Про це пише РБК-Україна.

Зупинили ТЦК: що робити

Адвокат Данило Трясов радить бути готовим до того, що можуть зупинити представники ТЦК. В ідеалі варто мати заздалегідь укладений договір із адвокатом про надання правової допомоги та чіткий алгоритм дій на випадок зупинки.

“Не панікуйте. Це найголовніше. Якщо ви маєте домовленість з адвокатом, телефонуйте йому одразу”, — наголошує Трясов.

Поліція діє на підставі частини 2 статті 32 Закону “Про Національну поліцію”. У період воєнного стану поліцейський може вимагати у чоловіків віком 18-60 років пред’явити військово-облікові документи разом із документом, що посвідчує особу.

Однак може трапитись по-іншому: поліцейський може зупинити авто, а далі підійдуть представники ТЦК і почнуть вимагати документи. Трясов зазначає, що такі дії — незаконні.

“Співробітники ТЦК не мають самостійного права перевіряти документи. Це може відбуватись лише в присутності поліцейського, який має законне право на перевірку”, — зазначає юрист.

Також варто вимагати, щоб усі дії поліції та ТЦК фіксували на боді-камери. Це дозволить надалі оскаржити неправомірні дії.

Зокрема, буває, що представники ТЦК заявляють, що людина в розшуку, тому вони проводять затримання. Адвокат наголошує, що це — маніпуляція. Про це свідчать кілька пунктів:

• поняття “розшук” є лише в Кримінальному процесуальному кодексі (ст. 281 КПК);
• особа в розшуку — це підозрюваний, який не з’являється до слідчого;
• працівники ТЦК не мають законного права оголошувати людину в розшук;
• а “електронний кабінет Резерв+” не закріплений законодавчо.

У такій ситуації можна:

• вимагати надання ухвали суду про оголошення у розшук;
• запитати, в рамках якого кримінального провадження ви в розшуку та який маєте процесуальний статус;
• якщо відповіді немає — треба наголосити, що поліція порушує ваші конституційні права.

Що робити, якщо затримують ТЦК

У разі силового затримання без складання протоколу:

• телефонуйте адвокату;
• заявляйте усне клопотання про правову допомогу;
• дзвоніть на 102 — викликайте слідчо-оперативну групу;
• повідомте, що телефонуєте в ДБР для подання заяви про перевищення повноважень;
• також можна звернутися до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Поліція не має права доставляти до ТЦК без складання протоколу про адміністративне затримання.

“Лише після складання такого протоколу поліція може передати вас ТЦК. А вже ТЦК складає інший документ — протокол про вчинення адміністративного правопорушення”, — пояснює адвокат.

Після цього керівник ТЦК вирішує, чи накладати на вас штраф. А цю постанову можна оскаржити в суді.

Нагадаємо, військовий блогер Олександр Карпюк заявив, що свавілля в ТЦК є, але іншої системи не дано. Він також пояснив, хто і чому працює проти військкоматів.

Фокус також писав, що 7 червня колишній бойовий медик з Хмельницької області Роман Замрій з позивним “Йода” обурився силовими методами мобілізації в Україні. За його словами, 4 червня на блокпосту в Чернівецькій області його викрали співробітники територіального центру комплектування та соціальної підтримки, забрали в нього телефон і тримали в підвалі три дні.

Про це повідомляє ТСН.

Світлана жартома називає своїх підопічних птеродактелями — лелеченята весело клекочуть, щойно чують її голос. Вона забрала їх після того, як у її селі на Київщині збили російський дрон. Постраждали хати, а також єдине лелече гніздо: мама-пташка загинула, прикривши пташенят крилами.

Про той ранок розповідає сусід Володимир Іванович. Вибухом вибило вікна й двері, стіни потріскалися — дрон був начинений металевими кульками. Коли місцеві прибігли до гнізда, побачили, що самка загинула, а пташенята вижили. Їхній тато — Кльопа — впав у розпач. Селяни сумнівалися, що він зможе сам виходити малюків, тож Світлана з подругою Іриною взяли їх до себе.

Світлана давно рятує тварин — має десятки котів і собак, білченят, їжаків, навіть козу-переселенку. Лелеченята їдять рибу, субпродукти та приймають вітаміни. А невдовзі стало відомо: Кльопа більше не сам — завів нову пару. За неї довелося поборотися з іншим чорногузом. Тепер нова самка сидить у гнізді й готується до материнства.

