Як передає Укрінформ, про це у Фейсбуці повідомило Державне агентство України з питань кіно.

У Запоріжжі та області внутрішньо переміщені особи могли переглянути фільми “Поводир”, “Чужа молитва”, “Брати. Остання сповідь”, “Снайпер. Білий ворон”, “Земля блакитна, ніби апельсин”, “Сусідка”, “Толока”, “Козаки. Навколо світу”, “Іван Сила”, “Кіборги”, “Щедрик”, “Вулкан”, “Мій карпатський дідусь”, “Мавка. Лісова пісня”, “Фортеця Хаджибей”, “Микита Кожум’яка”, “Безславні кріпаки”, “Максим Оса”.

На Київщині були організовані 13 показів фільмів “Буча”, “Поводир”, “Снайпер. Білий ворон” та “Люксембург. Люксембург” для особового складу Національної гвардії України.

У Миронівці Київської області проходили покази стрічок: “Потяг у 31 грудня”, “Казка старого мельника”, “Мої думки тихі” та “Іван Сила”.

У Волинській, Рівненській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Київській, Львівській та Житомирській областях відбулися 10 кінопоказів для військовослужбовців Національної гвардії України. Демонстрували фільми: “Конотопська відьма”, “Люксембург. Люксембург”, “Нескорений”, “Мої думки тихі”, “Буча”, “Кіборги” та “Скажені сусіди”.

У реабілітаційному центрі Вінницької області для військовослужбовців демонстрували фільм “Найкращі вихідні”.

У Вінницькому обласному молодіжному центрі “Квадрат” відбулися кінопокази стрічок: “Люксембург. Люксембург”, “Пропала грамота” та “Гуцулка Ксеня”.

У військовому госпіталі на Київщині показали фільми “Віддана”, “Кіборги”, “Буча” та “Люксембург. Люксембург”.

У Черкаській області родинам військовослужбовців і внутрішньо переміщеним особам демонстрували фільми “Королі репу”, “Клондайк”, “Козаки. Навколо світу” та “Егрегор”.

У Центрі культури і дозвілля у Київській області було організовано показ кінокартини “Мої думки тихі” для громади та внутрішньо переміщених осіб.

В Одеській області для нацгвардійців провели вісім кінопоказів фільмів “Атлантида”, “Довбуш”, “11 дітей з Моршина”, “Кіборги”, “Безславні кріпаки”, “Королі репу”, “Нескорений “Кіборги”, “Безславні кріпаки”, “Королі репу”, “Нескорений” та “Мої думки тихі”.

В одному з медичних закладів Вінницької області для військових, які проходять реабілітацію та лікування, демонстрували фільми “Довбуш”, “Люксембург. Люксембург” та “Скажені сусіди”.

У Запоріжжі відбувся цикл заходів за участю представників Кобзарського цеху – Миколи Товкайла, Віталія Кобзаря та Ждана Безвербного. Кобзарі виступили з творчими програмами та показами фільмів проєкту “Культура vs війна” для внутрішньо переміщених осіб, військових на реабілітації та студентів.

У Хмельницькій області провели три події в обласному госпіталі ветеранів війни, кадетському корпусі та військовій частині з показами фільму “Мій карпатський дідусь”. На заходи завітав актор і амбасадор туру Богдан Бенюк та голова правління асоціації “Дивись українське!” Андрій Різоль.

У військовому госпіталі Запорізької області демонстрували фільми “Казка старого мельника” та “Люксембург. Люксембург”.

В обласному госпіталі ветеранів війни провели показ фільму “Потяг у 31 грудня”. Також для військових на реабілітації відбувся показ стрічки “Скажені сусіди” на Полтавщині.

У медичному центрі Полтавської області відбулося відкриття кінопростору з показом фільму “Довбуш” та зустріччю з амбасадором туру Олесем Саніним і Андрієм Різолем.

