Українська акторка театру і кіно, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна завжди обирала принципи: ще 16-річною дівчиною в Ужгороді мріяла про акторство як про соціальне служіння. У 2014-му вона перша серед колег розірвала зв’язки з російським кіноринком, а сьогодні підтримує ветеранські театри та культурні фестивалі. Кореспондентка Укрінформу зустрілася з нею в Ужгороді на Чендей-фесті, щоб поговорити не про мистецтво. Це розмова про те, як бути мамою воїна, чому в її тривожній валізці тепер лежить свисток поруч із сімейними фото, і чому справжні зміни в країні починаються з помитої підлоги у власному під’їзді.

НЕ БАЛАНСУЮ МІЖ ТВОРЧІСТЮ І ГРОМАДСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

– Пані Риммо, ви займаєтеся багатьма напрямами одночасно: знімаєтеся в серіалах та кіно, волонтерите, є громадською діячкою. Як ви це встигаєте і як балансуєте між громадською активністю та творчістю?

– А я й не балансую. Усі ці напрями – це моє життя. У мене немає розмежування, з 9:00 до 18:00 я на репетиції, а з 18:00 до 21:00 займаюся громадською діяльністю. Навпаки, я це ніяк не дозую – наприклад, в ефірі під час інтерв’ю можу продиктувати свій номер телефону – і мені одразу після ефіру телефонують чи пишуть люди, які потребують допомоги. Я не дозую свою увагу чи допомогу. Завжди дивлюся у фейсбуці повідомлення. І завжди зазираю в папку «спам». Кожного дня щонайменше п’ятеро людей пишуть із проханням розмістити петицію про загиблих. І я ніколи не відмовляю. Поширюю. Бути активною – це якась моя природа. Я зі самого дитинства була така: завжди активна і завжди боролася з несправедливістю. Коли вигнали якогось двієчника і я вважала це несправедливим, я вставала й не боялася говорити – чи директору школи, чи директору училища. Коли вперше до рук потрапила книжка про дідівщину в армії (а в мене батько був військовим), я з ним вела довгі дискусії про це і не вірила його аргументам.

Але знаєте, часом аналізуючи це тепер, розумію, що можна було так і залишитися отою «совковою активісткою»: бути за все хороше і проти всього поганого. Але мені в житті пощастило: на 20-річчя (у мене день народження 23 серпня) мені подарували Незалежність. І все, відтоді це завжди мене зобов’язувало. Я почала думати, розуміти, вникати у реальність – і поступово стала патріоткою України.

– Чи пропонували вам свого часу їхати в Росію: там гроші, кар’єра, ролі тощо? Вам, очевидно, також робили такі пропозиції – відмовляли?

– Мені пропонували на початку 2000-х їхати в Росію працювати. Я не поїхала.

А загалом, щодо акторства та громадської діяльності, ще років у 16, коли я вперше йшла в цю професію, мені потрапила інформація про акторок з Голлівуду. Я захоплено читала, як одна іменита актриса вийшла на захист дітей, інша – створила фонд допомоги тваринам, ще третя облаштувала притулок для нужденних.

Я тоді намагалася зрозуміти, як це поєднується з акторською професією, адже в радянський час у системі виховання актора нас навчали, що актор має бути повністю занурений у творчість, мистецтво. Яка там громадська активність, який там бізнес!

Пам’ятаю, років у 25 давала в Ужгороді інтерв’ю і казала: якби в мене були гроші, я б збудувала великий будинок, де жили б усі мої друзі. Тоді це була велика проблема в Києві: усі хотіли залишитися в столиці, але не було де жити, а винаймати квартиру – дуже дорого. Я й тепер бачу багато проблем: у нас дуже мало притулків для жінок, які є жертвами домашнього насильства, немає притулків, де б жили діти-сироти, що досягли 18-річного віку, ніде притулитися безхатькам.

Щодня кожен з нас може стати безхатченком, тому ідея цього дому жива.

ПРОЄКТУЮ ВЕЧІРКИ ДЛЯ ЗБОРІВ – І НЕ ХОДЖУ НА НИХ

– Звідки у вас цей внутрішній компас і небайдужість? Виховання? Приклад батьків?

