Події
«Серж із Києва. Українець до кінця»
Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі
Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.
Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.
Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.
Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.
ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.
Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.
Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.
Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.
|
«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.
Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»
У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.
Мемуари українського танцівника
Сержа Лифаря “Страдные годы”
|
ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК
Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.
Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.
Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.
У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).
Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.
Серж Лифар та його дружина
Ліліан Алефельд-Лорвіґ
|
У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.
Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».
Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»
Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.
Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.
КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ
Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.
І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».
Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.
Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.
Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.
Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.
Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.
Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».
Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.
Для того, щоб популяризувати українську культурну спадщину, спочатку потрібно її зберегти й відреставрувати
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні представники музейної сфери обговорили з міністром культури та стратегічних комунікацій України важливі практичні питання діяльності національних закладів в умовах воєнного стану та окреслили напрацювання спільних кроків із реалізації цілей Стратегії культури до 2030 року у сфері збереження та охорони культурної спадщини.
Насамперед міністр наголосив на необхідності дотримання пам’яткоохоронного законодавства в національних заповідниках, музеях та наукових установах. «У нас ніколи не було стратегії розвитку галузі, завжди був брак фінансування. Але для того, щоб популяризувати українську культурну спадщину, спочатку потрібно її зберегти й відреставрувати. І ми з командою сконцентрувалися саме на цьому», – зазначив він на початку зустрічі.
10 ЛИПНЯ В РИМІ БУДЕ СТВОРЕНО МІЖНАРОДНИЙ ФОНД ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ
Микола Точицький наголосив, що, за об’єктивними оцінками стану і проблем музейної сфери, галузь критично потребує збільшення фінансування, як бюджетного, так і меценатського.
«Найнижчі зарплати – у цій сфері, тому серед пріоритетних кроків МКСК – законодавча реформа, яка дасть змогу підвищити рівень оплати праці її працівникам та переглянути підходи до формування штату. Особисто для мене завданням номер один в ділянці законодавчої роботи було і є – змінити таку норму. А трансформувати її можна тільки через зміну сприйняття в суспільстві і уряді культури, як такої. Оскільки, коли починаєш говорити цифрами з людьми, які законодавчо не готові цього сприймати, відразу виникає проблема. Залишається тільки два варіанти: шукати гроші назовні і працювати над законодавством щодо меценатства», – зазначив міністр.
Міністерство, за його словами, все ще перебуває у складному діалозі з приводу меценатства з відповідними урядовими інституціями. Тож, щоб зрушити розв’язання цієї проблеми з місця, вперше за 30 років незалежності зібрали Міжнародну коаліцію підтримки на рівні міністрів культури країн-партнерів. Засідання відбувалися в Ужгороді, потім – у Варшаві, адже Польща – країна, що нині головує в Раді ЄС. 10 липня 2025 року під час Конференції з відновлення України (Ukraine Recovery Conference 2025) в Римі, відбудеться окрема тематична панель з участю єврокомісара, голови ЮНЕСКО та міністрів культури іноземних держав, присвячена ролі культури в розвитку людського капіталу. Під час Ukraine Recovery Conference 2025 Україна презентує концепцію Українського фонду культурної спадщини, коштом якого відбуватиметься фінансування відновлення пошкоджених внаслідок війни культурних пам’яток та об’єктів культури в Україні.
«ЧИ МАВ Я НА ЦЕ ПРАВО? ЗВІСНО, МАВ», – ТОЧИЦЬКИЙ ЧІТКО ПОЯСНИВ ПРИЧИНИ ЗВІЛЬНЕННЯ КЕРІВНИКА ЛАВРИ
Крім того, на нараді з керівниками національних заповідників, музеїв і наукових установ Микола Точицький детально зупинився на поясненні причин рішення про звільнення гендиректора заповідника «Києво-Печерська лавра» Максима Остапенка.
За його словами, Остапенко був одним із двох керівників, яких міністр викликав у перші дні після свого призначення і поставив перед ними завдання тактичного рівня, що мали вийти на рівень стратегії. На зустрічі був також генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук. Про результати того, як очільники національних музейних закладів сприйняли й виконали поставлені завдання, може свідчити той факт, що одного з них було звільнено, а на об’єкті іншого найближчим часом відбудеться масштабний захід – Конгрес місцевих та регіональних влад при Президентові України.
