виконує роль інструмента не лише внутрішнього визнання, а й зовнішньої політики — через нього Україна відзначає тих, хто впливає на її позиції у світі.
Орден Свободи: нагорода за принципи й цінності
Орден Свободи — одна з найвищих державних нагород України, яку вручають за заслуги у зміцненні незалежності та розвитку демократії
Ця нагорода — одна з найвищих, яку вручають за визначні заслуги у зміцненні суверенітету, незалежності та розвитку демократії. На відміну від більшості орденів, він не має ступенів і присуджується за справді винятковий внесок.
Це одна з найменш “масових” нагород: її вручають рідко, і переважно — за політичні або суспільні досягнення, які мають довгострокове значення для держави. Серед кавалерів — як українські діячі, так і іноземні політики, які підтримували Україну у критичні моменти.
Зокрема, орденом Свободи був відзначений президент Польщі Анджей Дуда — за послідовну політичну підтримку України, зокрема на міжнародній арені, та сприяння консолідації партнерів у протидії російській агресії.
Водночас цю нагороду можуть отримувати й українські громадські діячі — за внесок у розвиток демократії, захист прав людини або зміцнення громадянського суспільства. У цьому сенсі орден Свободи більше пов’язаний із принципами та ідеями, ніж із конкретними подіями.
Орден княгині Ольги: відзнака для жінок
Орден княгині Ольги — державна нагорода, яку вручають жінкам за визначні заслуги у державній, культурній та громадській діяльності
Орден княгині Ольги — державна нагорода, яку вручають жінкам за визначні заслуги у державній, громадській, науковій, освітній, культурній та інших сферах. Орден має три ступені й присуджується поступово — від третього до першого.
Це одна з небагатьох нагород в українській системі, яка має чітку гендерну спрямованість. Вона з’явилася ще у 1997 році як спосіб відзначити внесок жінок у розвиток держави — від медицини й освіти до волонтерства і державного управління.
Після 2022 року серед нагороджених значно побільшало жінок, залучених до оборони країни та підтримки армії. Зокрема, орденом княгині Ольги відзначали волонтерок, медикинь і громадських діячок. Серед відомих прикладів — письменниця Оксана Забужко, яку нагородили за внесок у культуру та міжнародне представлення України, а також волонтерки, які займаються забезпеченням фронту.
Водночас ця нагорода залишається важливою і в мирних сферах — її отримують викладачки, лікарки, науковиці та представниці культури, які роками працюють на розвиток країни.
Орден Данила Галицького: нагорода за службу і професіоналізм
Орден Данила Галицького — державна нагорода, яку вручають військовослужбовцям за сумлінну службу та професіоналізм
Орден Данила Галицького вручають військовослужбовцям Збройних сил України та інших військових формувань за сумлінну службу, професіоналізм і виконання службових обов’язків.
На відміну від орденів, що відзначають героїзм чи бойові операції, ця нагорода більше пов’язана зі стабільною, системною роботою у війську. Її отримують офіцери за організацію служби, підготовку підрозділів, ефективне управління та внесок в обороноздатність.
Після початку повномасштабної війни роль цього ордена лише зросла. Указами президента регулярно нагороджують військових, які забезпечують функціонування армії — від логістики до управління частинами.
Серед нагороджених — офіцери, які організовують оборону на ключових напрямках, координують дії підрозділів або відповідають за підготовку особового складу. Часто це ті, чия робота менш публічна, але критично важлива для результату на фронті.
Цей орден — про “скелет армії”: тих, хто не завжди на передовій у медіа, але тримає систему в робочому стані.
Орден “За оборону України”: нова нагорода воєнного часу
Орден “За оборону України” — державна нагорода, яку вручають за внесок у захист країни та зміцнення її обороноздатності під час війни
Одна з найновіших державних нагород, запроваджена вже під час повномасштабної війни — орден “За оборону України”. Його вручають за особистий внесок у захист держави, зміцнення обороноздатності та участь у відсічі російської агресії.
На відміну від класичних орденів, які існували ще до 2022 року, ця нагорода стала прямою відповіддю на нові реалії війни. Її отримують не лише військові, а й цивільні — волонтери, медики, представники критичної інфраструктури, які забезпечують функціонування країни в умовах бойових дій.
Указами президента регулярно відзначаються як учасники бойових дій, так і ті, хто працює в тилу — від забезпечення армії до ліквідації наслідків ракетних ударів.
Серед прикладів — нагородження енергетиків, які відновлюють інфраструктуру після обстрілів, працівників транспорту, що забезпечують евакуацію, а також волонтерів, які займаються постачанням для фронту.
