8 листопада 2016 року Дональд Трамп здобув свою першу перемогу на президентських виборах у США. Тоді його прихід до Білого дому став однією з найбільших політичних сенсацій десятиліття. Рівно через десять років ситуація для американського президента кардинально змінилася: замість тріумфу — поразка його партії на проміжних виборах, втрата контролю над Конгресом і перспектива нових розслідувань щодо нього та найближчого оточення.

За попередніми підсумками проміжних виборів у США, які відбулися 3 листопада, контроль над обома палатами Конгресу переходить від республіканців до демократів. Демократи вже здобули щонайменше 240 місць у Палаті представників і 54 місця в Сенаті. І хоча підрахунок голосів ще триває, більшість в обох палатах забезпечена Демократичній партії.

Трамп визнав поразку республіканців та погодився, що війна США проти Ірану стала одним із чинників падіння рейтингу його партії. Водночас президент заявив про готовність співпрацювати з новим складом Конгресу, який розпочне роботу в січні 2027 року.

Однак демократична більшість означає для Білого дому не лише складніші політичні переговори. Конгрес отримає можливість посилити контроль за адміністрацією президента, розпочинати розслідування щодо його оточення та порушувати питання про новий імпічмент.

Чи ризикує Трамп втретє опинитися під процедурою імпічменту, які справи можуть стати найнебезпечнішими для його родини, чи почнуть республіканці дистанціюватися від президента та що все це означатиме для України — в ексклюзивному інтерв’ю Фокусу пояснив голова Інституту американістики Владислав Фарапонов.

Російські контакти й бізнес родини: які розслідування можуть відкрити щодо Трампа

Чого варто боятися Трампу після перемоги демократів? Які розслідування можуть розпочатися першими й наскільки вони вже підготовлені?

— Тут може бути багато аспектів. Зокрема, у контексті України — дизельна угода Трампа з Росією, а також діяльність членів його команди, які не проходили процедуру затвердження Сенатом. Вони мають менший імунітет. Йдеться про людей, які не приходили на слухання в Конгресі.

Зокрема, це стосується діяльності Віткоффа і Кушнера, які їздили до Москви та контактували з росіянами, наприклад із Кирилом Дмитрієвим.

Я впевнений, що будуть розслідування бізнес-контактів Кушнера. Тобто йдеться про розслідування, які можуть зачепити родину Трампа.

Бізнес родини Трампа, справа Епштейна, використання Мін’юсту проти політичних опонентів — яка з цих історій потенційно найнебезпечніша для президента і чому?

— Щодо родини — це найбільш репутаційна історія. Ідеться також про політичну спадщину Трампа.

Є думка, що на майбутніх президентських виборах він не підтримуватиме нікого, окрім людини з прізвищем Трамп. Я не вважаю, що це єдиний можливий шлях, але така ймовірність існує.

Якщо Трамп не буде нічого вигадувати з третім терміном і не намагатиметься просувати когось зі своєї родини в політичну кар’єру, то, на мою думку, суттєво боятися йому нічого.

У нього залишилося два роки президентського терміну, а фактично — один.

Що мають виявити розслідування демократів, щоб розпочалася процедура третього імпічменту Трампа? Чи бачите ви вже зараз потенційні підстави?

— Про конкретні підстави важко сказати. Це вже питання до окремих конгресменів. У комітетах є доступ до розвідувальних даних.

Імпічмент оголошує Палата представників Конгресу. Так, це може статися, але це не означає відсторонення президента від посади.

Тобто теоретично така процедура може розпочатися, але навряд чи її буде доведено до кінця. Я не думаю, що Трампа усунуть із посади через імпічмент.

Чи можуть розслідування розкрити, як ухвалювалися рішення щодо України та про що оточення Трампа домовлялося з Росією? Що Конгрес реально здатний з’ясувати й змінити?

— Я не думаю, що ми побачимо щось подібне до того, що було у 2015 році. Тоді це відбувалося за рік до президентських виборів.

Республіканці думають про політичне майбутнє без Трампа

Що може змусити республіканців перестати захищати Трампа? Чи здатна загроза власної політичної поразки розколоти його партію?

