Останні тисячу років перед тим, як стати столицею сучасної Італії, Рим був столицею держави, якою керував папа. Вона була утворена та трималася майже увесь час свого існування на французьких штиках. Тож не дивно, що саме існування сучасної Італії у відомому нам вигляді стало можливим лише після воєнної поразки Франції. За цей час папа двічі робив бунтаря з території колишньої римської Галлії імператором, а сам отримував військову підтримку у боротьбі проти внутрішніх ворогів. Фокус розбирався, як Рим пройшов шлях від першої у світі республіки до абсолютної теократичної монархії.

Антична класика

Вважається, що Рим був заснований приблизно 753 року до нашої ери. Спочатку він управлявся місцевими царями й нічим особливо не виділявся у тогочасному світі. Але приблизно 500 року до н. е. жителі Рима вигнали звідти царя і стали управляти ним самостійно. Турбота про існування та розвиток рідного міста стала для римлян «спільною справою» — Республікою. Міста-держави із громадським самоврядуванням вже існували у Східному Середземномор’ї — це було породженням грецької цивілізації. Деякі з них сотні років успішно функціонували й на території сучасної України. Проте саме римляни змогли знайти необхідний баланс між воєнною дисципліною та особистими свободами громадян, аби не просто вижити у жорстоких реаліях стародавнього світу, а й розширити владу Риму із невеличкого регіону в центрі Апеннінського півострова до значної частини території Європи, африканського узбережжя Середземного моря та Близького сходу.

Важливо

Спочатку римляни підкорили довколишні міста-держави та племена, що населяли Апенніни. Потім здолали регіонального гегемона — Карфаген, а вже після того просто поступово підкоряли племена і держави, які траплялися їм на шляху.

Спочатку республіка розширювалася в інтересах більшості своїх громадян. Воїни отримували землю на завойованих територіях та рабів. Соціально незахищені верстви отримували соціальне забезпечення. Воєнна здобич розділялася нерівномірно і з часом родини воєначальників суттєво розбагатіли. Багатство та військова влада очікувано спонукали їх до узурпації. Так у першому столітті до н.е. Римська республіка пережила низку диктатур, поки врешті не перетворилася на імперію.

У Римі титул царя (рекс) вважався чимось ганебним з часу вже згаданого вигнання останнього монарха. А повернення до царського управління — чимось разюче неприпустимим. Ідея, що жила пів тисячоліття, глибоко вкорінюється у свідомості людей. Тож намагання проголосити себе царем коштувало життя навіть самому Юлієві Цезарю, про що Фокус писав окремо.

Парадокс, що надалі його прізвище саме й стало титулом для багатьох майбутніх поколінь монархів: кайзер, цар, кесар, цісар — це все видозміни цього знаменитого прізвища різними мовами. Мовами народів, які вважали політичний устрій Рима зразком для наслідування. У самому ж Римі воєначальник імператор зазвичай обіймав усі ключові посади, але ставати повноцінним рексом не наважувався. Сакралізувати свою владу наважилися лише пізні правителі Рима й остаточно це було зроблено з упровадженням Християнства, але це вже історія про Східну частину імперії.

Що ми отримали від давнього Риму

Окрім політичного ладу, Рим запам’ятався своїми досягненнями у науці, технологіях, літературі та культурі. Римляни уміли виготовляти надзвичайно якісний для свого часу бетон. Це дало змогу їм розбудувати неймовірну на той час систему доріг (десятки тисяч кілометрів); створити систему водопостачання величезного міста, населення якого у період розквіту, можливо, сягало мільйона осіб; здивувати світ своєю архітектурою. Деякі дороги та віадуки використовуються й досі.

Римський світ — це неймовірне місце, відгороджене від дикого, варварського світу стінами, деколи у прямому сенсі. У Римі була високорозвинена правова система, функціонувала преса (спеціальні дошки оголошень зі щоденними новинами стали прообразом сучасних ЗМІ) та жили і творили визначні митці та науковці того часу.

Водночас у тому ж місті практикували неймовірно розбещені оргії, а також криваві та жорстокі гладіаторські бої. Зараз вчені вважають, що вони виникли із культу вшанування померлих — своєрідна заміна людських жертвоприношень. А в перші роки імперії цей звичай переріс у щось схоже на шоубізнес. Гладіатори рідко проживали довше двадцяти п’яти років, але за життя були справжніми зірками та кумирами для знедолених верств населення.

