7 червня 1929 року офіційно з’явилася найменша держава світу — Ватикан. За майже століття існування Святий престол став одним із найвпливовіших релігійних центрів планети, але водночас навколо нього накопичилося чимало історичних суперечок. Найгучніші з них пов’язані з подіями Другої світової війни, коли Ватикан звинувачували у надто тісних контактах із фашистськими режимами, мовчанні щодо Голокосту та навіть допомозі окремим нацистам після падіння Третього рейху.

Народження Ватикану: держава, яку створив Муссоліні

7 червня 1929 року офіційно набула чинності угода, яка змінила політичну карту Європи. Саме цього дня з’явилася найменша суверенна держава світу — Ватикан. Проте мало хто згадує, що своєю незалежністю Святий престол значною мірою завдячує людині, яка згодом стане символом італійського фашизму — Беніто Муссоліні.

До цього майже 60 років папи Римські вважали себе “в’язнями Ватикану”. Після захоплення Рима італійськими військами у 1870 році Папська область припинила існування, а конфлікт між Святим престолом і новою італійською державою отримав назву “Римське питання”.

Розв’язати його вдалося лише після приходу до влади Муссоліні. 11 лютого 1929 року представники Святого престолу та фашистського уряду Італії підписали Латеранські угоди. Відповідно до них Італія визнавала повний суверенітет Ватикану, а папство визнавало Королівство Італія зі столицею в Римі. Після ратифікації документів 7 червня Ватикан офіційно став незалежною державою.

Для Муссоліні це була не лише дипломатична перемога. Він отримував підтримку найвпливовішої релігійної інституції країни та мільйонів католиків. Американський історик Девід Кертцер у книзі “Папа і Муссоліні” пише, що угоди 1929 року фактично стали основою нового союзу між Католицькою церквою та фашистським режимом.

Саме цей союз згодом стане одним із головних аргументів критиків Ватикану. Адже коли в Європі почнуть набирати силу нацизм і расова політика Адольфа Гітлера, Святий престол опиниться перед складним вибором: відкрито виступити проти тоталітарних режимів чи зберегти обережний нейтралітет. Дискусії про те, який шлях обрав Ватикан насправді, не вщухають і через майже сто років після його створення.

Угода з Гітлером: навіщо Ватикан домовлявся з нацистами

Якщо створення Ватикану стало результатом домовленостей із Беніто Муссоліні, то вже за кілька років Святий престол уклав одну з найсуперечливіших угод у своїй історії — конкордат із нацистською Німеччиною.

20 липня 1933 року Ватикан і Третій рейх підписали Рейхсконкордат — договір, який гарантував права Католицької церкви в Німеччині. Від Святого престолу документ підписав кардинал Еудженіо Пачеллі, майбутній Папа Пій XII, а від Німеччини — віцеканцлер Франц фон Папен.

Для Гітлера угода стала важливим дипломатичним успіхом. На думку історика Кертцера, вона допомогла новому нацистському режиму здобути міжнародну легітимність і продемонструвати готовність до співпраці зі Святим престолом.

У Ватикані ж пояснювали підписання договору прагненням захистити права мільйонів німецьких католиків. Однак уже невдовзі нацисти почали порушувати умови угоди, обмежуючи діяльність католицьких організацій і посилюючи тиск на духовенство.

Саме Рейхсконкордат і сьогодні залишається одним із головних аргументів критиків Ватикану, які вважають його символом компромісу між Церквою та нацистським режимом. Саме кардинал Пачеллі, який підписував цей документ, через шість років стане Папою Пієм XII — центральною фігурою суперечок про роль Ватикану під час Голокосту.

Папа Пій XII й головне звинувачення: мовчання під час Голокосту

Саме дії Пія XII під час війни вже понад 80 років викликають запеклі дискусії серед істориків, політиків та єврейських організацій. Його прихильники переконані, що понтифік допомагав жертвам нацизму непублічно, тоді як критики вважають, що Святий престол так і не наважився відкрито засудити злочини Третього рейху. Це протистояння оцінок триває й сьогодні, навіть після відкриття ватиканських архівів.

У березні 1939 року, за кілька місяців до початку Другої світової війни, кардинала Еудженіо Пачеллі обрали новим Папою під ім’ям Пій XII. До цього він багато років працював ватиканським дипломатом у Німеччині та добре знав політичну ситуацію в країні, де до влади вже прийшов Адольф Гітлер.

