Події
«Серж із Києва. Українець до кінця»
Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі
Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.
Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.
Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.
Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.
ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.
Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.
Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.
Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.
|
«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.
Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»
У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.
Мемуари українського танцівника
Сержа Лифаря “Страдные годы”
|
ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК
Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.
Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.
Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.
У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).
Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.
Серж Лифар та його дружина
Ліліан Алефельд-Лорвіґ
|
У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.
Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».
Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»
Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.
Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.
КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ
Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.
І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».
Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.
Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.
Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.
Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.
Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.
Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».
Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.
У Молдові археологи виявили катакомбне поховання, яке вчені відносять до скіфської доби та датують могилу III століттям до нашої ери.
Про це повідомляє NewsMaker з посиланням на Національне агентство археології Молдови, передає Укрінформ.
Зазначається, що знахідку виявили в селі Гура-Бикулуй Новоаненського району.
«Ми виявили поховання ІІІ століття до нашої ери. Воно складається з похоронної камери та вхідного коридору. Усередині був померлий, його череп був спрямований на південь», – заявив представник агентства.
Він додав, що поруч були знайдені предмети з похоронної камери: керамічні посудини, оброблений камінь, який, імовірно, використовували як невеликий вівтар, курильницю, невелику посудину та інші предмети.
Зазначається, що виявлена курильниця притаманна для скіфів III століття до нашої ери.
«Також у камері знайшли наконечники стріл, фрагменти кераміки та намистини», – поінформував посадовець.
За словами археологів, це унікальний об’єкт археологічної спадщини Молдови, який стане експонатом Національного музею історії.
Як повідомляв Укрінформ, транснаціональний культурний комплекс «Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля» – спільну номінацію України, Молдови та Румунії – включили до попереднього списку ЮНЕСКО.
Скриншот з відео
13 травня 1933 року в харківському будинку «Слово» застрелився Микола Хвильовий. Сучасний театр переосмислює його пророчі твори
Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» вважають одним із найдраматичніших творів української літератури про кризу пореволюційного покоління. Жорстка правда про те, як колишні палкі романтики революції втрачають ідеали та сенс власного існування, замкнені в психіатричному «санаторійному» просторі. Це страшна модель тоталітарної держави – місце контролю, ізоляції та духовного розкладу, приховане за «дбайливим» лікуванням і оздоровчими процедурами. Вони слухняно запивають ліки водою, намагаючись зцілити фізичну та духовну недугу, проте це ілюзія, що тільки відтерміновує фатальний фінал.
Напередодні роковин смерті Миколи Хвильового, ключової постаті доби Розстріляного відродження, письменника, публіциста та ідеолога українського культурного відродження 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко поставив за його твором виставу в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Перед глядачем постають люди, які виявилися «зайвими» в новій епосі та переживають руйнацію особистості. Час у творі не піддається логічному чи хронологічному впорядкуванню – це внутрішній стан, пам’ять, страх і розчарування. Тут він застиг. За межами «зони» існує інший світ, але він недосяжний для тих, хто в ній опинився. То це санаторій чи пастка?
МЕНЕ ЗАХОПЛЮЄ ШЛЯХ, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ХВИЛЬОВИЙ, І ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЧИМ МАЄ БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО
– Чому саме ця повість Миколи Хвильового мала з’явитися тут і зараз? – запитую в режисера вистави Дмитра Захоженка після прем’єри.
– Це складне питання, – говорить він. – По-перше, мене захоплює шлях, який пройшов Хвильовий – його бачення себе в межах української культури, та його уявлення про те, чим має бути культура. Його наративи, які він провадив, і які, на превеликий жаль, були проігноровані багато в чому, лишившись тільки великими ідеями в його творах. Хвильовий – романтик і, попри все те, що його оточувало, міг згенерувати ідею й вивести її в ранг потреби – шкурної, кровної – і йти за неї до кінця. Це, на мою думку, те, що нам зараз конче необхідно.
