Фотовиставку «Спадщина не/приречена на знищення», присвячена Святогірській лаврі, відкрили на Донеччині.

Україна, розташована на перехресті Східної і Західної Європи, має багатий історичний та культурний контекст, який підтверджує її європейську ідентичність.

Історично територія сучасної України була домівкою для багатьох народів і культур: від трипільської до скіфської, від давньоруської доби до Козацької України. Це створило багатогранну культурну спадщину, яку ми повинні зберігати та захищати. І головне – знати, що Україна вже дуже давно є частиною Європи, попри численні спроби ворога спотворити нашу автентичну культуру та переписати історію.

Писанка як доказ культурної єдності України та Європи

Українське писанкарство — збережений приклад спадщини, завдяки якому ми можемо говорити про єдиний культурний код Східної Європи, що читається навіть через візерунки на яєчній шкаралупі.

Якщо розглядати культурну карту Європи, то історично Україна — один із центрів писанкарства, що охоплює Карпати, Польське Підкарпаття, Схід Литви та Захід України. Цей “етнічний пояс” має спільні риси. Наприклад, ритуальне створення писанок з молитвою на світанку та натщесерце. Писанка виконує функцію оберега — яйце дарували на весілля, при народженні, залишали на могилах предків. Спільною рисою є віра у циклічність життя, де яйце — символ Всесвіту, що оновлюється щовесни.

Офіс підтримки відновлення при Міністерстві культури та стратегічних комунікацій дослідив техніки, символіки та семантики писанок у країнах Центрально-Східної Європи, аби пояснити, чому українська писанка є частиною європейської культурної спадщини.

Україна — невід’ємна частина європейського культурного ландшафту. Її традиції не периферійні, а структурно подібні, історично синхронні і смислово взаємопов’язані з великою культурною зоною, яка охоплює Балтію, Карпати й Центральну Європу.

Розповідаємо детальніше про спільні риси українських та європейських писанок:

• Структурна спорідненість символів

Символіка писанки — не абстрактне мистецтво, а мова архаїчних знаків, яка існує в різних етносах. В Україні, Литві, Румунії, Польщі ми бачимо одні й ті ж образи. Зірка-сонце як знак космосу й Бога, безкінечник – як вічне життя, потік часу. Птахи, зерно, дерево є символами родючості, початку, предків.

• Історичні паралелі

Археологічні знахідки з Київської Русі, Галицького князівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Австро-Угорщини свідчать про одночасне існування традиції воскового розпису, ідентичні календарні обряди весни, Великодня в Європі та на території України

• Функціональна спільність

В Україні, Литві, Польщі, Словаччині писанка виконує оберегову функцію, передається від матері до доньки, використовується у весільному, поховальному, весняному обрядах. Це означає, що ми маємо справу не з декоративною практикою, а з феноменом живої культурної спадщини, до якої Україна належить повноправно.

Україна — Європа не тільки географічно, а й світоглядно

Писанка — це сакральний артефакт, який несе глибинні цінності: шанування життя, збереження пам’яті предків, відповідальність перед природою. Ці цінності тотожні європейським. Через писанку Україна артикулює ті самі ідеї, що й інші європейські народи — просто в особливій, неповторній візуальній формі.

Писанкарство — це не лише традиція, що символізує родючість та відродження, але й значна частина культурного ландшафту України, що зберігає в собі риси європейської ідентичності. Це духовний зв’язок України з Європою, який триває тисячоліттями. І якщо писанка — це код культури, то її прочитання свідчить: ми — в Європі, бо ми творили її разом.

«Вражає, наскільки різноманітними є писанкарські техніки і мотиви розпису  в Україні: Гуцульщина, Покуття, Лемківщина, Буковина, Закарпаття, Полтавщина, Слобожанщина, Поділля, Полісся, Наддніпрянщина, Таврія — кожна етнічна група має свої специфічні техніки, свої кольори й символи, що передаються віками від покоління до покоління. При цьому ми бачимо спільний культурний простір — українська писанка перегукується з традиціями багатьох європейських народів. У цьому і полягає унікальність народного мистецтва — різноманітність, що водночас єднає, бо має спільну основу, спільне підґрунтя», – розповідає Генеральна директорка Національного музею народної архітектури та побуту України Оксана Повякель.

Внесення писанки до ЮНЕСКО

Збереження культурної спадщини – це не лише про ї популяризацію, а й про охорону на міжнародному рівні. У грудні 2024-го на 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань нематеріальної культурної спадщини, яка проходила в столиці Парагваю, до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства був включений перший міжнародний елемент від України спільно з Естонією «Писанка: українська традиція і мистецтво оздоблення яєць».

Роботу над номінацією розпочали 2017 року. Всього вона складається з трьох елементів: «Українська писанка: традиція і мистецтво», «Традиція гуцульської писанки» та «Українська писанка, традиція і мистецтво оздоблення великодніх яєць».

«Це наш спільний успіх, який засвідчує силу нашої єдності. Ми проголошуємо на весь світ: жива спадщина нас об’єднує, дарує відчуття причетності та уособлює нашу ідентичність», — заявляв Міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький.