Фактично цей орден став символом сучасної війни, де оборона країни — це не лише фронт, а й тил, інфраструктура і суспільство в цілому.
Орден Героїв Небесної Сотні: нагорода, пов’язана з Майданом
Орден Героїв Небесної Сотні — державна нагорода, якою вшановують громадянську мужність і самопожертву під час Революції Гідності
Одна з найсимволічніших державних нагород України. Орден Героїв Небесної Сотні було запроваджено після подій Революції Гідності для вшанування громадянської мужності, самопожертви та боротьби за демократичні цінності.
На відміну від більшості орденів, ця нагорода має чітку історичну прив’язку. Її вручали учасникам протестів, активістам, а також тим, хто зробив вагомий внесок у розвиток громадянського суспільства після Майдану.
Серед нагороджених — як українські громадяни, так і іноземці, які підтримували Україну в той період. Частина відзнак була присуджена посмертно — на честь загиблих під час протестів.
У сучасних умовах орден вручається значно рідше, ніж інші нагороди. Водночас він зберігає особливий статус — як відзнака не лише за дії, а й за цінності, які стали основою сучасної української державності.
Це орден пам’яті: він фіксує події, які визначили політичний курс країни й вплинули на її подальший розвиток.
Нагадаємо, раніше Фокус писав, що скелетоніст Владислав Гераскевич отримав орден Свободи за громадянську позицію та представлення України у світі.
Також Фокус писав, що президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив актора та воїна Максима Неліпу орденом “За заслуги” III ступеня.
Ексклюзиви
що насправді мав на увазі Сартр і як він передбачив соцмережі
Світ витратив понад 80 років, щоб зрозуміти, що саме мав на увазі Жан-Поль Сартр, коли писав: “Пекло — це інші”. У 21 столітті людство добровільно опинилося під безперервним наглядом чужих поглядів, оцінок і алгоритмів. Чому французький філософ фактично передбачив епоху соцмереж і в чому все ж таки помилився, розбирався Фокус.
У цей день, 21 червня 1905 року народився французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр — людина, якій вдалося сформулювати одну з найвідоміших і водночас найбільш неправильно зрозумілих фраз ХХ століття: “Пекло — це інші”. Минуло понад 80 років від прем’єри п’єси “За зачиненими дверима”, але світ, схоже, лише зараз по-справжньому зіткнувся з тим, про що він попереджав. Соцмережі перетворили кожного на учасника безкінечного публічного спектаклю, де лайки стали оцінками, підписники — суддями, а репутація — валютою. Чому Сартр фактично передбачив епоху Instagram, TikTok і культури скасування та в чому він усе ж таки помилився?
Чому Сартра всі неправильно зрозуміли
Фраза “Пекло — це інші” давно живе власним життям. Її використовують, коли скаржаться на колег, сусідів, родичів або людство загалом. За десятиліття вона перетворилася на універсальний мем про втому від людей і нібито мізантропію її автора. Однак сам Жан-Поль Сартр вкладав у ці слова зовсім інший зміст.
Знаменита репліка звучить у фіналі п’єси “За зачиненими дверима” (Huis Clos), прем’єра якої відбулася в Парижі 1944 року. За сюжетом троє померлих опиняються в кімнаті, яка має стати їхнім пеклом. Там немає ані вогню, ані катів, ані традиційних атрибутів потойбічного покарання. Спочатку герої навіть дивуються: де ж тортури? Лише згодом вони розуміють, що приречені вічно перебувати поруч одне з одним, постійно бачити себе очима інших і більше ніколи не мати можливості втекти від чужих суджень.
Саме тому Сартр не стверджував, що люди за своєю природою є злом. Навпаки, він говорив про небезпеку ситуації, коли особистість починає повністю залежати від того, як її сприймають інші. У своїй головній філософській праці “Буття і ніщо” він описував це через поняття “погляду Іншого”. Коли на нас дивляться, ми перестаємо бути лише собою і водночас стаємо об’єктом чужої оцінки. Інші люди створюють наш образ, який не завжди збігається з тим, ким ми себе вважаємо.
Пізніше Сартр був змушений окремо пояснювати свою знамениту фразу. Він наголошував, що мав на увазі не ненависть до людей, а залежність від їхніх суджень. Якщо стосунки між людьми викривлені, якщо вони побудовані на страху, осуді чи прагненні контролювати одне одного, тоді справді можуть перетворитися на пекло. Але проблема полягає не в самих людях.
У цьому і полягає головний парадокс сартрівської думки. Людина потребує інших, щоб пізнати себе, але водночас ризикує втратити себе, якщо дозволить чужим оцінкам повністю визначати власну цінність. Пеклом стають не люди як такі, а момент, коли ми більше не можемо самостійно відповісти на запитання: хто ми є насправді. Саме ця ідея, сформульована понад вісімдесят років тому, сьогодні звучить напрочуд сучасно.
