Connect with us

Події

Навіщо крейда у великодньому кошику?

Published

on


Під час «батлу» великодніх традицій на Закарпатті дослідники представили звичаї різних регіонів до одного з найбільших українських свят

Велика насолода – вивчати вишивку, пізнавати єдність у різноманітті, – цим займаються музеї та дослідницькі колективи. Не менш цікаво дізнатися, що така начебто універсальна річ – великодній кошик – у кожному регіоні інший. Наприклад, у кошику з Луганщини обов’язково будуть мішечок із пшоном та шматки білої крейди, а із Закарпаття – конче солона паска без білої поливи і пляшка домашнього червоного вина. Кореспондентка Укрінформу мала нагоду порівняти великодні кошики на «батлі» великодніх традицій, який організували жінки з ГО «Дієва громада» та відома закарпатська кондитерка Мирослава Голонич.

Закарпатський кошик

У ЗАКАРПАТСЬКОМУ КОШИКУ – СОЛОНА ПАСКА, ШОВДАР І ПИКНИЦЯ

– Це наш четвертий захід такого формату в рамках проєкту «Жіноча сила в єдності». Коли обирали тематику, зупинилися саме на «батлі» великодніх кулінарних традицій та звичаїв кожного регіону. У ньому беруть участь вимушені переселенці з Луганщини й Донеччини, які осіли на Закарпатті, закарпатські дослідники, долучаються онлайн представниці з Львівщини та Буковини, – каже Мирослава Голонич.

Мирослава Голонич
Мирослава Голонич

Традиційна закарпатська паска завжди солона і без прикрас, також останнім часом стали популярні солодкі паски з кондитерськими прикрасами
Традиційна закарпатська паска завжди солона і без прикрас, також останнім часом стали популярні солодкі паски з кондитерськими прикрасами

Вона, власне, і презентувала закарпатський традиційний кошик на «батлі». У ньому – домашня солона паска з прикрасами з тіста, саме такі пекли й печуть у селах на Закарпатті. У містах останнім часом через вплив соцмереж, реклами, розвиток кондитерських проєктів господині також готують солодкі паски типу панетоне – з родзинками та поливами, декором. У кондитерській пані Мирослави такі паски теж виготовляють. Утім, справжня закарпатська паска – це здобна випічка на великій кількості яєць, молоці, несолодка і прикрашена завитками зі здобного тіста або ж орнаментами з прісного.

Старий керамічний пасківник
Старий керамічний пасківник

– У закарпатському кошику неодмінно є: шовдар – вуджений свинячий окорок; пикниця – гостра домашня ковбаса з паприкою; крашанки, фарбовані в цибулинні; грудка сиру (це може бути кисломочний сир або ж зварений за особливим великоднім рецептом із додаванням яєць, цукру чи спецій) та масло (зазвичай із нього виготовляють баранчика). До кошика також кладуть пляшку з домашнім закарпатським червоним вином, – розповідає Голонич.

У ГАЛИЧИНІ ПЕКЛИ ТРИ ВИДИ ВЕЛИКОДНЬОГО ХЛІБА

Про вміст та наповнення великоднього кошика галицьких господинь (локально – Львова) розповідає відома дослідниця галицької кухні Пані Стефа (Маріанна Душар). Насамперед вона зазначає, що досліджувати великодні кошики різних регіонів надзвичайно цікаво – так можна щось додати до своїх звичаїв.

– Я дуже коротко розкажу про наші родинні традиції складання великоднього кошика у Львові, бо якщо би говорити докладно, це забрало б дуже багато часу. Власне, готувати страви починали із Чистого четверга, до того є час на прибирання в оселі. У Галичині завжди практикувалося, що Великдень треба зустрічати в чистоті. У міських умовах – це помити вікна, випрати фіранки, перетрусити постіль – різна домашня метушня. Вважається, що паску треба пекти у четвер, після того як прибрали хату. Та нині жінки більше зайняті на роботі, тому випікають тоді, коли можуть. Може бути і в п’ятницю ввечері, і в суботу. Звісно, це йде в розріз із тим, що пишуть етнографи. Водночас це можливість традиції жити далі, у сучасному світі, – наголошує Пані Стефа.

