Події
розвінчуємо міфи про подружжя, яке насправді символічно об’єднало Україну
Чи запізнився на своє вінчання 140 років тому в Києві австрійський підданий, і як сприяла його стосункам із молодою обраницею Олена Пчілка
Письменниця, перекладачка, активістка, публіцистка і видавчиня – це все про Ольгу Хоружинську зі Слобожанщини, яка стала законною обраницею одного з найвизначніших українських діячів Івана Франка. Свахою для цього весняного шлюбу 1886 року в Києві була мати Лесі Українки – Ольга Петрівна Косач, яку нині більшість знає за псевдонімом Олена Пчілка.
Тоді, 140 років тому, Україна була розділена між двох імперій. Тож ті, хто прагнув бачити Україну єдиною державою, поєднання доль Івана Франка із Львівщини та Ольги Хоружинської із Слобожанщини називали соборним. Поза сумнівом, від початку саме це породжувало спекуляції стосовно того, що Франко «так не кохав дружини, що навіть на власне весілля запізнився».
Як було насправді? Що відомо про Ольгу Хоружинську? Щоби відповісти на ці запитання, Укрінформ поспілкувався з науковцями Музею видатних діячів української культури, що має виокремлений науково-дослідний відділ «Іван Франко і Київ», Національного музею літератури України та дослідником родини Хоружинських із Харкова.
РІЗНОЧИТАННЯ ПРО ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДРУЖИНИ ФРАНКА
На фотографії 1885 року, зробленій у Києві, ми бачимо двох сестер-красунь Хоружинських у строях: Олександру й Ольгу (праворуч). Збереглася також світлина ще 1869 року, на якій із матір’ю, Марією Іванівною Хоружинською, позують семеро дітей. Серед них – і дві найменші доньки.
Дослідник роду Хоружинських із Харкова Андрій Парамонов каже, що майбутня дружина Івана Франка – Ольга Федорівна Хоружинська – народилася й була охрещена в козацькому містечку Бірки Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині це Полтавський район однойменної області). Найімовірніше, це сталося 1864 року. Хоча архівних записів, які би це засвідчували, поки не знайдено. Тоді як є реєстрація появи на світ сестри Ольги – Олександри 21 січня 1863 року.
Батько Федір Васильович Хоружинський, народжений у Харкові, розпочинав кар’єру в судових установах, кілька разів змінював місце служби й наприкінці життя отримав чин колезького асесора. Він помер у віці 43 років – на початку серпня 1867-го, розповідає дослідник, який працював у фондах Державного архіву Харківської області.
Після цього опікувався дітьми молодший брат небіжчика – Василь (1836 р. н.), який жив у Харкові, спочатку у власному будинку по вулиці Москалівській, 7, а за кілька років вирішив збудувати новий, ближче до центру міста, на вулиці Конторській. Там у будівлі із сучасним № 23 певний час жила Ольга Хоружинська, а також її старший брат Іван, який навчався в Першій чоловічій гімназії.
Ольга Хоружинська, як і сестра Олександра, спочатку закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат. А потім вони разом приїхали навчатися на Вищі жіночі курси в Києві.
Станом на 1886 рік, коли одружилися Іван Франко та Ольга Хоружинська, її перший опікун зробив кар’єру в Харківській казенній палаті: служив чиновником особових доручень, мав чин надвірного радника. А в кінці служби отримав чин колезького радника. До речі, Василь Васильович Хоружинський також одружився у травні 1886 року: у Харкові, у Преображенській церкві на Москалівці, повінчався із помітно молодшою підданою Данії Августою Цецілією Генріхівною Кнудзен (1860 р. н.).
Поміж цим Ольга Хоружинська з сестрою Олександрою закінчили Харківський Інститут шляхетних дівчат і Вищі жіночі курси в Києві.
