Сьогодні, 20 вересня Джорджу Мартіну виповнюється 78 років. Майбутній автор “Пісні льоду й полум’я” народився 1948 року в Бейонні, штат Нью-Джерсі, а згодом створив одну з найвідоміших фентезійних саг сучасності. Але для його читачів є ще одна дата, яка давно стала майже символічною, — 12 липня 2011 року. Саме тоді вийшов “Танець з драконами”, п’ятий роман циклу. Відтоді минуло понад 15 років, а шосту книгу — “Вітри зими” — світ досі не побачив.

За цей час телевізійна “Гра престолів” встигла стати глобальним феноменом, завершитися і показати власну версію фіналу. Здавалося б, головні відповіді вже відомі: ми знаємо, що сталося з Джоном Сноу, Дейнеріс, Браном, Тіріоном та іншими героями. Проте книжкова історія перебуває зовсім в іншій точці.

Сам Мартін писав, що в міру роботи над “Вітрами зими” його сюжет дедалі більше віддаляється від телесеріалу. Частина подій HBO з’явиться і в романах, хоча, можливо, в іншій формі, але багато чого буде зовсім інакше. Причина проста: книжковий світ значно більший, у ньому залишаються персонажі й цілі сюжетні гілки, яких серіал узагалі не використовував.

Письменник не раз порівнював свій метод роботи з садівництвом. На відміну від “архітектора”, який заздалегідь має готовий план будівлі, “садівник” знає загальний напрямок, але дозволяє історії змінюватися в процесі. Мартін визнавав, що переписує, перебудовує й інколи взагалі відмовляється від уже придуманих рішень. Він знає великі сюжетні точки та фінальні напрямки, але шлях до них може змінюватися прямо під час роботи. Саме тому телевізійна кінцівка не є готовим спойлером до книжкової.

Щоб зрозуміти, чому “Вітри зими” перетворилися на 15-річний довгобуд, достатньо подивитися, скільки історій Мартін залишив незавершеними. Одні герої в книжках не дійшли навіть до подій шостого сезону “Гри престолів”. Інших серіал повністю прибрав. А деякі сюжетні лінії настільки відрізняються від телевізійних, що привести їх буквально до того самого фіналу вже практично неможливо.

Джон Сноу: серіал його воскресив, Мартін залишив помирати

Найочевидніший приклад — Джон Сноу. Глядачі серіалу давно знають всю його подальшу історію: воскресіння, війну з Болтонами, зустріч із Дейнеріс, боротьбу з мертвими, таємницю походження і те, де герой опинився після фіналу.

У книжках нічого цього поки що не сталося.

В “Танці з драконами” Джон усе ще командує Нічною вартою. Видавець у описі роману нагадує, що на Півночі він одночасно стикається з істотами за Стіною та небезпечними противниками всередині самої Варти.

Його остання глава закінчується заколотом: браття Нічної варти кілька разів ранять Джона ножами, після чого він падає у сніг. На цьому книжкова історія героя обривається.

Тобто перш ніж говорити про Короля Півночі, Дейнеріс чи спадщину Таргарієнів, Мартін має відповісти на значно простіше питання: що взагалі сталося з Джоном після нападу.

Важливо

Навіть якщо частина подальших подій повторить телевізійну версію, шлях до них буде іншим. У романах діють герої, яких HBO прибрав, політичний розклад на Півночі відрізняється, а сам Мартін попереджав: деякі персонажі, які вижили у серіалі, можуть не пережити книжки — і навпаки.

Саме Джон найкраще показує дивний часовий розрив між двома Вестеросами: телевізійний герой давно прожив свою історію до кінця, а книжковий уже понад 15 років лежить у снігу біля Стіни.

Ейгон Таргарієн: претендент на трон, якого в серіалі взагалі не було

Якщо з Джоном Сноу серіал просто пішов далеко вперед, то з Ейгоном Таргарієном ситуація інша: HBO фактично викреслив із “Гри престолів” одного з головних претендентів на Залізний трон.

У “Танці з драконами” Тіріон знайомиться з юнаком на прізвисько Молодий Гриф і поступово розуміє, що перед ним нібито Ейгон Таргарієн — син Рейгара Таргарієна та Елії Мартелл, якого всі вважали вбитим немовлям під час захоплення Королівської Гавані. За версією його оточення, Варіс свого часу підмінив дитину і врятував спадкоємця. Сам Мартін залишає достатньо простору для сумнівів, тому питання, чи справді Молодий Гриф є сином Рейгара, досі не має остаточної відповіді.

Але для сюжету важливіше інше: Ейгон не просто ховається десь у вигнанні. Наприкінці п’ятої книги він разом із Джоном Коннінгтоном та Золотою компанією висаджується у Вестеросі й починає власну кампанію. Спочатку план передбачав зустріч із Дейнеріс, однак після її затримки в Мієрині Ейгон вирішує не чекати й самому рушити по корону.

