Надія Віталіївна Суровцова (1896-1985) прожила майже 90 років – життя, яке вмістило кілька епох: дитинство на зламі століть, стрімкий юнацький злет доби Української революції, майже тридцять років таборів і заслання, і повернення – ще на три десятиліття активного життя в Україні, в Умані.

По собі ця дивовижна жінка залишила світлу пам’ять, віру в Україну, а також «Спогади», що стали великим надбанням української мемуаристики. 

ДИТИНСТВО: НАВІТЬ У БУДИНКУ НА МАЙДАНІ, ПОВ’ЯЗАНОМУ З ШЕВЧЕНКОМ, ЖИЛИ

Чи було то безтурботне дитинство? Радше ні, аніж так. «Жила я самотньо», – зауважує Надія Віталіївна у «Спогадах». Та й «…життя звичайної трудової інтелігентської родини, дуже незабезпеченої» – було дуже скромне. Крім того, додавали проблем і постійні батькові борги.

Розрадою був літній відпочинок у бабів на Полтавщині – саме там Надія здобула «щеплення українською», а потім переїзд до Умані. «Місто було затишне, повітове. Хоч мешканців було близько шістдесяти тисяч, все життя (може, то мені здалося після Києва) було якесь маломістечкове», – пише Надія Суровцова. Перше, що вона побачила в Умані – Софіївка – розкішний парк – любов усього її життя.

БАГАТООБІЦЯЮЧИЙ ПОЧАТОК КАР’ЄРИ

Навчалася в Петербурзі та Києві, де здобула ґрунтовну історико-філологічну та юридичну освіту. Ще студенткою долучилася до українського середовища, брала участь у діяльності нелегальних гуртків.

Студенткою ж почала працювати. Займалась репетиторством, згодом отримала посаду в структурах Центральної Ради. Стрімко просувалась кар’єрними сходами. Працювала поряд із провідниками української державності. Наприклад, іноді секретарювала при голові Центральної Ради Михайлові Грушевському (щоправда, його авторитарний стиль не надто імпонував дівчині).

Під час Гетьманату вона – 22-річна, очолює дипломатичний підрозділ Міністерства закордонних справ України. Наприкінці 1918 року була призначена секретарем Інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, у складі якої працювала у Відні до 1920 року.

У Відні, на ту пору одному з центрів української політичної еміграції, вона провела п’ять років: завершила університетську освіту, здобула ступінь доктора філософії й активно включилася в міжнародне громадське життя. Працювала в жіночому миротворчому русі, допомагала жертвам голоду (1921-1922) в Україні, виступала в Європі та Північній Америці. Саме тоді, під впливом радянських дипломатів, зокрема Юрія Коцюбинського, у неї проявилася симпатія до радянської України, що зрештою привела до вступу в комуністичну партію Австрії. На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох газетах і журналах, перекладає. Але…

ПОВЕРНЕННЯ В РАДЯНСЬКУ УКРАЇНУ, АРЕШТ

У 1925 році Суровцова, як і чимало інших представників української наукової, культурної, мистецької інтелігенції, повертається в Україну. Оселяється в Харкові – тогочасній українській столиці. Чому повертається? На Заході життя було важке, а в Україну кликали, солодко розповідаючи про небачені перспективи. Одразу ж після повернення вона поринає в діяльність: працює редактором пресбюро наркомату закордонних справ, нічним редактором РАТАУ (нині Укрінформ). Робота полягала в перекладі московських повідомлень ТАСС. Щось на зразок: «Бухарін пише…» Одним словом, «нічого творчого». І ще: «З керівником РАТАУ Л. І. Величком у нас були прекрасні стосунки, але дружина його мене не полюбляла й поза очі кликала рудою кицькою. Я таки була трохи рудувата – така Лорелея, як казав свого часу Дмитро Антонович. А то – «кицька»?!» І вона залишила РАТАУ. Вчилася в аспірантурі у Дмитра Івановича Багалія, згодом стала цензором закордонної преси у Головліті.

З часом Суровцову переводять на роботу в Комісаріат закордонних справ, призначають референтом наркома Шліхтера. Життя знову налагоджувалось. Але в 1926 році нею зацікавилось Харківське ДПУ. Пропонували стати секретним співробітником – стежити за українськими високопосадовцями, доносити, але вона відмовилась. Результатом цієї відмови став перший арешт – її, 31-річну, відправили на Луб’янку.