Соцмережі створили глобальну кімнату Сартра
Коли Сартр писав “За зачиненими дверима”, він навряд чи міг уявити світ, у якому мільярди людей добровільно виставлятимуть своє життя напоказ. У 1944 році його “пекло” складалося лише з трьох людей, замкнених в одній кімнаті. У XXI столітті ця кімната виросла до масштабів планети.
Сьогодні людина майже постійно перебуває під чиїмось поглядом. Соціальні мережі перетворили спостереження за іншими та демонстрацію себе на повсякденну практику. Ми публікуємо фотографії відпочинку, розповідаємо про свої досягнення, ділимося думками й водночас уважно стежимо за реакцією аудиторії. Лайки, коментарі, перегляди та кількість підписників стали своєрідними цифровими маркерами суспільного схвалення.
Саме тому багато сучасних дослідників проводять прямі паралелі між концепцією сартрівського “погляду Іншого” та механікою соціальних мереж. На їхню думку, цифрові платформи створили середовище, де людина майже безперервно оцінює себе через реакцію інших користувачів. У результаті формується не лише реальна особистість, а і її публічна версія — образ, який постійно потребує підтвердження з боку аудиторії.
Американська соціологиня та професорка Шеррі Теркл, яка десятиліттями досліджує вплив технологій на людину, звертає увагу на інший аспект проблеми. У своїх роботах вона пише, що цифрове середовище створює ілюзію постійного зв’язку з іншими людьми, але водночас посилює залежність від зовнішнього схвалення. Люди дедалі частіше конструюють власну ідентичність через реакції аудиторії, а не через внутрішнє розуміння себе.
У цьому сенсі сучасна людина дедалі більше нагадує героїв Сартра. Вона постійно бачить себе очима інших. Чи достатньо успішна її кар’єра? Чи цікаве її життя? Чи правильні її погляди? Відповіді на ці питання дедалі частіше шукаються не всередині себе, а в реакціях оточення.
Парадоксально, але технології, які мали дати людям більше свободи для самовираження, одночасно посилили залежність від чужої думки. Якщо для героїв Сартра джерелом тривоги були двоє співрозмовників у замкненій кімнаті, то сьогодні роль такого “Іншого” можуть виконувати сотні, тисячі або навіть мільйони незнайомців. І саме тут філософія французького екзистенціаліста починає звучати напрочуд сучасно.
Культура скасування як новий різновид пекла
Якщо соцмережі перетворили весь світ на велику кімнату Сартра, то культура скасування стала одним із найяскравіших проявів того, як працює “погляд Іншого” у цифрову епоху.
За життя французького філософа репутація людини також залежала від думки оточення. Однак у XXI столітті будь-яке висловлювання, фотографія чи допис можуть залишатися в інтернеті роками, а іноді й десятиліттями. Помилка, зроблена в минулому, здатна раптово повернутися та вплинути на кар’єру, суспільний статус або особисте життя людини.
Дослідники культури скасування зазначають, що її прихильники часто розглядають публічний осуд як інструмент суспільної відповідальності. Водночас критики наголошують на іншій проблемі: людину нерідко починають визначати через один вчинок або одну фразу, ігноруючи можливість змінитися, переглянути власні погляди чи визнати помилки.
Саме тут і виникає несподіваний зв’язок із філософією Сартра. Однією з центральних ідей екзистенціалізму була свобода людини постійно переосмислювати себе. Сартр вважав, що особистість не є чимось завершеним раз і назавжди. Людина формується через власні рішення та вчинки протягом усього життя.
Проте в цифровому середовищі часто працює інша логіка. Варто одному образу закріпитися в суспільній свідомості, і він починає жити окремо від реальної людини. У такому випадку особистість стає заручником власної репутації — саме того механізму, про який попереджав французький філософ ще в середині минулого століття.
Американський філософ і дослідник цифрової культури Майкл Лінч звертає увагу, що сучасне інформаційне середовище дедалі частіше заохочує людей оцінювати інших через спрощені ярлики та публічні образи, а не через складність їхнього реального досвіду. У результаті суспільна оцінка може виявитися впливовішою за саму людину.
Парадоксально, але технології, які обіцяли дати кожному голос, одночасно створили новий страх — бути неправильно зрозумілим або назавжди зафіксованим у чужому уявленні. Для Сартра це був один із найнебезпечніших сценаріїв втрати свободи. Адже справжнє пекло починається не тоді, коли нас критикують інші, а тоді, коли ми більше не можемо вирватися з образу, який вони для нас створили.