Донині дехто з науковців сумнівається щодо точної дати народження Ольги Хоружинської. Дослідник архівів Андрій Парамонов вважає, що документально вдасться підтвердити 10 квітня 1864 року – як уже на схилі літ озвучувала Франкова дружина. Бо статус її батька передбачав фіксацію багатьох особистих і сімейних дат. До того ж, коли після його відходу діти залишилися напівсиротами, неповнолітнім надавали державну опіку, що теж передбачало чітке документування. (Оскільки опіка в Російській імперії називалася іменем монарха, то можна зустріти хибне чи й від початку спеціально поширене для маніпуляцій твердження, що Ольга Хоружинська із сестрою були на царевому утриманні).
Андрій Парамонов нагадує, що архів Харківської області через російсько-українську війну не доступний для досліджень із кінця 2021 року. Дослідник переконаний, що після відновлення можливості працювати з документами ХІХ століття знайдуться офіційні записи дати народження Ольги Хоружинської.
ПЕРШЕ СІМЕЙНЕ ФОТО ФРАНКІВ У КИЄВІ ЗРОБИВ ВОЛОДИМИР ВИСОЦЬКИЙ
У Києві опікувався молодшими сестрами Хоружинськими Єлисей Трегубов, випускник історико-філологічного факультету університету, з 1876 року вихователь та викладач історії в Колегії Павла Галагана. Полтавець був одружений із старшою сестрою слобожанок – Антоніною.
Єлисей Трегубов загалом пів віку провадив проукраїнську діяльність, був одним із найпомітніших діячів об’єднання «Старої Громади» поряд із Миколою Лисенком, Олександром Русовим, Михайлом Старицьким, Павлом Чубинським, Тадеєм Рильським, Ольгою Косач (Оленою Пчілкою) та іншими. Власне, у цьому колі під час першого приїзду в Київ на початку 1885 року Іван Франко познайомився з Ольгою Хоружинською.
«Не варто забувати, що під час другого приїзду Івана Франка у Київ весільна урочистість 4 травня 1886 року відбувалась конспіровано, – каже Марко Мілютін, старший науковий співробітник відділу «Іван Франко і Київ» Музею видатних діячів української культури. – Є кілька версій, звідки наречений вирушав на весільну процесію на сучасну вулицю Богдана Хмельницького, за квартал вище Хрещатика в напрямку Оперного театру (його збудують пізніше, 1898–1901 роках)».
Людмила Старицька згадувала про те, що, можливо, Іван Франко на вінчання виїжджав із будинку її батька, однак ця версія досі не підтверджена. Точно тоді Іван Франко не міг зупинитися в родині Єлисея Трегубова, як це було під час його першого візиту, оскільки, за традиціями, наречений до одруження не може зупинятися в будинку обраниці.
Під час шлюбного марафону Іван Франко мешкав в умебльованих кімнатах студента-медика Сергія Киричинського в готелі при закладі штучних мінеральних вод, що стояв за будівлею Купецького зібрання (нині це Національна філармонія України).
Марко Мілютін нагадує, що шлюб Івана Франка й Ольги Хоружинської був міжстановим та міжконфесійним. Долі поєднували греко-католик, австрійський підданий і православна християнка Російської імперії, в складі якої міцно тримали Україну.
Завідувачка відділу «Іван Франко і Київ» Музею видатних діячів української культури Людмила Ольховська уточнює, що здійснив акт міжконфесійного шлюбу без попереднього дозволу церковних ієрархів (що не вплинуло на визнання його дійсним) відчайдух, учитель закону Божого в Колегії Павла Галагана Симеон Трегубов. Він був однофамільцем Єлисея Трегубова.
Людмила Ольховська пояснює, що саме викликало кілька причин невдоволення представників тогочасної влади. Адже відбулося соборне за значенням вінчання Івана Франка й Ольги Хоружинської: «По-перше, тоді було погіршення дипломатичних стосунків між Австро-Угорщиною і Російською імперією. Готувалися до війни. Тож загалом будь-який іноземець в Росії сприймався як потенційний шпигун. І, звісно, давалася взнаки політична діяльність Івана Франка – відомого соціаліста (за драгоманівськими визначеннями), Галицького радикала».