Українці усім серцем люблять Великдень. Це свято, яке об’єднує сім’ї, щоб святкувати разом з близькими. Це час для обміну теплом та турботою. Великдень символізує перемогу життя над смертю, світла над темрявою, що дуже актуально у часи, коли ми щодня наближаємо Перемогу та як ніколи потребуємо віри.

Відповідно, значення писанкарства теж виходить за межі естетики. Розмальовуючи писанки, ми створюємо символи захисту і процвітання, наділяємо кожне яйце сенсами та духовними цінностями. Саме тими, які ментально та культурно визначають нас як європейську націю.

Юлія Савостіна, засновниця проєкту Made in Ukraine, експертка з нематеріальної культурної спадщини Офісу підтримки відновлення при МКСК

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Як передає Укрінформ, про це Довженко-Центр повідомляє у Фейсбуці.

Молоді дослідники віднайшли плівкові фільмокопії стрічок у будівлі Кінотелекомплексу, що відома також як Цех обробки плівки (ЦОП). Вважалося, що копії зберігалися лише у російському Госфільмофонді.

За словами керівниці фільмосховища Довженко-Центру Тетяни Деркач, ці плівки – контратипи, частина комплекту вихідних матеріалів фільму. Саме з них друкують позитивні, прокатні копії.

“Це унікальний випадок, бо якщо в інших фондах та архівах можемо знаходити позитиви, то комплект вихідних матеріалів до нас потрапляє вкрай рідко. Ми вже поставили у план сканувати ці фільми. Тобто незабаром буде можливість переглянути ці унікальні знахідки”, – зауважила керівниця фільмосховища.

За словами кінознавця Олега Оліфера, “Трипільська трагедія” виробництва Ялтинської кінофабрики ВУФКУ є однією з найстаріших кінознахідок на території України за останній час.

Фільм розповідає про Трипільський похід більшовиків 1919 року (у радянських джерелах “Трипільську трагедію”), криваву сторінку Української революції і громадянської війни 1917-1921 років, що стала наріжним каменем в історії та міфі комуністичного молодіжного руху в СРСР.

У червні 1919 року загін більшовиків у складі робітників Шулявського заводу, комсомольців і китайських “добровольців” вирушили встановлювати радянську владу на охоплену повстаннями Київщину, де під Трипіллям вони були розгромлені повстанцями отамана Зеленого (Данила Терпила).

Поряд з очевидним пробільшовицьким трактуванням подій “Трипільська трагедія” виконана у пригодницькому жанрі із числениими сценами перестрілок, бійок і баталій за участі сотень статистів, кавалерії та артилерії. Особливий акцент у фільмі зроблено на жорстокості повстанців та їхніх розправах над більшовиками.

Така кривава видовищність забезпечила “Трипільській трагедії” глядацький успіх. Проте одночасно фільм отримав низьку оцінку від кіновиробників і критики.

У 1928 році у журналі “Кіно” у статті “Годі крові на екрані” стрічку критикували за натуралізм, бандитизм і демонстрацію негативного прикладу для українського селянина. Автор сценарію, письменник Григорій Епік, під час сталінського терору був розстріляний ” за участь у терористичній націоналістичній організації”.

“Секрет рапіду” (1930) виробництва Київської кінофабрики є першим фільмом Павла Долини у колекції Довженко-Центру і взагалі першим фільмом режисера, знайденим в Україні.

Знаковий український режисер і актор 1920-1930-х працював у Молодому театрі, “Кийдрамте”, “Березолі” та інших театрах, грав у кінопостановках Леся Курбаса. Як кінорежисер Долина дебютував у 39 років і за наступне пʼятиріччя на Одеській і Київській кінофабриках зняв вісім повнометражних ігрових фільмів. Більшість його робіт вважаються втраченими, жодної досі не було оцифровано.

Після критичної статті-доносу “Ідеологічними манівцями”, опублікованій у журналі “Кіно” 1932 року, Долина фактично відходить від ігрового кінематографа і переходить на роботу у “Техфільмі”, а після війни очолює Театральний музей у Києві.

“Секрет рапіду” відноситься до київського періоду творчості режисера і розповідає про типове для тогочасного радянського кіно гостре протистояння між колективним та індивідуальним, “новим” і “старим”. От тільки цього разу справа не у механізації села чи штурмовому будівництві, конфлікт розгортається навколо приховування старим робітником таємниці обробки сталі. Кульмінацією фільму стає колективне “перевиховання” людини за новим установленим зразком через так званий “товариський суд”. Індустріальної реалістичності цій виробничій драмі додають цехи, відзняті оператором Георгієм Химченком на заводах Києва, Харкова і Горлівки, та робота художника Юрія Швеця, майбутнього спеціаліста з оформлення науково-фантастичних фільмів.

Віднайдення “Секрету рапіду” – довгоочікуване повернення для дослідників і глядачів. Це нагода переглянути український кіноканон і познайомитися із творчістю одного з ключових авторів часів ВУФКУ не лише через тексти кінокритичної і кінознавчої літератури. Нарешті маловідому сторінку українського кіно можна буде побачити безпосередньо на екрані.

Як повідомляв Укрінформ, студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого виявили в архіві і передали Національному центру імені Олександра Довженка створену у 1936 році стрічку “Карл Бруннер”.

Фото: Довженко-Центр