– Так, це виховання. Мама не вчила мене співчуття словами, не казала, мовляв, чужий біль не є чужим. Вона жила так, що завжди намагалася пригорнути близьких. У неї в сумці завжди були цукерки для сусідських дітей. Тато служив в Угорщині, і коли ми повернулися до Ужгорода, привезли цілу валізу дефіцитних речей. Згодом, щоразу як заходили сусіди, мама всім казала: «Вибирайте з цієї валізи що хочете», – там були і жуйки, і джинси, і помади… Я не пам’ятаю, щоб якась людина до нас зайшла й вийшла без кави. Це все не давало стати надто егоїстичним або самозакоханим.

– До публічних людей часто звертаються з проханнями про допомогу або чекають реакції на кожну подію в країні. Де для вас проходить межа між громадянською позицією та пасткою стати «експертом з усіх питань»?

– Цю межу дає відповідальність. У мене слово «відповідальність» на сьогодні важливіше, ніж навіть професійність. Якщо я в цьому не розбираюся, я так і кажу: мовляв, вибачте, не знаю або: «Мені треба вивчити це питання».

Я й сама стаю жертвою хейту, коли людина щось одне почула, перекрутила… Мене в таких ситуаціях рятує син, він каже: «Мамо, ну ти ж знаєш, що це неправда. Ти знаєш, що ти не така, як вони написали. Не реагуй».

У мене, як у журналістів, є правило перевірити інформацію в трьох джерелах. Наприклад, фонд просить зібрати кошти – шукаю, хто засновник, який бекграунд. Коли мене просять взяти участь у благодійному заході, я завжди запитую: «Хто ще буде в гостях?». І якщо бачу членів певної партії, яка просто змінила назву, то розумію, що їм потрібна моя репутація. Але ця репутація може бути зруйнована за одну секунду. До того ж на всі ці акції підтримки я погоджуюся безплатно.

Останнім часом я все частіше відмовляюся від вечірок. Не можу перестати рахувати, скільки грошей витрачено на їжу та випивку, і переношу це на збори: скільки б запитів можна було закрити… Тому я на такі заходи не ходжу. У 2014 році, коли почалася війна, я деякий час взагалі не ходила в кафе. Якщо ми зустрічалися з друзями, я брала каву в термос, і ми сиділи на лавці в парку. Я вважаю, що всі ресурси мають іти на армію. Я рахувала, скільки шприців можна купити в госпіталь за вартість цієї кави.

Тепер маю таке правило: якщо за мене друзі заплатили в кафе, я приходжу додому й цю зекономлену суму доначу на якийсь зі зборів.

МЕНІ НІХТО НЕ КАЗАВ НЕ ЇЗДИТИ В МОСКВУ З 2014 РОКУ

– Популярність – це ресурс, який допомагає висвітлити соціальні та волонтерські проєкти. Чи немає відчуття, що ви часом перетворюєтеся з акторки на медійну менеджерку?

– Я вважаю, що це було б одразу помітно. От мене нещодавно попросила стоматологиня зі сусіднього будинку, у якої я лікуюся: «Риммочко, конкуренція шалена, чи можу я вас попросити про відгук?». Кажу: «Без питань». І я записала відео. Це не та реклама, за яку платять гонорар, це підтримка людини, якій я довіряю, і рекомендую її, бо знаю, що вона справді хороша стоматологиня.

– Пані Риммо, щодо принципової позиції припинення культурної співпраці з Росією – ви це зробили одна з перших в Україні. Пам’ятаєте той момент і що до цього спонукало?

– Справді, мені ніхто не казав з 2014 року не їздити в Москву, це я сама собі сказала. Як тільки відбулися анексія Криму і псевдореферендум, я не могла знайти собі місця. Думала: я маленька людина, не політик, не власник великого бізнесу, я актриса – ну що від мене залежить?! Але я сіла й написала пост у фейсбуці, де було лише кілька речень: «На мій погляд, гроші пахнуть. І відсьогодні я не братиму участі в жодних проєктах, пов’язаних із Росією». Я була перша українська актриса, яка це зробила.