У вже опублікованому Мартіном уривку з “Вітрів зими” ця лінія продовжується: Аріанна Мартелл вирушає з’ясувати, ким насправді є новий претендент, а Золота компанія просувається Штормовими землями. Там прямо обговорюється Ейгон як син Рейгара та Елії і можливий союз із Дорном.

І саме тут різниця із серіалом стає принциповою. Телевізійна Дейнеріс повертається до Вестеросу, де її головним політичним суперником залишається Серсея. У книжках на момент її потенційного повернення частину країни вже може контролювати інший Таргарієн — або людина, яку всі вважають Таргарієном.

Це повністю змінює конфлікт. Дейнеріс може прибути не як єдина спадкоємиця своєї династії, а як ще одна претендентка, причому з драконами, проти молодого короля, який уже воює у Вестеросі й може отримати підтримку місцевих домів.

Тому Мартіну ще треба відповісти щонайменше на три питання: хто насправді Молодий Гриф, чи зможе він завоювати значну частину Вестеросу і що станеться, коли його шлях перетнеться з Дейнеріс.

Серіал цього конфлікту не розв’язав. Він його просто прибрав. І саме через такі лінії книжковий фінал уже не може бути простим повторенням того, що HBO показав на екрані.

Леді Кам’яне Серце: воскресла Кейтілін, якої серіал позбувся

Ще одна лінія, якої глядачі HBO взагалі не побачили, — доля Кейтілін Старк після Червоного весілля. У книжках її історія не закінчується смертю. Берік Дондарріон віддає їй свою “іскру життя”, і Кейтілін повертається вже як Леді Кам’яне Серце — понівечена, майже нездатна говорити і одержима помстою Фреям, Болтонам та всім, кого вважає причетними до загибелі своєї родини.

Під її керівництвом Братство без знамен із захисників простих людей поступово перетворюється на значно жорстокішу силу. В “Бенкеті круків” Леді Кам’яне Серце судить Брієнну, вважаючи, що та зрадила дану Кейтілін клятву знайти Сансу й Ар’ю та перейшла на бік Ланністерів. Вона ставить їй ультиматум: убити Джеймі Ланністера або померти. Коли Брієнна відмовляється, її разом із Подріком та сером Гайлом починають вішати.

Важливо

На цьому Мартін також залишає читача без відповіді. Уже в “Танці з драконами” Брієнна знову з’являється перед Джеймі й просить його поїхати з нею нібито заради порятунку Санси. Насправді ж за цією зустріччю стоїть Леді Кам’яне Серце. Джеймі вирушає з Брієнною — і далі їхня історія обривається.

У серіалі цього вузла просто немає. Кейтілін після Червоного весілля не повертається, Брієнна та Джеймі отримують зовсім інший розвиток, а сам Джеймі зрештою повертається до Серсеї.

У книжках Мартіну ще потрібно вирішити, що зробить Леді Кам’яне Серце з Джеймі, чи зможе Брієнна врятувати його та себе і чим узагалі завершиться помста Кейтілін. Це не другорядний епізод: ця лінія може радикально змінити долю двох важливих героїв ще до того, як вони дістануться подій, знайомих за останніми сезонами HBO.

І це вже другий великий приклад після Ейгона, коли серіал не дав іншої відповіді на книжкову загадку — він просто видалив саму загадку.

Станніс ще живий, а Північ — зовсім не там, де її залишив серіал

У серіалі історія Станніса Баратеона закінчується швидко й однозначно: його армію розбивають Болтони, а самого Станніса вбиває Брієнна. У книжках ця лінія досі відкрита.

Наприкінці “Танцю з драконами” Станніс ще готується до битви за Північ. Він стоїть із військом неподалік Вінтерфелла, тоді як Болтони контролюють замок, але їхнє становище далеко не стабільне. Усередині Півночі діють кілька сил, частина місцевих домів лише формально підтримує Болтонів, а навколо самого Вінтерфелла накопичуються конфлікти, які серіал значно спростив.

До цього додається доля Теона і Аші Грейджой, які опиняються біля Станніса, а також окрема лінія Давоса Сіворта. У книжках його відправляють шукати Рікона Старка — ще одного спадкоємця Вінтерфелла, якого серіал використав зовсім інакше.

Тобто книжкова боротьба за Північ ще навіть не дійшла до тієї точки, з якої серіал почав швидко рухатися до “Битви бастардів”. Мартіну ще потрібно вирішити, що станеться зі Станнісом, хто реально контролюватиме Вінтерфелл, яку роль відіграють північні доми і чи повернеться Рікон у велику політику.

Ця різниця важлива ще й тому, що Північ — не ізольована лінія. Саме тут сходяться історії Джона Сноу, Болтонів, Старків, Станніса й загрози з-за Стіни. Якщо хоча б одна з них піде не так, як у серіалі, автоматично зміниться і весь подальший шлях до фіналу.