Також мені імпонує його бекграунд, він же любив Чехова–Достоєвського, і в його творах багато колізій та речей, які з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але водночас він розказує абсолютно свою історію. Це спосіб пошуку складних відповідей на складні питання. І це є плато, на яке ми зараз виходимо, коли нам потрібно їх шукати, бо простих відповідей вже недостатньо. Чимдалі, історія тільки ускладнюватиметься. Тому у виставі, яку ми поставили, теж є безліч маленьких кпинів та референсів. До того ж герої вистави взуті в черевички зі списаних чеховських вистав, – розповідає режисер.
За його словами, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки й суто внутрішні театральні жарти, які дешифруються у словах одного з героїв на адресу персонажа миршавого Дідка: «я й раніше думав, що він огидний, і відчуваю ще більшу огиду до нього тут. Зараз я розумію, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».
– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, які для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все сіріє… Прості відповіді зникають, ти хочеш їх знайти, але чим далі, тим складніше їх вихопити.
І ще один плюс – трішки познайомили глядачів із Шпенглером та Бергсоном, – усміхається Захоженко.
Алюзії та ідеї філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в роздумах сестри Катрі, а текст Шпенглера звучить у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку співають герої.
УСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В МЕЖАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА ГРАНЬ
У виставі, як і в самій повісті, немає одного головного героя в класичному розумінні. Це поліфонія, де важливими є відразу всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої внутрішньої кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, тонкий надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (актриси Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка одночасно є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (актриси Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, тиха й виснажена, яка мріє вирватися з системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В’ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорсткий персонаж, який поводиться холодно й агресивно; Унікум (актриси Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – загадкова у своїй екзальтованості, іронічна, втомлена і самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторійної зони, який у Хвильового символізує втомленість і приреченість, однак у виставі його особистість розкрита дещо по-іншому; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивакуватий чоловік, який, попри своє прізвисько, інколи видається мудрішим від своїх сусідів по «зоні».
– Пане Дмитре, чи справді всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в певні моменти дехто дуже промовисто виходив на перший план.
– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в межах одного, кожен – якась його окрема грань. За структурою вистави на початку здається, що головним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо його шлях. А от у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею лишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, бо Хвильовий зовсім песимістично закінчує її суїцидом. Ми ж трішки витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – знайти основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – пояснює режисер вистави.
КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ ПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА
– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові почався «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.
Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім» Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.
– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається актриса. – Сильно в мені він відгукується. Запитала в режисера, чи можливий варіант, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, одначе поговорімо про Катрю».
– А чим вона вам не сподобалася?
– Вона для мене на початку була дуже пряма. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона –суперечливий персонаж. Це ідейна людина, яка прагне чогось світлішого, та, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні і вийти на перший план.
З початку роботи над роллю мені було складно в певних моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу має бути холоднуватою, відстороненою (вона ж іще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілковито. Це пазл, який кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.
– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?
– Знаєте, бувають символи, які виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, намагання світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторійних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низеньких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Бодай, крокси – це стильно і красиво» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвінська.
Актриса впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не треба обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від всього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.
– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно потрібний, хоча й ризикований, тому що публіка інколи ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть долетіти вже після вистави. Адже вони мають багато пластів, особливо вистави Дмитра Захоженка, який завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – говорить виконавиця ролі сестри Катрі.
Я НЕ ЗУСТРІЧАВ РІДНІШОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, НІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ
Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:
– По-перше, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій будинок був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й тотальна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі і розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, яка вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не зустрічав ріднішого для себе тексту, ніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».
За словами Михайла Ганєва, ця вистава – революція, в хорошому сенсі цього слова, бо такого в цьому театрі ще не було.
– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, які всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, кпинами – все збіглося ідеально. Хвильовий, який «стібав» Чехова, всі його п’єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!
Як на мене, в нашій країні всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберімо, що було хороше, що було погане і зробімо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперший час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.
– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, крім самогубства?
– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, який, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, говорячи, що зараз вчинить самогубство. І, зрештою, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг. Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророкування, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то за ним прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його зтерли з пам’яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.