Парадокс, але саме таке місто з часом перетворилося у центр релігії, що проповідувала ідею підставити другу щоку, коли тебе вдарили у першу. Християнство у Римі пройшло не менш дивовижний шлях, ніж саме «вічне місто». Від переслідувань та порятунку в міських катакомбах до офіційної та єдиної релігії імперії. Зараз саме римський варіант Християнства є найпоширенішим у світі.

Буремне Середньовіччя

Проте всьому настає кінець. Західна частина Римської імперії впала у кінці V століття. Проте Рим задовго до того перестав бути столицею держави і двічі за століття був розграбований варварами. Наступні віки були справжніми політичними гойдалками: варварські завоювання змінювали періоди відновлення імперського правління (йдеться про Східну Римську імперію — Візантію зі столицею у Константинополі).

У самому місті розгорілася боротьба між впливовими та багатими родинами (патриціями) та папою. Боротьба за світську владу у місті. З часом до цих двох суб’єктів протистояння додався ще й римський міський середній клас.

У VIII столітті папі римському вдалося добитися незалежності від Візантії. Піпін Короткий — узурпатор, який проголосив себе правителем франків, потребував легітимізації своєї влади. Папа римський потребував силової підтримки у боротьбі проти Візантії та римської знаті. Так вони обоє й порозумілися. З часом у 800 році папа Лев III зробив сина Піпіна Карала імператором римлян. Було проголошено нову імперію, правителів якої коронував Папа. Рим остаточно було відділено від Візантії. Але з часом впливати на папу стали намагатися вже західні імператори. Водночас боротьбу не за Церкву, а за владу у вічному місті з папою вели місцеві аристократи.

Важливо

Ситуація в Римі упродовж IX–XII століть спрощено виглядала так: аристократи билися не на життя, а на смерть, аби самим стати папою, або принаймні просунути на престол своїх родичів чи лояльних людей. Зайнявши омріяний трон, вони уже протистояли волі могутніх імператорів Священної Римської імперії.

Цікаво, що боротьбу з імператорами папи таки виграли і домоглися остаточного визнання незалежності Риму та територій залежних від нього (Папська держава) у 1197 році.

Натомість у самому Римі ситуація загострилася настільки, що ворожі родини поділили його на кілька частин. Самі ж аристократи так боялися один одного, що більшість часу перебували у неприступних фортецях, які вони звели на руїнах давнього Риму. Укріплення, споруджені у час пізньої імперії все ще стояли, а всередині серед них більшість простору становили пустирі, адже невелике середньовічне населення Риму розташувалося поблизу Тибру. Водночас на руїнах давніх пам’яток зводилися замки. Таким став, наприклад, Колізей. Деякі барони робили замки навіть з усипальниць римських вельмож та імператорів.

У Римі двічі проголошували республіку в середині XII та XIV століть. Вдруге це зробив Кола ді Рієнцо під час «Авіньйонського полону» пап — періоду серії інтриг, коли папи перебували за межами Рима у французькому Авіньйоні.

Важливо

Дослідники Риму зауважують невелику кількість культурних пам’яток, які Рим успадкував з цього періоду. Цей час важко назвати розквітом і культура, як завжди, яскраво це демонструє. Це був час побудови внутрішніх міських укріплень у міжусобній боротьбі всіх проти всіх. Укріплення часто будувалися на фундаменті пам’яток античності. Або навіть із матеріалів, які здобули після руйнування цих пам’яток. 

Відродження Риму

А от XV–XVII століття стали справжнім культурним Відродженням. У Римі спорудили найбільший Християнський храм — Собор Святого Петра. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті, Донато Браманте. Сикстинська капела, численні новітні замки та церкви у стилі бароко — усе це принесла Риму нова епоха.

Попри розорення Риму німецькими військами імператора Карла Габсбурга та Реформаційні рухи, які похитнули владу папи у Європі, Рим залишався центром Католицизму. Тисячі паломників регулярно відвідували місто, привозячи із собою величезну кількість золота. Рим, який знаходився далеко від класичних торгових шляхів, став чи не першим європейським туристичним центром.

Новий час — нові виклики

Але вічне місто не встояло перед викликами Нового часу. З кінця XVIII століття Європа жила ідеями свободи та рівності. Консервативна теократична монархія не могла повністю задовольнити потреби римлян, навіть коли справді старалася. Папи ХІХ століття намагалися розвивати добробут міста, але це, по-перше, не дуже їм вдавалося, а по-друге, що б не робили папи, міщани все одно хотіли республіки.