Дейнеріс: у серіалі вона дісталася трону, у книжках — ще навіть не Вестеросу

Найбільший розрив між книжками та серіалом, мабуть, саме тут. Телевізійна Дейнеріс встигла повернутися до Вестеросу, вступити у війну за Залізний трон, воювати з армією мертвих, захопити Королівську Гавань і загинути. У книжках вона до Вестеросу ще навіть не дісталася.

Наприкінці “Танцю з драконами” Дейнеріс після втечі на Дрогоні опиняється далеко від Мієрина, у Дотракійському морі, де її знаходить кхаласар. Тим часом у самому Мієрині назріває битва, а її союзники й супротивники продовжують боротьбу без неї.

Тобто перед Мартіном ще величезний шматок шляху. Дейнеріс потрібно розібратися з дотракійцями, повернути контроль над своєю армією, завершити мієринську історію, а вже потім рушити на Захід. І навіть після цього на неї чекатиме Вестерос, який у книжках виглядає зовсім не так, як у серіалі: там уже діє Ейгон, триває боротьба за Північ, а політичні союзи значно складніші.

Сам Мартін писав, що в “Вітрах зими” частина персонажів піде шляхами, які серіал узагалі не показував. Це особливо важливо для Дейнеріс, бо її телевізійний фінал часто сприймають як майже готову відповідь на книжковий. Насправді ж Мартіну ще треба пояснити, як вона дістанеться Вестеросу, кого зустріне там і чому її боротьба за владу взагалі набуде того чи іншого фіналу.

І саме тут добре видно масштаб “Вітрів зими”: одна з центральних героїнь саги в п’ятій книзі все ще перебуває за морем, тоді як серіал уже провів її через майже весь фінальний акт історії. Щоб книжки хоча б наблизилися до тієї самої точки, Мартіну потрібно не просто продовжити її сюжет, а перебудувати половину шахівниці Вестеросу навколо її повернення.

Інші та Бран: головна загадка саги досі без відповіді

У серіалі загрозу з Півночі зрештою звели до Короля Ночі, його армії мерців і вирішальної битви за Вінтерфелл. У книжках усе значно туманніше. Інші залишаються майже незрозумілою силою: Мартін досі не пояснив їхню справжню мету, походження чи те, чому вони повернулися саме тепер.

Не завершена і лінія Брана. Наприкінці “Танцю з драконами” він лише починає навчання у Триокого Ворона та опановує здатність бачити минуле через мережу віродерев. До тієї ролі, яку Бран отримав у фіналі HBO, книжкова історія ще навіть близько не підійшла.

Тому Мартіну ще треба пояснити не лише, хто переможе у війні з Іншими, а й навіщо ця війна взагалі була потрібна історії, яку роль у ній відіграє Бран і як магічна частина саги пов’язана з боротьбою за трон.

Фінал серіалу — ще не фінал Мартіна

“Гра престолів” створила дивну ситуацію: мільйони глядачів уже знають, хто наприкінці опинився на Залізному троні, що сталося з Дейнеріс і куди вирушив Джон Сноу, але читачі “Пісні льоду й полум’я” досі не знають, чи приведе Мартін своїх героїв до тих самих точок.

І що далі просуваються книжки, то більше між двома версіями Вестеросу розбіжностей. У романах живі персонажі, яких серіал давно вбив, існують претенденти на престол, яких HBO взагалі не показав, а головна загроза з-за Стіни досі залишається загадкою.

Тому через 15 років після “Танцю з драконами” інтрига “Вітрів зими” полягає вже не лише в тому, чим усе закінчиться. Не менш цікаво — скільки від знайомого глядачам фіналу взагалі залишиться, коли свою версію історії нарешті розповість сам Джордж Мартін.

День Державного прапора України щорічно відзначається 23 серпня. Сучасний державний прапор України — це двоколірне полотно з синіх і жовтих горизонтальних смуг. Однак шлях цього символу до офіційного статусу був непростим і скандальним, оскільки його кольори та порядок розташування не раз ставали предметом суперечок.

Український жовто-блакитний прапор має давню історію. Вперше поєднання синього та жовтого кольорів з’явилося на гербі Львова: Данило Галицький подарував місту, заснованому в 1256 році, герб із зображенням жовтого лева на блакитному тлі.

Жовто-синій прапор згадується в історії як герб Львівської землі. Під ним у Грюнвальдській битві 1410 року об’єднані сили слов’ян і прибалтійських народів розгромили німецьких лицарів. Польський історик Ян Длугош писав, що хоругва Львівської землі “мала на прапорі жовтого лева, який піднімався на скелю на блакитному тлі”.

У героїчну козацьку епоху широкого застосування набули саме хоругви. У “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький пише, що “прапором або стягом називався шовковий прапор червоного кольору із зображеним у центрі білим орлом, коли запорожці були на боці польського короля, або двоголовим орлом, коли запорожці перейшли на бік московського царя”. А починаючи з XVIII століття прапори козаків Запорізької Січі часто мали поєднання синьо-жовтого кольорів. Як правило, на прапорі був зображений козак у одязі золотого або червоного кольорів.