У ВИСТАВИ РАДИКАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ КЛАСНО! – РЕЖИСЕР
Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?
– Надзвичайно комфортно, – усміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це поступ вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і говорю: «давайте дещо трішки поміняємо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, які я запропонував. І це дивовижно, з огляду на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертексуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.
Вистава поставлена на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.
– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це радикально два різні склади. І це класно! Часто, коли працюєш у двох складах, бувають різні труднощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали нагоду в межах однієї вистави розказати кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.
– Вистава досить непроста, як, власне, й тексти Хвильового. Напевно, глядач має іти на неї трішки підготовленим?
– Безумовно. Якщо бути підготовленим, можна зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не говорив, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примитивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примитивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусилля. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі лишається якийсь рівень, який зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.
– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вихорі історії – не пощастило чи пощастило?
– Не пощастило, але випало. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, яка закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можна нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але випало так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко.
Пошукати складних відповідей на складні запитання разом із Миколою Хвильовим та творчою командою вистави “Санаторійна зона” можна 24 травня і 9 червня. Театр, який спонукає думати, чекає на вас.
Любов Базів. Київ
Фото Ірини Сомової
Транснаціональний культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” включили до попереднього списку ЮНЕСКО.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури України.
До складу комплексу входять 15 об’єктів археології, що розташовані на території восьми областей України, а також 36 – в Румунії і 20 – у Молдові.
“Попереду – наступний етап: підготовка повного номінаційного досьє для подання до ЮНЕСКО з метою включення зазначених об’єктів до Списку всесвітньої спадщини”, – поінформували в Мінкульті.
Включені українські об’єкти репрезентують археологічні пам’ятки, що відображають високий рівень розвитку поселень, планування й матеріальної культури епохи енеоліту на території сучасної України.
“Трипільська культура є важливою частиною європейської культурної спадщини та одним із найяскравіших свідчень розвитку давніх цивілізацій на території сучасної України. Включення комплексу “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” до попереднього списку ЮНЕСКО відкриває нові можливості для міжнародної співпраці, дослідження та збереження цих унікальних пам’яток. Це також важливий результат співпраці України, Румунії та Молдови у сфері захисту й популяризації спільних культурних цінностей”, – зазначила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна.
Це важливий крок до включення цього об’єкту до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та міжнародного визнання унікальної культурної спадщини трипільської культури, яка є однією з найдавніших цивілізацій Європи. Також це сприятиме подальшому збереженню і популяризації культурної спадщини України, підкреслили у Мінкульті.
18 вересня 2025 року міністерства культури України, Румунії та Молдови підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва у підготовці й просуванні спільного номінаційного досьє. Документ закріпив наміри трьох країн спільно підготувати та подати транснаціональний серійний об’єкт Культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Як повідомляв Укрінформ, історико-культурний заповідник “Тустань” у Львівській області можуть внести до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом ЮНЕСКО. Команда заповідника підготувала номінаційне досьє, яке подадуть на міжнародний розгляд.
Фото: mincult.gov.ua
-
Відбудова1 тиждень agoПрем’єр Чехії візьме участь у конференції з відбудови України-2026
-
Події1 тиждень agoУ Тернополі визначили переможців премії імені Івана Марчука
-
Одеса1 тиждень agoНаступ на Одесу: загроза з боку Придністров’я залишається
-
Усі новини1 тиждень agoСин Лесі Нікітюк – як виглядає Оскар зараз
-
Усі новини1 тиждень agoНіколас Брендон — яка причина смерті актора
-
Події1 тиждень agoУкраїнська стрічка «Паляниця» здобула престижну нагороду у США
-
Відбудова1 тиждень agoМінрозвитку розпочало відбір громад для участі у Ukraine Recovery Conference 2026
-
Суспільство1 тиждень agoДивіденди, готівка та крипта, що зникла: що задекларували депутати Одеської облради за 2025 рік Анонси