У 1849 році трапився політичний парадокс, який, втім, був цілком передбачуваний: коли в Римі оголосили республіку, папа звернувся за силовою підтримкою до Франції, де при владі саме був Наполеон III, родич того самого Наполеона Бонапарта. Пройшло тисячу років, а ситуація та ж – папа просить Францію про силову підтримку. Врешті Париж прислав вояків, які розігнали республіку в Римі. Парадокс в тому, що сама Франція тоді була республікою, а римські республіканці орієнтувалися саме на революційну Францію. Хоча саме поняття республіки таки виникло в Римі.

Жителі Апеннін хотіли об’єднатися в одну державу. Вперше з часів античності. Джузеппе Гарібальді, Камілло Кавур та король Віктор Емануїл змогли об’єднати майже усі строкаті держави півострова під владою Савойської династії. Осторонь залишився лише… Рим. Папа не бажав приєднуватися до нового королівства. Він хотів очолити Італію сам. Але проти такого виступили навіть підвладні йому провінції, що століттями перебували у складі Папської держави. Вони приєдналися до проголошеного у 1861 році Італійського королівства.

Рим же залишився окремою територією під захистом французьких військ. Італійське королівство проголосило його столицею, а уряд підкреслено тимчасово розташувався спочатку в Турині, а згодом перебрався до Флоренції. Рим пробували штурмувати, зокрема і під керівництвом легендарного Джузеппе Гарібальді, але французький гарнізон дав належну відсіч.

Важливо

Об’єднання Італії не було легкою та передбачуваною справою. Цьому протистояли могутні сили у Європі й формування кордонів Італії у тому вигляді, в якому вони існують зараз – це багато в чому воля щасливого випадку, а не історична неминучість. Так, аби приєднати Венецію довелося почекати на поразку монархії Габсбургів від Пруссії у 1866 році. Через чотири роки поразка Франції від тієї ж Пруссії дала змогу Італії нарешті приєднати власну столицю. Восени 1870 року до Риму увійшли італійські військові, а наступного 1871 року Рим став повноцінною столицею королівства.

Кордони Італії зазнавали ще певних корекцій у XX столітті. Найсуттєвіша з них — унікальне у своєму роді проголошення на території Рима держави Ватикан. Так Рим став єдиним у світі містом, в межах якого існує окрема суверенна держава. Це сталося з волі фашистського диктатора Італії Беніто Муссоліні у 1929 році. До того з 1870 року п’ять пап римських оголошували себе полоненими папського палацу. Так вони протестували проти позбавлення їх світської влади над Римом. Створення найменшої у світі держави зменшило напруження у відносинах між світським урядом Італії та Католицькою Церквою.

Зараз «вічне місто» є столицею однієї із найвпливовіших та найбагатших країн світу. Італія є членом «Великої сімки» та є однією із найрозвинутіших економік Єврозони. Рим же став відомим туристичним центром. Мільйони людей щороку його відвідують. Різні туристи переслідують різні цілі. Хтось здійснює паломництво до Ватикану, хтось цікавиться мистецькими пам’ятками епохи Ренесансу, а когось приваблює вайб давньої столиці могутньої імперії античності. Але далеко не всі вони знають яку різноманітну, інколи яскраву, а інколи відверту трагічну історію пережило це «вічне місто». 

Важливо

Нью-Йорк — Велике Яблуко і Новий Вавілон — 10 цікавих епiзодiв з історії славетного міста

Київ фактично перейшов у новий режим повітряної війни. Якщо раніше масована атака означала кілька важких нічних годин, після яких місто поверталося до звичного життя, то тепер повітряна тривога може тягнутися годинами, стихати ненадовго і починатися знову. Росія запускає ударні дрони невеликими групами протягом усієї доби, а реактивні “Шахеди” можуть з’являтися на підступах до столиці з інтервалом у пів години — годину.

Росія перейшла від переважно нічних атак до запусків дронів фактично цілодобово. Особливо серйозною проблемою стали реактивні БПЛА: вони здатні йти на висотах 4–7 км і залишають мобільним вогневим групам значно менше часу на реакцію. За словами начальника управління комунікацій командування Повітряних сил Юрія Ігната, Україна нині перехоплює близько 60% реактивних дронів, тоді як ефективність проти старих типів “Шахедів” перевищувала 90%.