З ліквідацією Запорізької Січі зникають військові, територіальні та інші прапори. На українських землях, що входили до складу царської Росії, можна було використовувати лише біло-синьо-червоні прапори імперії. Тому поява українського національного прапора тісно пов’язана з революційними подіями 1848 року в Австро-Угорщині, коли в Галичині активізувався український національний рух. 16 травня 1848 року створена у Львові Головна Руська Рада — орган національного самоврядування — отримала листа з питанням: що слід вважати “руською кокардою, кольорами та гербом”?

Для вирішення цього питання було створено комісію, яка вирішила взяти за основу герб Львівської землі та Руського воєводства у складі Польщі. Уже 18 травня було ухвалено історичне рішення: вважати “прапором руської землі — лева, а кольорами — жовтий і синій”.

Того ж року почали формуватися загони Російської Національної гвардії. Їхні прапори мали мати складне зображення: з одного боку — золотого лева на синьому тлі, з іншого — покровителя міської церкви. Однак через складність дизайну та велику кількість замовлень широкого поширення набули прості прапори з двох горизонтальних смуг — синьої та жовтої. При цьому порядок розміщення смуг спочатку не регламентувався.

Синьо-жовтий чи жовто-синій?

До кінця 1848 року синій і жовтий кольори вже активно використовувалися як національні. Відомо, наприклад, що 19 жовтня 1848 року на засіданні Собору російських вчених зал був прикрашений синьо-жовтими прапорами. А в травні 1849 року Головна Руська Рада офіційно звернулася до австрійської влади з проханням дозволити вивісити над львівською ратушею український прапор поряд з австрійським.

Примітно, що австрійські та німецькі енциклопедії того часу, наводячи офіційні “земельні кольори” Королівства Галиції та Лодомерії (синьо-червоні, червоно-сині або синьо-червоно-жовті), робили застереження: русини неофіційно використовують синьо-жовті прапори.

Існують також інші, менш достовірні версії походження українського прапора. Одна з них пов’язує синій та жовтий кольори зі шведським прапором, який нібито був подарований козакам шведським королем за перехід на його бік. Інша гіпотеза намагається пов’язати ці кольори з часами Київської Русі й зводиться до того, що ці поєднання кольорів виникли завдяки татарам. Жодна з цих версій не має документальних підтверджень.

Жовто-блакитний колір було офіційно затверджено на початку 20 століття

Офіційне затвердження кольорів прапора на загальноукраїнському рівні відбулося після Лютневої революції 1917 року. Перший законодавчий акт, який закріпив синьо-жовті кольори прапора, був ухвалений 27 (14 за старим стилем) січня 1918 року. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням Михайла Грушевського ухвалила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалися прапори для торгового та військового флотів.

Гетьман Петро Скоропадський, за правління якого в обігу залишалися банкноти з написом “Українська Народна Республіка” та герб, затверджений Центральною Радою, не вносив жодних “кардинальних змін” щодо прапора. Такий самий порядок кольорів на прапорі зберігся і за правління Директорії, ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 року.

За радянських часів прапор Української РСР був червоним, із серпом, молотом і зіркою, а також із блакитною смугою вздовж нижнього краю. Ця блакитна смуга, за офіційною версією, символізувала “колір прапорів Богдана Хмельницького”.

Справжнє відродження національного прапора розпочалося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Спочатку в націоналістичних колах, а потім і повсюдно, почав поширюватися жовто-блакитний прапор. Однак офіційно Україна не поспішала змінювати символіку, і лише 4 вересня 1991 року над будівлею Верховної Ради було піднято синьо-жовтий прапор. Державний прапор України в його нинішньому вигляді був офіційно затверджений постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року.

Офіційного пояснення кольорів прапора, як і в багатьох інших країнах, немає. Однак традиційно синій колір символізує чисте небо, а жовтий — безкрайні пшеничні поля України.

А що тут до цього має фен-шуй і що показують чорно-білі фотографії

Під час дискусій щодо державних символів України у 1989–1991 роках питання про порядок кольорів на прапорі взагалі не порушувалося; його завжди визначали як синьо-жовтий. Про це писав доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Андрій Гречило.

“Що стосується законів геральдики, то справді існує правило, згідно з яким кольори прапора визначаються за гербом, починаючи з гербової фігури й закінчуючи полем. Наприклад, національний прапор Польщі — біло-червоний — нібито вказує на те, що на державному гербі срібний орел лежить на червоному полі. Але де сказано, що це правило має перевагу над традицією чи державними актами? Наприклад, символіка українських територій під габсбурзькою короною (ми ж не збираємося звинувачувати герольдів імператорів Священної Римської імперії в незнанні правил?): у гербах є і чорний, і золотий, і порядок інший, а “територіальні кольори” на прапорах суперечать “правилам геральдики”! Хіба мало цих порушень?”, — зазначав історик.