Головне звинувачення на адресу Пія XII полягає в тому, що під час війни він жодного разу публічно не засудив ані самого Гітлера, ані нацистський режим, ані Голокост як явище. У своїх зверненнях Папа говорив про страждання мирного населення, жертв війни та необхідність миру, однак уникав прямого згадування нацистів або переслідування євреїв.

Особливо гостро це питання постало після подій жовтня 1943 року. Тоді німецькі війська окупували Рим і провели масштабну облаву на місцеву єврейську громаду. 16 жовтня нацисти заарештували понад 1200 римських євреїв. Більшість із них невдовзі депортували до концтабору Аушвіц. Після війни додому повернулися лише кілька десятків людей.

Історик Девід Кертцер стверджує, що керівництво Ватикану отримувало детальну інформацію про масові вбивства євреїв у Європі, але побоювалося відкритого конфлікту з нацистською Німеччиною. За його словами, Пій XII вважав, що публічні заяви можуть лише погіршити становище католиків на окупованих територіях і спровокувати ще жорсткіші репресії.

Саме цей аргумент сьогодні використовують захисники Пія XII. Вони наголошують, що Папа свідомо обрав дипломатичну обережність і намагався діяти через закриті канали, а не через гучні політичні заяви. На їхню думку, відкритий конфлікт із Гітлером міг призвести до окупації самого Ватикану та зірвати таємні операції з порятунку людей.

Втім, критики вважають таку позицію моральною помилкою. Американський журналіст і історик Джон Корнвелл стверджував, що мовчання Святого престолу фактично дозволило нацистам уникнути публічного осуду з боку одного з найавторитетніших релігійних лідерів світу.

Суперечки навколо Пія XII настільки гострі, що тривають навіть сьогодні. Коли у 2020 році Ватикан відкрив для дослідників архіви часів його понтифікату, багато істориків сподівалися отримати остаточну відповідь на питання, чи був Пій XII пасивним спостерігачем трагедії Голокосту, чи, навпаки, намагався допомагати жертвам нацизму непублічно. Проте нові документи лише додали аргументів обом сторонам дискусії.

“Щурячі стежки”: як нацисти тікали з Європи через церковні канали

Суперечки навколо Пія XII не завершилися разом із Другою світовою війною. Якщо під час війни критики дорікали понтифіку за відсутність публічного засудження Голокосту, то після 1945 року на адресу Ватикану пролунало ще серйозніше звинувачення — нібито окремі представники Католицької церкви допомагали нацистам уникнути правосуддя.

Після падіння Третього рейху тисячі колишніх членів СС, гестапо та функціонерів нацистського режиму намагалися втекти з Європи. Частина з них опинилася на лаві підсудних у Нюрнберзі, однак багатьом вдалося зникнути. Саме тоді виникла мережа нелегальних маршрутів, яка згодом отримала назву “щурячі стежки” (ratlines). Через них колишні нацисти потрапляли до Аргентини, Парагваю, Бразилії, Сирії та інших країн.

Найчастіше в центрі цієї історії опиняється австрійський єпископ Алоїз Гудаль, який після війни працював у Римі. У своїх спогадах він фактично визнав, що допомагав окремим колишнім нацистам отримувати документи та залишати Європу. Свої дії Гудаль пояснював антикомуністичними переконаннями та бажанням допомогти “переможеним”.

За даними істориків, через ці маршрути пройшли деякі з найвідоміших нацистських злочинців. Серед них — один з організаторів Голокосту Адольф Айхман, комендант табору смерті Треблінка Франц Штангль та лікар Аушвіца Йозеф Менгеле.

“Золото Третього рейху” і Ватиканський банк

Після війни Ватикан опинився в центрі ще одного гучного скандалу, який не вщухає досі. У 1990-х роках після розсекречення американських документів з’явилися звинувачення, що частина скарбів хорватського пронацистського режиму усташів могла пройти через структури Ватикану або навіть потрапити до Ватиканського банку.

У 1946 році американська розвідка повідомляла, що представники режиму усташів вивезли з Югославії значні обсяги золота, коштовностей та інших цінностей, конфіскованих у євреїв, сербів і ромів. В одному з документів Міністерства фінансів США зазначалося, що близько 200 мільйонів швейцарських франків могли опинитися у Ватикані “на зберіганні”.