— Про розкол партії зараз не йдеться. Радше про дистанціювання частини її представників. Так, спостерігатиметься більша фрагментація, але не розкол.

Усе-таки Трамп — чинний президент. В українських реаліях це називається адміністративним ресурсом. Він очолює виконавчу владу, до нього прикута велика медійна увага. Тому республіканці, навпаки, хочуть скористатися його політичною підтримкою.

З одного боку, вони не хочуть прямої та сильної конфронтації з Трампом. Але з іншого — не надто прагнуть із ним асоціюватися, оскільки його другий президентський термін добігає кінця.

Вони розуміють, що потрібно рухатися далі. Водночас пам’ятають, що саме Трамп значною мірою забезпечив їм перемоги у 2016 та 2024 роках.

Як Трамп відповідатиме на ймовірний політичний тиск з боку нового Конгресу? Чи піде на відкриту конфронтацію з демократами?

— Він буде менше конфронтувати, час від часу висловлюватиме ситуативну підтримку окремим політичним лідерам, які були з ним, але програли вибори.

Загалом за другої каденції Трамп став менш конфліктним. Помітно, що він уже не готовий витрачати свою енергію на демократів.

Він повторює одні й ті самі висловлювання в різних ситуаціях. Навіть його реакція на поразку демонструє, що він розуміє: немає сенсу й аргументів, щоб знову показувати свою непереможність.

Він намагається це робити, але тепер такі заяви сприймаються інакше. Та й сам Трамп уже поводиться по-іншому.

Україна має шанс на більшу підтримку США, але за певних умов

Чи може боротьба за власне політичне виживання підштовхнути Трампа до різкіших рішень щодо Росії та посилення підтримки України?

— Теоретично так, але для цього Путін має зробити йому своєрідний “подарунок”.

Це може бути щось очевидно негативне для Сполучених Штатів і всього світу. Щось таке, після чого Трамп уже не зможе встояти й скаже, що в нього немає іншого вибору, окрім як підтримати Україну.

Він також може вдатися до цього, якщо зміниться його оточення — або кількісно, або ці люди припинять нашіптувати йому різні історії про Зеленського, про необхідність його змінити тощо.

Нагадаємо, раніше Фокус повідомляв, що після поразки Республіканської партії на проміжних виборах віцепрезидент США Джей Ді Венс формує коаліцію республіканців, які не підтримують зовнішню політику Трампа, зокрема його рішення щодо війни з Іраном. Саме бойові дії та інфляцію у США Венс вважає причинами поразки партії на виборах. Його називають одним із головних потенційних кандидатів від республіканців на президентських виборах 2028 року.

Також Фокус писав, що після початку роботи нового складу Конгресу, в якому більшість матимуть демократи, зовнішня політика США може зазнати змін. Одним із пріоритетів може стати підтримка України. Серед інших ключових питань — війна з Іраном, відносини з Ізраїлем, закордонна допомога та політика США щодо Латинської Америки, зокрема Венесуели.

Останні тисячу років перед тим, як стати столицею сучасної Італії, Рим був столицею держави, якою керував папа. Вона була утворена та трималася майже увесь час свого існування на французьких штиках. Тож не дивно, що саме існування сучасної Італії у відомому нам вигляді стало можливим лише після воєнної поразки Франції. За цей час папа двічі робив бунтаря з території колишньої римської Галлії імператором, а сам отримував військову підтримку у боротьбі проти внутрішніх ворогів. Фокус розбирався, як Рим пройшов шлях від першої у світі республіки до абсолютної теократичної монархії.

Антична класика

Вважається, що Рим був заснований приблизно 753 року до нашої ери. Спочатку він управлявся місцевими царями й нічим особливо не виділявся у тогочасному світі. Але приблизно 500 року до н. е. жителі Рима вигнали звідти царя і стали управляти ним самостійно. Турбота про існування та розвиток рідного міста стала для римлян «спільною справою» — Республікою. Міста-держави із громадським самоврядуванням вже існували у Східному Середземномор’ї — це було породженням грецької цивілізації. Деякі з них сотні років успішно функціонували й на території сучасної України. Проте саме римляни змогли знайти необхідний баланс між воєнною дисципліною та особистими свободами громадян, аби не просто вижити у жорстоких реаліях стародавнього світу, а й розширити владу Риму із невеличкого регіону в центрі Апеннінського півострова до значної частини території Європи, африканського узбережжя Середземного моря та Близького сходу.

