Це розмова з одеською письменницею, сценаристкою, а віднедавна й акторкою Оленою Андрейчиковою про глибокі внутрішні трансформації, мистецтво як терапію та вміння відпускати контроль, коли навколо хаос.

Що означає, коли тіло переходить у “театральний режим”? Як Олена долала перфекціонізм та страх перед усною українською мовою, щоб нарешті отримувати кайф від імпровізації на сцені? Чому українським жінкам час назавжди позбутися нав’язаного суспільством сорому та стереотипів і почати проявляти себе на повну?

Також у цьому інтерв’ю письменниця ділиться тим, як чорний гумор та самоіронія рятують від творчої кризи під час війни. Вона відверто розповідає, чому хаос іноді виявляється чеснішим за контроль і як із цим мириться затятий “контроль-фрік”. Наостанок Олена збирає особливу аптечку виживання з трьох книжок, які варто прочитати кожному з нас саме зараз.

В одному зі своїх постів ви писали, що ваше тіло перейшло на “театральний режим”. Що це означає для вас зараз?

Це означає дуже багато. Це велика підготовча робота з режисером над моєю виставою “Вбити Карла”, прем’єра якої відбулася близько місяця тому. Ми готувалися майже чотири місяці. Спочатку мозок мав просто звикнути до цієї думки, адже для мене це справжній виклик. Я ніколи раніше не грала на сцені. Читала свої оповідання – так, звісно, але не грала.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

У якийсь момент я проживала цілу бурю емоцій: спершу адреналін і кортизол, бо було страшно, я не знала, як воно буде, чи вивчу весь текст. Хоча текст мій, його все одно треба було вивчити. Хвилювалася, як почуватимуся на сценічному майданчику. І от крок за кроком відбувався перехід від страху й гормонів стресу до приємного відчуття свободи та розкутості в рухах. Спочатку було важко, але потім стало неймовірно приємно спостерігати за цим новим станом тіла. Розум робив своє, а тіло підключалося й реагувало.

Акторський бенефіс і сольний вихід на сцену – це завжди про оголеність. Що для вас виявилося складнішим: випускати художню книжку, де читач залишається наодинці з текстом, чи виходити на сцену, де ви бачите очі глядачів тут і зараз?

Мені важко порівнювати, бо це геть різні речі. Навіть захоплення від процесу й підготовки абсолютно несхожі. Коли я наважилася грати, у мене вже був певний сценічний досвід: презентації, модерації заходів, читання з акторами або соло. Цього року виповнюється 11 років, як я вперше презентувала свою книжку. Але досвіду саме акторської гри не було.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

Тому я можу порівняти вихід на сцену хіба що з появою своєї першої книги. Це несподіваний, новий досвід, який вимагає колосальної підготовки. Тобі треба вчитися новому, долати страх, слухати професіоналів і переймати їхні вміння. Коли виходить друга чи третя книжка — там уже все працює інакше. А от перша книга і театральна прем’єра дуже схожі за концентрацією емоцій та відчуттів. І ви влучно сказали про оголеність: ти не можеш сховатися. Усе, ти наважився і мусиш зробити це добре. Це шквал емоцій, але я люблю такий стан.

Що театр може дати людині під час війни такого, чого не може дати література?

Якщо говорити про глядачів, то, по-перше (і, мабуть, найголовніше), – це можливість відволіктися. Якщо те, що я роблю на сцені, допомагає людині бодай на певний час забути про все, що відбувається ззовні, я вважаю, що мети вже досягнуто. По-друге, театр дає поштовх замислитися, покопирсатися в собі, відрефлексувати власні переживання. А по-третє, як на мене, театр у будь-які часи дарує відчуття, що ти не самотній. І це дивовижно. Мало того, що фізично в залі ми всі поруч, так ще й коли збігаються якісь сенси, думки та емоції – це супер.

Кого із сучасних одеських письменників чи поетів ви порекомендуєте читачам?

О, з одеських авторів можу порекомендувати багатьох, особливо поетів. По-перше, це Влада Іллінська – вона просто молодчина. Молодь з “Оголених поетів”. Рекомендую читати всім: якщо у вас немає енергії чи бажання щось робити, їхні вірші діють як вхід у портал. Почитали, відчули, надихнулися – і працюємо далі. Андрій Хаєцький, безперечно.

Є автори, які вже роз’їхалися, але я їх усе одно ніжно люблю. Наприклад, Женя Деменок. Анна Михалевська – вона не поїхала, неймовірна авторка. Анна Костенко, Віктор Брейвіс… У нас справді дуже багато класних письменників, сподіваюся, нікого не образила, якщо забула назвати.