Так, я тоді втратила багато грошей. А мама на це сказала: «Риммочко, ти не втратила себе». Тепер розумію, що я не втратила, а, навпаки, отримала. Отримала таку повагу від людей, яку не могла б мати за всі ті гроші й ролі! Коли у Львові, Стрию чи Дрогобичі підходять і дякують за позицію – це для мене найцінніше.

МЕНІ ВЖЕ ХОЧЕТЬСЯ АБО ЯКІСНОГО СЦЕНАРІЮ, АБО НІЯКОГО

– Чи доводилося вже після початку війни у 2014-му йти з майданчиків чи відмовлятися від сценаріїв? Що для вас є червоною лінією, після якої ви кажете проєктові «ні»?

– З проєктів я, до речі, не йшла. Якщо я даю слово й погоджуюся піти в проєкт, то почуття відповідальності для мене важливіше за емоції. Але після проєктів, які були невдалими, я фізично хворію: лежу з високою температурою, тіло це все виказує. Я внутрішньо переживаю, що не змогла сказати «ні», але піти не можу, бо підведу колектив. Кіно й театр – це колективна праця.

Якщо вже так трапляється, що вся моя природа проти цієї участі в цьому проєкті, то я знаходжу актрису, яку можу ввести на свою роль, підготувати її повністю і тільки тоді передати роль й піти з проєкту.

Щодо відмов на етапі кіносценарію – так, це буває тоді, коли матеріал відверто слабкий. Мені вже хочеться або якісного, або ніякого. Або добре вино, або не пити. Усіх Офелій не зіграєш, а за сором потім прилітає.

А насправді тепер я дуже мало знімаюся. Хоча у мене немає вихідних у звичайному розумінні цього слова, завжди якась «движуха». Мені навіть довелося у фейсбуці завести окрему сторінку, де лише моя професійна діяльність – кіно і театр, бо основна моя сторінка – це як стрічка новин BBC: петиції, акції, збори…

КОМФОРТ – ЦЕ МАТИ ГРОШІ, ЩОБ ЗАДОНАТИТИ НА ВСІ ЗБОРИ У СТРІЧЦІ

– Нині ви співпрацюєте з ветеранськими театрами. Цей процес для вас – більше про віддачу ресурсу військовим чи про наповнення від спілкування з ветеранами?

– Я шаную кожну людину, яка займається творчістю, бо це від слова «творець». А коли це роблять люди, які виплескують свій біль через арттерапію, це щось просто колосальне. Узагалі, я вважаю, що ми жодним чином не маємо проводити цю межу між творчістю цивільних і військових. У нас у кожній родині є хтось або у війську, або хтось, хто працює для війська. І з 2014 року всі мої друзі – волонтери, а всі волонтери – мої друзі.

Коли мене запитали, скільки потрібно грошей для комфортного життя, я відповіла: «У мене комфортне життя – щоб я мала стільки грошей, щоб задонатити на всі збори у стрічці, яка у мене в соцмережах, самостійно закрити. Щоб я могла зайти у фейсбук чи інстаграм і закрити всі ці збори коштів, а не скролити чи обирати, куди задонатити».

Коли щоранку хтось опиняється в ситуації, що в нього немає буквально нічого – усі рукописи, картини, сукні, подарунки, якісь поробки – усе це зруйноване і спалене, як можна говорити про комфорт?

НІКОЛИ НЕ ДІЛИЛА КУЛЬТУРУ НА «ВЕЛИКУ» І «МАЛЕНЬКУ»

– Ви дуже часто залучаєтеся в локальні культурні війни, наприклад, у тому ж Ужгороді: у контексті забудовницьких скандалів чи ситуації з вивіскою Валентина Штефаньо тощо. Багато хто вважає це дрібним. «Маленькою культурою». Чому витрачаєте свій ресурс на таку «маленьку» культуру, і як пояснити, що велика культура залежить від цієї маленької?