Важливо

Спочатку римляни підкорили довколишні міста-держави та племена, що населяли Апенніни. Потім здолали регіонального гегемона — Карфаген, а вже після того просто поступово підкоряли племена і держави, які траплялися їм на шляху.

Спочатку республіка розширювалася в інтересах більшості своїх громадян. Воїни отримували землю на завойованих територіях та рабів. Соціально незахищені верстви отримували соціальне забезпечення. Воєнна здобич розділялася нерівномірно і з часом родини воєначальників суттєво розбагатіли. Багатство та військова влада очікувано спонукали їх до узурпації. Так у першому столітті до н.е. Римська республіка пережила низку диктатур, поки врешті не перетворилася на імперію.

У Римі титул царя (рекс) вважався чимось ганебним з часу вже згаданого вигнання останнього монарха. А повернення до царського управління — чимось разюче неприпустимим. Ідея, що жила пів тисячоліття, глибоко вкорінюється у свідомості людей. Тож намагання проголосити себе царем коштувало життя навіть самому Юлієві Цезарю, про що Фокус писав окремо.

Парадокс, що надалі його прізвище саме й стало титулом для багатьох майбутніх поколінь монархів: кайзер, цар, кесар, цісар — це все видозміни цього знаменитого прізвища різними мовами. Мовами народів, які вважали політичний устрій Рима зразком для наслідування. У самому ж Римі воєначальник імператор зазвичай обіймав усі ключові посади, але ставати повноцінним рексом не наважувався. Сакралізувати свою владу наважилися лише пізні правителі Рима й остаточно це було зроблено з упровадженням Християнства, але це вже історія про Східну частину імперії.

Що ми отримали від давнього Риму

Окрім політичного ладу, Рим запам’ятався своїми досягненнями у науці, технологіях, літературі та культурі. Римляни уміли виготовляти надзвичайно якісний для свого часу бетон. Це дало змогу їм розбудувати неймовірну на той час систему доріг (десятки тисяч кілометрів); створити систему водопостачання величезного міста, населення якого у період розквіту, можливо, сягало мільйона осіб; здивувати світ своєю архітектурою. Деякі дороги та віадуки використовуються й досі.

Римський світ — це неймовірне місце, відгороджене від дикого, варварського світу стінами, деколи у прямому сенсі. У Римі була високорозвинена правова система, функціонувала преса (спеціальні дошки оголошень зі щоденними новинами стали прообразом сучасних ЗМІ) та жили і творили визначні митці та науковці того часу.

Водночас у тому ж місті практикували неймовірно розбещені оргії, а також криваві та жорстокі гладіаторські бої. Зараз вчені вважають, що вони виникли із культу вшанування померлих — своєрідна заміна людських жертвоприношень. А в перші роки імперії цей звичай переріс у щось схоже на шоубізнес. Гладіатори рідко проживали довше двадцяти п’яти років, але за життя були справжніми зірками та кумирами для знедолених верств населення.

Парадокс, але саме таке місто з часом перетворилося у центр релігії, що проповідувала ідею підставити другу щоку, коли тебе вдарили у першу. Християнство у Римі пройшло не менш дивовижний шлях, ніж саме «вічне місто». Від переслідувань та порятунку в міських катакомбах до офіційної та єдиної релігії імперії. Зараз саме римський варіант Християнства є найпоширенішим у світі.

Буремне Середньовіччя

Проте всьому настає кінець. Західна частина Римської імперії впала у кінці V століття. Проте Рим задовго до того перестав бути столицею держави і двічі за століття був розграбований варварами. Наступні віки були справжніми політичними гойдалками: варварські завоювання змінювали періоди відновлення імперського правління (йдеться про Східну Римську імперію — Візантію зі столицею у Константинополі).

У самому місті розгорілася боротьба між впливовими та багатими родинами (патриціями) та папою. Боротьба за світську владу у місті. З часом до цих двох суб’єктів протистояння додався ще й римський міський середній клас.