Як ви переходили на українську мову? Які на цьому шляху були втрати та знахідки?

Насправді письмовою українською мовою я володіла цілком пристойно ще з університетських часів, адже за освітою я філолог і перекладач. А от усна мова мене трохи лякала, бо бракувало живої практики спілкування. Потроху, коли у 2015 році вийшла моя перша книжка і ми почали перекладати, я замислилася, що треба вдосконалювати мовлення.

На перших презентаціях я просто зазубрювала свій виступ напам’ять. Мені хотілося, щоб усе звучало бездоганно, з правильними наголосами, щоб жодної імпровізації: розповіла, вистрілила текстом і побігла. Отакий був перфекціонізм.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

А вже у 2022 році я чітко зрозуміла: я маю не просто говорити красиво, я маю кайфувати від самого процесу. Бо якщо щоразу тремтіти й лякатися інтерв’ю чи презентацій, то в цьому мало задоволення. Мені хотілося, щоб мені було добре тут і зараз. І я почала практикуватися – просто більше проговорювати вголос, спілкуватися й не боятися помилок. Це дуже допомогло. В якийсь момент зловила себе на думці: “О, я вже можу імпровізувати, можу жартувати, не боюся жодних запитань!” Навіть якщо десь щось переплутала чи забула. Боже мій, та в будь-якій мові можна щось забути. Це окей, я жива людина. І це, мабуть, найголовніший дозвіл, який я собі дала: не бути перфекціоністкою, а бути живою. Відтоді я почала отримувати від мови колосальне задоволення.

Чи з’явилися у вашому лексиконі якісь слова-обереги, які допомагають триматися?

З’явилося чимало лайливої лексики, і вона, до речі, теж допомагає триматися. Раніше в моїх художніх текстах ніколи не було матюків чи обсценної лексики, а з 2022 року вони почали проскакувати. Не те щоб через кожне слово, але з’явилися. Просто я збагнула, що мені часом бракує звичайних слів, аби висловити весь спектр емоцій. До того ж в українській мові є безліч крутих, влучних, іронічних висловів. Вони не стільки брутальні, скільки емоційні й колоритні. Якийсь там “Йосип-босий” – це прекрасно, бо воно передає настрій, викликає усмішку й моментально знімає напругу.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

Багато митців зізнаються, що війна заморозила їхню здатність створювати художні метафори, бо реальність стала надто буквальною. Як із цим у вас?

Реальність заморозила мою здатність писати на кілька місяців на початку 2022 року. Я взагалі не розуміла, як можу створювати свої звичні веселі, іронічні, легкі історії. Але минав час, і я почала бачити життя в людях, особливо у військових, які примудрялися сміятися над собою та обставинами, використовувати чорний гумор та іронію. Одесі взагалі притаманна самоіронія. Я побачила, що цей гумор живий, він просто набув іншого градуса напруги. Тоді я знову почала писати. Тут навіть вигадувати нічого не треба: просто береш реальні життєві історії, бо вони мають бути зафіксовані.

Текст – це завжди форма контролю над хаосом. Автор вирішує, де поставити кому, а де крапку. Чи став процес написання книг для вас суто терапевтичною практикою утримання контролю над життям, яке неможливо спрогнозувати на день уперед?

Насправді я всім своїм знайомим раджу писати, навіть якщо вони не збираються нічого публікувати. Це неймовірна автотерапія. Я сама не одразу це збагнула, і це ніколи не було моєю першочерговою метою. Я писала, бо хотіла створювати нові художні світи, ситуації та емоції; раніше я взагалі обожнювала вигадувати, а не спиратися на реальність. Але згодом помітила, що для мене письмо працює як терапія.

Зараз це теж дуже допомагає переживати реальність. Навіть коли я пишу не про себе, а просто занотовую чиюсь історію. Не уявляю, що б я робила, якби не писала. Я лише нещодавно почала зрідка ходити до психолога, і цей процес мені теж подобається. Це ще один інструмент для натхнення: я можу щось там у собі розкопати, а потім іду й працюю. Але раніше саме написання текстів рятувало мене від божевілля.

З одного боку, текст – це контроль. А чи не здається вам, що хаос часом чесніший за контроль? Чи дозволяєте ви йому перемагати, хоча б у чернетках?