– Я ніколи не ділила культуру на велику і маленьку. Вважаю, що якраз усе, що відбувається, треба міряти за такими масштабами. Я приїжджаю в Ужгород, беру швабру і мию підлогу в нашому під’їзді. От із цього починається культура. Я жила в таких будинках, де не можна було зайти без протигаза – брала і мила там сходи чи ліфт. З мене корона не падає. Це як, знаєте, хочеш вікно в Європу – то помий його. Європа починається не з політики, а з культури та власної побутової відповідальності. Знову ж таки, Захід мене дуже надихає, коли там прем’єр-міністри на велосипедах їздять.

Я сортую сміття вісім років, роблю це без державного примусу. Не чекаю, що буде як в Німеччині в магазині: кину три пляшки – і отримаю одне євро за них. Я розумію масштаби екологічної катастрофи в країні, скільки заміновано земель, спалено лісів, наскільки отруєне Чорне море – а ми тим часом далі забруднюємо воду, ґрунти.

Тобто нема великого і малого, все починається з цього, з маленького. Як оце свято вишиванки, яке 20 років тому почалося з чого? З малого – зі студентської ініціативи. Леся Воронюк запропонувала своїм друзям прийти у вишиванках. А тепер деякі політичні сили хочуть привласнити свято собі, під це підлізти й примоститися, бо воно вже масштабувалося до рівня країни і навіть поза її межами.

НЕ МОЖУ ТЕПЕР СПИТАТИ СИНА: «ТИ ЩАСЛИВИЙ?»

– Чи можемо поговорити про вашого сина, який у війську? Я, власне, хотіла спитати вас, бо ви є прикладом для багатьох мам, жінок – як ви справляєтеся, що дає сили вам бути опорою рідній людині на фронті?

– Перед тим як Даниїл пішов у військо, він готувався. Тобто це не було для мене сюрпризом. Він купив собі ігрову приставку, навчився літати дроном. Оскільки був військовим журналістом з перших днів війни, то багато знав. Даниїл знав, куди він хоче йти, бачив різних командирів, різні роди військ. Він мені прямо перед тим як уже їхати, сказав, мовляв, не треба кожного дня писати: «Як ти, синочку?». Ну от і не пишу…

Узагалі, у мене була з ним до великої війни така прикольна традиція, коли я дзвонила і просто запитувала: «Даню, ти щасливий?».

– Тепер, певно що, не питаєте – чи не так?..

– Ні, тепер не можу запитувати його про це. Мені здається, що я вже ніколи не зможу сина спитати: «Ти щасливий?». Я сама не можу бути щасливою, коли в країні стільки нещастя. Я можу бути задоволена, радісна в якомусь моменті. Але щоб щасливою… Колись запитувала себе, що таке щастя? Я тоді методом відкидання думала: щасливий – це коли ніхто не помер, коли всі здорові, коли є успіх, коли нема нещастя. І дійшла до того, що щастя – це відсутність нещастя. А в моїй країні тепер немає відсутності нещастя…

Тому я більше не питаю сина, чи він щасливий. Знаю, що він хотів би бути дуже продуктивним у війську. І я справді не пишу три рази на день: «Що ти? Як ти?», щоб не дратувати, хоча, звісно, переживаю неймовірно… Нещодавно написала: «Синочку, я тебе дуже-дуже, сильно-сильно люблю». Вiн каже: «Мамо, я ще не помираю». Перевела на жарт: «Так я, синочку, теж не помираю. Міг би вже звикнути, що в тебе екзальтована мама». А коли іншим разом сама намагаюся спитати у нього поради, він каже: «Мамо, мені б самому десь поради взяти…»

ПЕВНО, ЩО МОЯ ПОЗИЦІЯ ТЕЖ БУЛА ПРИКЛАДОМ ДЛЯ СИНА

– Я хотіла підвести до теми про два суспільства. Ви зауважили, що в кожного є хтось, хто у війську чи для війська. Але насправді ж не в кожного: війна для когось є, а для когось ні, хтось просто живе своє найкраще життя… У цьому сенсі: наскільки важливо вам як публічній людині говорити про те, що ваш син у війську, причому не в умовному «мукачівському котлі», а на фронті? Адже всі ці закиди про «діти депутатів мають воювати» стосуються не лише депутатів, а й моральних авторитетів, публічних людей у країні, чи не так?