Саме з тієї причини, що Іван Франко перебував в об’єктиві особливої уваги російської жандармерії, був під постійним наглядом, після вінчання подружжя мусило дуже швидко залишити Київ. Проте вже в дорожньому одязі встигли зробити перше спільне фото 4 травня 1886 року в салоні, що працював на розі сучасних вулиць Хрещатика й Лютеранської, неподалік від модної в ті часи кавʼярні «Варшавської», де часто зустрічалися представники польської та української інтелігенції.
До речі, цей фотосалон подружжя вибрало невипадково. Іван Франко знав про активіста Володимира Висоцького, який писав поезії.
НЕ МОЖНА ЗАПІЗНИТИСЯ НА ВЛАСНЕ ВІНЧАННЯ, ЯКЩО ТИ ЗА КІЛЬКА КРОКІВ ВІД ЦЕРКВИ
Ще у статусі нареченої в листі до Івана Франка від 9 лютого 1886 року Ольга Хоружинська писала, що в них удома в Києві, тобто у Трегубових, був Іван Нечуй-Левицький, а також Петро Косач, і невдовзі приїде й Олена Пчілка. У найпершому листі 12 вересня роком раніше Ольга перепросила за свою «мішанную мову»: «Міні дуже неловко передъ Вами за мою мішанную мову. Я хоть и разибрала Вашого листа, але все ж свою мысль выражать на бумази по украиньскому ще не привикла».
Іван Франко, який просив руки панянки, відповів: «Пишіть частенько! Нехай се зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, – так чого ж тут встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на рідній мові».
Одружувалися Франко і Хоружинська «не з любові, а з доктрини». Ці слова часто трактують як відсутність між ними кохання, не враховуючи тогочасних прогресивних суспільних настроїв і навіть значень слів. Наприкінці ХІХ століття важливо було дати зрозуміти обраниці, що вона після одруження не буде хатньою обслугою й доглядальницею дітей, а матиме можливість реалізуватися. Тому, наприклад, і Михайло Грушевський подібні слова писав своїй майбутній дружині.
Іванові Франку, коли вінчався, було вже без кількох місяців 30 років – для ХІХ століття то були вже роки людської осені, як він сам зазначав. Так вважав і загал. І це теж позначалося на стриманих залицяннях до молодшої майже на вісім років Ольги.
Ольга Петрівна Косач, яка сприяла створенню цієї сім’ї, свою молоду приятельку на нове життя в чужу державу проводжала такими словами: «…З коханцем серце поєднавши, у щасті спільнім потопавши, згадайте інколи і нас, друзів прихильних тут до вас». (Тут варто згадати, що Ольгу Хоружинську називали Оленою – власне, як і матір Лесі Українки).
Дуже часто в медіа і під час екскурсій можна почути, що Іван Франко «так не хотів одружуватися, що аж на власне весілля запізнився». Як усе було насправді?
Іван Франко жодної хвилини не витрачав на бездіяльність, нагадує заступниця генерального директора Національного музею літератури України Тамара Сидоренко, постійно в його руках була книга. Тому не дивно, що в Колегії Павла Галагана, де у Павлівській церкві мала відбуватися церемонія, – наречений не оминув розкішної бібліотеки тоді одного з найпрестижніших приватних навчальних закладів всієї Російської імперії. Проте церква і бібліотека розміщені на одному поверсі великого будинку, де нині діє Національний музей літератури. Тож можна було трохи замешкатися, утім запізнитися – ніяк, якщо до місця призначення лише кілька десятків кроків.
На жаль, оригінальний іконостас Павлівської церкви відразу знищили більшовики. Нині на його місці – реконструкція. Невідомою донині лишається доля ікони розп’яття Ісуса Христа, яку створив для цього місця Олександр Мурашко.
За спогадами, Ольга Хоружинська мріяла, щоб на весіллі всі були у фраках, а наречений – ще й з «метеликом». Уявляла, що її урочисто привезуть на кареті білими кіньми. Проте склалося все дещо по-іншому.