Дослідниця зауважує, що борошно для пасок завжди обирали найкраще.

– Перед тим як замішувати тісто, господиня одягалася у все чисте й молилася. Вважалося, що під час замішування та випікання не можна сідати, бо паска сяде. Також не можна, щоб до хати заходив хтось чужий. Тобто є багато побутових забобонів щодо цього, – додає вона.

Загалом, акцентує Пані Стефа, у Галичині є три види великоднього хліба.

– Це паска кругла, у міру солодка, ошатно прикрашена заплетеними з тіста хрестами та косами. Це – хліб-символ, провісник вдалого року та здоров’я для цілої родини. Якщо паска вдається, значить, і рік буде вдалий, – ділиться пані Душар.

Другий вид великоднього хліба – колач: ледь солодкуватий, його заплітають косами і посипають маком. Споживають замість хліба під час великодніх частувань.

І третій вид – баба: найсолодша й найбагатша випічка. Є рецепти баб на 30–60 яєць, із додаванням мигдалю, родзинок, шафрану та інших спецій. Пекли бабу в круглих формах з отвором посередині, цей хліб – у вигляді вінка. Баби зазвичай не освячували.

Ще був великодній баранчик, якого пекли в спеціальних литих формах, але у нас в родині його ніхто ніколи не їв. Його святили, ставили в креденс, він там міг роками стояти. Це більше символічний хліб, хоча знаю, що його споживають, – додає дослідниця.

Маріанна Душар
Маріанна Душар

Маріанна Душар каже, що нині паски і баби для багатьох – те саме.

– Більшість жінок тепер печуть щось середнє між паскою та бабою. Це солодка випічка з родзинками й цукатами, де є багато масла й жовтків. Але колись ці види великодніх хлібів розрізняли, і досі є у Львові родини, які печуть усі три, – зауважує.

ПИСАНКИ ЗАВЖДИ ПРИВОЗИЛИ З КОСМАЧА, І ЦЕ – НЕ ВИДУТІ ЯЙЦЯ

Цікавим моментом у львівському Великодні є те, як переплітаються різні регіональні традиції, наголошує Пані Стефа.

– Скажімо, у мене вдома не писали писанок – усі вони були з Космача чи з Пістиня. Їх завжди привозили з Карпат. Моя класична писанка – космацька, чорно-жовто-червона, дуже делікатна. І важливим було, що писанки – на цілих яйцях, не на видутих. Адже так зберігається символізм, який закладається у яйце на Великдень. У мене вдома є писанки ще з дитинства. Я їх дуже бережу і люблю. Так само до Великодня у нас намагалися привезти з базару сирних коників – це теж один із моїх маркерів цього свята, – каже пані Маріанна.

Додає, що сам великодній кошик зазвичай сплетений із лози, і упродовж року в ньому нічого не зберігають. Так само й щодо серветки – нею користуються тільки раз на рік, на Великдень.

– Що ми кладемо в кошик? Паску – одну велику, якщо є діти, може бути ще маленька. Якщо кошик більший, кладемо також баранця і бабку. Неодмінно – крашанки і писанки. У нас клали писанки і варені вже почищені яйця, які пізніше ділять під час сніданку. Сир – це могла бути печена солена запіканка або просто грудка сиру. Масло зазвичай викладали на тарілочку й декорували хрестом із листочків бужбану (самшиту) або горошків чорного перцю. Обов’язково – цілий корінець хріну, бажано із зеленою гичкою. Сіль у відкритій сільничці. М’ясо та ковбаса. Неодмінно – свічка: її запалювали під час освячення і потім ставили на стіл під час великоднього сніданку. У родині мого чоловіка є традиція ставити в кошик ножа, яким потім різатимуть усе свячене, у нас такого нема, але я запозичила. У нас ніколи не кладуть до кошика алкоголю, – розповідає дослідниця.

Великодній похід до церкви – це насамперед релігійний ритуал, але також світський. У Галичині кожна господиня свій кошик збирає так, щоб потім було не соромно відкрити його до освячення. Усе має бути гарно задекороване.