На підставі цих матеріалів у 1999 році група жертв Голокосту та їхніх нащадків подала позов проти Ватиканського банку. Позивачі стверджували, що частина скарбів усташів була переправлена до Рима за сприяння окремих католицьких священнослужителів, а згодом використовувалася для фінансування втечі воєнних злочинців так званими “щурячими стежками”.

Втім, довести ці звинувачення в суді так і не вдалося. Американські суди зрештою відхилили позов переважно з процесуальних причин та через питання юрисдикції. Жоден суд не визнав факт причетності Ватиканського банку до відмивання нацистських активів, але й остаточно не спростував усіх підозр.

Саме тому історія із “золотом усташів” залишається однією з найбільш суперечливих сторінок в історії Ватикану. Одні дослідники вважають її недоведеною теорією, інші наголошують, що відкриття ватиканських архівів може дати нові відповіді на питання, куди зрештою зникли воєнні скарби одного з найжорстокіших союзників нацистської Німеччини.

1 грудня 1991 року понад 90% українців підтримали Акт проголошення незалежності. За вихід із СРСР голосували навіть регіони, які Росія згодом роками намагалася називати “проросійськими” або “неукраїнськими”. Того ж дня Леоніда Кравчука обрали першим президентом України — держави, яка фактично лише починала створювати власні інституції, армію та систему влади.

Ще кілька місяців до цього Кравчук залишався одним із керівників радянської системи, але саме йому довелося приймати рішення в момент, коли Радянський Союз стрімко руйнувався. Пізніше він неодноразово визнавав: у ті дні в Києві серйозно побоювалися реакції Москви та можливого силового сценарію.

Переплетення історії та людського — голос першого президента

Того ж 1 грудня були не лише голосування, а й перші президентські вибори. На них люди обрали Леоніда Кравчука, чинного на той момент очільника Верховної Ради, першим президентом незалежної України.

Леонід Кравчук у 2019 році розповідав, що ідея запровадження президентської посади в Україні спочатку зовсім не мала очевидної підтримки — навіть з його боку.

“Моя первісна позиція була проти — не вводити в структуру української влади посаду президента. Я хотів бачити Україну парламентською державою“, — згадував він.

За словами Кравчука, після обрання Бориса Єльцина президентом Росії українські депутати швидко “поглянули на Москву” й почали вимагати аналогічних змін у Києві. Рішуче це просувала група депутатів із Харківської області, яка й ініціювала закон про президента та призначення виборів.

Водночас Кравчук наполягав, що в тогочасній системі влади повноваження президента не були зрозумілими:

“У Конституції були прем’єри, але не було президентів. І що він має робити — було незрозуміло“.

Після кількох днів дискусій парламент все ж підтримав створення посади, а робота над законом стала терміновою: документ писали менш ніж місяць, щоб встигнути оголосити вибори.

“Поки не визначили, хто такий президент і з якими повноваженнями, — нікого обирати було неможливо”, — пояснював Кравчук.

“Зайшов у порожній кабінет і розгубився”: Кравчук про перший день на посаді президента

Перший президент України зізнавався, що момент, коли країна стала незалежною, не супроводжувався урочистими відчуттями чи тріумфом. Навпаки — був шок і повна невизначеність.

“Прийшов на роботу, сів у крісло й думаю: який документ першим підписувати? Розгубився. Я зайшов в абсолютно порожній кабінет. Навколо — нікого“, — згадував він.

Кравчук наголошував: у 1991-му не існувало ані адміністрації, ані налагоджених процедур, ані досвіду попередників.

“Це сьогодні Зеленський приходить, а там уже все — підлеглі, напрацьовані практики, архіви. А в мене — нічого“, — казав він.

Першим рішенням стало формування структури влади:

“Покликав колег і ми почали думати, з чого починати. Першими указами створили Апарат президента“.

Перемога на виборах не стала приводом до святкувань і вдома.

“Ніякого шампанського. Всі були ошелешені. Сіли за стіл, взялися за голови й думали, як тепер жити й що на нас звалилося”, — пригадував перший президент.

Не було й часу для емоцій: між виборами, інавгурацією та першими дипломатичними візитами минули лічені дні.