Як алгоритми зробили нас залежними від чужого погляду
У п’єсі Сартра джерелом дискомфорту були інші люди. Саме їхні погляди, оцінки та судження поступово перетворювали співрозмовників на в’язнів власних образів. Проте у XXI столітті між людиною та суспільством з’явився новий посередник — алгоритм.
Щоранку мільярди користувачів відкривають соціальні мережі, але бачать не реальний світ, а його персоналізовану версію. Алгоритми вирішують, які новини з’являться у стрічці, чиї дописи отримають більше уваги, а які залишаться непоміченими. Вони аналізують поведінку користувачів, їхні вподобання та взаємодії, щоб показувати контент, який із найбільшою ймовірністю викличе емоційну реакцію та змусить залишитися на платформі довше.
Саме тому сучасні дослідники дедалі частіше говорять про алгоритмічне підсилення — процес, під час якого цифрові системи не просто відображають інтереси людей, а активно формують їх. Контент, який викликає сильні емоції, обурення або захоплення, отримує додаткову видимість і швидше поширюється серед користувачів.
Ще однією проблемою стали так звані “інформаційні бульбашки” та “ехо-камери”. Дослідження показують, що алгоритми часто підсилюють однорідність контенту, демонструючи людям інформацію, яка відповідає їхнім уже сформованим поглядам. У результаті користувач дедалі рідше стикається з альтернативними думками й починає сприймати власну інформаційну реальність як єдину можливу.
Якщо для Сартра людина ризикувала втратити себе через залежність від чужого погляду, то сьогодні до цього додається ще один фактор. Ми дедалі частіше бачимо себе не лише очима інших людей, а й через призму систем, створених для утримання нашої уваги. Алгоритми визначають, які теми нас хвилюватимуть, кого ми вважатимемо авторитетом і навіть які емоції переживатимемо частіше.
У цьому сенсі цифрова епоха пішла значно далі, ніж міг уявити Сартр. Адже тепер роль “Іншого” виконують не лише люди. Частину цієї влади над нашою увагою та самооцінкою отримали безликі алгоритми, які працюють цілодобово й майже непомітно для тих, на кого вони впливають.
Чому Сартр усе-таки помилявся
Якщо читати Сартра буквально, може скластися враження, що інші люди є головною загрозою для людської свободи. Проте досвід останніх десятиліть показує значно складнішу картину.
Парадокс полягає в тому, що людина не може існувати без інших. Ми вчимося говорити завдяки іншим людям, формуємо особистість у взаємодії з ними та шукаємо підтримку саме тоді, коли стикаємося з найбільшими викликами. Те, що в п’єсі “За зачиненими дверима” виглядало як пастка, у реальному житті часто стає умовою виживання.
Особливо наочно це проявилося під час великих криз останніх років — пандемії COVID-19, природних катастроф і війни в Україні. Мільйони українців пережили окупацію, евакуацію та втрату домівок не завдяки самотності, а завдяки підтримці інших людей. Волонтери, благодійні фонди, сусіди та навіть незнайомці стали частиною мережі взаємодопомоги, яка дозволила багатьом вистояти в найважчі моменти.
Психологи давно звертають увагу, що соціальні зв’язки є одним із ключових факторів психологічної стійкості. За даними досліджень, люди, які мають підтримку родини, друзів або спільноти, значно краще переживають стрес, травматичні події та невизначеність. Соціальна ізоляція, навпаки, пов’язана зі зростанням тривожності, депресії та відчуття безпорадності.
Цю думку розвиває американський психіатр і дослідник травми Бессел ван дер Колк. У своїх роботах він наголошує, що відновлення після важких потрясінь майже завжди пов’язане з поверненням до безпечних людських зв’язків. Саме взаємодія з іншими людьми допомагає відновити відчуття контролю над власним життям і повернути довіру до світу.
Саме тому сьогодні дедалі більше дослідників вважають, що Сартр мав рацію лише частково. Проблема полягає не в інших людях як таких. Проблема виникає тоді, коли ми повністю залежимо від їхніх оцінок і дозволяємо чужій думці визначати нашу цінність. У такому випадку інші справді можуть перетворитися на пекло. Але ті самі люди здатні стати джерелом підтримки, солідарності й навіть порятунку.
Можливо, головна помилка Сартра полягала не в тому, що він переоцінив вплив інших людей, а в тому, що недооцінив їхню здатність допомагати одне одному. Адже історія людства показує: у найтемніші часи нас рятує не втеча від інших, а можливість залишатися разом.