Масштаб загрози також стрімко зростає. Лише за перші три тижні вересня Росія, за даними української влади, запустила близько 2100 реактивних ударних БПЛА та 136 ракет. Ще в серпні кількість таких дронів перевищила 2800. Фактично за кілька місяців Росія перетворила реактивні БПЛА з відносно нової загрози на масовий засіб удару, причому одним із головних напрямків залишається Київ.

Змінилася й сама логіка атак. Замість того щоб зібрати сотні дронів в одну велику нічну хвилю, РФ може розтягувати їх у часі. Для ППО це означає необхідність залишатися в постійній готовності, а для міста — тривалі тривоги, зупинку роботи частини установ, перебої з транспортом і ситуацію, коли мільйони людей фактично не розуміють, коли атака справді завершилася. Один із військовослужбовців мобільної групи ППО, яка прикриває Київщину, прямо говорив Reuters, що така тактика виснажує розрахунки: дрони можуть іти протягом усього дня, а люди на бойовому чергуванні фактично залишаються без нормального сну.

При цьому удари навколо столиці далеко не завжди можна пояснити виключно спробами вразити військові об’єкти. За OSINT-аналізом французького аналітика Клемана Молена, протягом вересня у Києві та області під атаками опинилися 168 різних об’єктів, і лише сім із них — близько 4% — були віднесені до військових. Найбільша частка припала на цивільні логістичні об’єкти — 72 випадки, або 43%. Ще 16 ударів припали на житлові багатоповерхівки, фіксувалися також ураження АЗС, дата-центрів, промислових об’єктів, залізниці, школи та медичного закладу. Сам Молен зауважив, що частина об’єктів може мати подвійне призначення, однак у великому місті навіть удар по промисловій чи інфраструктурній цілі неминуче створює ризик для цивільних.

Україна відповідь шукає. 17 вересня президент Володимир Зеленський повідомив, що вже є українські перехоплювачі, здатні знищувати реактивні “Шахеди”, і наступним завданням назвав їх масштабування. Ще раніше Міноборони повідомляло про кілька перспективних моделей, які пройшли польові випробування. Reuters із посиланням на заступника командувача Повітряних сил Юрія Череватенка також писав, що Україна наблизилася до появи цілої лінійки відносно дешевих серійних засобів протидії реактивним БПЛА.

Але між “перехоплювач уже збиває” і “перехоплювачів достатньо, щоб системно прикривати велике місто” — велика дистанція. Нові системи потрібно не лише довести технічно, а й виробляти у великих кількостях, передавати бойовим підрозділам, інтегрувати в систему виявлення й управління та навчати операторів. Саме тому успішні випробування ще не означають, що безперервні атаки припиняться найближчими днями.

При цьому ефект нон-стоп створює не лише кількість дронів, а й характер їхнього руху. Якщо звичайні БПЛА здебільшого йдуть довшими прямими відрізками з кількома змінами курсу, то реактивні дрони заходять на Київ із різних напрямків, маневрують і можуть неодноразово змінювати траєкторію. Такі маршрути утворюють щільний вузол над південно-західною частиною столиці, а петлі та повторні розвороти можуть безпосередньо подовжувати повітряну тривогу.

Місяць-два до відповіді

Ще 11 вересня військовослужбовець 413-го полку Сил безпілотних систем “Рейд” та експерт з озброєнь Defense Express Іван Киричевський прогнозував, що ефективніша протидія реактивним “Шахедам” може з’явитися вже протягом кількох тижнів.

“Якщо йдеться про збиття реактивних “Шахедів”, то це питання кількох тижнів”, — говорив він. А на прохання конкретизувати термін відповів: “Давайте місяць. Ну можете написати два”.

Йшлося не про один універсальний засіб, після появи якого проблема зникне. Уже тоді, за словами Киричевського, в Україні випробовували кілька типів реактивних перехоплювачів і паралельно працювали над іншими засобами малої ППО. Головним слабким місцем він називав масштабування: технології є, але швидко виробити їх у кількості, достатній для масованого застосування, значно складніше.

Через понад два тижні після цього прогнозу проблему ще гостріше окреслив офіцер командування штурмових військ ЗСУ Денис Ярославський. За його словами, сьогодні Україна не має стовідсоткової протидії новим поколінням “Гераней” та “Бандеролям”, а в цьому технологічному циклі росіяни поки випереджають.

“Понад 10 українських компаній уже працюють над рішеннями, здатними протистояти цим атакам. Але жодне з них поки не вийшло на завершальну стадію”, — зазначив Фокусу Ярославський.