В Інституті Національної гвардії України на Київщині організовано показ фільму “Буча”. Стрічку представили та поспілкувалися з курсантами актор В’ячеслав Довженко, автор сценарію і продюсер Олександр Щур та Андрій Різоль.

Загалом із початку реалізації Туру організовано 2231 кінопоказ 90 українських повнометражних стрічок у 436 населених пунктах та військових частинах 23 областей України, а саме у Вінницькій, Київській, Житомирській, Хмельницькій, Черкаській, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Чернівецькій, Львівській, Запорізькій, Волинській, Харківській, Одеській, Дніпропетровській, Чернігівській, Івано-Франківській, Полтавській, Сумській, Кіровоградській, Миколаївській, Донецькій, Херсонській та в місті Києві.

Як повідомляв Укрінформ, в Україні відкрили шостий кінопростір для поранених військових.

Фото: Держкіно

Про це повідомляє Daily Star, передає Укрінформ.

Південнокорейського актора О Йон Су, широко відомого за роль О Іль Нама (Гравець 001) у серіалі Netflix «Гра в кальмара», засудили до одного року в’язниці за сексуальні домагання.

Спочатку 80-річного чоловіка засудили до восьми місяців позбавлення волі з дворічним випробувальним терміном. Однак нещодавнє рішення суду збільшило термін покарання до одного року.

О Йон Су відомий як досвідчений театральний актор з майже 50-річним стажем, який «сексуально домагався молодшої колежанки, не маючи такого права в трупі» – так під час слухань схарактеризували його в обвинуваченні.

Як зазначають місцеві ЗМІ, прокурори наполягали, що жертва актора “жила в страху як професійно, так і особисто після того, як відбулися події”. Очевидці твердять, що О Йон Су погіршив своє становище, заявивши «я зробив це з серцем батька» замість того, щоб просити вибачення.

Прокурори підкреслили послідовність у заявах актора з моменту появи перших звинувачень, використовуючи це, щоб аргументувати один рік ув’язнення, спрямований “на підтримку зцілення жертви та запобігання подібним злочинам”.

Адвокати О Йон Су відкинули всі звинувачення, твердячи, що справа ґрунтується винятково на свідченнях жертви, яким бракує ясності, послідовності та логічних деталей. Вони також зазначили, що актор офіційно відповів на закиди, щоб уникнути суперечок, які могли б негативно вплинути на «Гру в кальмара», яка нещодавно принесла йому міжнародне визнання.

Звертаючись до суду, О Йон Су висловив глибокий жаль у зв’язку зі своїм становищем. «Це принизливо постати перед судом у такому віці», – сказав він. «Якщо я сказав або зробив щось невідповідне, я погоджуся з вироком. Але я не вважаю, що у моїх діях були ознаки нападу».

Він додав: «Якщо під час короткої взаємодії мої необережні слова чи дії завдали болю, мені шкода. В одну мить усе, що я будував за 80 років, розвалилося. Я почуваюся порожнім. Я просто хочу повернутися туди, звідки все починалося».

Як повідомляв Укрінформ, торік зірку «Гри в кальмара» визнали винним у сексуальних домаганнях, призначивши 8 місяців ув’язнення умовно.

Книга вийшла у видавництві Олександра Савчука, повідомляє кореспондент Укрінформу.

Перша частина висвітлює маловідомі сторінки історії кобзарства і бандурництва, друга – присвячена історичним, соціально-культурним, громадсько-політичним передумовам відродження виконавства на кобзарських інструментах. Акцент зроблено на 1920-1930-х роках.

“Є багато матеріалів, які підтверджують саме системний характер репресій над співцями. Кобзарі – це не були одиниці, це були десятки і сотні виконавців. Співоцьке товариство було дуже ієрархізоване і мало три класи: це кобзарі, які грали на бандурі, лірники, які грали на колісній лірі, і найбільша група – так звані, стихівничі, які виконували кобзарський репертуар без інструментального супроводу. Тобто це був великий прошарок у суспільстві. Принаймні на 1920-1930-ті роки минулого століття у Харківській області були сотні виконавців”, – зазначає Черемський.