Саме Гречило розвінчував міф про те, що синьо-жовтий прапор України нібито “неправильний” з точки зору фен-шуй, а якщо поміняти кольори місцями, вийде сприятлива китайська гексаграма. Суть наступного міфу: синьо-жовтий прапор не відповідає фен-шуй. Згідно з книгою “І-цзин”, воно утворює гексаграму “Пі”, на якій “вода заливає вогонь” і уособлює занепад. У зворотному вигляді це буде гексаграма “Тай”, що означає розквіт. Фахівець з геральдики та вексилології стверджує, що фен-шуй взагалі не має жодного стосунку до створення прапорів, оскільки це система китайських вірувань у цілісність Всесвіту.

По-перше, підкреслює Гречило, ані китайські вірування, ані конфуціанство не мають жодного стосунку до українських традицій. По-друге, фен-шуй не має жодного стосунку до вексилології та принципів створення прапорів. Зрештою, навіть китайський прапор створено не за принципами фен-шуй, а на ідеологічній комуністичній основі, — такий висновок робить фахівець з геральдики та вексилології.

І все ж суперечки щодо того, яким має бути прапор — жовто-синім чи синьо-жовтим — час від часу виникають, підкреслює Андрій Гречило. При цьому активно використовувалися різні чорно-білі кінохроніки та фотодокументи, на підставі яких намагалися знайти додаткові “аргументи”. Однак, як видно з окремих публікацій та різних “наукоподібних” дискусій, реальні кольори на чорно-білих зображеннях початку ХХ століття не завжди визначаються правильно.

А саме, чорно-білі фотографії початку XX століття не можна використовувати як однозначний доказ розташування синьої та жовтої смуг прапора. Через особливості тогочасних фотоматеріалів синій колір часто передавався світлим, а жовтий — темним. Тому для достовірного визначення колірної гами необхідно зіставляти фотографії зі збереженими оригіналами, кольоровими зображеннями, документами та іншими історичними джерелами.

21 серпня у світі відзначають Міжнародний день пам’яті та вшанування жертв тероризму. Його Генеральна асамблея ООН запровадила у 2017 році, щоб нагадувати не лише про загиблих у терактах, а й про тих, хто вижив і роками живе з їхніми наслідками. Тема 2026 року — “Зцілення через пам’ять“.

За останні десятиліття світ запам’ятав імена тих, хто стояв за найбільш кривавими атаками. Усама бен Ладен став уособленням терактів 11 вересня, Абу Бакр аль-Багдаді проголосив себе “халіфом” і на кілька років перетворив ІДІЛ на фактичну терористичну державу, Андерс Брейвік убив 77 людей у Норвегії, а Карлоса Шакала ще задовго до появи “Аль-Каїди” називали одним із найнебезпечніших терористів світу.

Колись за ними полювали спецслужби, їхні фотографії роками не сходили з телеекранів, а за інформацію про місцеперебування деяких пропонували мільйони доларів. Та минули роки. Одних убили під час спецоперацій, інші отримали довічні терміни, а дехто пережив власну терористичну організацію. Є й зовсім парадоксальні історії — людина, яку ще недавно Вашингтон розшукував як джихадиста, сьогодні приймає іноземні делегації як президент Сирії.

При цьому зникнення лідера далеко не завжди означало кінець створеної ним структури. «Аль-Каїда» пережила і бен Ладена, і його наступника Аймана аз-Завахірі. Територіального “халіфату” ІДІЛ більше немає, але його осередки продовжують діяти в різних країнах. За оцінкою експертів ООН на початку 2026 року, загроза з боку “Аль-Каїди” та ІДІЛ стала ще більш розпорошеною: сьогодні вже неможливо назвати одну країну чи один регіон головним центром глобального джихадистського тероризму.

Фокус згадує, що сталося з людьми, чиї імена свого часу стали синонімами терору, хто з них досі перебуває за ґратами, кого ліквідували після багаторічного полювання і що стало з організаціями, які вони очолювали.

Усама бен Ладен: терориста №1 убили, але “Аль-Каїда” пережила його

Після 11 вересня 2001 року Усама бен Ладен перетворився на найбільш розшукувану людину у світі. Саме очолювану ним “Аль-Каїду” США звинуватили в організації атак на Нью-Йорк і Вашингтон, унаслідок яких загинули майже три тисячі людей. Відтоді пошуки бен Ладена фактично стали окремою війною, яка тривала майже десять років.

Весь цей час його шукали насамперед у важкодоступних районах на кордоні Афганістану та Пакистану. Насправді ж останні роки життя він провів не в печері й не в гірському таборі, а у великому будинку в пакистанському Абботтабаді — місті приблизно за сотню кілометрів від Ісламабада.

У ніч на 2 травня 2011 року туди прилетіли американські спецпризначенці. Операція тривала менше години. Бен Ладена вбили, його тіло забрали американські військові, а згодом поховали в морі. Здавалося, що разом із людиною, яка протягом десятиліття залишалася символом глобальної терористичної загрози, закінчується й ціла епоха.