На його думку, Україні терміново потрібен гібрид дешевого ракетного засобу та дрона. Інженери, здатні створити таке рішення, є, однак головною перепоною залишається фінансування.

При цьому Ярославський називає вже зовсім інший часовий горизонт — 8–9 місяців. Саме стільки, за його інформацією, може знадобитися для створення виробу, який буде не просто збивати нинішні російські дрони, а випереджатиме їх на кілька технологічних циклів.

Ці оцінки не обов’язково суперечать одна одній. Киричевський говорить про появу й масштабування засобів, які дозволять ефективніше протидіяти реактивним дронам уже найближчими тижнями та місяцями. Ярославський — про наступний етап: створення принципово сильнішої системи, здатної забезпечити технологічну перевагу, а не лише наздогнати нинішню російську загрозу.

Саме тому проблема найближчих місяців полягає не лише в тому, коли Україна отримає достатню кількість нових перехоплювачів. Поки технологічна відповідь масштабується, Росія продовжує використовувати реактивні дрони як постійний інструмент тиску — не лише на систему ППО, а й на економіку, інфраструктуру та цивільне населення.

Навіщо Росії атаки нон-стоп і як їм протидіяти

Політичний експерт і військовослужбовець ЗСУ Олександр Мусієнко вважає, що постійні атаки реактивними дронами мають одразу кілька цілей. Одна з головних — послабити економічний потенціал України, завдаючи ударів по виробництвах, складських приміщеннях, промислових об’єктах, бізнесу та офісних центрах.

Водночас це, за його словами, і терор проти цивільного населення — спроба посіяти паніку, деморалізацію, апатію та недовіру до державних інституцій.

“Це на сьогоднішній день є мета, яку переслідує ворог із тим терором, який не припиняється”, — говорить Фокусу Мусієнко.

При цьому, наголошує він, Збройні сили намагаються протидіяти новій тактиці вже наявними засобами. Насамперед, на думку експерта, необхідно посилювати Повітряні сили — збільшувати кількість авіації та ракет класу “повітря — повітря”, а також пришвидшувати ремонт і заміну авіаційних гармат.

За словами Мусієнка, саме F-16 зараз збивають значну кількість реактивних дронів авіаційними гарматами, тому навантаження на ці системи постійно зростає.

Другий напрямок — перегляд роботи мобільних вогневих груп. Їх, на його думку, потрібно дооснащувати переносними зенітно-ракетними комплексами та збільшувати кількість таких розрахунків.

Але навіть найкраща ППО не може гарантувати, що всі запущені по Україні дрони будуть знищені. Тому третя складова — удари безпосередньо по інфраструктурі, яка дозволяє Росії виробляти, зберігати та запускати БПЛА.

Мусієнко звертає увагу, що Сили оборони вже б’ють по пунктах зберігання, підготовки та запуску реактивних “Гераней”, а також по підприємствах, які виробляють компоненти для безпілотників.

“Без ударів по об’єктах виробництва на території Росії, навіть за умов найкращого ППО, все одно будуть десь влучання, буде падіння уламків, будуть певні руйнування”, — наголошує військовослужбовець.

Саме тому, на його думку, кампанія має охоплювати не лише пускові майданчики, а й підприємства російського ВПК та ланцюжки постачання компонентів. Найамбітнішою ціллю в цьому контексті Мусієнко називає завод в “Алабузі” в Татарстані, де Росія розгорнула масштабне виробництво ударних безпілотників.

“Поки ми не знищимо або щонайменше суттєво не пошкодимо цей завод і не пошкодимо ланцюжки поставок на цей завод, на жаль, вони будуть продовжувати виробництво”, — говорить він.

Тим часом 28 вересня Росія вдарила реактивним дроном по бізнес-центру в Дніпрі. Унаслідок атаки загинули троє людей, ще 12 дістали поранення, а рятувальники евакуювали з охопленої вогнем будівлі 47 осіб. Пошкоджень зазнав і офіс сервісу “Опендатабот”.

Також російські удари вже створюють ризики для цифрової інфраструктури. Як писав Фокус, після атак на дата-центри та телекомунікаційні об’єкти уряд почав готуватися до найгірших сценаріїв — частину обладнання планують розміщувати під землею, дані дублювати у хмарних сховищах і за кордоном. Прем’єр Сергій Корецький наголошував, що загроза для такої інфраструктури зберігатиметься до завершення війни.