У VIII столітті папі римському вдалося добитися незалежності від Візантії. Піпін Короткий — узурпатор, який проголосив себе правителем франків, потребував легітимізації своєї влади. Папа римський потребував силової підтримки у боротьбі проти Візантії та римської знаті. Так вони обоє й порозумілися. З часом у 800 році папа Лев III зробив сина Піпіна Карала імператором римлян. Було проголошено нову імперію, правителів якої коронував Папа. Рим остаточно було відділено від Візантії. Але з часом впливати на папу стали намагатися вже західні імператори. Водночас боротьбу не за Церкву, а за владу у вічному місті з папою вели місцеві аристократи.

Важливо

Ситуація в Римі упродовж IX–XII століть спрощено виглядала так: аристократи билися не на життя, а на смерть, аби самим стати папою, або принаймні просунути на престол своїх родичів чи лояльних людей. Зайнявши омріяний трон, вони уже протистояли волі могутніх імператорів Священної Римської імперії.

Цікаво, що боротьбу з імператорами папи таки виграли і домоглися остаточного визнання незалежності Риму та територій залежних від нього (Папська держава) у 1197 році.

Натомість у самому Римі ситуація загострилася настільки, що ворожі родини поділили його на кілька частин. Самі ж аристократи так боялися один одного, що більшість часу перебували у неприступних фортецях, які вони звели на руїнах давнього Риму. Укріплення, споруджені у час пізньої імперії все ще стояли, а всередині серед них більшість простору становили пустирі, адже невелике середньовічне населення Риму розташувалося поблизу Тибру. Водночас на руїнах давніх пам’яток зводилися замки. Таким став, наприклад, Колізей. Деякі барони робили замки навіть з усипальниць римських вельмож та імператорів.

У Римі двічі проголошували республіку в середині XII та XIV століть. Вдруге це зробив Кола ді Рієнцо під час «Авіньйонського полону» пап — періоду серії інтриг, коли папи перебували за межами Рима у французькому Авіньйоні.

Важливо

Дослідники Риму зауважують невелику кількість культурних пам’яток, які Рим успадкував з цього періоду. Цей час важко назвати розквітом і культура, як завжди, яскраво це демонструє. Це був час побудови внутрішніх міських укріплень у міжусобній боротьбі всіх проти всіх. Укріплення часто будувалися на фундаменті пам’яток античності. Або навіть із матеріалів, які здобули після руйнування цих пам’яток. 

Відродження Риму

А от XV–XVII століття стали справжнім культурним Відродженням. У Римі спорудили найбільший Християнський храм — Собор Святого Петра. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті, Донато Браманте. Сикстинська капела, численні новітні замки та церкви у стилі бароко — усе це принесла Риму нова епоха.

Попри розорення Риму німецькими військами імператора Карла Габсбурга та Реформаційні рухи, які похитнули владу папи у Європі, Рим залишався центром Католицизму. Тисячі паломників регулярно відвідували місто, привозячи із собою величезну кількість золота. Рим, який знаходився далеко від класичних торгових шляхів, став чи не першим європейським туристичним центром.

Новий час — нові виклики

Але вічне місто не встояло перед викликами Нового часу. З кінця XVIII століття Європа жила ідеями свободи та рівності. Консервативна теократична монархія не могла повністю задовольнити потреби римлян, навіть коли справді старалася. Папи ХІХ століття намагалися розвивати добробут міста, але це, по-перше, не дуже їм вдавалося, а по-друге, що б не робили папи, міщани все одно хотіли республіки.

У 1849 році трапився політичний парадокс, який, втім, був цілком передбачуваний: коли в Римі оголосили республіку, папа звернувся за силовою підтримкою до Франції, де при владі саме був Наполеон III, родич того самого Наполеона Бонапарта. Пройшло тисячу років, а ситуація та ж – папа просить Францію про силову підтримку. Врешті Париж прислав вояків, які розігнали республіку в Римі. Парадокс в тому, що сама Франція тоді була республікою, а римські республіканці орієнтувалися саме на революційну Францію. Хоча саме поняття республіки таки виникло в Римі.