Іван Франко насправді пізніше зміг виїхати з однієї країни в іншу, зі Львова в Київ, тож вінчання відбулося не у квітні, як спочатку планувалося, а у травні. Те відтермінування також засмучувало Ольгу. Бо, кажуть, якщо одружуєшся третього весняного місяця – надалі будеш «маяться» (мати неспокій) у сімейному житті.
Шлях спільного життя видатних українських діячів Івана Франка та Ольги Хоружинської не можна назвати простим. Однак першопричини цього – намагання імперій шматувати й використовувати українські території, роз’єднуючи й навіть знищуючи людей, а ще маніпулюючи інформацією про достойників.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка
Маловідомі факти про артиста, міністра культури і директора театру
Одному з найвидатніших українських акторів Богдану Сильвестровичу Ступці 27 серпня виповнилося б 85 років. Він став лауреатом Шевченківської премії ще 1993 року, а звання народного артиста в Україні отримав на порозі своєї 40-ї річниці. Незабутній виконавець театральних ролей Тев’є-Тевеля з однойменної вистави, Миколи Задорожного – з «Украденого щастя» та багатьох інших із земної сцени назавжди зійшов 70-річним, через хворобу.
За понад пів століття творчої діяльності Богдан Ступка зіграв десятки театральних ролей і на початку 1970-х виразно ввійшов у кінематограф. Першим його фільмом став «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. А на перетині тисячоліть уже досвідчений та іменитий артист, який у 1999–2001-му роках обіймав посаду міністра, зіграв на той час дуже провокативну головну роль у першій великобюджетній за роки відновленої незалежності України повнометражній стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Тоді підтримав так само важливі фільми «Мамай» і «Богдан Зиновій Хмельницький».
Чому ім’я та діяльність Богдана Ступки залишаються важливими й актуальними? Який фільм, в якому зіграв, репресували? Відповідь Укрінформ шукав у кіно- і театрознавців.
АРТИСТИЧНО ПІДПИСУВАВ ОФІЦІЙНІ ПАПЕРИ, МОВ РОЗДАВАВ АВТОГРАФИ
Мегаакторство розливалося й наповнювало всіх довкола, коли Богдан Ступка неспішно йшов вулицею та вітав перехожих, елегантно здіймаючи капелюха, скульптурно застигав на червоному хіднику біля театру, артистично підписував офіційні папери, мов роздавав автографи, констатує театрознавиця Ганна Веселовська й додає: «Адже весь світ вважав театром, який його колись зловив».
Для поколінь українців Богдан Ступка був і залишається тим знаковим артистом, який міг представити на сцені геть усе, каже докторка мистецтвознавства. «У вісімнадцять він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять – шаленого Дон Жуана, в сорок п’ять – батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно молодий Фауст. Хтось пригадає і його кіноролі, від перших, наче пробних та несміливих, до останніх, потужних, як торнадо, що заливали енергією екран», – коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України.
«Його домагально-запитальні інтонації дряпають душу. Його невиправний галицький акцент – не неподоланність, а мимовільне драмо-іронічне відчуження від узвичаєного сценомовлення», – так відгукувався про Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.
Творчу співпрацю Богдана Ступки із театральним режисером Сергієм Данченком кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Творчий тендем став явищем не тільки українського театру, а й української культури загалом, констатує авторка есею «Богдан Ступка. Стабільність висоти» циклу «Немеркнучі зірки» у книзі «Талант і гра. Українські актори театру і кіно».
ПАСТКИ «УКРАДЕНОГО ЩАСТЯ» У ЛЬВОВІ ТА КИЄВІ
Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після того, як Богдан Ступка в 1961 році завершив навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а перші ролі були зіграні ще під час навчання. І зовсім скоро глядачі мали змогу в радянській дійсності дивитися постановки, що виходили за межі соцреалізму, в які тоталітарна система загнала український театр, знищивши в 1930-х театр «Березіль», Леся Курбаса, Миколу Куліша й інших театральних діячів.
Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тож для хлопця з дитинства сцена й закулісся стали звичними, 14-річним він уперше долучився до масовки. До речі, вищу освіту спочатку здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету імені Франка. І вже в 1984-му так само заочно закінчив театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
Львівський театральний період Богдана Ступки тривав до 1978 року. Стартував із незвичної ролі Механтропа в постановці «Фауст і смерть». Багатогранно акторський талант артиста розкрила роль Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою. Її прем’єра відбулася 1971 року.
Далі, здавалося, актор перевершив самого себе, створивши образ несамовитого зла – Річарда ІІІ – в однойменній постановці за трагедією Шекспіра, це прем’єра травня 1974 року. Сценічна постать безжального правителя як магнітом притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької у столиці.
Потім – «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка: події любовно-сімейного трикутника в гірських Незваничах 1870 року всім відомі зі шкільної програми. Постановка у Львові з’явилася у 1976-му, коли Сергій Данченко перейшов працювати у Київ у Театр імені Івана Франка і забрав із собою Богдана Ступку – за три роки після попередньої прем’єри відбулася столична.
Виставу «Украдене щастя» театрознавець Олег Вергеліс у книзі «Театр, де розбиваються серця» назвав для Богдана Ступки символічним мостом між Львовом і Києвом. Найцікавіше, що актор зіграв не жовніра Михайла Гурмана, який повертає собі кохану Анну, як можна собі стереотипно уявити, а трударя Миколу Задорожного, який став заручником зговору братів молодшої за віком дружини, яку оберігав і якою дорожив.
«Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава – про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі», – писав Олег Вергеліс.
Режисер створив історію стриманих бойків, яка стала театральною симфонією деталізацій. Богдан Ступка щоразу показував особливий образ Миколи Задорожного. Скажімо, разом із дружиною Анною він довго-довго на сцені стягував із обмерзлих ніг чоботи. «Здирає їх, ніби пастку, в яку потрапила звірина у хижому лісі, – так через роки описує сцену Олег Вергеліс. – «Чоботи» чимчикують до печі – зігрітися. (…) Так, ця снігова людина, Микола, шукає тепло. Всі його слова про погані заробітки, про поганих людей – то так, для проформи. Важливіше знайти в очах Анни – розуміння, співчуття».
Богдан Ступка, зображуючи образ, переконував глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив’язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор сотворив Миколу Задорожного, в якому «жило дивовижне тяжіння до Дому як магічного місця».
РАДЯНСЬКІ ГАСТРОЛІ З ПРОПАГАНДИСТСЬКИМ СКЛАДНИКОМ І РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛЬМ
Дуже красновомно передає ту атмосферу, наприклад, наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: «Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц. р. запланована поїздка театру ім. І.Франка в Народну Республіку Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених ХХVII з’їзду КПРС».
В окремому додатку зафіксували: «Сформована ідеологічна група в сладі 10 чол. Підібрана в Товаристві культурних зв’язків із зарубіжними країнами інформаційна пропагандистська література. Проведено установчу лекцію про НРБ».
У тій поїздці франківці показували в трьох містах Болгарії, зокрема, виставу «Дядя Ваня», в якій Богдан Ступка грав головну роль Івана Петровича Войницького – сина вдови таємного радника. А, скажімо, в жовтні 1982-го гастролювали в п’яти містах тодішньої Югославії з «Украденим щастям». У тих умовах творило постановки гроно столичних франківців: Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Олексій Богданович, Поліна Лазова й інші актори, які вже перейшли в категорію корифеїв сучасності українського театру.
Богдан Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура, після зйомок у 1971 році у другому фільмі – «Осяянні» режисера Володимира Денисенка, роботи якого не раз критикували за «буржуазний націоналізм». Актор створив складний образ ученого-інтелектуала з багатою творчою уявою, що контрастувала з буденною реальністю епохи тогочасного радянського суспільства, псевдонауковістю. До того ж у фільмі використано духовну музику Максима Березовського, замовчувану радянською владою – «Не отвержи меня во время старости».