У ТАБОРАХ: 29 РОКІВ НЕВІЛЬНОГО ЖИТТЯ

Тюрми, етапи, табори – величезна епопея, схожа на блукання колами пекла, наче в Дантовій «Божественній комедії». Хіба, лишень, із тією різницею, що на відміну від славетного італійця, Надія Суровцова сама пройшла всі ті кола. 13 років ув’язнення (з них п’ять у одиночці), 16 років заслання (з них вісім за присудами, решта – «без права виїзду»). Загалом – 29 років невільного життя, сповненого приниження, знущання і цькування. Іноді була за пів кроку, за пів миті до загибелі. Щоправда, траплялися і проблиски людяності. Несподіване заступництво – безкорисливе, за миттєвим поривом душі – когось із табірного начальства. Пайка хліба від «блатнячки», яка буквально рятувала життя. Дружнє плече, підставлене в мить, коли, здавалося, все – кінець – упадеш і не встанеш. Вона вміла це помічати і цінувати. От, наприклад, пише у «Спогадах», як їхали Сибіром до Владивостока, а конвоїри були «досить добродушні хлопці, ми навіть знали, де проїжджаємо, і під Новий рік ми склалися рештками грошей, і солдат купив нам на станції хліба і ще якихось благ…»

Яку тільки важку підневільну працю не доводилось їй виконувати! Валити ліс, запилювати вручну пшеничні колоски на ділянці дослідного рослинницького господарства в умовах вічної мерзлоти, працювати кухаркою, нянечкою в будинку для народжених у таборах дітей і не тільки це.

Коли на одному з етапів вона зустріла Ольгу Бош-Коцюбинську – дружину Юрія Коцюбинського, та не впізнала Надію Суровцову і не могла повірити, що то й дійсно вона. Пам’ятала її молодою, вродливою, такою, якою бачила колись у Відні.

ЯК НАДІЯ СУРОВЦОВА БУЛА «ПРИДВОРНОЮ ВИШИВАЛЬНИЦЕЮ»

Виживання в умовах табору було важке. Їжі, одягу – всього було обмаль, тож доводилось, якщо не отримував посилок від родичів, шукати додаткові джерела доходу. Якось Надії Суровцовій довелося навіть побувати «придворною вишивальницею». Сталося це так: у таборі була «козачка»: «Справжня козачка з Кубані, міцна, класична красуня гоголівських творів, літ п’ятдесяти». Вона займалася спекуляцією й належала до привілейованих «верств» табірного люду. У неї можна було «дістати» практично все. «Була неграмотна, але з живим природженим розумом, вміла бути дотепною й мала велике почуття гумору». Надія Віталіївна «перебувала в протилежному краю цієї табірної ієрархії, вже на межі, так би мовити, люмпен-пролетаріїв, котрі миють підлогу за миску сочевиці…» У бараці, крім дружніх і товариських стосунків розвивалось і підлабузництво до «власть імущих». І от хтось із ув’язнених, щоб догодити старості барака, почав вишивати чи то наволочку, чи серветку з величезним строкатим букетом квітів.

Козачка не могла подібного пережити й кинула клич: хто зможе вишити для неї краще, того щедро нагородить. Суровцова чудово вишивала. Тож зголосилася виконати замовлення. «Рекорд» було побито. За це козачка нагородила її розкішним подарунком – шматком українського сала. А на Великдень поставила нове завдання: щоб вишила скатертину, на якій би було все, «як на справжньому великодньому столі»: паска, крашанки, порося, ковбаси, шинка, горілка тощо. І вона знову впоралася – то був справжній шедевр…

СВЯТКУВАННЯ ІМЕНИН У ТАБОРІ ТА ІНШІ «МОМЕНТИ РАДОСТІ»