Автор зауважує, що спирався на великий масив документів щодо кобзарського з’їзду, який готувався та відкладався з року в рік.

“Це фактично вісім років. Ця тема звучала в тодішній пресі. Вона існувала серед кобзарів, і вона є в паперових документах. Заснувався оргкомітет з’їзду ще у 1925 році. Українська інтелігенція хотіла зробити виконавство на бандурі академічним видом мистецтва. Треба було узгодити одну школу гри, узгодити один інструмент, помирити між собою багато осередків бандуристів. З’їзд готується, переноситься. Останні дані 1932 року, далі зникає будь-яка інформація про збори, і ми вважаємо, що в цей час щось відбулося”, – підкреслив він.

Видавець Олександр Савчук наголосив, що кобзарство не зникло повністю завдяки тому, що це явище було інституалізованим – існували цехи чи братії з певними правилами входу до них, навчанням, складанням іспитів і веденням діяльності. Водночас у суспільстві й зараз панують стереотипи.

“Як і більшість культурних явищ, феноменів, кобзарство також сильно міфологізоване. Для багатьох кобзар – це Тарас Шевченко. Або нещасний кобзар, який намальований на якійсь картині – він нещасний, іде в зиму, йому ніде жити і так далі. Тобто є багато стереотипів. Якщо коротко казати, це незрячі чоловіки, які професійно грають і співають специфічний репертуар. Крім того, кобзарство було дуже поширеним на території сучасних Харківської, Полтавської і частково Луганської областей, на Полтавщині, Чернігівщині. Тобто це наше характерне явище, яке ми фіксуємо з XVIII ст. Бандура з’являється у Львові, до прикладу, лише у 1905 році. А ми ж схильні “шукати” бандуру десь на заході чи в центрі України”, – говорить видавець.

У книзі автор пояснює різницю між поняттями кобзарства та гри на бандурі.

“Завжди навколо бандури існували дві традиції: незряча традиція вуличних виконавців, співців, а також зряча традиція, яка була світською – на інструментах грало багато інтелігенції, особливо в часи національного піднесення, це й кінець XVIII століття, XIX, а найбільше у ХХ столітті. Ми знаємо Мартиновича, Хоткевича і ще десятки подвижників української культури, які пізнавали Україну, заново відтворювали її в собі, починали розуміти саме через звучання цього інструмента. Це явище йшло паралельно з традиційним кобзарством, яке існувало з давніх часів. Аматорське світське виконавство було гілочкою, яка згодом переросла у академічну бандуру. І залишилася традиція, яка була завжди професійною, це було не хобі, а фах”, – зазначає Черемський.

Він розповів, що кобзар як правило мав родину та був заможною людиною – будував хату та заводив велике господарство.

“Вони намагалися не показувати свій кобзарський фах сусідам, які все ж могли про це здогадуватися. Як виконавець він ходив в інший район. Крім кобзарства, вони займалися допоміжним ремеслом: сукання мотузок, якоюсь мануфактурною роботою, багато з них вели парамедичну діяльність, як кажуть у народі, ворожили, лікували людей. Тобто співці були адаптовані до життя більшою чи меншою мірою. Ставитися до них, як до неборак, які помирали попідтинню, – це зовсім неправильно. Це люди, які знаходили заробіток, звичайно, основний – це кобзарство, але також вони мали господарство, міцну родину, зазвичай багатодітну”, – говорить Черемський.

Як зазначає видавець, книга спрямована на доволі широке коло читачів, зокрема, викладачів і студентів навчальних закладів, науковців, дослідників, мистецтво-, літературо- і джерелознавців, етнологів, істориків, музейних працівників, музикантів, подвижників народної культури, а також шанувальників традиційного кобзарського виконавства.

Як повідомляв Укрінформ, Програму з охорони кобзарсько-лірницької традиції включили до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.