За сюжетом, молодий учений-генетик Юрко Морозенко робить важливе відкриття, що має наблизити науку до розуміння природи онкологічних захворювань. Однак не поспішає ділитися результатами з керівництвом, яке від початку скептично ставилося до дослідження. В «Осяянні» показали екзистенційну кризу людини, яка живе в новому мікрорайоні Києва, проте все ніяк не наважується розпакувати речі. Головний герой дистанціюється від дружини і колег, занурюючись у мрії і спогади дитинства.
Після прем’єри у 1972 році «Осяяння» стримано зустріли в Україні, а в московських кіновиданнях вийшла серія розгромних текстів. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль виконав Богдан Ступка, критики назвали невдалим прикладом українського поетичного кінематографу на урбаністичному матеріалі. І фільм на десятки років зник.
«Осяяння» репресували, але не знищили. Вціліла лише одна позитивна копія. Її віднайшли – і Довженко-Центр відновив фільм, його демонстрували 2024 року в програмі «Київкінофесту». До речі, у фільмі показують портрет Богдана Ступки, який створив художник Іван Марчук і подарував акторові. Але після зйомок картина зникла. Кілька років тому її придбав Національний художній музей.
МІНІСТЕРСЬКЕ КРІСЛО ТА ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ НА ПОСАДІ ДИРЕКТОРА ТЕАТРУ
На українському владному Олімпі часів відновленої незалежності культурою нерідко керували митці: актор Євген Нищук був двічі міністром, артистка Лариса Хоролець опановувала цю роль першою, а Богдан Ступка обіймав посаду з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001-го. Лариса Брюховецька згадує, що якось на запитання, що думає про свою міністерську роботу, багатозначно і дещо іронічно, як часто траплялося, відповів: «Думаю…»
Кінознавиця зазначає про Богдана Ступку: «Він свою мистецьку висоту взяв і впевнено її тримав до кінця життя». Можна сказати, що затінив політиків. За часів прем’єр-міністра Віктора Ющенка, в чиєму уряді Богдана Ступку призначили міністром культури, відбулася реанімація українського кіно, яке до того дуже відчутно потерпало від браку коштів і відсутності чіткої стратегії розвитку за підтримки держави. «А тоді втримати кіно на плаву – вже немало», – підкреслює Лариса Брюховецька.
З кінця 1970-х років Богдан Ступка не раз виконував ролі, епізодичні і центрові, відомих постатей української історії та культури. У фільмі режисера Станіслава Клименка «Дударики» актор зіграв композитора Миколу Леонтовича. Згодом перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню.
До того як зніматися в художньому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», у 1993-му Київнаукфільм на замовлення Міністерства освіти завершив виробництво науково-просвітницького фільму «Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи», в якому гетьманував Богдан Ступка.
Після міністерського крісла актор перемістився на посаду очільника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, після відходу в засвіти Сергія Данченка. Ті одинадцять років були наповнені персональними й колективними тріумфами, трохи драмами, курйозами і не завжди приємними здивуваннями. Проте ніщо не може нівелювати справжнього таланту.
Валентина Самченко, м. Київ
Архівні фото Укрінформу, Володимира Денисенка, Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької
Головне фото – Театру імені Івана Франка
У США у віці 80 років помер актор Тім Каррі, зірка фільмів «Шоу жахів Роккі Хоррора» та «Один у дома – 2».
Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.
Давня менеджерка та подруга Марсія Гурвіц повідомила, що Каррі, який у 2012 році переніс інсульт, через що був прикутий до інвалідного візка, помер у середу у своєму будинку в Лос-Анджелесі. Причина смерті не розголошується.
Каррі отримав три номінації на премію «Тоні», а також номінацію на премію «Еммі» у 1994 році.
Він прославився завдяки ролі Френка-Н-Футера у науково-фантастичному рок-мюзиклі з елементами трансвестизму «Шоу жахів Роккі Хоррора», прем’єра якого відбулася 1973 року у Лондоні. З цією виставою він виступив на Бродвеї, а потім зіграв головну роль в однойменному культовому фільмі 1975 року.
Згодом, на тому ж Бродвеї Каррі зіграв головну роль у п’єсі «Травесті» у 1975–1976 роках, роль Моцарта у дуеті з Ієном Маккелленом у п’єсі «Амадей» та роль короля Артура у постановці 2005 року «Спамалот».