Уже наступного дня після інавгурації Кравчук вирушив до Білорусі на підписання Біловезької угоди — документа, який юридично припинив існування СРСР.

Кравчук не приховував — йому було страшно. Але це був не страх за себе.

“Дуже! Залишалося нерозуміння, що станеться завтра. Це не страх за життя — це страх величезної відповідальності. Мільйони сподіваються на тебе, і ти маєш зробити так, щоб вони зажили гідно“.

Що було вирішено у 1991-му і що відгукується зараз у 2025-му

Рішення 1991 року не стало приватною справою політичної еліти — воно належало кожному, хто прийшов на виборчу дільницю.

Однак разом із тріумфом приходили й проблеми, які тоді важко було розгледіти. Держава народжувалася в умовах надзвичайної невизначеності. Інституцій не існувало, система безпеки лишалася радянською, а російська присутність у Криму та на флоті — занадто глибокою, щоб її можна було швидко демонтувати. Україна формально отримала незалежність, але інструменти для її захисту довелося створювати майже з нуля.

1991 рік був часом великих надій і таких само великих компромісів. Швидкість подій — серпневий путч, проголошення незалежності, референдум, Біловезька угода — не дозволяла тодішній політичній еліті зупинитися й продумати довгострокову архітектуру держави. Те, що було ухвалено в ті місяці, часто було вимушеним, ситуативним, інколи — занадто м’яким щодо Москви. Саме тоді залишилися відкритими ті питання, які пізніше стали вразливими точками: статус Криму, присутність російського флоту, економічна залежність, слабкість армії, невизначеність у виборі зовнішньополітичного курсу.

Ці рішення не можна назвати прямими причинами нинішньої війни, але вони стали ґрунтом, на якому Росія десятиліттями будувала свої сценарії впливу. Україна входила в 90-ті без чіткої стратегії безпеки, з економікою, прив’язаною до Росії, та політичною системою, яка ще не встигла відокремитися від радянських практик. Кремль бачив це і працював по цих слабких місцях — інформаційно, політично, фінансово, культурно.

І попри це, саме 1 грудня дало Україні те, що виявилося сильнішим за будь-які прорахунки. Референдум заклав основу, яка не піддалася жодним атакам — основу національної волі. Навіть сьогодні, коли Росія намагається силою переписати кордони й історію, цифра 90% залишається найгучнішим аргументом. Це документ, який не можна скасувати танками. Це воля, яку неможливо стерти пропагандою.

Помилки 1991 року можна аналізувати, коригувати, робити висновки — і це важливо. Але вибір 1991 року не був помилкою. Тоді Україна отримала шанс, який сьогодні виборює в найважчій війні своєї історії. Тридцять чотири роки тому українці проголосували за свободу — і сьогодні вони доводять, що ця свобода була не декларацією, а глибинним рішенням нації.

Новий Цивільний кодекс України мав стати однією з ключових юридичних реформ на шляху до ЄС. Натомість законопроєкт №15150 вже на етапі першого читання перетворився на джерело гучного скандалу: юристи попереджають про ризики для права власності, правозахисники — про загрози для жінок, дітей та ЛГБТ, а критики документу кажуть, що під виглядом “оновлення” держава фактично переписує правила приватного життя українців. Фокус розбирався, чому навколо нового кодексу почався такий конфлікт і які норми викликали найбільше запитань.

Розлучення, дівоче прізвище та тонкощі аліментів

Одразу після того, як у ВР було зареєстровано законопроєкт 15150, найбільше запитань виникло до зміненого сімейного кодексу. Перше, що впало в око і викликало обурення, — це зниження віку вступу в шлюб для дівчат. Замість граничних 16 років (і то за певних обставин) зібралися дозволити шлюб із 14 років. Інші зміни не викликали такого великого резонансу, і до другого читання вік вступу в шлюб вирішили залишити колишнім. Але крім цього пункту там з’явилися ще більш несподівані норми.

Суд зможе примусово “мирити” подружжя, якщо це відповідатиме принципу “добросовісності”, пише народний депутат Інна Совсун. Під цим автори проєкту розуміють “сукупність моральних норм і уявлень про належну поведінку”. Іншими словами, якщо суддя визнає розлучення “неетичним” або таким, що суперечить цим уявленням, подружжя можуть направити на примирення. А це — додаткові місяці судових засідань і витрати на юристів. При цьому для сімей з дітьми процедура примирення стає обов’язковою.