– Стіл застеляють білим обрусом, використовують святковий посуд. Сніданок починається з молитви. Найстарший у родині ділить яйця і каже: «Христос воскрес!». Потім усі з родини тричі цілуються одне з одним, сідають за стіл і снідають. Це – момент єдності, де завжди бажають від нині за рік добра і всього найкращого. До сніданку дається усе, що святилося в кошику, а ще – холодець, вудженина, усе, що не їли під час посту. Ми також частуємо домашню худобу, назвімо це так, – у нас це собаки. Даємо їм свячене яйце, вважаємо, що так правильно, – додає вона.

НА БУКОВИНІ В ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР ХОДЯТЬ ВЕЛИКОДНІ «КОЛЯДНИКИ»

Письменниця, етнографка Іванна Стеф’юк розповідає про буковинські традиції великоднього кошика.

– Буковина також має кілька видів великоднього хліба. Перший – рогата паска. Висока, декорована тістом, роги – це і є сварги, або сонячний хрест. Наступний вид паски – із сиром або бриндзою – роблять румуни Буковини. По суті, це хлібний корж, верх якого – сирна начинка кольору сонця. Бабка на Буковині – це висока здобна випічка з поливою. У минулі століття цією поливою була сота (розведений водою цукор) і фарбоване пшоно, тепер – кондитерські варіанти. Один із видів християнського хліба – дора. Можна сказати, це – великий корж: від пів метра в діаметрі, з єдиною прикрасою – хрестом. Його першим саджають у піч. Колись про те, що ця паска випеклася, салютували пострілами, ця традиція не збереглася, – розповідає пані Стеф’юк.

Іванна Стеф'юк
Іванна Стеф’юк. Фото: postimpreza.org

Особливий вид великоднього хліба – кукуци (або жайворонки).

– У нас є традиція, коли малі діти в Чистий четвер ходять сповіщати ґаздів, примовляючи: «Грійте діда, дайте хліба!». Як колядники, тільки великодні. «Грійте діда» – запаліть вогонь за своїх предків, пом’яніть їхні душі. «Дайте хліба» – дайте великоднє печиво за те, що вам про це нагадали, – каже етнографка.

ОКРЕМИЙ ВЕЛИКОДНІЙ КОШИК – ДЛЯ ТОГО, ХТО ЦЬОГОРІЧ ВІДІЙШОВ У ЗАСВІТИ

За її словами, ще одна дуже гарна традиція на Буковині – споряджати не один, а два великодніх кошики, якщо в цьому році когось із рідних не стало.

– Тобто не просто поминають душу, яка пішла від родини цього року, а споряджають за неї кошик – такий, як собі. І цей кошик віддають людині, яку любив померлий, – розказує Іванна Стеф’юк.

Зауважує, що писанки в регіоні пишуть на «живому» яйці.

– На вареному пишуть ті, якими згодом будуть ділитися. Шкаралупки після трапези збирають і пускають за водою – вони мають допливти до предків до рахманського Великодня (припадає на 25 день після Пасхи, – ред.) і сповістити їх про свято, – каже.

Іванна Стеф’юк розповідає, що на Буковині проживають різні національні спільноти, у яких також дуже цікаві великодні традиції.

– Наприклад, у німців – печені баранці. У наших старообрядників паску печуть триярусну, усередині хліба в другому ярусі – сушений виноград. Буковинські роми випікають паску високу, як бабку, але без поливи. Роми встромляють свічку в паску, а не кладуть поруч, – ділиться.

Луганський кошик
Луганський кошик

«ИРІЄВА ПАСОЧКА» З ОКУПОВАНОЇ ЛУГАНЩИНИ

Про великодні традиції Луганщини під час «батлу» розповіла краєзнавиця, носійка традиції нематеріальної культурної спадщини зі Старобільська Любов Козиренко.

– Я жителька невеличкого села на крайньому сході України. У нас були свої великодні традиції. Почну зі складу нашого кошика. Там завжди є пасочки, крашанки, пшоно, сіль та крейда. Крашанки у нас фарбовані в цибулинні – на них накладали листочки, які творили на яйці візерунки, – розповідає краєзнавиця.

Ділиться, що посвяченим у мішечку пшоном посипали навесні город, коли вперше на нього виходили. Це було обрядом на майбутній врожай. Також цим пшоном годували перших курчат.