«Наша розмова тоді була непростою, бо в кожного були свої плани та погляди. Завдання, які ставили перед керівником Лаври, будувалися на основі аудиту та висновках (понад 140 аркушів) робочої групи МКСК, яка перевіряла роботу музею. Виконати їх та усунути недоліки потрібно було найближчим часом: створити проєктну документацію, здійснити реєстрацію в БТІ сотень об’єктів, відреставрувати приміщення, де зі стелі крапає на голови співробітникам. Ми просили виконати хоча б вимоги аудиту», – пояснив Микола Точицький.
КОЛИ ПОЧИНАЄТЬСЯ БЮДЖЕТНЕ ФОРМУВАННЯ НА НАСТУПНИЙ РІК – МІНФІН ПОКАЗУЄ ЦИФРИ НЕОСВОЄНИХ КОШТІВ
Для усвідомлення ситуації він навів таку інформацію: за штатом у Міністерстві культури та стратегічних комунікацій України – 300 співробітників, у Києво-Печерській лаврі – 504. Однак навіть зміну написів мовою, яку давно треба було деколонізувати, на території заповідника контролювали співробітники Міністерства культури та стратегічних комунікацій України. Що стосується бюджету та витрат, то у 2023 році бюджетне асигнування Лаври склало 124 млн. грн. Ще були власні кошти, витрати на фонд заробітної плати (93 млн. грн), господарські потреби (30 млн. грн).
«У 2024 році Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» отримав із державного бюджету 248 млн. грн. Власні надходження заповіднику минулого року склали 50 млн грн. Невже за ці гроші не можна було зробити хоча б якийсь мінімум? Крім того, якщо ви подивитеся на маршрути, які бачить будь-який турист – і наш, і іноземний, – купуючи квиток до заповідника, то виявите, що з 2021-го по 2024 рік у них нічого не змінилося.
Я розумію, що на певні реставраційні, ремонтні роботи коштів могло забракнути. Але бодай елементарні речі, скажімо, впорядкування документації, можна було зробити? На це коштів вистачало. І потім, чому не звернутися до міністерства, як це роблять інші установи, які приходять, приводять підрядника, а ми виступаємо гарантом оплати? У нас були такі випадки, ми це робили, і роботи виконувалися. Адже потім, коли починається формування бюджету на наступний рік, колеги з Мінфіну показують нам цифри повернених неосвоєних коштів. І відповідно вже на цю частку грошей ми не можемо розраховувати. Тому всьому є своя межа. Це коротка відповідь на запитання, чому я ухвалив таке кадрове рішення чи мав я на це право? –Звісно, мав. Відповідати за те, що люди не виконують своїх обов’язків і контрактів, я не збираюся!» – наголосив міністр.
Натомість, за його словами, гендиректор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук завдяки тим самим бюджетним коштам або спонсорству проробив велику роботу. «Це важкий труд, який він здійснив. Все робилося, звісно, не місяць, не два, не сім, а роками. Але робилося системно і правильно», – зауважив Микола Точицький.
КАДРОВА РОБОТА – ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ БУДЬ-ЯКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Міністр культури та стратегічних комунікацій України зауважив, що кадрова робота – це загалом дуже важливий елемент будь-якої діяльності, особливо в музейній сфері. Однак проблема кадрового резерву була, є і залишається, як із причин недостатнього фінансування, так і через те, що вже четвертий рік триває війна, а отже, багато фахівців або мобілізувалися на фронт, або були змушені виїхати з країни. Залишається величезною проблемою також фінансування підготовки кадрів для культурної сфери. Проте, відповідно до завдань, які визначила Стратегія розвитку культури в Україні, МКСК вже працює над цим питанням з одинадцятьма країнами. Щоправда, виникають певні застороги, – оскільки, немає гарантії, що після того, як співробітник завершить навчання чи стажування, він повернеться саме в ту установу, яка його направила туди. І тут, за словами Миколи Точицького, треба також шукати шляхи виходу із ситуації.