Жителі Апеннін хотіли об’єднатися в одну державу. Вперше з часів античності. Джузеппе Гарібальді, Камілло Кавур та король Віктор Емануїл змогли об’єднати майже усі строкаті держави півострова під владою Савойської династії. Осторонь залишився лише… Рим. Папа не бажав приєднуватися до нового королівства. Він хотів очолити Італію сам. Але проти такого виступили навіть підвладні йому провінції, що століттями перебували у складі Папської держави. Вони приєдналися до проголошеного у 1861 році Італійського королівства.

Рим же залишився окремою територією під захистом французьких військ. Італійське королівство проголосило його столицею, а уряд підкреслено тимчасово розташувався спочатку в Турині, а згодом перебрався до Флоренції. Рим пробували штурмувати, зокрема і під керівництвом легендарного Джузеппе Гарібальді, але французький гарнізон дав належну відсіч.

Важливо

Об’єднання Італії не було легкою та передбачуваною справою. Цьому протистояли могутні сили у Європі й формування кордонів Італії у тому вигляді, в якому вони існують зараз – це багато в чому воля щасливого випадку, а не історична неминучість. Так, аби приєднати Венецію довелося почекати на поразку монархії Габсбургів від Пруссії у 1866 році. Через чотири роки поразка Франції від тієї ж Пруссії дала змогу Італії нарешті приєднати власну столицю. Восени 1870 року до Риму увійшли італійські військові, а наступного 1871 року Рим став повноцінною столицею королівства.

Кордони Італії зазнавали ще певних корекцій у XX столітті. Найсуттєвіша з них — унікальне у своєму роді проголошення на території Рима держави Ватикан. Так Рим став єдиним у світі містом, в межах якого існує окрема суверенна держава. Це сталося з волі фашистського диктатора Італії Беніто Муссоліні у 1929 році. До того з 1870 року п’ять пап римських оголошували себе полоненими папського палацу. Так вони протестували проти позбавлення їх світської влади над Римом. Створення найменшої у світі держави зменшило напруження у відносинах між світським урядом Італії та Католицькою Церквою.

Зараз «вічне місто» є столицею однієї із найвпливовіших та найбагатших країн світу. Італія є членом «Великої сімки» та є однією із найрозвинутіших економік Єврозони. Рим же став відомим туристичним центром. Мільйони людей щороку його відвідують. Різні туристи переслідують різні цілі. Хтось здійснює паломництво до Ватикану, хтось цікавиться мистецькими пам’ятками епохи Ренесансу, а когось приваблює вайб давньої столиці могутньої імперії античності. Але далеко не всі вони знають яку різноманітну, інколи яскраву, а інколи відверту трагічну історію пережило це «вічне місто». 

Важливо

Нью-Йорк — Велике Яблуко і Новий Вавілон — 10 цікавих епiзодiв з історії славетного міста

Київ фактично перейшов у новий режим повітряної війни. Якщо раніше масована атака означала кілька важких нічних годин, після яких місто поверталося до звичного життя, то тепер повітряна тривога може тягнутися годинами, стихати ненадовго і починатися знову. Росія запускає ударні дрони невеликими групами протягом усієї доби, а реактивні “Шахеди” можуть з’являтися на підступах до столиці з інтервалом у пів години — годину.

Росія перейшла від переважно нічних атак до запусків дронів фактично цілодобово. Особливо серйозною проблемою стали реактивні БПЛА: вони здатні йти на висотах 4–7 км і залишають мобільним вогневим групам значно менше часу на реакцію. За словами начальника управління комунікацій командування Повітряних сил Юрія Ігната, Україна нині перехоплює близько 60% реактивних дронів, тоді як ефективність проти старих типів “Шахедів” перевищувала 90%.

Масштаб загрози також стрімко зростає. Лише за перші три тижні вересня Росія, за даними української влади, запустила близько 2100 реактивних ударних БПЛА та 136 ракет. Ще в серпні кількість таких дронів перевищила 2800. Фактично за кілька місяців Росія перетворила реактивні БПЛА з відносно нової загрози на масовий засіб удару, причому одним із головних напрямків залишається Київ.