Чоловік зможе через суд вимагати від дружини повернути дівоче прізвище, якщо її поведінку визнають “негідною” — наприклад, у разі зради.

По-новому пропонується виплачувати й аліменти. Якщо дохід платника виявиться нижчим, ніж у одержувача, суд зможе повністю звільнити його від виплат.

За словами Совсун, така норма створює ризик зловживань: батько може офіційно оформити мінімальну зарплату, а решту доходу отримувати неофіційно. У результаті мати, на якій залишається дитина і всі витрати на її утримання, може взагалі позбутися аліментів.

Чинний Сімейний кодекс дозволяє стягнути аліменти за минулий час, якщо позивач доведе, що намагався отримати їх, але не зміг через ухилення відповідача. Суд може присудити їх не більше ніж за десять років. Новий Цивільний кодекс скорочує цей строк з десяти років до одного року.

Захопив — значить володієш: як новий кодекс змінює право власності

Новий кодекс фактично розмиває саме поняття права власності. За їхніми словами, це може створити ризики для власників квартир, землі чи бізнесу, оскільки в окремих випадках майно буде простіше оскаржити або навіть втратити.

При цьому в самому проєкті статті 400 і 401 закріплюють класичне право власності: власник може вільно розпоряджатися своїм майном, робити з ним усе, що не заборонено законом, і захищати його від посягань інших осіб.

Згідно з новими положеннями, для того щоб вважатися власником майна, в окремих випадках уже недостатньо лише документів, договору чи виписки з реєстру. У проєкті йдеться про те, що достатньо встановити “ефективний контроль” над річчю і користуватися нею як своєю. Для нерухомості таким підтвердженням можуть вважатися зайняття ділянки, її огородження або використання, а для рухомого майна — фактичне володіння річчю.

Критики проєкту побоюються, що на практиці це може призвести до ситуацій, коли право володіння намагатимуться підтверджувати не документами, а фактичним контролем над майном.

“Новий кодекс розмиває право власності, дозволяє відбирати майно за розмитими причинами і легалізує захоплення чужого. Це створює ризики для кожного власника квартири, землі або бізнесу”, — зазначає в коментарі Фокусу адвокат Валентин Сєрков.

Однією з найбільш спірних норм стала так звана набувальна давність. Згідно з проєктом, людина, яка “сумлінно заволоділа чужим майном” і відкрито користується ним як своїм, з часом може отримати право власності на це майно.

Простіше кажучи, якщо хтось роками фактично володіє будинком, землею або навіть автомобілем і це не було оскаржено, через 10 років він зможе претендувати на статус законного власника.

У справжнього власника є лише один рік, щоб подати до суду і повернути майно. Якщо він зволікатиме — загарбник отримає право власності.

“Це створює дві паралельні системи: можна володіти майном за документами, а можна — просто за фактом захоплення. Таким чином, можна легко і безкарно узаконити незаконно захоплену ділянку в заповідній або прибережній зоні, приміщення, та що завгодно, наприклад, чужу машину, лише тому, що 10 років на ній їздиш”, — зазначає адвокат.

При цьому за новим проєктом пріоритет у праві володіння віддається не документам, а факту володіння. На початковому етапі суд дивиться тільки на те, хто реально контролював річ і втратив її проти волі. Якщо це підтверджується — володіння відновлюють. А ось питання, хто справжній власник, вирішують окремо.

Для нерухомості враховують дані держреєстрів, але грань між захистом володіння і правом власності залишається розмитою.

Щоб протистояти рейдерському захопленню, вписано норму про те, що захист не працює у випадках насильницького, прихованого або самовільного захоплення. А загарбник не може захищатися проти власника. Але є проблема: власнику все одно доведеться доводити в суді, що захоплення було саме самовільним. А рейдери можуть посилатися на усні домовленості або “згоду” колишнього власника, щоб затягнути процес.

І в новій редакції Цивільного кодексу хочуть закріпити норму про те, що майно не може бути витребуване від добросовісного набувача:

• якщо з моменту проведення державної реєстрації права власності минуло більше 10 років (наразі строк становить 3 роки);
• або якщо з дати передання майна першому власнику в приватну власність минуло понад 10 років (зараз 3 роки), якщо законодавством на той час не було встановлено необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності.