Сьогодні, 20 вересня Джорджу Мартіну виповнюється 78 років. Майбутній автор “Пісні льоду й полум’я” народився 1948 року в Бейонні, штат Нью-Джерсі, а згодом створив одну з найвідоміших фентезійних саг сучасності. Але для його читачів є ще одна дата, яка давно стала майже символічною, — 12 липня 2011 року. Саме тоді вийшов “Танець з драконами”, п’ятий роман циклу. Відтоді минуло понад 15 років, а шосту книгу — “Вітри зими” — світ досі не побачив.

За цей час телевізійна “Гра престолів” встигла стати глобальним феноменом, завершитися і показати власну версію фіналу. Здавалося б, головні відповіді вже відомі: ми знаємо, що сталося з Джоном Сноу, Дейнеріс, Браном, Тіріоном та іншими героями. Проте книжкова історія перебуває зовсім в іншій точці.

Сам Мартін писав, що в міру роботи над “Вітрами зими” його сюжет дедалі більше віддаляється від телесеріалу. Частина подій HBO з’явиться і в романах, хоча, можливо, в іншій формі, але багато чого буде зовсім інакше. Причина проста: книжковий світ значно більший, у ньому залишаються персонажі й цілі сюжетні гілки, яких серіал узагалі не використовував.

Письменник не раз порівнював свій метод роботи з садівництвом. На відміну від “архітектора”, який заздалегідь має готовий план будівлі, “садівник” знає загальний напрямок, але дозволяє історії змінюватися в процесі. Мартін визнавав, що переписує, перебудовує й інколи взагалі відмовляється від уже придуманих рішень. Він знає великі сюжетні точки та фінальні напрямки, але шлях до них може змінюватися прямо під час роботи. Саме тому телевізійна кінцівка не є готовим спойлером до книжкової.

Щоб зрозуміти, чому “Вітри зими” перетворилися на 15-річний довгобуд, достатньо подивитися, скільки історій Мартін залишив незавершеними. Одні герої в книжках не дійшли навіть до подій шостого сезону “Гри престолів”. Інших серіал повністю прибрав. А деякі сюжетні лінії настільки відрізняються від телевізійних, що привести їх буквально до того самого фіналу вже практично неможливо.

Джон Сноу: серіал його воскресив, Мартін залишив помирати

Найочевидніший приклад — Джон Сноу. Глядачі серіалу давно знають всю його подальшу історію: воскресіння, війну з Болтонами, зустріч із Дейнеріс, боротьбу з мертвими, таємницю походження і те, де герой опинився після фіналу.

У книжках нічого цього поки що не сталося.

В “Танці з драконами” Джон усе ще командує Нічною вартою. Видавець у описі роману нагадує, що на Півночі він одночасно стикається з істотами за Стіною та небезпечними противниками всередині самої Варти.

Його остання глава закінчується заколотом: браття Нічної варти кілька разів ранять Джона ножами, після чого він падає у сніг. На цьому книжкова історія героя обривається.

Тобто перш ніж говорити про Короля Півночі, Дейнеріс чи спадщину Таргарієнів, Мартін має відповісти на значно простіше питання: що взагалі сталося з Джоном після нападу.

Важливо

Навіть якщо частина подальших подій повторить телевізійну версію, шлях до них буде іншим. У романах діють герої, яких HBO прибрав, політичний розклад на Півночі відрізняється, а сам Мартін попереджав: деякі персонажі, які вижили у серіалі, можуть не пережити книжки — і навпаки.

Саме Джон найкраще показує дивний часовий розрив між двома Вестеросами: телевізійний герой давно прожив свою історію до кінця, а книжковий уже понад 15 років лежить у снігу біля Стіни.

Ейгон Таргарієн: претендент на трон, якого в серіалі взагалі не було

Якщо з Джоном Сноу серіал просто пішов далеко вперед, то з Ейгоном Таргарієном ситуація інша: HBO фактично викреслив із “Гри престолів” одного з головних претендентів на Залізний трон.

У “Танці з драконами” Тіріон знайомиться з юнаком на прізвисько Молодий Гриф і поступово розуміє, що перед ним нібито Ейгон Таргарієн — син Рейгара Таргарієна та Елії Мартелл, якого всі вважали вбитим немовлям під час захоплення Королівської Гавані. За версією його оточення, Варіс свого часу підмінив дитину і врятував спадкоємця. Сам Мартін залишає достатньо простору для сумнівів, тому питання, чи справді Молодий Гриф є сином Рейгара, досі не має остаточної відповіді.