1
На Луганщині та Донеччині в кошику святили пшоно

– Узагалі уся наша великодня обрядовість пов’язана зі зв’язком із предками та захистом від злих духів світлого майбутнього. Самій традиції випікання паски у четвер передувало багато подій. Коли сходило тісто, господині мали посіяти першу капусту – вважалося, що тоді головки будуть великими і не порепаються під час росту, – продовжує розповідь пані Козиренко.

Вона каже, що крейду до великоднього кошика кладуть тому, що на Луганщині її наділяли особливими здібностями, вона слугувала оберегом від злих духів.

– Саме освячену на Великдень крейду використовували потім в обрядовості упродовж року. Під час Водохреща нею, наприклад, малювали хрести над дверима та вікнами, – зауважує.

Для захисту від злих духів використовували й сіль із великоднього кошика.

– Свяченою в кошику на Великдень сіллю посипають обійстя. Сіль промивають у семи водах і запікають разом із пасками у четвер. Потім її освячують на службі в храмі, а після повернення з освячення кошиків господиня найперше обсипає господу цією сіллю, – розповідає етнографка.

Акцентує, що на Луганщині є унікальна традиція «ирієвої пасочки».

Волонтерка ГО
Волонтерка ГО «Дієва громада» Оксана Очкурова представляє луганський великодній кошик

– Це обряд пов’язаний зі споминами про наших предків. Обирають найгарнішу пасочку і ставлять на покуть – на цілий рік, до наступного Чистого четверга. Тоді попередню забирають і ставлять нову. А з минулорічною йдуть до водойми і пускають її в ирій. Як пояснювала мені бабуся, ирій – це той світ, де живуть люди, які залишили цей світ. Ирієва пасочка упродовж року оберігала родину від усіх негараздів, хвороб. Вона увібрала в себе зло та захистила родину, і тепер її відправляють до предків. Про цю традицію я дізналася від бабусі в 14 років і практикую вже понад 30 літ. Останні три роки, в умовах вимушеного переселення, не завжди була можливість випікати паски. Проте де б я не була, одна пасочка завжди стоїть у мене на кухні, – ділиться Любов Козиренко.

У ЧАСОВОМУ ЯРІ ОСВЯЧУВАЛИ ЗЕРНО, ЩОБИ ПОСИПАТИ МОГИЛИ РІДНИХ

Старший викладач кафедри відчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Валерій Богуненко розповів про традиції, які побутували в його рідному місті Часів Яр на Донеччині.

Валерій Богуненко
Валерій Богуненко

– Я історик, але говоритиму про наші великодні традиції як звичайна людина, що з 1986 до 2024 року мешкала у Часовому Ярі. Ми жили в центрі міста – саме там, де тепер точаться запеклі бої, де був мій музей. Здається, ворог так і не зміг подолати цю вулицю Олекси Тихого. Часів Яр – місто, не село, і досвід традицій на Великдень там свій. Саме такий, який має бути у невеликому промисловому місті, де не було традиційного життя, як у селах.

У Часовому Яру мешканці з’явилися, отримавши сюди так звані комсомольські путівки, переїхавши з інших міст і сіл Донецької та сусідніх областей. Вони привезли зі собою свої традиції. Цікаво, що ці традиції згодом були дуже спрощені, я б сказав, редуковані, стиснуті. Великодні традиції – не християнські, а народні, язичницькі, виробилися впродовж анропосоціогенезу. Як діє первісна свідомість? Аналогічно. Щось міцне, як хрін чи часник, – це захист від зла, додає здоров’я. Зерно – те, що надасть сили, що здатне відродитися. У нас теж освячували зерно, але ним посипали не городи, а могилки рідних, куди йшли в перший день Великодня. Це і є стиснута в міському часі традиція. Відома історія вже часів пропаганди православ’я, коли батюшки казали прихожанам, що це свято – християнське і не треба його змішувати із відвідуванням могил, бо Христос з могили вийшов у цей день. Мовляв, ідіть туди в поминальну суботу. Але люди все одно йшли: не нами це заведено, не ми це порушуватимемо. Отже, у нас в Часовому Яру Паска та «гробки» поєдналися, – розповів Богуненко.