А ось як Надія Суровцова святкувала свої іменини наприкінці вересня 1938 року. Неподалік бараку, за колючим дротом, вона зібрала небагатьох приятельок, з якими звела на той час доля: «Була дружина радника лондонського посольства Берзіна, дочка посла в Варшаві Вронська-Варшавська, якісь професорки, інженери, співачки, актриси, поетеси… Запрошені приносили подарунки: сірникову коробку цукру, шматочок сушеної вобли, маленьку вишиту серветочку, пів пайки хліба. Усі принесли свої кварти і вечерю, і ми вкупі випили чаю. А потім, щоб провести вечір веселіше, вигадали гру: спершу я змалювала моїм гостям уявну обстановку прийому, частування, свій туалет, а тоді кожна гостя по черзі оповіла, як вона вдягнена і який принесла подарунок. Кожен опис супроводжував вибух реготу, такий смішний був контраст між описаними туалетами й нашим лахміттям. А потім вечір ішов так, немов нічого й не було. Співалися чудесні романси, декламувались вірші, говорили про музику, живопис, літературу, наче ми й справді не були табірними «подзаборницами»…»

Ось такі світлі моменти. Були й інші. Наприклад, відчуття невимовної радості, коли лежиш у чистій лікарняній постелі. Радість, коли йдеш якихось двісті метрів без конвою, а над тобою нехай і чуже, але синє небо, сонце, а довкола весна. Гострі миті щастя, що ось, попри все – ти жива!

ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ: «УМАНСЬКИЙ САЛОН»

Лише у 1957 році Надії Суровцовій повернулася на батьківщину. На ту пору їй був 61 рік. Найкращі, найпродуктивніші роки життя минули у таборах. У Києві жити заборонили, тож вона повернулася в Умань. Мешкала в старому будинку на вуличці Коммолоді, 6. Попри табори, сил вистачало. Надія Віталіївна працювала в місцевому краєзнавчому музеї – впорядковувала фонди, створювала нову експозицію. Збирала історичні матеріали про Умань, Софіївку. Іноді, для знайомих, проводила екскурсії – була неперевершеним за ерудицією гідом.

У 60-70-х роках її дім – «уманський салон» – став одним із духовних центрів України. Туди приїздили з усіх куточків СРСР. Художники, письменники, архітектори, реставратори, археологи, лінґвісти… Серед відвідувачів – чимало вчорашніх політичних в’язнів. Невдовзі потяглася й опозиційна молодь (шестидесятники). Сотні непересічних імен. Ярослав Дашкевич, який 22 роки знав Надію Віталіївну (з нею ще з Відня товаришувала його мати, Олена Степанів) пише, як вони разом проводили час: «спільними блуканнями по зелених вуличках з візитами до небагатьох знайомих (тих, які вже не боялися і не цуралися), та розмовами, спогадами, думками – ще й за годинами важких роздумів. А все про те, що було, як є, що буде. Чи надії Надії здійсняться і коли? І чи сподівання, гарні, світлі, про вимріяну вільну Україну переженуть час – чи час пережене надії?…»

Втім, спокійного життя у Надії Віталіївни в Умані не було: постійне стеження, доноси, шантаж тривали майже до самої смерті. Її намагалися ізолювати, залякували і шантажували також і тих, хто до неї приїздив. Влада боялася впливу Суровцової. Вона була міфом – тією, хто стояв, нехай у молодому віці, біля витоків української державності, хто бачив і знав Грушевського, Петлюру, Огієнка, Винниченка, Коновальця, Хвильового, Курбаса та багатьох інших. Вона – дивом уціліла – передавала живу згадку про вже легендарну, втрачену Україну – сплюндровану, розтоптану, розстріляну. Це було справжнім дивом. І попри те, що не було масових політичних чисток, розстрілів – влада все одно була на сторожі. Особливо занепокоїлись, коли в Умані почали з’являтися гості з заходу України: наприклад, Галина Дидик, зв’язкова і довірена особа Романа Шухевича, Дарія Гусяк, зв’язкова Центрального проводу ОУН, Катерина Зарицька, видатна діячка націоналістичного руху, а також люди до них близькі.  

Останній період її життя був важким – Надія Віталіївна тяжко хворіла. На її похороні у квітні 1985 року було декілька людей. Далека родина з Києва, Лариса Скорик (покійна товаришувала з Михайлом Скориком та Соломією Охримович-Скорик) і Ярослав Дашкевич. За похоронами пильно стежило КДБ, пославши на завдання аж дві машини – до будинку громадської діячки та на кладовище. Упродовж тривалого часу ім’я Надії Суровцової було під забороною. Лише з 1985-го його почали потроху згадувати, а 15 березня 1990 року відбувся перший вечір пам’яті.

