Щороку у третю неділю травня в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій. Серед людей, які зазнали тортур і ув’язнення в таборах, – 93-річний тернополянин Ігор Олещук. 17-річним його арештували за допомогу повстанцям, катували та засудили до 25 років таборів суворого режиму. Після смерті Сталіна термін покарання скоротили до 8 років. Однак і після звільнення політв’язня продовжувала переслідувати радянська влада, неодноразово викликали на допити. Про підпільну роботу в УПА, знущання у камерах КГБ, жахливі реалії воркутянських шахт, протистояння радянській системі і перший в Україні музей політв’язнів Ігор Олещук розповів Укрінформу.

“В ОДНІЙ КАМЕРІ УТРИМУВАЛИ 60 ЛЮДЕЙ”

Зустрічаємося з Ігорем Олещуком на території історико-меморіального музею політичних в’язнів у середмісті Тернополя, створеного у приміщеннях колишнього слідчого ізолятора КГБ. Ігор Олещук тут працює з 1996 року і до сьогодні, щоправда вже на півставки. У своєму поважному віці проводить екскурсії та розповідає відвідувачам про злочини радянської влади.

“Це колишнє обласне управління КГБ, у підвалах якого були змонтовані 28 камер слідчого ізолятора. У третій камері сидів я, коли мене затримали у 17 років”, – розповідає Ігор Олещук.

Ми спускаємося у підвальне приміщення музею. Пан Ігор пам’ятає, як його привезли сюди зі Збаража, роздягнули. Як один із кагебістів гострив ножа, щоб його налякати. Йому, 17-річному, було дуже страшно. Він не знав, чого очікувати далі. Його відправили у камеру №3. У невеличкій кімнаті утримували близько 60 людей.

“Не було ні нар, ні ліжок, спали на тому, що мали – на спецмішках, на бетоні. Парашу виносили раз у день, годували баландою, яку варили на вулиці. Це були пекельні умови”, – пригадує чоловік.

У Тернополі його вже били не багато. Тут його переконували співпрацювати з КГБ. Аргументували, що він молодий і вони допоможуть йому здобути освіту, відправлять в університет. Так тривало кілька тижнів. Але хлопець відмовився. Далі його очікував вирок – 25 років таборів суворого режиму і шахти Воркути.

Через 48 років вже у незалежній Україні Ігор Олещук повернувся у ці стіни, щоб зберегти у першому в Україні історико-меморіальному музеї політв’язнів історію про страшні часи. Він створював експозиції, збирав експонати. Тоді на це не було коштів, але було усвідомлення, наскільки все це важливо.

Ігор Андрійович показує мені камери, у яких сьогодні знаходяться тематичні експозиції про національно-визвольну боротьбу на теренах Тернопільщини, зокрема речі політв’язнів, архівні матеріали про них, одяг повстанців, їх зброя, макети криївок і таборів, де відбували покарання українці…

“Я 29 років працюю старшим науковим співробітником музею політв’язнів, 31 рік був заступником голови Товариства політв’язнів та репресованих, 16 років працював головою комісії Тернопільської облради з питань поновлення прав реабілітованих. Вже майже 80 років борюся за Україну – з 1946 року”, – каже мій співрозмовник.

“МЕНЕ АРЕШТУВАЛИ НА УРОЦІ ІСТОРІЇ”

Прошу Ігоря Андрійовича більше розповісти про своє життя. Він радо погоджується і з усмішкою згадує свої дитячі роки у селі Чорний ліс на Збаражчині, де він народився 21 травня 1931 року, свою велику родину, яка шанувала все українське і так виховувала своїх дітей.

“Мої двоюрідні брати і сестри були учасниками підпілля. Вони приходили до нас додому – мама їм прала одяг, готувала їсти. Вони спілкувалися зі мною, приносили мені літературу різну, журнали, які тоді видавалися на території області, відозви, бо мене готували на зв’язкового. У 15-річному віці мене прийняли у юнацьку ОУН і присвоїли псевдонім “Грушка”. Моїм завданням було щомісяця писати і посилати звіти про те, кого арештували чи вивезли на Сибір, у кого були обшуки, кого підозрюють, що він може бути зрадником, сексотом, про всі важливі події. У 1948 році викрили нашу районну криївку. Повстанці, що були у ній, пострілялися, щоб їх не арештували. Перед смертю вони намагалися спалити всю документацію, яка зберігалася в криївці. Їм не вдалося знищити все. Серед паперів знайшли мій звіт №3, підписаний псевдонімом “Грушка”, – пригадує чоловік.

У цьому звіті серед іншого був описаний випадок, який трапився у школі, де навчався Ігор Олещук. На уроці історії вчитель назвав Івана Мазепу зрадником. Ігор Олещук вже у той час прочитав трилогію Богдана Лепкого “Мазепа” і разом з однокласниками став на захист Мазепи – пояснював вчителю, що гетьман боровся за Україну.

“Після цього кагебісти взяли контрольні роботи зі школи, зрівняли почерки і так мене викрили. Під час уроку історії мене арештували. Далі приїхали додому і почали переглядати літературу, яка в мене є. Я мав багато історичних книжок, виданих Тиктором, було “Великі роковини” Франка зі словами “Довго нас наруга жерла, досі нас наруга жре. Та ми крикнім: “Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!” І ще знайшли конспект з історії, написаний на тому ж папері, що звіт, тією ж ручкою”, – ділиться спогадали Олещук.

Спершу хлопця утримували в тюрмі у Збаражі, жорстоко били по обличчю, копали ногами, відливали водою і далі знущалися. Коли він признався, що це він писав звіт, почали допитувати, з ким він співпрацював, чи знали батьки, як хлопець зв’язувався з повстанцями.