Серед його кіноролей — роль монстра-вбивці дітей у мінісеріалі 1990 року за мотивами жахливого роману Стівена Кінга «Воно», а також роль підступного кардинала Рішельє у фільмі 1993 року «Три мушкетери». Велику популярність Каррі принесла роль самовдоволеного консьєржа, який марно намагався завадити Кевіну Маккалістеру (Маколей Калкін) розважитися у шикарному нью-йоркському готелі «Плаза» у фільмі «Один вдома 2: Загублений у Нью-Йорку».
Каррі народився в графстві Чешир, Англія, у родині військово-морського капелана та шкільної секретарки. Йому було 12 років, коли помер його батько. Про акторську кар’єру він замислився лише в підлітковому віці, коли навчався у школі для синів методистських священників. У 1965 році він вступив до Бірмінгемського університету, який на той час був одним із трьох англійських університетів, що мали театральний факультет.
Потім він переїхав до Лондона, де отримав свою першу роботу — у мюзиклі «Hair» у Вест-Енді.
У пізніші роки Каррі озвучував багато ролей у дитячих телесеріалах, зокрема у «Зоряних війнах: Війни клонів» та «Дика сімейка Торнберрі». Після багаторічної перерви в художніх фільмах його остання роль була у фільмі жахів «Stream» 2024 року.
Каррі, який ніколи не був одружений і не мав дітей, завжди дуже приховував своє особисте життя.
Як повідомляв Укрінформ, у США у віці 80 років померла легендарна співачка Доллі Партон – одна з найуспішніших виконавиць в історії кантрі-музики.
Фото: FOX Image Collection
Стримінгова платформа Netflix офіційно випустить у прокат романтичну комедію «Охороняючи зірок» (Guarding Stars) вже 18 листопада.
Про це повідомляє Deadline, передає Укрінформ.
Фільм є екранізацією бестселера американської письменниці Кетрін Сентр «Тілоохоронець» (The Bodyguard).
У романі Сентр, опублікованому видавництвом St. Martin’s Press у липні 2022 року, «охоронцю доручили охороняти чарівну зірку бойовиків протягом свят, і між ними з’являються романтичні іскри».
Стрічку перейменували на «Охороняючи зірок», щоб уникнути плутанини з культовим фільмом «Тілоохоронець» 1992 року з Вітні Г’юстон та Кевіном Костнером у головних ролях.
У ній знялися Лейтон Містер (відома за її роль у серіалі «Пліткарка») та Джаред Падалекі (серіал «Надприродне»).
Він вперше за останні 16 років зіграв роль у повнометражному художньому фільмі.
Зазначається, що для самої Сентр цей фільм став вже третьою екранізацією після фільмів, заснованих на її книгах «Щастя для початківців» (2023) з Еллі Кемпер та Люком Граймсом у головних ролях, який також був знятий на Netflix, та «Загублений чоловік» (2020) з Джошем Дюамелем та Леслі Бібб.
Як повідомляв Укрінформ, стримінгова платформа Netflix презентувала трейлер трилера «Тварини» (Animals) двічі лауреата премії «Оскар» Бена Аффлека.
Фото: UNSPLASH
-
Усі новини1 тиждень agoХолоденко шукає чоловіка Синяку – психологиня знялася в шоу
-
Політика1 тиждень agoНАБУ опублікувало аудіозапис у справі, де фігурують нардепи і високопосадовці ОП
-
Усі новини1 тиждень agoОля Полякова в ДТП — аварію співачки порівняли з ДТП Кузьми, в якій він загинув
-
Усі новини1 тиждень agoЗагинув Анатолій Ткач – що відомо про музиканта
-
Усі новини1 тиждень agoчому не варто витрачати на них гроші (фото)
-
Усі новини1 тиждень agoНапади на українців у Польщі
-
Війна1 тиждень agoчому АКС-74 досі актуальний у війську
-
Політика1 тиждень agoЗеленський і глава МЗС Бельгії обговорили потенційні дати для підписання Drone Deal