«Відновити кадровий резерв украй необхідно. Але нам тепер складно буде виходити із становища з огляду на загальну правову рамку, згідно з якою зараз не можна проводити конкурсів. Проте вже сьогодні ми можемо починати готувати кадровий резерв. Тобто, якщо у вас є заступники, колеги, помічники, які здатні обійняти вищу посаду, я був би вдячний, якби ви надсилали мені їхні кандидатури на предмет розгляду як потенційних керівників. Ми могли б на спільних зустрічах обговорювати і ухвалювати попередні рішення, до моменту, коли після перемоги розпочнуться процеси проведення конкурсів. Така моя пропозиція», – звернувся міністр до керівників національних заповідників, музеїв і наукових установ, що перебувають в управлінні МКСК.
ТРЕБА ЗНАЙТИ СЕНСИ, ЩОБ ЧЕРЕЗ НИХ ПЕРЕКОНАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ УХВАЛЮЮТЬ РІШЕННЯ З ФІНАНСУВАННЯ ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
Керівниця Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Наталія Реброва, звертаючись до міністра, наголосила, що для того, щоб реалізувати будь-яку стратегію збереження і відновлення культурної спадщини, потрібне розуміння і єдність. А єдність дає відчуття справедливості.
«Ми в цьому залі представляємо дуже багато закладів, що мають статус національного, який нічим не підтверджений. Зокрема, є ті, які мають додатковий коефіцієнт підвищення посадових окладів, а є ті, які взагалі не мають коефіцієнта. І це питання нагальне для багатьох уже впродовж довгих років. Можливо, виробляючи стратегію, варто звернути увагу і на це, щоби люди відчували й розуміли справедливість підходу відповідності до статусу національного, – запропонувала Реброва.
Як приклад, вона розповіла, що організовуючи роботу в «Чернігові стародавньому», який у своєму складі має 26 пам’яток культури національного значення і є єдиним, хто зосередив у себе п’ять пам’яток домонгольського періоду, музей не може знайти кандидата на посаду провідного архітектора. Оскільки його посадовий оклад, згідно із штатним розписом, складає 11 тисяч гривень. «На сьогодні, на жаль, посада провідного архітектора в нас вакантна. Без вирішення питання гідної оплати працівників, ми не зможемо рухатися далі», – підкреслила директорка музею.
Микола Точицький на це відповів: «Я свідомий того, що у цій сфері без якісної і гідної оплати – ніяк. Але заради справедливості мушу сказати, що деякі договори з керівниками установ складені так, що вони самі нараховують надбавки своїм співробітникам і собі зокрема. Або ж можуть не виплачувати певних надбавок і навіть потім їх не компенсувати, коли гроші з’являються, а повертати кошти в бюджет. А комусь із директорів потрібно погоджувати ці надбавки з міністерством. Що стосується коефіцієнтів, то це тема, з якої щоранку починається наша розмова з моїми заступниками та директорами департаментів. Проєкт указу вже був готовий, але зараз на цьому історичному етапі я не можу провести такого рішення через одне з міністерств. На жаль, сьогодні часто доводиться діяти в парадигмі, яка описана словами: всі знають, що рішення було поганим, але ніхто не знає, що ти вибирав між поганим і дуже поганим рішенням».
ПИТАННЯ НОМЕР ОДИН – ЦЕ СТРАТЕГІЯ, ПИТАННЯ, ЩО НАВІТЬ ПЕРЕДУЄ СТРАТЕГІЇ – ЦЕ ФІНАНСУВАННЯ
Очільник Міністерства культури та стратегічних комунікацій України звернув увагу на ту обставину, що не всі у країні усвідомлюють значення і роль культури в її житті та в житті кожного українця А крім того, культура присутня у всьому: від звичайного спілкування – до виготовлення високоточної зброї.
«Питанням номер один для нас має бути Стратегія розвитку культури України, але не менш важливим є питання фінансування культурної сфери. І для того, щоб вийти на сприйняття нашої галузі, де співробітники потребують гідної оплати, нам треба знайти аргументи і сенси для переконання людей, які ухвалюють рішення з фінансування галузі культури. Цей процес – складний, але ми в міністерстві не припиняємо переконувати тих, хто ухвалює такі рішення. Немає й дня без боротьби, передусім за те, що нам потрібно мати інші тарифні сітки, інші зарплати».