Але “Аль-Каїда” не зникла.

Після смерті бен Ладена її очолив Айман аз-Завахірі, а сама організація дедалі більше перетворювалася з централізованої структури на мережу регіональних угруповань. Завахірі прожив ще понад десять років і був убитий американським ударом у Кабулі влітку 2022 року. Та й це не стало кінцем “Аль-Каїди”.

За даними експертів Ради Безпеки ООН, на початку 2026 року її керівництво залишалося ізольованим, але зберігало цілісність. Фактичним лідером називали Сейфа аль-Аделя, хоча всередині мережі його авторитет оскаржують. Водночас окремі філії “Аль-Каїди” діють майже самостійно, а найбільшу активність організація та її союзники демонструють уже не там, де колись переховувався бен Ладен, а передусім у країнах Африки, Сахелю та Південної Азії.

Тобто головного символу “Аль-Каїди” немає вже 15 років, але створена ним система виявилася значно живучішою за свого засновника.

Халіфат без халіфа: що залишилося від імперії аль-Багдаді

Якщо Усама бен Ладен став символом глобального тероризму початку 2000-х, то через десятиліття цю роль фактично перебрав на себе Абу Бакр аль-Багдаді. Саме за його керівництва “Ісламська держава” перестала бути лише черговим джихадистським угрупованням і на піку своєї могутності контролювала великі території Сирії та Іраку.

У 2014 році, після захоплення іракського Мосула, аль-Багдаді проголосив створення “халіфату”, а себе — його халіфом. ІДІЛ швидко стала відома не лише бойовими діями, а й показовими стратами, масовими вбивствами, поневоленням людей та добре вибудуваною пропагандою, яка допомагала вербувати прихильників далеко за межами Близького Сходу.

Втім, проєкт “держави” проіснував недовго. До березня 2019 року міжнародна коаліція та її партнери позбавили ІДІЛ останньої території, яку угруповання відкрито контролювало в Сирії та Іраку. За даними Міністерства оборони США, від влади ІДІЛ тоді були звільнені майже 8 мільйонів людей.

Сам аль-Багдаді пережив падіння свого “халіфату” лише на кілька місяців.

26 жовтня 2019 року американські сили спеціальних операцій провели рейд на його схованку в сирійській провінції Ідліб, неподалік турецького кордону. Коли військові загнали аль-Багдаді в тунель під комплексом, він підірвав пояс смертника. Його особу після операції підтвердили за допомогою аналізу ДНК, а останки, як і у випадку з бен Ладеном, поховали в морі.

На той момент фізичного “халіфату” вже не існувало, а його засновник був мертвий. Але навіть американські військові тоді не очікували, що смерть аль-Багдаді поставить крапку в історії ІДІЛ. Командувач Центрального командування США Кеннет Маккензі після операції прямо попереджав: організацію можна дезорганізувати, але вона є насамперед ідеологією і не зникне лише тому, що загинув її лідер.

Через сім років зрозуміло, що цей прогноз справдився.

У серпні 2026 року Рада Безпеки ООН знову окремо розглядала загрозу з боку ІДІЛ. У найсвіжішій доповіді Генерального секретаря ООН зазначається, що ІДІЛ та пов’язані з нею структури продовжують становити стійку загрозу міжнародній безпеці й пристосовуються до постійного тиску з боку держав та спецслужб. Організація більше не контролює території так, як за часів аль-Багдаді, але її мережа стала значно більш розосередженою.

Тож у випадку аль-Багдаді історія вийшла схожою на історію бен Ладена. Людину, навколо якої роками будувався культ і яка уособлювала організацію, зрештою знайшли й ліквідували. Але саму мережу пережити свого лідера це не завадило.

ІДІЛ втратила “халіфа” і територію, однак не припинила існування. Вона просто перестала бути державою на карті й знову стала тим, чим була на початку, — підпільною терористичною мережею, здатною змінювати форму залежно від того, де з’являється можливість для її відродження.

20 років війни — і знову в Кабулі: як “Талібан” повернув собі Афганістан

Історія “Талібану” відрізняється від більшості угруповань у цьому списку хоча б тим, що його не вдалося ані остаточно розгромити, ані витіснити з політики. Після терактів 11 вересня США почали військову операцію в Афганістані, звинувачуючи режим талібів у тому, що він надавав притулок Усамі бен Ладену та “Аль-Каїді”. Уже наприкінці того року таліби втратили владу.

Але зникнути вони не збиралися. Наступні два десятиліття рух вів бойові дії проти афганського уряду та міжнародних сил, поступово повертаючи вплив у різних частинах країни.

Фінал цієї історії настав у серпні 2021 року. Коли США та їхні союзники завершували виведення військ, афганська армія почала буквально розсипатися. Таліби за кілька тижнів захопили один великий населений пункт за іншим, а 15 серпня увійшли до Кабула. Президент Ашраф Гані залишив країну, і через 20 років після повалення “Талібан” знову став фактичною владою Афганістану.