На завершення, доповнюючи пана Валерія про зміну традицій під натиском часу та обставин, треба сказати, що тепер великодні традиції, а особливо на окупованому та зруйнованому Сході, вимиваються штучно – під натиском нелюдів з-поза російського кордону. Утім, дуже хочеться ще раз пригадати слова берегині нематеріальної культурної спадщини зі Старобільська Любові Козиренко, що навіть під час вимушеного переселення, де би не була, береже свою унікальну великодню традицію. Саме так, напевно, і відстоюють ідентичність у часи війни. Залишатися українцями під жорстоким натиском росіян нам допомагають і великодні традиції. Зберігаймо їх!

Тетяна Когутич, Свалява

Фото авторки



Джерело

Події

ЮНЕСКО допоможе цифровізувати аудіовізуальні матеріали Довженко-Центру

Published

on



ЮНЕСКО за ініціативи Міністерства культури України підтримає цифровізацію аудіовізуальних матеріалів Національного центру Олександра Довженка.

Про це повідомили в Мінкультури, передає Укрінформ.

Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури Тетяна Бережна наголосила, що Довженко-Центр зберігає «надзвичайно важливу частину української культурної пам’яті», цифровізація його фондів є «питанням збереження, захисту та доступності величезного масиву аудіовізуальної спадщини».

Підтримка ЮНЕСКО, за її словами, є важливим практичним кроком, який допоможе посилити спроможність Центру та створити необхідні умови для роботи з цінними матеріалами.

«Водночас потреби Довженко-Центру значно ширші, тому ми продовжуємо працювати з міжнародними партнерами над залученням підтримки для його комплексної модернізації», – зауважила віцепрем’єрка.

Як зазначається, допомога сприятиме збереженню унікальної кінематографічної спадщини України, захисту цифрових даних і розширенню доступу до колекцій Центру.

Голова Представництва ЮНЕСКО в Україні К’яра Децці Бардескі зі свого боку зазначила, що збереження аудіовізуальної спадщини є важливою складовою захисту документальної пам’яті України.

«Ми розпочали з оцінки нагальних потреб Довженко-Центру та вже працюємо над забезпеченням спеціалізованим обладнанням, яке посилить його можливості зі збереження й управління цифровими матеріалами. Ця робота є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО та наших партнерів із захисту культурної спадщини України та забезпечення доступу до неї для майбутніх поколінь», – заявила Децці Бардескі.

Повідомляється, що експерт ЮНЕСКО з інженерно-технічних питань уже оглянув стан будівлі та надав попередні рекомендації щодо приміщень й умов зберігання колекцій.

Практична підтримка в межах проєкту буде зосереджена на посиленні технічних спроможностей Довженко-Центру для роботи з цифровими аудіовізуальними матеріалами, зокрема тими, що стосуються єврейської історії та культурної спадщини України. ЮНЕСКО вже розпочало процедури закупівлі спеціалізованого ІТ-обладнання та рішень для надійного зберігання цифрових даних, що сприятиме їх опрацюванню, управлінню й захисту.

Підтримка надаватиметься в межах проєкту ЮНЕСКО, який зі свого боку реалізується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Проєкт спрямований на збереження документальної спадщини України, пов’язаної з єврейською історією та культурою, вшанування колективної пам’яті, розширення доступу до архівів і розвиток міжкультурного діалогу.

ЮНЕСКО та Міністерство культури продовжать координацію для визначення подальших пріоритетів і можливостей підтримки Центру, потреби якого у сфері інфраструктури, належного зберігання колекцій і комплексної цифровізації фондів виходять за межі поточного проєкту.

Читайте також: В Україні росіяни пошкодили 2138 об’єктів культурної спадщини і 2640 закладів культури

У Мінкульті підкреслюють, що збереження фондів Довженко-Центру набуває особливого значення в умовах повномасштабної війни, коли культурні інституції й документальна пам’ять України перебувають під постійною загрозою російських атак.

Як повідомлялося, Довженко-Центр є найбільшим кіноархівом України. Заснований він у 1994 році на базі найбільшої за часів СРСР української кінокопіювальної фабрики. У Центрі зберігаються понад 7300 найменувань ігрових, неігрових, анімаційних українських та закордонних фільмів, а також тисячі архівних документів з історії українського кіно.