“Мені пощастило, що я проходив один по справі і ніхто проти мене не свідчив. Тому, щоб захистити свою родину і відвести від них підозру, я придумав свою версію. У мого дядька Марка по сусідству був дерев’яний амбар. Це маленький будиночок з дошок, на високих фундаментах, де зберігалося зерно. І я казав, що ложив під камінь звіти і так тримав зв’язок. Мене довго допитували, хто в селі зв’язаний з повстанцями, про моїх двоюрідних братів. Я їм пояснював, що вчуся, що не маю часу і нічого про це не знаю”, – пригадує пан Ігор.

Далі Ігоря Олещука перевели у Тернопільський слідчий ізолятор КГБ. Згодом 22 листопада 1948 року військовий трибунал засудив Ігоря Олещука на 25 років таборів суворого режиму.

ПІД ЧАС УВ’ЯЗНЕННЯ НА ВОРКУТІ ВИВЧИВ МЕДИЦИНУ

На Воркуту в’язнів везли близько півтора місяця у товарних вагонах. Годували один раз на день оселедцями і перевареною водою.

“Коли ми приїхали, то були великі морози – 40-50 градусів. На шахті ми працювали по 10-12 годин. Це була дуже важка робота. Харчували нас погано. Це призводило до дистрофії. По табірному називали “доходяга”. Я кілька разів потрапляв у лікарню через це. Потім захворів на жовтяницю. Мені пощастило познайомитися з добрими і чуйними лікарями, які допомогли мені одужати і також перевестися на легшу роботу”, – пригадує Ігор Андрійович.

За його словами, українці, які відбували ув’язнення, намагалися всіляко допомогти один одному вижити у цих складних умовах. Зокрема, у бараку чоловік познайомився з фельдшером з Житомира Миколою Кладченком, який порадив йому здобути медичну спеціальність, аби полегшити своє перебування у шахті, дістав підручники з медицини і допоміг освоїти ази.

Завдяки цьому навчанню і практичним знанням, які він зміг здобути завдяки підтримці Миколи Кладченка, Ігор Олещук зміг працювати помічником фельдшера і надавав першу допомогу ув’язненим робітникам шахти, згодом його перевели на посаду санітарного лікаря, згодом – фельдшера. Йому щоразу змінювали роботу через добре ставлення до в’язнів, яким він завжди допомагав. До прикладу, працюючи санітарним лікарем, він списав 300 кілограмів зіпсованих оселедців, які хотіли дати на вечерю в’язням. Або ж намагався переконати керівництво, щоб робітники у сильний мороз та вітер не йшли на роботу через загрозу обморожень.

Після Смерті Сталіна і повстань у таборах навесні 1953 року з’явився указ про часткову амністію для малолітніх політв’язнів – звільняли тих, хто відсидів одну третину. На той час Ігор Олещук відсидів 6 років, а всього потрібно було 8. Тож із медичної служби він перевівся на роботу в шахті, щоб завдяки перевиконанню плану швидше закінчився термін ув’язнення.

Та й після закінчення терміну чоловікові не хотіли видати паспорт, лише довідку. Він написав скаргу, адже це було порушенням указу про звільнення малолітніх в’язнів. І через місяць йому віддали паспорт.

У липні 1956 року Ігор Олещук зміг повернутися на рідну Тернопільщину. З Воркути він їхав через Київ, переночував там і вирушив на пароплаві на могилу Шевченка. Зізнається, досі пам’ятає це неймовірне відчуття щастя, що він уже вдома, в Україні, що здійснилося те, про що він мріяв майже сім років.

НАЙВАЖЛИВІШЕ – ВИХОВУВАТИ МОЛОДЬ ПАТРІОТАМИ

Після повернення в Україну переслідування Ігоря Олещука не закінчилися – його неодноразово викликали на допити в КГБ. Але він робив усе можливе і боровся з радянською системою, щоб повернути собі право на нормальне життя, яке у нього забрали. Закінчив вечірню школу і вступив в університет на інженера. Одружився. Разом з дружиною Надією виховав трьох синів.

Сьогодні Ігор Олещук у свої 93 роки працює у музеї, пише статті для місцевих газет та українських видань, видає книги, бере участь у різних заходах. Запитую, який його секрет довголіття.

“Оскільки під час ув’язнення я вивчав медицину, тож я розумію фізіологію людини і працюю над собою. Щодня займаюся фізкультурою – роблю вправи. Також дбаю про збалансоване харчування. Майже щодня їм горіхи, яблука. І ще важливий рух, бо рух – то життя”, – усміхається Ігор Андрійович.

Він цитує напам’ять вірші, співає українські пісні, знає дуже багато таборових пісень, які створили українці, ув’язнені у таборах. Жартує, що залишається працювати як живий експонат музею політв’язнів, живий свідок історії та злочинів радянської системи.

Запитую Ігоря Андрійовича, що сьогодні важливо робити українцям у такий складний для держави час. Він каже, що найперше дуже потрібно дбати про національно-патріотичне виховання дітей, щоб вони долучалися до Пласту, брали участь у вишколах, росли свідомими українцями.

“Щоб наша країна була сильною, важливо, щоб наші еліти були об’єднані, щоб діяли спільно. Столітня боротьба за українську державу триває. Вона ніколи не зупинялася. Важливо, щоб українці були єдині, як нація, у цій боротьбі”, – каже Ігор Олещук.

Юля Томчишин, Тернопіль

Фото авторки