Але для сюжету важливіше інше: Ейгон не просто ховається десь у вигнанні. Наприкінці п’ятої книги він разом із Джоном Коннінгтоном та Золотою компанією висаджується у Вестеросі й починає власну кампанію. Спочатку план передбачав зустріч із Дейнеріс, однак після її затримки в Мієрині Ейгон вирішує не чекати й самому рушити по корону.

У вже опублікованому Мартіном уривку з “Вітрів зими” ця лінія продовжується: Аріанна Мартелл вирушає з’ясувати, ким насправді є новий претендент, а Золота компанія просувається Штормовими землями. Там прямо обговорюється Ейгон як син Рейгара та Елії і можливий союз із Дорном.

І саме тут різниця із серіалом стає принциповою. Телевізійна Дейнеріс повертається до Вестеросу, де її головним політичним суперником залишається Серсея. У книжках на момент її потенційного повернення частину країни вже може контролювати інший Таргарієн — або людина, яку всі вважають Таргарієном.

Це повністю змінює конфлікт. Дейнеріс може прибути не як єдина спадкоємиця своєї династії, а як ще одна претендентка, причому з драконами, проти молодого короля, який уже воює у Вестеросі й може отримати підтримку місцевих домів.

Тому Мартіну ще треба відповісти щонайменше на три питання: хто насправді Молодий Гриф, чи зможе він завоювати значну частину Вестеросу і що станеться, коли його шлях перетнеться з Дейнеріс.

Серіал цього конфлікту не розв’язав. Він його просто прибрав. І саме через такі лінії книжковий фінал уже не може бути простим повторенням того, що HBO показав на екрані.

Леді Кам’яне Серце: воскресла Кейтілін, якої серіал позбувся

Ще одна лінія, якої глядачі HBO взагалі не побачили, — доля Кейтілін Старк після Червоного весілля. У книжках її історія не закінчується смертю. Берік Дондарріон віддає їй свою “іскру життя”, і Кейтілін повертається вже як Леді Кам’яне Серце — понівечена, майже нездатна говорити і одержима помстою Фреям, Болтонам та всім, кого вважає причетними до загибелі своєї родини.

Під її керівництвом Братство без знамен із захисників простих людей поступово перетворюється на значно жорстокішу силу. В “Бенкеті круків” Леді Кам’яне Серце судить Брієнну, вважаючи, що та зрадила дану Кейтілін клятву знайти Сансу й Ар’ю та перейшла на бік Ланністерів. Вона ставить їй ультиматум: убити Джеймі Ланністера або померти. Коли Брієнна відмовляється, її разом із Подріком та сером Гайлом починають вішати.

Важливо

На цьому Мартін також залишає читача без відповіді. Уже в “Танці з драконами” Брієнна знову з’являється перед Джеймі й просить його поїхати з нею нібито заради порятунку Санси. Насправді ж за цією зустріччю стоїть Леді Кам’яне Серце. Джеймі вирушає з Брієнною — і далі їхня історія обривається.

У серіалі цього вузла просто немає. Кейтілін після Червоного весілля не повертається, Брієнна та Джеймі отримують зовсім інший розвиток, а сам Джеймі зрештою повертається до Серсеї.

У книжках Мартіну ще потрібно вирішити, що зробить Леді Кам’яне Серце з Джеймі, чи зможе Брієнна врятувати його та себе і чим узагалі завершиться помста Кейтілін. Це не другорядний епізод: ця лінія може радикально змінити долю двох важливих героїв ще до того, як вони дістануться подій, знайомих за останніми сезонами HBO.

І це вже другий великий приклад після Ейгона, коли серіал не дав іншої відповіді на книжкову загадку — він просто видалив саму загадку.

Станніс ще живий, а Північ — зовсім не там, де її залишив серіал

У серіалі історія Станніса Баратеона закінчується швидко й однозначно: його армію розбивають Болтони, а самого Станніса вбиває Брієнна. У книжках ця лінія досі відкрита.

Наприкінці “Танцю з драконами” Станніс ще готується до битви за Північ. Він стоїть із військом неподалік Вінтерфелла, тоді як Болтони контролюють замок, але їхнє становище далеко не стабільне. Усередині Півночі діють кілька сил, частина місцевих домів лише формально підтримує Болтонів, а навколо самого Вінтерфелла накопичуються конфлікти, які серіал значно спростив.

До цього додається доля Теона і Аші Грейджой, які опиняються біля Станніса, а також окрема лінія Давоса Сіворта. У книжках його відправляють шукати Рікона Старка — ще одного спадкоємця Вінтерфелла, якого серіал використав зовсім інакше.