У серпні 2026 року таліби вже святкували п’яту річницю свого повернення. За цей час вони відновили жорсткі обмеження для жінок і дівчат, зокрема фактично закрили для них доступ до середньої та вищої освіти та значної частини роботи. ООН продовжує називати їх владою de facto, а більшість держав світу уряд талібів формально так і не визнали. Єдиною країною, яка зробила це офіційно, у липні 2025 року стала Росія. Не дивно — терористи тримаються своїх.

Тож “Талібан” став, мабуть, найпоказовішим прикладом того, наскільки несподіваним може виявитися фінал багаторічної війни з радикальним рухом. США витратили два десятиліття на війну в Афганістані, але після їхнього відходу ті самі люди, яких у 2001 році усунули від влади, знову зайняли урядові будівлі в Кабулі.

23 роки без вироку: чому організатора 11 вересня досі судять

Халід Шейх Мохаммед — одна з тих постатей, чия історія різко відрізняється від доль бен Ладена, Завахірі чи аль-Багдаді. Його не ліквідували під час спецоперації. Він живий, перебуває під контролем США вже понад два десятиліття — і досі не отримав остаточного вироку.

ФБР називає Мохаммеда операційним організатором терактів 11 вересня. Саме він був одним із ключових людей, які перетворили задум атак із захопленням пасажирських літаків на конкретний план. Унаслідок терактів у Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсильванії загинули майже три тисячі людей.

Його затримали 1 березня 2003 року в Пакистані. На той момент Мохаммед уже вважався одним із найважливіших оперативників “Аль-Каїди”. ФБР пов’язувало його не лише з 11 вересня, а й з іншими терактами та змовами, зокрема з планами атак на американські авіалінії.

Здавалося б, далі мала бути проста для розуміння схема: затримання, суд, вирок. Але саме з Мохаммедом усе пішло набагато складніше.

Після арешту він кілька років перебував у секретних в’язницях ЦРУ, де до нього застосовували так звані посилені методи допиту. Саме ця частина історії згодом стала однією з головних проблем для обвинувачення: захист роками ставить питання, які свідчення можна використовувати в суді, якщо вони були отримані після катувань або під їхнім впливом.

У 2006 році Мохаммеда перевезли до американської військової в’язниці Гуантанамо на Кубі. Там він перебуває й сьогодні.

І ось тут починається одна з найдивніших історій американського правосуддя після 11 вересня. Минуло понад двадцять років після його затримання, а справа все ще проходить через систему військових комісій. Роками сторони сперечаються про допустимість доказів, умови утримання, допити ЦРУ, юридичний статус підсудних і можливість смертного вироку.

У якийсь момент здавалося, що справа нарешті наближається до розв’язки. У 2024 році Мохаммед та ще двоє обвинувачених погодилися укласти угоди з обвинуваченням. Вони мали визнати провину в обмін на те, що прокуратура не вимагатиме для них смертної кари. Однак тодішній міністр оборони США Ллойд Остін скасував ці домовленості, після чого почалася нова судова тяганина навколо того, чи мав він право це робити.

До остаточного розгляду справа не дійшла й у 2026 році. Попередні слухання у справі Мохаммеда та інших обвинувачених продовжували проводити у Гуантанамо.

Карлос Шакал просить свободи: що сталося з головним терористом 1970-х

До появи бен Ладена одним із найвідоміших терористів світу був венесуелець Іліч Рамірес Санчес, більш відомий як Карлос Шакал. У 1970–1980-х його ім’я пов’язували з убивствами, вибухами та нападами в Європі, а сам він роками переховувався від спецслужб.

Французькі агенти затримали Карлоса у Судані в 1994 році та доставили до Франції. Відтоді він перебуває за ґратами. Французькі суди засудили його до довічного ув’язнення за вбивства та серію терактів, а у 2017 році він отримав ще один довічний термін за гранатний напад у Парижі 1974 року, внаслідок якого загинули дві людини і ще 34 були поранені.

Сьогодні Карлосу 76 років, і його історія отримала несподіване продовження. У 2026 році адвокат терориста звернувся до французького суду з проханням про умовне звільнення та призупинення покарання за станом здоров’я. За словами захисту, Карлос страждає на хворобу Альцгеймера та втратив самостійність. Нині він перебуває у тюремній лікарні Френ.

Так людина, яка колись була одним із найбільш розшукуваних терористів планети, через понад 30 років після арешту намагається вийти на свободу вже не через політику чи обмін полоненими, а через старість і хворобу.

77 убивств і нове прохання про свободу: що зараз із Брейвіком

22 липня 2011 року Андерс Брейвік спочатку підірвав бомбу біля урядового кварталу в Осло, а потім вирушив на острів Утойя, де відкрив вогонь по учасниках молодіжного табору Робітничої партії. Загалом він убив 77 людей — вісьмох в Осло і 69 на Утойї.