ЯК СУРОВЦОВА ВРЯТУВАЛА СВОЇ «СПОГАДИ» ВІД КДБ

«Спогади» Надії Суровцової – це літопис кровожерної доби, де під книжковою палітуркою живе, пульсуюче людське Життя. Неймовірно насичене Життя – сотні вражень, подій, місць, доль, імен, облич, – захопливе, часом страшне, нестерпне, але все одно, неймовірно прекрасне.

Спогади Надія Суровцова почала писати рано – ще до свого першого арешту в 1927-му, потім у Ярославському політізоляторі – боячись збожеволіти в камері-одиночці, а закінчила в 1959 році в Умані. Вони писалися, як то кажуть, по гарячих слідах, але авторка ще довго їх доповнювала, шліфувала.

Сподівання на те, що вона зможе видати їх під час хрущовської «відлиги» не справдились. Суровцова давала читати рукопис Миколі Бажану і Юрію Смоличу. Їм не сподобалось. Особливо обурило радянських класиків, що уряд і війська доби Української революції названо «нашими». «Наші» – то червоні, радянські, хіба не так? «Смолич не подужає либонь написати правду. Я – не подужаю написати роман», – іронічно підсумувала Надія Суровцова у передмові 1963 року до розділу «Революція».

Переслати рукопис для друку за кордон вона відмовилась. Невдовзі про існування спогадів дізнався КДБ й розпочав на них полювання. «Я бачу, я відчуваю на собі пильний провінціальний догляд тої ж таки державної безпеки», – констатувала вона.  Час від часу кедебісти проводили обшуки. Іноді щось забирали, але Надія Віталіївна надрукувала декілька машинописних копій і роздала на зберігання перевіреним людям. А потім – блискучий хід! – вирішила передати їх… на державне зберігання, де вони власне й перебували аж до розпаду Радянського Союзу. Лежали в Державному архіві-музеї літератури і мистецтва, а передрукований примірник – у відділі рукописів Бібліотеки Академії наук (ім. Вернадського).

Вперше «Спогади» Надії Суровцової побачили світ у 1990-1993 роках у трьох випусках щорічника «Україна. Наука і культура», значною мірою завдяки старанням Лесі Падун-Лук’янової. Потім, у 1996 році, окремою книжкою, вийшли у видавництві Олени Теліги.

І, зрештою, торік видавництво «Комора» видало їх ошатним двотомником, уповні.

ДО МУЗЕЮ ТРЕБА ЩЕ ПОТРАПИТИ: СХОДУ НЕ ВИЙДЕ

З 2005 року в Умані, в будинку, де впродовж 28 років мешкала Надія Суровцова, діє меморіальний музей-квартира її імені – одна невеличка кімнатка, облаштована так само, як і за її життя. Щоправда, потрапити туди не просто. Домовлятися про екскурсію потрібно заздалегідь. Тож якщо ви вирішите просто приїхати «до Уманя» й сходити до музею-квартири Надії Суровцової, сподіваючись, що там чекають на відвідувачів – ви помиляєтесь.

Однак, саме так і трапилося з авторкою. Приїхавши одного березневого дня до міста, віднайшовши заповітний будинок у провулку Воїнів-інтернаціоналістів, я побачила на дверях замок. Як пояснили мені в Уманському краєзнавчому музеї, філією якого власне й є музей-квартира Надії Суровцової, працівників поскорочували, тож і не диво, що музей-квартира здебільшого стоїть зачинений – його відчиняють для екскурсій лише за попереднім записом. Ще одне прикре враження – красивий дерев’яний ґанок будинку перебуває дещо в занедбаному стані. Шкода, що у міста не вистачає коштів для його реставрації, або, хоча б на банку блакитної фарби.

ЗНАЙТИ СВІДКА: УМАНЬ ПАМ’ЯТАЄ

Втім, попри те, що в музей авторка не потрапила, певну моральну компенсацію все ж отримала. Зайшовши на розлогу місцеву площу Соборності, я познайомилася з поважного віку уманкою, пані Світланою. Вона сиділа на лавці, відпочивала. Розговорились. Виявилось, що вона знала Надію Віталіївну:

«Знала, знала… Не так щоб дуже добре, адже вона за мене набагато старша, а я тоді молода була, але доводилось пересікатись. Що я можу сказати? Дуже порядна, освічена, культурна і совіслива людина була. Знаєте, таких зараз насправді… ну…, дуже мало. Відчувався у ній якийсь внутрішній стержень, а ще доброзичливість. От вона ніколи не нарікала, не скаржилась, хоча ж влада тодішня, «совєцька» – їй життя поламала. Були у нас тут, в Умані, крім неї ще декілька чоловік, що так само, тюрми і табори пройшли, і вони теж ніколи не скаржились. Жили так, наче й не було в них за плечами того пекла, хоч як тяжечко їм і не було. Знову ж таки: тоді я про це якось не задумувалась, а зараз, озираючись, згадуючи – бачу це дуже і дуже ясно. От, знаєте, мабуть легка і чиста така душа була в неї – якось не піддалася морокові долі…»

Ще трохи побалакавши, розходимось. Пані Світлана поволі йде до дому – мешкає неподалік, а я – на автовокзал. Умань – пронизана сліпучо-білим березневим сонцем і вітром, мабуть, так само неймовірно курна, якою була у році 1903 чи 1904 – тоді, коли її вперше побачила семирічна Надійка Суровцова. Напівпорожні вулиці. Старі будівлі в центрі. Квіткові крамниці з розмаїттям яскравих кольорів всередині. На стіні медичного коледжу – меморіальні дошки на честь загиблих на російсько-українській війні випускників. Усміхнені молоді обличчя…

Нова доба, але протистояння триває.

Світлана Шевцова, Київ 

Перше фото: ЦДАМЛМ України. Надія Суровцова.1914 р. 

У Каховці під час окупації цивільного чоловіка майже два тижні тримали в підвалі та катували, вибиваючи “зізнання”. У жорстокому поводженні підозрюють двох учасників псевдополіції, яким уже заочно оголосили підозру.

Про це повідомила пресслужба Херсонської обласної прокуратури.

Двом учасникам незаконно створеного окупаційного “правоохоронного органу” в Каховці заочно оголосили підозру. Їм інкримінують жорстоке поводження з цивільним населенням та порушення законів і звичаїв війни.

За даними слідства, фігуранти віком 33 та 36 років працювали інспекторами у так званому “Каховському відділі поліції“, створеному окупаційною владою. У жовтні 2022 року вони перебували в захопленій Каховці та сприяли утвердженню контролю держави-агресора.

Слідчі встановили, що одного дня російські військові доставили до захопленого відділку місцевого жителя. Чоловіка спочатку утримували в камері, а згодом перевели до підвального приміщення, де підозрювані проводили допити.

Під час так званих “допитів” у потерпілого силою намагалися отримати інформацію про можливу наявність зброї, його проукраїнську позицію та коло знайомств серед активістів. Через відсутність потрібних відповідей чоловіка били та погрожували подальшими тортурами.

За інформацією правоохоронців, потерпілий провів у неволі майже два тижні — у нелюдських умовах, без елементарних зручностей, із мінімальною кількістю їжі та води. Після цього його відпустили. Досудове розслідування у справі здійснюють слідчі поліції Херсонської області.

За підозрою Офісу Генпрокурора, йдеться про Олександра Макогоника та Олексія Кравченко. ” 2022 році заступили на посади інспекторів відділу патрульної-постової служби окупаційного відділу поліції в Каховці.

Раніше Кравченку і Макогонику повідомили про підозру в колабораційній діяльності за ч. 7 ст. 111-1 КК України. Їм світить від 12 до 15 років тюрми та конфіскація всього майна.

Також псевдополіцейського, який під час окупації Херсона брав участь у катуваннях цивільного, судитимуть за воєнний злочин. За його наказом, чоловіка кинули до каналізаційної шахти однієї з лікарень — глибиною близько п’яти метрів. 

Анна Бальчінос

Колишній керівник лісогосподарського підприємства в Одеській області підозрюється у вимаганні неправомірної вигоди в сумі 25 000 доларів США за передачу мисливських угідь у користування.

Деталі кримінального провадження

• Підозрюваний обіймав посаду начальника Південного міжрегіонального управління лісового господарства.
• Правоохоронці зафіксували факт вимагання коштів за дозвіл на користування угіддями.
• Розслідування веде Одеська обласна прокуратура.

Ця справа є прикладом боротьби з корупційними діяннями у сфері природокористування на регіональному рівні. ТЕПЛОДАР.BIZ.UA інформує про хід розслідування.