Тобто книжкова боротьба за Північ ще навіть не дійшла до тієї точки, з якої серіал почав швидко рухатися до “Битви бастардів”. Мартіну ще потрібно вирішити, що станеться зі Станнісом, хто реально контролюватиме Вінтерфелл, яку роль відіграють північні доми і чи повернеться Рікон у велику політику.

Ця різниця важлива ще й тому, що Північ — не ізольована лінія. Саме тут сходяться історії Джона Сноу, Болтонів, Старків, Станніса й загрози з-за Стіни. Якщо хоча б одна з них піде не так, як у серіалі, автоматично зміниться і весь подальший шлях до фіналу.

Дейнеріс: у серіалі вона дісталася трону, у книжках — ще навіть не Вестеросу

Найбільший розрив між книжками та серіалом, мабуть, саме тут. Телевізійна Дейнеріс встигла повернутися до Вестеросу, вступити у війну за Залізний трон, воювати з армією мертвих, захопити Королівську Гавань і загинути. У книжках вона до Вестеросу ще навіть не дісталася.

Наприкінці “Танцю з драконами” Дейнеріс після втечі на Дрогоні опиняється далеко від Мієрина, у Дотракійському морі, де її знаходить кхаласар. Тим часом у самому Мієрині назріває битва, а її союзники й супротивники продовжують боротьбу без неї.

Тобто перед Мартіном ще величезний шматок шляху. Дейнеріс потрібно розібратися з дотракійцями, повернути контроль над своєю армією, завершити мієринську історію, а вже потім рушити на Захід. І навіть після цього на неї чекатиме Вестерос, який у книжках виглядає зовсім не так, як у серіалі: там уже діє Ейгон, триває боротьба за Північ, а політичні союзи значно складніші.

Сам Мартін писав, що в “Вітрах зими” частина персонажів піде шляхами, які серіал узагалі не показував. Це особливо важливо для Дейнеріс, бо її телевізійний фінал часто сприймають як майже готову відповідь на книжковий. Насправді ж Мартіну ще треба пояснити, як вона дістанеться Вестеросу, кого зустріне там і чому її боротьба за владу взагалі набуде того чи іншого фіналу.

І саме тут добре видно масштаб “Вітрів зими”: одна з центральних героїнь саги в п’ятій книзі все ще перебуває за морем, тоді як серіал уже провів її через майже весь фінальний акт історії. Щоб книжки хоча б наблизилися до тієї самої точки, Мартіну потрібно не просто продовжити її сюжет, а перебудувати половину шахівниці Вестеросу навколо її повернення.

Інші та Бран: головна загадка саги досі без відповіді

У серіалі загрозу з Півночі зрештою звели до Короля Ночі, його армії мерців і вирішальної битви за Вінтерфелл. У книжках усе значно туманніше. Інші залишаються майже незрозумілою силою: Мартін досі не пояснив їхню справжню мету, походження чи те, чому вони повернулися саме тепер.

Не завершена і лінія Брана. Наприкінці “Танцю з драконами” він лише починає навчання у Триокого Ворона та опановує здатність бачити минуле через мережу віродерев. До тієї ролі, яку Бран отримав у фіналі HBO, книжкова історія ще навіть близько не підійшла.

Тому Мартіну ще треба пояснити не лише, хто переможе у війні з Іншими, а й навіщо ця війна взагалі була потрібна історії, яку роль у ній відіграє Бран і як магічна частина саги пов’язана з боротьбою за трон.

Фінал серіалу — ще не фінал Мартіна

“Гра престолів” створила дивну ситуацію: мільйони глядачів уже знають, хто наприкінці опинився на Залізному троні, що сталося з Дейнеріс і куди вирушив Джон Сноу, але читачі “Пісні льоду й полум’я” досі не знають, чи приведе Мартін своїх героїв до тих самих точок.

І що далі просуваються книжки, то більше між двома версіями Вестеросу розбіжностей. У романах живі персонажі, яких серіал давно вбив, існують претенденти на престол, яких HBO взагалі не показав, а головна загроза з-за Стіни досі залишається загадкою.

Тому через 15 років після “Танцю з драконами” інтрига “Вітрів зими” полягає вже не лише в тому, чим усе закінчиться. Не менш цікаво — скільки від знайомого глядачам фіналу взагалі залишиться, коли свою версію історії нарешті розповість сам Джордж Мартін.