Сартр помилився лише в одному. Пекло — це не інші. Пекло — це життя, у якому людина більше не може відрізнити власні думки від чужих очікувань. І якщо філософія ХХ століття шукала відповідь на це питання в театральній кімнаті без вікон, то XXI століття шукає її в екрані смартфона, який ми щодня тримаємо в руках.
Раніше Фокус розбирався, чому роман Джорджа Орвелла “1984”, написаний понад 75 років тому, продовжує залишатися актуальним у 21 столітті та які сучасні держави нагадують описану автором Океанію.
Також Фокус розповідав про ще одного автора, чиї твори десятиліттями викликали скандали, заборони та суперечки. Французький письменник Маркіз де Сад увійшов в історію як в’язень Бастилії, автор заборонених книг і людина, чиє ім’я дало назву цілому явищу — садизму. Попри століття, що минули після його смерті, його книги й досі викликають гострі дискусії про межі свободи творчості, цензури та впливу літератури на суспільство.
Ексклюзиви
роль Папи Пія XII під час Голокосту та втечі нацистів
Чи справді Папа Пій XII заплющував очі на злочини Адольфа Гітлера? Навіщо Ватикан підписував угоди з Муссоліні та нацистською Німеччиною? І чи могли через церковні структури тікати воєнні злочинці та проходити награбовані скарби? До річниці створення Ватикану Фокус розбирався в найгучніших звинуваченнях на адресу Святого престолу.
7 червня 1929 року офіційно з’явилася найменша держава світу — Ватикан. За майже століття існування Святий престол став одним із найвпливовіших релігійних центрів планети, але водночас навколо нього накопичилося чимало історичних суперечок. Найгучніші з них пов’язані з подіями Другої світової війни, коли Ватикан звинувачували у надто тісних контактах із фашистськими режимами, мовчанні щодо Голокосту та навіть допомозі окремим нацистам після падіння Третього рейху.
Народження Ватикану: держава, яку створив Муссоліні
7 червня 1929 року офіційно набула чинності угода, яка змінила політичну карту Європи. Саме цього дня з’явилася найменша суверенна держава світу — Ватикан. Проте мало хто згадує, що своєю незалежністю Святий престол значною мірою завдячує людині, яка згодом стане символом італійського фашизму — Беніто Муссоліні.
До цього майже 60 років папи Римські вважали себе “в’язнями Ватикану”. Після захоплення Рима італійськими військами у 1870 році Папська область припинила існування, а конфлікт між Святим престолом і новою італійською державою отримав назву “Римське питання”.
Розв’язати його вдалося лише після приходу до влади Муссоліні. 11 лютого 1929 року представники Святого престолу та фашистського уряду Італії підписали Латеранські угоди. Відповідно до них Італія визнавала повний суверенітет Ватикану, а папство визнавало Королівство Італія зі столицею в Римі. Після ратифікації документів 7 червня Ватикан офіційно став незалежною державою.
Підписання Латеранських угод між Святим престолом та урядом Беніто Муссоліні у 1929 році
Фото: Вікіпедія
Для Муссоліні це була не лише дипломатична перемога. Він отримував підтримку найвпливовішої релігійної інституції країни та мільйонів католиків. Американський історик Девід Кертцер у книзі “Папа і Муссоліні” пише, що угоди 1929 року фактично стали основою нового союзу між Католицькою церквою та фашистським режимом.
Саме цей союз згодом стане одним із головних аргументів критиків Ватикану. Адже коли в Європі почнуть набирати силу нацизм і расова політика Адольфа Гітлера, Святий престол опиниться перед складним вибором: відкрито виступити проти тоталітарних режимів чи зберегти обережний нейтралітет. Дискусії про те, який шлях обрав Ватикан насправді, не вщухають і через майже сто років після його створення.
Угода з Гітлером: навіщо Ватикан домовлявся з нацистами
Якщо створення Ватикану стало результатом домовленостей із Беніто Муссоліні, то вже за кілька років Святий престол уклав одну з найсуперечливіших угод у своїй історії — конкордат із нацистською Німеччиною.
20 липня 1933 року Ватикан і Третій рейх підписали Рейхсконкордат — договір, який гарантував права Католицької церкви в Німеччині. Від Святого престолу документ підписав кардинал Еудженіо Пачеллі, майбутній Папа Пій XII, а від Німеччини — віцеканцлер Франц фон Папен.
Для Гітлера угода стала важливим дипломатичним успіхом. На думку історика Кертцера, вона допомогла новому нацистському режиму здобути міжнародну легітимність і продемонструвати готовність до співпраці зі Святим престолом.
У Ватикані ж пояснювали підписання договору прагненням захистити права мільйонів німецьких католиків. Однак уже невдовзі нацисти почали порушувати умови угоди, обмежуючи діяльність католицьких організацій і посилюючи тиск на духовенство.