О, хаосу я абсолютно точно дозволяю домінувати в текстах на перших етапах. Адже потім завжди вмикається головний інструмент контролю – редактура. Хоч би що я там написала в пориві, згодом я дивлюся на це іншим, тверезим оком і структурую будь-який хаос.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

У житті я теж намагаюся давати цьому раду. За знаком зодіаку я Козеріг, тобто затятий контроль-фрік: люблю все планувати, поважаю дисципліну, ніякого хаосу. Проте контролювати все життя неможливо, особливо зараз. Тому я вже давно вчуся балансувати й впускати трохи хаосу в буття: як іде, так і йде. Мені подобається цей експеримент, він мене розширює. Я вчуся не панікувати, коли щось виходить з-під контролю, а просто відпускати ситуацію й отримувати від цього своєрідне задоволення.

Як народжується ваш текст сьогодні? Це сувора дисципліна чи спалахи натхнення, які треба впіймати?

Перший імпульс – це завжди спалах. Мене має щось зачепити: історія, емоція, спогад. Щось настільки потужне, що викликає реакцію: “Вау, як це жахливо!” або “Вау, як це прекрасно! Я такого ніколи не чула й не відчувала!” А от коли я розумію, що з цього спалаху може вирости оповідання, роман чи п’єса – тут уже вмикається дисципліна. Я починаю планувати: так, чи маю я зараз час на велику форму? Коли я буду писати? О, у липні є вільне вікно, значить, працюватиму в липні. Так вони й балансують: спалахи та дисципліна.

У ваших творах багато уваги приділено жіночим характерам – їхній крихкості та водночас неймовірній силі. Як змінилася українська жінка за останні роки і які риси ви помічаєте в собі та своїх героїнях?

Колись досвідченіші колеги-письменники казали мені: “Чому ти пишеш тільки про жінок і для жінок? Треба розширювати діапазон, братися за великі, серйозні теми”. Я тоді засумнівалася, почала рефлексувати, навіть волосся коротко підстригла, аби мати “серйозніший” вигляд письменниці, бо, бачте, я занадто жіночна. Але минув час, мене попустило, і я подумала: а хто писатиме про жінок, якщо не я? І це зовсім не поверхневі теми. Жіночий світ – це безліч глибоких сенсів.

Мені неймовірно подобається те, що зараз відбувається з жінками в Україні. Якщо брати середньостатистично, жінки стають вільнішими, щирішими у висловлюваннях, досвідченішими, талановитішими й красивішими. Для мене найважливіше, щоб ми позбувалися стереотипів, нав’язаних суспільством очікувань та забобонів: коли виходити заміж, коли народжувати дітей, як поводитися з чоловіками чи в соціумі, що “можна”, а що “соромно”. Власне, про це я й писала у своїй виставі. Про те, як важливо скинути цей тягар “не можна дівчинці” і проявлятися у світі так, як ми хочемо, реалізуючи свої мрії та таланти. Нам ще є куди рости, але рух іде абсолютно в правильному напрямку.

Якщо скласти невеличку “аптечку виживання” з трьох книжок для українця прямо зараз, що б ви туди поклали?

Це складне запитання, бо мої улюблені книжки – це не обов’язково те, що потрібно людям саме зараз. Але якщо подумати про те, що здатне надихнути й підтримати…

СКРІНШОТ: youtube Інтента

Перша – це має бути щось дуже іронічне. Я б узяла збірку оповідань Едгара Керета. Це ізраїльський письменник, у нього блискучий формат короткої прози. Ізраїльтяни чудово розуміють, через що ми проходимо, і в Керета багато крутої, саме воєнної іронії. Друга – збірка віршів Сергія Жадана, наприклад, “Антена”. Її можна відкривати на будь-якій сторінці, читати й надихатися. Третя. Пораджу свою першу збірку “Жінки як жінки”. Вона легка, трохи схожа на казки і точно допоможе бодай на вечір відволіктися від важкої реальності.

Що для вас сьогодні органічніше: згадувати минуле чи уявляти майбутнє?

Тільки майбутнє і теперішнє. На минуле просто немає часу.

Якби у вас була можливість повернути лише один довоєнний спогад, що б це було?

Я часто це уявляю, бо зараз не можу втілити в життя. Я обожнюю риболовлю. Часто згадую, як ми з друзями виходили на катері або яхті далеко в море, де навколо тебе – лише вода, і ловили рибу. Мені кажуть: “Та піди на пірс посидь”. Але пірс – це зовсім не те. Мені бракує саме того відчуття відкритого моря. На щастя, у мене все гаразд із фантазією: якщо я заплющу очі, то можу чітко згадати цей запах, сонце і хвилі.

Яке одне слово або фраза найкраще описує ваш теперішній внутрішній стан?

Усе ж таки – натхнення. Я перебуваю в такому стані, коли все, що відбувається навколо, більше не лякає, а навпаки надихає діяти й змушує думати виключно про майбутнє.

Ната Чернецька