Ірина Мошик, керівниця Національного заповідника «Глухів», який перебуває під постійними обстрілами за 9 км від кордону, звернулася до міністра з наболілою впродовж трьох років – проблемою щодо доплати 50 % до заробітної плати співробітникам заповідника, як працівникам об’єкта, що перебуває в зоні бойових дій.
«Я розумію, що грошей немає, але ж це можна хоч трошечки передбачити і звернути на нас увагу. Ми продовжуємо працювати у надскладних умовах: і реставрації проводимо, і заходи, і квести, і уроки історичної пам’яті», – зауважила Мошик. У відповідь Микола Точицький пообіцяв негайно розібратися із ситуацією і вжити необхідних дій.
Я ВОЛІВ БИ, ЩОБ ВИ ДАВАЛИ ЗВОРОТНУ РЕАКЦІЮ. БЕЗ ЦЬОГО НЕ БУДЕ ЗМІН, А НАМ ТРЕБА БУДУВАТИ ЩОСЬ НОВЕ
Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус під час наради висловив загальне побажання більш активної комунікації МКСК з керівниками музеїв та заповідників. «Якщо буде майданчик комунікації, де кожен із директорів зможе сподіватися на реакцію, хай негативну, але він знатиме, що його почули, що на нього бодай звернули увагу, тоді буде бажання співпраці. Бо коли нам не відповідають, то нормальна реакція надалі комунікувати – мінімальна», – сказав він.
Точицький відповів, що «це величезний недолік не лише цього міністерства», і він, як колишній дипломат, розуміє, що залишений без відповіді лист чи СМС – це привід для зневіри, після якого до людини вже вдруге не звернешся. Він додав, що заведе окрему електронну скриньку за музейним напрямом і читатиме листи особисто.
В завершенні заходу міністр запропонував присутнім на нараді керівникам національних заповідників, музеїв і наукових установ одразу запланувати проведення чергової подібної зустрічі через місяць, щоби повернутися до порушених питань і перевірити, наскільки їх виконують у системі, що виправлено, а що ще треба допрацювати.
«Я волів би, щоб ви відразу давали зворотну реакцію. Щоб я міг щось рухати далі. Я мушу розуміти, під що я прошу кошти. Я не можу вигадувати, під що нам потрібні якісь суми. Бо, окрім цифр, які відображають, скільки чого в нас зруйновано, я повинен формувати грамотне професійне досьє. Або, наприклад, цікава ваша думка про книги, проспекти, гайди, які ми публікуємо. Це справді корисно? Чи, можливо, не витрачати коштів, тому що вони потрібні в іншому місці? Тому нам необхідні ваші дзвінки, листи, повідомлення, бо ви є науковцями та професіоналами. Без цього не буде змін, буде звичне існування старої системи, яка упродовж 30 років не змінювалася, а нам треба будувати щось нове. І без вашої допомоги й підтримки ми навряд чи це зробимо», – наголосив Микола Точицький, підсумовуючи розмову.
Любов Базів. Київ
Фото Данило Антонюк та надані Національним музеєм історії України у Другій світовій війні
Міністр культури і стратегічних комунікацій Микола Точицький закликав європейську мистецьку спільноту «добре подумати» перед тим, як знову приймати на сцені російських виконавців.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє МКСК.
«На шпальтах європейського видання Politico Europe опублікована стаття про поступове повернення російських виконавців класичної музики «з чорного списку» на провідні європейські сцени. Зокрема, йдеться про диригента Валерія Гергієва та оперну співачку Анну Нетребко. Обоє вони були «виключені» зі світової музичної спільноти після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну через підтримку політичних інтересів Кремля, проте останнім часом з’являються анонси їхніх концертів в Європі», – йдеться в повідомленні.
Зазначається, що Гергієв, відомий своєю публічною підтримкою російського диктатора, наступного року планує низку виступів оркестру Маріїнського театру в Іспанії, при цьому місцевий організатор фестивалю навіть вказав фінансування заходу коштом ЄС.
Як повідомляє видання, Єврокомісія контактувала з іспанською владою, щоб пересвідчитися, що жодні кошти ЄС не були використані для організації виступів за участю пропутінського диригента.