Закон має зворотну силу: він застосовується до справ, де суд ще не виніс рішення про витребування майна. Це дає змогу добросовісним набувачам завершити спір на свою користь.

Якщо суд забирає майно у добросовісного покупця, він зобов’язаний одночасно вирішити питання про компенсацію його вартості. Держава або місцева влада має внести на депозит суду ринкову вартість майна. Однак є ризик суперечок через оцінку.

Будь-яку інформацію про людину можуть стерти

Не менший резонанс викликає стаття 328, яка закріплює так зване “право на забуття”, зазначають юристи. Згідно з нею, фізична особа може вимагати видалити інформацію про себе з пошукових систем і баз даних не тільки якщо вона недостовірна, а й якщо вона просто “втратила суспільний інтерес”.

Тобто колишній фігурант скандалу зможе через суд змусити медіа видалити дані про себе. Це зруйнує прозорість і унеможливить перевірку контрагентів. При цьому право на видалення або знеособлення інформації із загальнодоступних джерел має застосовуватися винятково якщо така інформація обробляється незаконно або є недостовірною (аналогічно до статті 8 Закону України “Про захист персональних даних”).

“Мертві норми” і роки хаосу: що не так із новим кодексом

Проєкт нового кодексу викликав у юристів величезну кількість зауважень. Його автор і одночасно спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук визнав, що перше читання — лише початок великої дискусії, а парламент готовий обговорювати зміни до другого читання. Утім, голосування планують уже на 19 травня, і критики сумніваються, що за цей час документ встигнуть якісно доопрацювати.

У ЄС також розкритикували окремі положення проєкту, угледівши в них ризики для прав ЛГБТ, жінок і дітей. А суддя Сергій Бондаренко вважає, що новий кодекс узагалі не варто ухвалювати, оскільки нинішній Цивільний кодекс, на його думку, вже досить ефективний.

“Існує різниця між законодавством і законністю. Закон можна написати як завгодно, але на практиці частина норм може виявитися “мертвою” — тобто такою, яку неможливо повноцінно застосувати або довести в суді. Формально вона існує, але ефективно використовувати її не виходить”, — пояснює Фокусу Сергій Бондаренко.

Перше, на що варто звернути увагу, — якість самого закону. Нині навіть за наявності однієї й тієї самої норми суди можуть ухвалювати протилежні рішення: в одному випадку позов задовольняють, в іншому — відмовляють за практично однакових обставин.

Як зазначає Бондаренко, жоден законодавець не здатний передбачити всі життєві ситуації, тому ключову роль відіграє судова практика, яка з часом “відшліфовує” застосування норм. Однак на формування єдиного підходу у судів йдуть роки, а іноді й десятиліття.

“Нинішній Цивільний кодекс ухвалили ще 2003 року, але навіть для окремих його норм єдина судова практика формувалася майже десятиліття. Наприклад, за статтею про самовільне будівництво Верховному суду знадобилося близько восьми років, щоб виробити єдиний підхід до її застосування. При цьому за деякими статтями досі немає стабільної практики: сьогодні суд трактує норму одним чином, завтра — іншим. У підсумку люди з однаковими ситуаціями можуть отримувати протилежні рішення. А це вже проблема юридичної визначеності та справедливого суду”, — пояснює Бондаренко.

На думку екссудді, нинішній Цивільний кодекс уже має більш-менш сформовану судову практику, тоді як нові норми і поняття різні суди можуть почати трактувати по-своєму.

Він попереджає, що це створить правову невизначеність у питаннях, які стосуються практично кожного — від квартир і землі до побутових і майнових спорів.

Нагадаємо, новий Цивільний кодекс України може заборонити реєстрацію торгових марок на кшталт “Буча Комбуча”, “Бахмут” або “Привид Києва”. Автори проєкту пояснюють це боротьбою з комерціалізацією трагедій і війни.

Окрім цього, новий проєкт Цивільного кодексу нібито передбачає, що шлюб може вважатися недійсним, якщо один із подружжя змінює стать. Загалом, відповідне розпорядження набуває чинності з дня реєстрації зміни статі та не потребує звернення до суду.