Довженко-Центр об’єднує Фільмофонд, єдину в Україні кінокопіювальну лабораторію, Музей кіно, науковий Кіноархів, Медіатеку та власне видавництво. Він здійснює збереження, популяризацію, дослідження та поширення національної кіноспадщини в Україні та за кордоном.

Днями стало відомо, що Довженко-Центр отримає фінансування на збереження кіноколекції в межах нової міжнародної програми із захисту кінематографічної та аудіовізуальної спадщини, що перебуває під загрозою.

Фото: ЮНЕСКО



Джерело

Continue Reading

Події

Культурні заходи під час «жовтого» рівня загрози: Мінкульт затвердив рекомендації

Published

on



Міністерство культури затвердило рекомендації щодо організації та проведення масових культурних і розважальних заходів у разі встановлення «жовтого» рівня повітряної загрози.

Про це повідомляє пресслужба Мінкульту, передає Укрінформ.

«Створюємо зрозумілі правила, які допоможуть культурному життю продовжуватися з урахуванням безпекової ситуації. В основі цих рекомендацій — життя і здоров’я людей. Організатори мають завчасно підготувати чіткий план дій, забезпечити доступ до укриттів та оперативно інформувати відвідувачів про рівень загрози. Водночас людина має отримувати всю необхідну інформацію, щоб самостійно ухвалювати рішення щодо подальшого перебування на заході. Такий підхід дає змогу гнучко реагувати на зміну безпекової ситуації та відповідально проводити культурні події», — заявила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури Тетяна Бережна.

Згідно з новими правилами, встановлення жовтого рівня загрози не означає автоматичного відкладення, припинення або скасування заходу. Організатор може ухвалити рішення про його початок чи продовження, якщо забезпечені необхідні умови безпеки, зокрема доступ до укриття для всіх відвідувачів, учасників і персоналу.

Рекомендації розроблені з урахуванням диференційованого підходу до реагування на різні рівні повітряної загрози. Головним принципом залишається пріоритет життя і здоров’я людей. Документ передбачає завчасне планування дій організаторів, доступ до укриттів, оперативне інформування про зміну рівня загрози та можливість для кожної людини самостійно вирішити, чи залишатися на заході, чи перейти до укриття.

До початку заходу організаторам рекомендується визначити укриття та зручні маршрути до нього, перевірити місткість, забезпечити вільний доступ до евакуаційних виходів, призначити відповідальних за моніторинг безпекової ситуації та інформування людей.

Кількість відвідувачів має визначатися з урахуванням можливості розмістити в укритті також персонал, виконавців та інших учасників заходу.

Перед початком заходу відвідувачів рекомендується поінформувати, де розташоване найближче укриття, як до нього пройти та як діяти у разі встановлення «жовтого» або «червоного» рівня загрози. Цю інформацію організатори мають також розміщувати на сайтах, у соціальних мережах і месенджерах, на квитках, інформаційних стендах, екранах та за допомогою QR-кодів.

У разі встановлення «червоного» рівня загрози до початку події захід не розпочинається. Якщо «червоний» рівень встановлено вже під час заходу, організатор припиняє його проведення, інформує людей про найближче укриття та забезпечує організований перехід до нього.

Окремі рекомендації передбачені для концертів, фестивалів, виставок, ярмарків та інших масових подій на відкритих територіях. Організатор має оцінити місткість укриттів, відстань до них, пропускну спроможність маршрутів та можливість швидкого переміщення людей без небезпечного скупчення. Якщо забезпечити швидкий доступ усіх учасників до укриття неможливо, проводити такий захід на відкритій території під час «жовтого» рівня загрози не рекомендується.

Документ також визначає підходи до перенесення, відновлення або скасування заходів та використання квитків. Під час ухвалення рішення організатору рекомендується враховувати безпекову ситуацію, тривалість перерви, комендантську годину, роботу громадського транспорту та можливість безпечного повернення людей додому.