Саме Рейхсконкордат і сьогодні залишається одним із головних аргументів критиків Ватикану, які вважають його символом компромісу між Церквою та нацистським режимом. Саме кардинал Пачеллі, який підписував цей документ, через шість років стане Папою Пієм XII — центральною фігурою суперечок про роль Ватикану під час Голокосту.
Папа Пій XII й головне звинувачення: мовчання під час Голокосту
Саме дії Пія XII під час війни вже понад 80 років викликають запеклі дискусії серед істориків, політиків та єврейських організацій. Його прихильники переконані, що понтифік допомагав жертвам нацизму непублічно, тоді як критики вважають, що Святий престол так і не наважився відкрито засудити злочини Третього рейху. Це протистояння оцінок триває й сьогодні, навіть після відкриття ватиканських архівів.
У березні 1939 року, за кілька місяців до початку Другої світової війни, кардинала Еудженіо Пачеллі обрали новим Папою під ім’ям Пій XII. До цього він багато років працював ватиканським дипломатом у Німеччині та добре знав політичну ситуацію в країні, де до влади вже прийшов Адольф Гітлер.
Пій XII у 1939 році після обрання Папою
Фото: Вікіпедія
Головне звинувачення на адресу Пія XII полягає в тому, що під час війни він жодного разу публічно не засудив ані самого Гітлера, ані нацистський режим, ані Голокост як явище. У своїх зверненнях Папа говорив про страждання мирного населення, жертв війни та необхідність миру, однак уникав прямого згадування нацистів або переслідування євреїв.
Особливо гостро це питання постало після подій жовтня 1943 року. Тоді німецькі війська окупували Рим і провели масштабну облаву на місцеву єврейську громаду. 16 жовтня нацисти заарештували понад 1200 римських євреїв. Більшість із них невдовзі депортували до концтабору Аушвіц. Після війни додому повернулися лише кілька десятків людей.
Історик Девід Кертцер стверджує, що керівництво Ватикану отримувало детальну інформацію про масові вбивства євреїв у Європі, але побоювалося відкритого конфлікту з нацистською Німеччиною. За його словами, Пій XII вважав, що публічні заяви можуть лише погіршити становище католиків на окупованих територіях і спровокувати ще жорсткіші репресії.
Саме цей аргумент сьогодні використовують захисники Пія XII. Вони наголошують, що Папа свідомо обрав дипломатичну обережність і намагався діяти через закриті канали, а не через гучні політичні заяви. На їхню думку, відкритий конфлікт із Гітлером міг призвести до окупації самого Ватикану та зірвати таємні операції з порятунку людей.
Втім, критики вважають таку позицію моральною помилкою. Американський журналіст і історик Джон Корнвелл стверджував, що мовчання Святого престолу фактично дозволило нацистам уникнути публічного осуду з боку одного з найавторитетніших релігійних лідерів світу.
Суперечки навколо Пія XII настільки гострі, що тривають навіть сьогодні. Коли у 2020 році Ватикан відкрив для дослідників архіви часів його понтифікату, багато істориків сподівалися отримати остаточну відповідь на питання, чи був Пій XII пасивним спостерігачем трагедії Голокосту, чи, навпаки, намагався допомагати жертвам нацизму непублічно. Проте нові документи лише додали аргументів обом сторонам дискусії.
“Щурячі стежки”: як нацисти тікали з Європи через церковні канали
Суперечки навколо Пія XII не завершилися разом із Другою світовою війною. Якщо під час війни критики дорікали понтифіку за відсутність публічного засудження Голокосту, то після 1945 року на адресу Ватикану пролунало ще серйозніше звинувачення — нібито окремі представники Католицької церкви допомагали нацистам уникнути правосуддя.
Після падіння Третього рейху тисячі колишніх членів СС, гестапо та функціонерів нацистського режиму намагалися втекти з Європи. Частина з них опинилася на лаві підсудних у Нюрнберзі, однак багатьом вдалося зникнути. Саме тоді виникла мережа нелегальних маршрутів, яка згодом отримала назву “щурячі стежки” (ratlines). Через них колишні нацисти потрапляли до Аргентини, Парагваю, Бразилії, Сирії та інших країн.
Найчастіше в центрі цієї історії опиняється австрійський єпископ Алоїз Гудаль, який після війни працював у Римі. У своїх спогадах він фактично визнав, що допомагав окремим колишнім нацистам отримувати документи та залишати Європу. Свої дії Гудаль пояснював антикомуністичними переконаннями та бажанням допомогти “переможеним”.