Змінилася й сама логіка атак. Замість того щоб зібрати сотні дронів в одну велику нічну хвилю, РФ може розтягувати їх у часі. Для ППО це означає необхідність залишатися в постійній готовності, а для міста — тривалі тривоги, зупинку роботи частини установ, перебої з транспортом і ситуацію, коли мільйони людей фактично не розуміють, коли атака справді завершилася. Один із військовослужбовців мобільної групи ППО, яка прикриває Київщину, прямо говорив Reuters, що така тактика виснажує розрахунки: дрони можуть іти протягом усього дня, а люди на бойовому чергуванні фактично залишаються без нормального сну.

При цьому удари навколо столиці далеко не завжди можна пояснити виключно спробами вразити військові об’єкти. За OSINT-аналізом французького аналітика Клемана Молена, протягом вересня у Києві та області під атаками опинилися 168 різних об’єктів, і лише сім із них — близько 4% — були віднесені до військових. Найбільша частка припала на цивільні логістичні об’єкти — 72 випадки, або 43%. Ще 16 ударів припали на житлові багатоповерхівки, фіксувалися також ураження АЗС, дата-центрів, промислових об’єктів, залізниці, школи та медичного закладу. Сам Молен зауважив, що частина об’єктів може мати подвійне призначення, однак у великому місті навіть удар по промисловій чи інфраструктурній цілі неминуче створює ризик для цивільних.

Україна відповідь шукає. 17 вересня президент Володимир Зеленський повідомив, що вже є українські перехоплювачі, здатні знищувати реактивні “Шахеди”, і наступним завданням назвав їх масштабування. Ще раніше Міноборони повідомляло про кілька перспективних моделей, які пройшли польові випробування. Reuters із посиланням на заступника командувача Повітряних сил Юрія Череватенка також писав, що Україна наблизилася до появи цілої лінійки відносно дешевих серійних засобів протидії реактивним БПЛА.

Але між “перехоплювач уже збиває” і “перехоплювачів достатньо, щоб системно прикривати велике місто” — велика дистанція. Нові системи потрібно не лише довести технічно, а й виробляти у великих кількостях, передавати бойовим підрозділам, інтегрувати в систему виявлення й управління та навчати операторів. Саме тому успішні випробування ще не означають, що безперервні атаки припиняться найближчими днями.

При цьому ефект нон-стоп створює не лише кількість дронів, а й характер їхнього руху. Якщо звичайні БПЛА здебільшого йдуть довшими прямими відрізками з кількома змінами курсу, то реактивні дрони заходять на Київ із різних напрямків, маневрують і можуть неодноразово змінювати траєкторію. Такі маршрути утворюють щільний вузол над південно-західною частиною столиці, а петлі та повторні розвороти можуть безпосередньо подовжувати повітряну тривогу.

Місяць-два до відповіді

Ще 11 вересня військовослужбовець 413-го полку Сил безпілотних систем “Рейд” та експерт з озброєнь Defense Express Іван Киричевський прогнозував, що ефективніша протидія реактивним “Шахедам” може з’явитися вже протягом кількох тижнів.

“Якщо йдеться про збиття реактивних “Шахедів”, то це питання кількох тижнів”, — говорив він. А на прохання конкретизувати термін відповів: “Давайте місяць. Ну можете написати два”.

Йшлося не про один універсальний засіб, після появи якого проблема зникне. Уже тоді, за словами Киричевського, в Україні випробовували кілька типів реактивних перехоплювачів і паралельно працювали над іншими засобами малої ППО. Головним слабким місцем він називав масштабування: технології є, але швидко виробити їх у кількості, достатній для масованого застосування, значно складніше.

Через понад два тижні після цього прогнозу проблему ще гостріше окреслив офіцер командування штурмових військ ЗСУ Денис Ярославський. За його словами, сьогодні Україна не має стовідсоткової протидії новим поколінням “Гераней” та “Бандеролям”, а в цьому технологічному циклі росіяни поки випереджають.

“Понад 10 українських компаній уже працюють над рішеннями, здатними протистояти цим атакам. Але жодне з них поки не вийшло на завершальну стадію”, — зазначив Фокусу Ярославський.

На його думку, Україні терміново потрібен гібрид дешевого ракетного засобу та дрона. Інженери, здатні створити таке рішення, є, однак головною перепоною залишається фінансування.