Все село спостерігало за цією історією, але не осуджує Кльопу — інстинкти сильніші за смуток. А Світлана тим часом облаштовує тренувальну базу для лелеченят. Вона сподівається, що Кльопа впізнає їх за голосом і восени всі разом полетять у вирій. Якщо ж ні — птахи залишаться жити в спеціально збудованому лелечому гуртожитку.

Сюжет про лелек розпочинається з 21:44:

Нагадаємо, українські військові на Торецькому напрямку побачили пташине гніздо з кинутих FPV-дронами кабелів. Птахи поєднали натуральні та штучні матеріали.

Фокус також раніше писав, що у Чернігові поблизу історичного району Ялівщина місцеві випадково натрапили на невідомого тутешній місцевості птаха. Згодом виявилося, що це — рідкісний хижий птах, який зміг втекти із зоологічного центру в Фінляндії аж до терен України.

– Пане Костянтине, як Ви оцінюєте стан портретного жанру сьогодні в Україні?

У нас є багато сильних митців, але говорити про цілісну школу поки складно. Портрет як жанр живий – і це найголовніше. При цьому він змінюється: стає глибшим, більш особистим, а часом – соціальним. Художник сьогодні не просто передає зовнішність, статус людини. Він фіксує образ: її психологічний стан, досвід, травми, боротьбу.

– Які сучасні митці, на Вашу думку, яскраво представляють цей жанр?

Можу назвати чимало імен. Є багато сильних. Влада Ралко – дуже емоційна, потужна. Зінаїда Кубар працює з відео, її портрети буквально оживають. Марія Ділай глибоко копає в темі жіночої ідентичності. У Войтовича – цікаве поєднання ню і фігуративу. Михайло Гуйда – це про тишу й силу в одному погляді.

Віталій Семенуха – взагалі окрема історія. У нього портрет як мовчазна сповідь, дуже чесна і тонка.

З реалістів сильний Віктор Ковтун, з харківської школи. Богдан Голояд – це майже скульптурний гіперреалізм. І, звісно, Анатолій Кущ – класика скульптурного портрета. Усі вони дуже різні, але кожен шукає правду не в рисах, а в людині.

– Якщо шукати витоки українського портретного мистецтва, то де вони – в іконі, у Шевченкових працях чи глибше?

Думаю, всюди потроху. Почалося все, звісно з ікон. Це хоч і канонічний образ, але вже тоді в ньому намагалися передати не тільки риси святих, а щось глибше – настрій, стан душі. Але справжній перелом – це все таки Шевченко. У нього портрет стає живим, людяним. І техніка, і психологія – усе там. А далі вже Кричевський, Боровиковський, Білінська-Богданович… Кожен із них додавав своє. Але всіх об’єднує вміння бачити не зовнішність людини, а суть. І в цьому, мабуть, і є мета українського портрета.

– Яким технікам віддають перевагу митці сьогодні?

Зараз у портреті майже немає обмежень. Хтось малює класично – олією на полотні, а хтось працює з діджиталом, відео, інсталяціями, додає в роботу шматки тканини, дерева чи навіть уламки реальних речей. Портрет став змішаним, гібридним, як і епоха. Але при цьому багато художників звертаються до традицій – повертають у свої роботи вишивку, старовинні символи, фольклор. Просто тепер вони звучать по-новому.

– Чим ще, крім технік, відрізняється сучасний український портрет від класичного?

Авжеж, річ не лише в поєднанні живопису з фотографією чи інсталяцією. Зараз портрет живе не тільки в майстернях чи галереях – він вийшов на вулиці та в цифровий світ. Художник уже не просто пише “образ”, він говорить із глядачем напряму – про те, що болить, що хвилює. Особливо під час війни.

І ще важливий момент. Митці активно працюють із темами, які раніше рідко з’являлися в портретному жанрі: війна, втрата, національна пам’ять, ідентичність. Це вже не просто картина – це громадянська позиція, мистецький маніфест.

– Ви торкнулися теми війни. Які ще події, на Вашу думку, найбільше вплинули на український портрет?

І Революція Гідності, і війна, і еміграція – усе це дуже змінило не тільки нас, а й мистецтво. Художники сьогодні пишуть не просто людей. Вони через обличчя передають настрій епохи. Інколи портрет – це не обличчя конкретної особи, а символ. І це дуже відчувається.

– Що робить художника видатним у жанрі портрету?

Точно не техніка чи диплом. Скоріше, власний стиль. Коли ти дивишся на портрет і відразу впізнаєш пензель митця – це вже ознака майстерності. Але не тільки це. Видатні портретисти здатні тонко відчути час, у якому живуть. Не бояться пробувати нове, експериментувати з техніками, матеріалами, концепціями. Бо портрет – це жива форма. Як і все живе, він має змінюватися.