Водночас Анна Нетребко хоча й висловилася проти війни, однак відмовилась відкрито засудити злочинну політику Володимира Путіна. В Україні щодо неї застосовані санкції, проте в наступні півтора року вона має велику європейську програму виступів.
Як підкреслили в МКСК, Точицький в інтерв’ю Politico закликав європейську мистецьку спільноту «добре подумати» перед тим, як знову приймати на сценах російських виконавців.
Також він застеріг, що «дуже ризиковано» інтегрувати російську культуру, поки триває повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
«Коли у вашій країні проходить російська культурна активність, це неодмінно пов’язано з дезінформацією та підготовкою певних насильницьких дій», – наголосив міністр, пославшись на досвід України.
У відомстві також зауважили, що у розмові з виданням Європейський комісар з питань справедливості між поколіннями, культури, молоді та спорту Гленн Мікаллеф погодився з цією тезою.
«Європейські сцени не повинні давати жодного простору тим, хто підтримує цю агресивну війну проти України», – акцентував він.
Мікаллеф також наголосив, що навіть вистави, фінансовані приватним коштом, не повинні бути винятком для політичних закликів до відмови від співпраці з артистами, які підтримують війну.
«Потрібно активніше працювати з країнами-членами, аби цього (надання можливостей для європейських гастролей) не відбувалося», – додав Єврокомісар.
Своєю чергою Точицький запропонував, аби європейські театральні компанії залучали українських виконавців або їхніх колег із країн Євросоюзу: «Давайте просувати тих, хто справді поділяє демократичні цінності».
Як повідомляв Укрінформ, український режисер Євген Лавренчук розірвав контракт щодо постановки в Ізраїлі опери «Рінальдо» Георга Фрідріха Генделя через присутність росіян у команді постановників і артистів.
Голлівудський актор Том Круз потрапив до Книги рекордів Гіннеса за виконання трюків під час знімання фільму «Місія неможлива: Фінальна розплата» (Mission: Impossible – The Final Reckoning).
Про це йдеться у пресрелізі довідника, передає Укрінформ.
«Восьма частина франшизи «Місія неможлива: Фінальна розплата» справді підняла планку – видовищні трюки Тома під час знімання фільму допомогли йому здобути місце у Книзі рекордів Гіннеса за найбільшу кількість стрибків однією людиною із парашутом, що палає», – йдеться у пресрелізі.
Зазначається, що загалом голлівудська зірка Круз 16 разів вистрибнув із гелікоптера, бувши прив’язаним до парашута, попередньо змоченого паливом і підпаленим, перш ніж він зміг зрізати мотузки першого парашута та безпечно розгорнути резервний.
«Жоден інший актор чи каскадер не наблизився до такої кількості смертоносних стрибків, і його самовідданість була винагороджена рекордним титулом», – додали у Книзі рекордів Гіннеса.
Самі ж знімання фільму тривали у Південно-Африканській Республіці.
Круза піднімали на вертольоті на висоту у щонайменше 2,3 км, звідки він щоразу стрибав і мав усього декілька секунд на виконання трюку.
Як повідомляв Укрінформ, після багатьох ролей військових героїв на екрані, американський кіноактор Том Круз отримав справжню вищу нагороду для цивільних від ВМС Сполучених Штатів у реальному житті.
-
Політика1 тиждень agoСпецдоповідь ООН про російський терор проти херсонців важлива для покарання агресора
-
Суспільство1 тиждень agoВ Україні запустили сайт Inferno з інформацією про місця утримання військовополонених у РФ
-
Війна1 тиждень agoБронювання від мобілізації – компанії зможуть забронювати більше працівників
-
Політика1 тиждень agoНімеччина допомагатиме Україні стільки, скільки потрібно
-
Події1 тиждень agoНа Хмельниччині в костелі XVIII століття проводять ремонтно-консерваційні роботи
-
Війна1 тиждень agoПомер військовий, волонтер і колишній журналіст Петро Черних
-
Одеса1 тиждень agoРізанина в Одесі – гість напав із ножем на господаря квартири
-
Відбудова1 тиждень agoУ Миколаєві мешканцям пошкодженого житла виплатили 117 мільйонів за програмою «єВідновлення»