При цьому Ярославський називає вже зовсім інший часовий горизонт — 8–9 місяців. Саме стільки, за його інформацією, може знадобитися для створення виробу, який буде не просто збивати нинішні російські дрони, а випереджатиме їх на кілька технологічних циклів.

Ці оцінки не обов’язково суперечать одна одній. Киричевський говорить про появу й масштабування засобів, які дозволять ефективніше протидіяти реактивним дронам уже найближчими тижнями та місяцями. Ярославський — про наступний етап: створення принципово сильнішої системи, здатної забезпечити технологічну перевагу, а не лише наздогнати нинішню російську загрозу.

Саме тому проблема найближчих місяців полягає не лише в тому, коли Україна отримає достатню кількість нових перехоплювачів. Поки технологічна відповідь масштабується, Росія продовжує використовувати реактивні дрони як постійний інструмент тиску — не лише на систему ППО, а й на економіку, інфраструктуру та цивільне населення.

Навіщо Росії атаки нон-стоп і як їм протидіяти

Політичний експерт і військовослужбовець ЗСУ Олександр Мусієнко вважає, що постійні атаки реактивними дронами мають одразу кілька цілей. Одна з головних — послабити економічний потенціал України, завдаючи ударів по виробництвах, складських приміщеннях, промислових об’єктах, бізнесу та офісних центрах.

Водночас це, за його словами, і терор проти цивільного населення — спроба посіяти паніку, деморалізацію, апатію та недовіру до державних інституцій.

“Це на сьогоднішній день є мета, яку переслідує ворог із тим терором, який не припиняється”, — говорить Фокусу Мусієнко.

При цьому, наголошує він, Збройні сили намагаються протидіяти новій тактиці вже наявними засобами. Насамперед, на думку експерта, необхідно посилювати Повітряні сили — збільшувати кількість авіації та ракет класу “повітря — повітря”, а також пришвидшувати ремонт і заміну авіаційних гармат.

За словами Мусієнка, саме F-16 зараз збивають значну кількість реактивних дронів авіаційними гарматами, тому навантаження на ці системи постійно зростає.

Другий напрямок — перегляд роботи мобільних вогневих груп. Їх, на його думку, потрібно дооснащувати переносними зенітно-ракетними комплексами та збільшувати кількість таких розрахунків.

Але навіть найкраща ППО не може гарантувати, що всі запущені по Україні дрони будуть знищені. Тому третя складова — удари безпосередньо по інфраструктурі, яка дозволяє Росії виробляти, зберігати та запускати БПЛА.

Мусієнко звертає увагу, що Сили оборони вже б’ють по пунктах зберігання, підготовки та запуску реактивних “Гераней”, а також по підприємствах, які виробляють компоненти для безпілотників.

“Без ударів по об’єктах виробництва на території Росії, навіть за умов найкращого ППО, все одно будуть десь влучання, буде падіння уламків, будуть певні руйнування”, — наголошує військовослужбовець.

Саме тому, на його думку, кампанія має охоплювати не лише пускові майданчики, а й підприємства російського ВПК та ланцюжки постачання компонентів. Найамбітнішою ціллю в цьому контексті Мусієнко називає завод в “Алабузі” в Татарстані, де Росія розгорнула масштабне виробництво ударних безпілотників.

“Поки ми не знищимо або щонайменше суттєво не пошкодимо цей завод і не пошкодимо ланцюжки поставок на цей завод, на жаль, вони будуть продовжувати виробництво”, — говорить він.

Тим часом 28 вересня Росія вдарила реактивним дроном по бізнес-центру в Дніпрі. Унаслідок атаки загинули троє людей, ще 12 дістали поранення, а рятувальники евакуювали з охопленої вогнем будівлі 47 осіб. Пошкоджень зазнав і офіс сервісу “Опендатабот”.

Також російські удари вже створюють ризики для цифрової інфраструктури. Як писав Фокус, після атак на дата-центри та телекомунікаційні об’єкти уряд почав готуватися до найгірших сценаріїв — частину обладнання планують розміщувати під землею, дані дублювати у хмарних сховищах і за кордоном. Прем’єр Сергій Корецький наголошував, що загроза для такої інфраструктури зберігатиметься до завершення війни.