Читайте також: Ми маємо бути кожного дня готовими виставити РФ всі рахунки для репараційБережна

У Мінкульті наголошують, що рекомендації не скасовують вимог законодавства у сфері цивільного захисту та рішень військового командування, військових адміністрацій, органів державної влади й місцевого самоврядування, ухвалених з урахуванням безпекової ситуації на відповідній території.

Як повідомлялося, в Києві з 6 вересня за рішенням уряду запроваджено диференційоване оповіщення про повітряні загрози.

У звʼязку із погіршенням безпекової ситуації у столиці тимчасово заборонять всі розважальні та фізкультурно-спортивні заходи на відкритих територіях та в спорудах, де немає укриттів.

Фото: lesyatheatre.com.ua



Джерело

Continue Reading

Події

У Києві презентували документальний фільм «Час збирати каміння»

Published

on


У Києві Українське іномовлення (ДП “МПІУ”) презентувало документальний фільм “Час збирати каміння” – історії українців, які воювали проти нацизму в Русі Опору Італії та Франції, у лавах Іноземного легіону французької армії, а також були серед тих, кого відправили на примусові роботи до цих країн.

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

“Ми говоримо про історію Другої світової війни, а вона сама по собі є доволі складним матеріалом для вивчення, дослідження і тим більше для подальшого поширення на екрані. Зрештою, сьогодні, у час, коли Росія прагне знищити українську державність, ми водночас зіштовхуємося з тим, що нас вбивають не тільки російські ракети, а й російська пропаганда, яка активно заходить на поле пам’яті, на історичне поле і намагається стерти українців також в історичному контексті, зокрема в питанні Другої світової війни. Ідея фільму, очевидно, народилася як певний опір, протистояння російським наративам про те, що українці під час Другої світової війни “були лише нацистами та колаборантами”, – сказав режисер фільму Андрій Ступак.







Презентація документального фільму «Час збирати каміння» / Фото: Тарасов Володимир, Укрінформ

1 / 12

Він зазначив, що плануються спеціальні покази фільму за кордоном, зокрема, на фестивалях.

За його словами, якомога більше людей мають дізнаватися про історію українців.

Заступник генерального директора з наукової та фондової роботи Національного музею історії України у Другій світовій війні Дмитро Гайнетдінов зауважив, що протягом дуже тривалого часу українська історія перебувала в полоні радянських і російських міфів. За його словами, після початку повномасштабного російського вторгнення весь світ побачив їхню брехливість.

“Сьогодні ми так чи інакше дивимося на події Другої світової війни через призму сучасної війни, а інколи шукаємо відповіді на сьогоднішні питання в подіях минулого. Але за певним парадоксом, через ці дві призму ми бачимо історію набагато чіткішою, адже ми усвідомлюємо, що зараз теж українці зіштовхнулися із абсолютним злом, яке потрібно перемогти”, – сказав Гайнетдінов.

У фільмі “Час збирати каміння” представлено історії українців, які воювали проти нацизму в Русі Опору Італії та Франції, у лавах Іноземного легіону французької армії, а також були серед тих, кого відправили на примусові роботи до цих країн, і пам’ять про кого привласнює Росія. Серед них: Георгій Ліпницький, Микола Буянов, Василь Порик, Олександр Накорчемний, Петро Білобран. Через родинні спогади, архівні фото і документи, музейні колекції, місця пам’яті, дослідження в Італії, Франції та Україні автори стрічки відновлюють їхню українську ідентичність, показують український внесок у перемогу над нацизмом та масштаб російської маніпуляції, утверджують право українців на власну історію.

Читайте також: Українська стрічка «Театр Ветеранів» стала найкращим документальним фільмом на міжнародному кінофестивалі

Фільм знято у формі уроку історії для учнів однієї зі шкіл на Хмельниччині, який проводить педагог, доктор філософії Юрій Клімчук.

Фільм “Час збирати каміння” є початком масштабного документального проєкту, який став одним з переможців ініціативи “Тисячовесна”. Наступні епізоди будуть присвячені долям українців у Норвегії, Польщі, Чехії та Німеччині.

Стрічку згодом буде оприлюднено на платформі Українського іномовлення (ДП “МПІУ”).

Як повідомлялося, про військового, поета і фотографа Максима “Далі” Кривцова знімуть монтажний документальний фільм “Я, Максим Кривцов”.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.