– Чи можна сказати, що український портрет сьогодні – це елітарне мистецтво?

Частково так. Деякі митці працюють виключно за приватними замовленнями: для політиків, бізнесменів, колекціонерів. Проте багато хто створює роботи, які бачить широка публіка – на виставках, у міському просторі, онлайн. Портрет став способом говорити про себе, про час, про спільні переживання. І це вже не про еліту – це про нас усіх.

– Якщо говорити не тільки про художню цінність, а й про успіх у комерційному сенсі: хто сьогодні серед українських портретистів у топі?

Є кілька дуже помітних прізвищ. Наприклад, Маша Рева – яскрава, смілива, з абсолютно впізнаваним стилем. Її роботи купують як галереї, так і приватні колекціонери, зазвичай у діапазоні $3,000–5,000. Владислав Мельник працює з абстрактним портретом – його полотна можуть коштувати від $3,000, залежно від формату й складності. Назар Білик – його скульптурні портрети стабільно затребувані, і стартова ціна – від $10,000–15,000.

А от Віталій Семенуха – це окрема історія. Він працює виключно на замовлення для дуже вузького кола клієнтів – відомих політиків, меценатів, європейських колекціонерів. Подейкують, що його портрети коштують понад $100,000. Але сам автор ніколи не називав цифр, і я ставлюся до таких оцінок обережно.

– Зважаючи на це, ми можемо констатувати, що вітчизняні портретисти підкорюють міжнародний ринок? У порівнянні з тим же художником країни-агресора, Нікасем Сафроновим, портрети якого, по оцінкам, також перевищують $100,000?

Можу зазначити, що українська еліта і справді в минулому зверталася за портретами до Сафронова. Але не тільки війна з росіянами внесла корективи на попит його робіт. Українські портретисти, зокрема Семенуха, не лише не поступається розпіареному Сафронову в ціні, а й десятикратно перевершує його в майстерності. Інакше кажучи, двох зайців одним пострілом – визнаємо і підтримуємо українських майстрів, і категорично відмовляємося від культурної спадщини, навʼязаної Росією.

– Яку роль сьогодні відіграє Спілка художників України? Чи надаєте Ви підтримку молодим митцям?

Безумовно, підтримка молодих художників – один із наших пріоритетів. Ми допомагаємо з виставками, залучаємо до міждисциплінарних проєктів. Зараз готуємо масштабну виставку, присвячену обличчям війни. Але не лише з фронту. Це й тил, і побут, і дитячі погляди. Ми хочемо показати портрети тих, хто тримає Україну в найширшому сенсі – від воїна до вчителя, від волонтера до дитини.

– Що би Ви порадили молодим художникам, які хочуть працювати в жанрі портрета?

Насамперед не боятися показувати себе. Не чекати ідеального моменту чи схвалення від когось. Просто малюйте, створюйте, говоріть. І обов’язково – з повагою до того, кого зображуєте. Бо портрет – це завжди діалог. І якщо в ньому є щирість, він обов’язково знайде свого глядача.

– Чи може, на вашу думку, штучний інтелект з часом замінити художника?

Так, штучний інтелект дедалі частіше з’являється у творчому процесі. І хоча іноді це просто інструмент, підготовчий етап, бувають випадки, коли недобросовісні митці фактично підсовують згенероване як авторське мистецтво. Один такий “портретист”, не називатиму імен, пише для політиків, депутатів та бізнесменів, хоча пише, по суті, не він, а ШІ.

Але знаєте, алгоритм може видати картинку, але ніколи – душу. ШІ не відчуває, не дихає, не мріє. Він не знає, як тремтить рука, коли торкаєшся полотна, не чує, як мовчить модель. Божу іскру не підробиш. І жодна машина не витіснить того, хто справді поцілований Богом.

– Наостанок дайте свій прогноз: яке майбутнє українського портрета через 10–20 років?

Я вірю, що майбутнє за чесністю. Навіть коли навколо все переходить у цифру, коли мистецтво стає інтерактивним, портрет залишається. Бо він – про людину. Не про технології, не про тренди. Це погляд, дотик, емоція. Спосіб зберегти момент. Я думаю, що з часом портрет стане більш інтимним, особистим, детальним. І водночас відкритим до нових форм, нових медіа. Але суть залишиться: портрет – це не обличчя, а пам’ять про душу. І це не зміниться.