У 2012 році Брейвіка засудили до 21 року превентивного ув’язнення — найсуворішого покарання в Норвегії. Але ці 21 рік не означають, що після завершення строку він автоматично вийде на свободу. Суд може продовжувати ув’язнення доти, доки вважатиме його небезпечним для суспільства.

Сам Брейвік уже неодноразово намагався домогтися звільнення. У 2022 та 2024 роках суди відмовили йому, вказуючи, що ризик повторного насильства залишається високим. А у квітні 2026 року його адвокат повідомив, що терорист подав нове клопотання про умовно-дострокове звільнення.

Захист стверджує, що небезпека з його боку нібито зменшилася. Тепер це знову має оцінити суд.

Паралельно Брейвік роками судився з норвезькою державою через умови утримання, заявляючи про порушення його прав через ізоляцію. Норвезькі суди зрештою не підтримали ці претензії, а у 2025 році Верховний суд відмовився розглядати чергову апеляцію.

Через 15 років після одного з найстрашніших терактів у сучасній історії Європи Брейвік залишається за ґратами. Але його справа щоразу повертає Норвегію до складного питання: чи може людина, яка свідомо вбила 77 осіб, колись перестати вважатися небезпечною настільки, щоб отримати право на свободу?

Єдиний, хто вижив: де зараз Салах Абдеслам

Салах Абдеслам — єдиний із безпосередніх учасників паризьких терактів 13 листопада 2015 року, хто залишився живим. Тоді група бойовиків атакувала концертний зал Bataclan, ресторани та район стадіону Stade de France. Загинули 130 людей, сотні були поранені.

Після атак Абдеслам утік до Бельгії і кілька місяців переховувався. У березні 2016 року його затримали в Брюсселі, а згодом передали Франції.

У 2022 році суд визнав його винним у тероризмі та вбивствах і призначив найсуворіше можливе у Франції покарання — довічне ув’язнення без можливості дострокового звільнення.

Здавалося б, на цьому його історія мала закінчитися. Але Абдеслам продовжує з’являтися в новинах уже з-за ґрат.

У 2025 році французька антитерористична прокуратура відкрила щодо нього нове розслідування. У його камері виявили USB-накопичувач, на якому, за даними слідства, були матеріали пропаганди ІДІЛ та “Аль-Каїди”. Слідчі встановили, що флешку йому передали під час побачення.

Тож через понад десять років після паризьких атак Абдеслам залишається у французькій в’язниці, а перспектива колись вийти на свободу для нього фактично закрита.

Хтось зник, хтось змінив назву: що сталося з іншими відомими угрупованнями

Не всі відомі терористичні організації закінчили так само, як “Аль-Каїда” чи ІДІЛ. Деякі справді припинили існування, інші пішли в політику або трансформувалися настільки, що сьогодні їхня історія виглядає зовсім інакше.

ЕТА, яка десятиліттями боролася за незалежність Країни Басків і відповідальна за сотні смертей в Іспанії, у 2011 році оголосила про остаточне припинення збройної боротьби. У 2018 році організація заявила про повний саморозпуск.

Схожа, хоча й складніша, історія сталася з Ірландською республіканською армією (IRA). Основна структура Provisional IRA у 2005 році оголосила про завершення збройної кампанії та роззброєння. Водночас від неї відкололися радикальні групи, які не прийняли мирного процесу і продовжили підпільну діяльність.

Зовсім інший шлях пройшла сирійська Hayat Tahrir al-Sham (HTS). Вона виросла з “Джебхат ан-Нусри”, яка була сирійським відділенням “Аль-Каїди”, але згодом розірвала формальні зв’язки з нею. Після падіння режиму Башара Асада колишній лідер HTS Ахмед аш-Шараа очолив Сирію. У 2025 році США та Велика Британія скасували терористичний статус HTS, а її структури почали інтегрувати у нові державні інституції.

ХАМАС, навпаки, нікуди не зник. Після нападу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року організація зазнала великих втрат у війні, але продовжує існувати. У 2026 році ЄС не лише зберіг санкційні механізми щодо ХАМАС, а й розширив їх на членів його політичного бюро, які, за оцінкою Ради ЄС, впливають на рішення щодо насильницьких дій.

Не зникла й “Хезболла”. Попри втрати керівництва, удари Ізраїлю та дедалі сильніший міжнародний і внутрішній тиск на її роззброєння, організація залишається важливим військово-політичним гравцем у Лівані. Улітку 2026 року ЄС уже прямо підтримував вимогу, щоб ліванська держава встановила монополію на зброю, а “Хезболла” була роззброєна.

У підсумку універсального сценарію немає. Одні угруповання розпалися, інші пережили своїх засновників, треті змінили назви та перейшли в політику, а деякі навіть повернулися або прийшли до державної влади.

Саме тому ліквідація терориста далеко не завжди означає ліквідацію того, що він створив.