За даними істориків, через ці маршрути пройшли деякі з найвідоміших нацистських злочинців. Серед них — один з організаторів Голокосту Адольф Айхман, комендант табору смерті Треблінка Франц Штангль та лікар Аушвіца Йозеф Менгеле.
“Золото Третього рейху” і Ватиканський банк
Після війни Ватикан опинився в центрі ще одного гучного скандалу, який не вщухає досі. У 1990-х роках після розсекречення американських документів з’явилися звинувачення, що частина скарбів хорватського пронацистського режиму усташів могла пройти через структури Ватикану або навіть потрапити до Ватиканського банку.
У 1946 році американська розвідка повідомляла, що представники режиму усташів вивезли з Югославії значні обсяги золота, коштовностей та інших цінностей, конфіскованих у євреїв, сербів і ромів. В одному з документів Міністерства фінансів США зазначалося, що близько 200 мільйонів швейцарських франків могли опинитися у Ватикані “на зберіганні”.
На підставі цих матеріалів у 1999 році група жертв Голокосту та їхніх нащадків подала позов проти Ватиканського банку. Позивачі стверджували, що частина скарбів усташів була переправлена до Рима за сприяння окремих католицьких священнослужителів, а згодом використовувалася для фінансування втечі воєнних злочинців так званими “щурячими стежками”.
Втім, довести ці звинувачення в суді так і не вдалося. Американські суди зрештою відхилили позов переважно з процесуальних причин та через питання юрисдикції. Жоден суд не визнав факт причетності Ватиканського банку до відмивання нацистських активів, але й остаточно не спростував усіх підозр.
Саме тому історія із “золотом усташів” залишається однією з найбільш суперечливих сторінок в історії Ватикану. Одні дослідники вважають її недоведеною теорією, інші наголошують, що відкриття ватиканських архівів може дати нові відповіді на питання, куди зрештою зникли воєнні скарби одного з найжорстокіших союзників нацистської Німеччини.
Ексклюзиви
як Україна сказала «ні» СРСР
10 травня 2022 року помер перший президент України Леонід Кравчук — політик, ім’я якого назавжди залишиться пов’язаним із народженням незалежної України. Саме він у грудні 1991 року очолив країну в момент розпаду СРСР, коли українці на референдумі остаточно сказали імперії “ні”. Фокус згадує, як проходив історичний референдум, чого боявся Кравчук та чому рішення того часу досі визначають майбутнє країни.
1 грудня 1991 року понад 90% українців підтримали Акт проголошення незалежності. За вихід із СРСР голосували навіть регіони, які Росія згодом роками намагалася називати “проросійськими” або “неукраїнськими”. Того ж дня Леоніда Кравчука обрали першим президентом України — держави, яка фактично лише починала створювати власні інституції, армію та систему влади.
Ще кілька місяців до цього Кравчук залишався одним із керівників радянської системи, але саме йому довелося приймати рішення в момент, коли Радянський Союз стрімко руйнувався. Пізніше він неодноразово визнавав: у ті дні в Києві серйозно побоювалися реакції Москви та можливого силового сценарію.
У 1991 році 90% українців вибрали незалежність та свободу
Переплетення історії та людського — голос першого президента
Того ж 1 грудня були не лише голосування, а й перші президентські вибори. На них люди обрали Леоніда Кравчука, чинного на той момент очільника Верховної Ради, першим президентом незалежної України.
Леонід Кравчук у 2019 році розповідав, що ідея запровадження президентської посади в Україні спочатку зовсім не мала очевидної підтримки — навіть з його боку.
“Моя первісна позиція була проти — не вводити в структуру української влади посаду президента. Я хотів бачити Україну парламентською державою“, — згадував він.
За словами Кравчука, після обрання Бориса Єльцина президентом Росії українські депутати швидко “поглянули на Москву” й почали вимагати аналогічних змін у Києві. Рішуче це просувала група депутатів із Харківської області, яка й ініціювала закон про президента та призначення виборів.
Водночас Кравчук наполягав, що в тогочасній системі влади повноваження президента не були зрозумілими:
“У Конституції були прем’єри, але не було президентів. І що він має робити — було незрозуміло“.
Після кількох днів дискусій парламент все ж підтримав створення посади, а робота над законом стала терміновою: документ писали менш ніж місяць, щоб встигнути оголосити вибори.
“Поки не визначили, хто такий президент і з якими повноваженнями, — нікого обирати було неможливо”, — пояснював Кравчук.
“Зайшов у порожній кабінет і розгубився”: Кравчук про перший день на посаді президента
Перший президент України зізнавався, що момент, коли країна стала незалежною, не супроводжувався урочистими відчуттями чи тріумфом. Навпаки — був шок і повна невизначеність.
“Прийшов на роботу, сів у крісло й думаю: який документ першим підписувати? Розгубився. Я зайшов в абсолютно порожній кабінет. Навколо — нікого“, — згадував він.
Кравчук наголошував: у 1991-му не існувало ані адміністрації, ані налагоджених процедур, ані досвіду попередників.
“Це сьогодні Зеленський приходить, а там уже все — підлеглі, напрацьовані практики, архіви. А в мене — нічого“, — казав він.
Першим рішенням стало формування структури влади:
“Покликав колег і ми почали думати, з чого починати. Першими указами створили Апарат президента“.
Перемога на виборах не стала приводом до святкувань і вдома.
“Ніякого шампанського. Всі були ошелешені. Сіли за стіл, взялися за голови й думали, як тепер жити й що на нас звалилося”, — пригадував перший президент.
Не було й часу для емоцій: між виборами, інавгурацією та першими дипломатичними візитами минули лічені дні.
Уже наступного дня після інавгурації Кравчук вирушив до Білорусі на підписання Біловезької угоди — документа, який юридично припинив існування СРСР.
Кравчук не приховував — йому було страшно. Але це був не страх за себе.
“Дуже! Залишалося нерозуміння, що станеться завтра. Це не страх за життя — це страх величезної відповідальності. Мільйони сподіваються на тебе, і ти маєш зробити так, щоб вони зажили гідно“.
Що було вирішено у 1991-му і що відгукується зараз у 2025-му
Рішення 1991 року не стало приватною справою політичної еліти — воно належало кожному, хто прийшов на виборчу дільницю.
Однак разом із тріумфом приходили й проблеми, які тоді важко було розгледіти. Держава народжувалася в умовах надзвичайної невизначеності. Інституцій не існувало, система безпеки лишалася радянською, а російська присутність у Криму та на флоті — занадто глибокою, щоб її можна було швидко демонтувати. Україна формально отримала незалежність, але інструменти для її захисту довелося створювати майже з нуля.
1991 рік був часом великих надій і таких само великих компромісів. Швидкість подій — серпневий путч, проголошення незалежності, референдум, Біловезька угода — не дозволяла тодішній політичній еліті зупинитися й продумати довгострокову архітектуру держави. Те, що було ухвалено в ті місяці, часто було вимушеним, ситуативним, інколи — занадто м’яким щодо Москви. Саме тоді залишилися відкритими ті питання, які пізніше стали вразливими точками: статус Криму, присутність російського флоту, економічна залежність, слабкість армії, невизначеність у виборі зовнішньополітичного курсу.
Ці рішення не можна назвати прямими причинами нинішньої війни, але вони стали ґрунтом, на якому Росія десятиліттями будувала свої сценарії впливу. Україна входила в 90-ті без чіткої стратегії безпеки, з економікою, прив’язаною до Росії, та політичною системою, яка ще не встигла відокремитися від радянських практик. Кремль бачив це і працював по цих слабких місцях — інформаційно, політично, фінансово, культурно.
І попри це, саме 1 грудня дало Україні те, що виявилося сильнішим за будь-які прорахунки. Референдум заклав основу, яка не піддалася жодним атакам — основу національної волі. Навіть сьогодні, коли Росія намагається силою переписати кордони й історію, цифра 90% залишається найгучнішим аргументом. Це документ, який не можна скасувати танками. Це воля, яку неможливо стерти пропагандою.
Помилки 1991 року можна аналізувати, коригувати, робити висновки — і це важливо. Але вибір 1991 року не був помилкою. Тоді Україна отримала шанс, який сьогодні виборює в найважчій війні своєї історії. Тридцять чотири роки тому українці проголосували за свободу — і сьогодні вони доводять, що ця свобода була не декларацією, а глибинним рішенням нації.
-
Політика1 тиждень agoТрамп про ліцензію для України на виробництво ракет: Ми розглянемо це питання
-
Відбудова1 тиждень agoТуск очікує на участь Зеленського у конференції з відбудови України у Гданську
-
Війна1 тиждень agoСили оборони вразили танкер тіньового флоту РФ і міст через Північно-Кримський канал
-
Одеса1 тиждень agoОдеська блогерка пережила нічний обстріл Києва: враження
-
Події1 тиждень agoУ Реєстрі музейного фонду України вже понад 122 тисячі експонатів
-
Відбудова4 дні agoУ Польщі не отримували сигналів, що Зеленський не приїде на конференцію у Гданську
-
Суспільство1 тиждень agoСудді Херсонщини задекларували мільйонні доходи та нульові заощадження Анонси
-
Політика4 дні agoУкраїнську делегацію на конференцію з відбудови у Гданську очолить Свириденко