– Ми з Даниїлом це обговорювали ще у 2018 році. Я йому сказала: «Синочку, ти людина призовного віку. Якщо прийде повістка, ти підеш служити, тому що твоя мама всюди говорить про армію». Я з 2014 року їздила до військових, працювала в Сіверськодонецьку в театрі, їздила до дітей у Слов’янськ, у Миколаївку. Певно, що моя позиція – це ж для нього також якийсь приклад. У сина була віза до Канади на десять років. Він виїжджав у 2022-му і у 2023 році в Сараєво на фестиваль – тобто можливості виїхати були, якби мав бажання. Він якось мені таке перевіряльне запитання поставив, каже: «Мамо, а якби я не повернувся, ти б сильно засмутилася, га?».

Й один чоловік із Закарпаття мого віку мене так і запитав: «Як ти відпустила сина на війну, що, не шкода було, це ж єдиний син?».

Я не знаю, що відповідати на такі запитання, тому що тут усе неправильно в самому питанні. Що значить «відпустила»? Я відпустила сина давно. Це не моя собачка, це не моя річ. Ну що значить, як ти відпустила на війну?!

А я собі після того 100 разів думала: Боже, як добре, що він пішов сам. Що не було того, щоб він почав «виляти», як багато знайомих робить… Я не хочу навіть уявляти цього…

Іще – я жодного разу не проводила збір на підрозділ сина. Я через свою подругу Юлю Бартле знаю, що у них є потреби. Єдине, що я в перші місяці відправляла їм без кінця солодощі. Він коли мені сказав, мов, мамо, та я за життя не з’їв стільки солодкого, скільки ти мені за кілька місяців надіслала! Віджартувалася, що це я виховую, щоб ти був щедрою людиною і ділився.

Тож, повертаючись до розмови про ставлення до війни публічних людей у країні, – за моїми відчуттями, це так би мало бути в усіх. Коли син пішов до війська, я з поїзда бігла в Центр протидії дезінформації на інтерв’ю, кажу йому: «Синочку, слухай, тут будемо говорити про тебе, про твою мотивацію – що сказати?». Він мені каже: «Мамо, яка може бути мотивація? Війна в країні. Що ще для цього треба?».

СЦЕНАРІЙ ДЛЯ ЖИТТЯ Є, АЛЕ ВІН – ЯК КНИЖКА ФАНТАСТИКИ

– Пані Риммо, відомо, що актори завжди грають за сценарієм, часом імпровізують – та все ж. Тепер у нас горизонт планування – два тижні максимум. Чи є ви сценаристом для свого життя зараз?

– Під час війни я не сценарист і не режисер свого життя. Хоч і знаю свої плани на рік уперед – у нас є план щодо «Апельсинового пуншу», наприклад, – але раптом 16-го в Київ прилітає ракета і спалює нам усі декорації. А в нас розписані вистави до 2027 року. Тож я знаю ці плани, але дивлюся на них як на книжку фантастики.

У мене був період, коли тривожна валіза була складена біля дверей. Потім я її розібрала, згодом вона знову з’явилася, потім її не стало. Тепер така валіза є, вона видозмінилася – наприклад, там є свисток, – це те, чого не було у 2022 році. У ній є всі мої прикраси. Я іноді хочу щось вдягти, а потім думаю: Боже, воно ж там у сумці лежить! Бо у моєї подруги Іри Плехової нещодавно в будинок прилетіло – і все згоріло: бібліотека, речі, все… Я вирішила, що всі фотокартки треба перевезти сюди, в Ужгород, бо всього не відскануєш. Хоча пожежа може трапитися де завгодно, проте там, де дістають росіяни, шансів набагато більше.

Тому щодо сценарію свого життя – я роблю так, аби встигнути важливе. Тепер хочу поїхати в Угорщину побачити Єву Берталонівну Куштан, до якої я ходила в Ужгороді на балет. Вона ще жива, я хочу її побачити, обійняти, просто разом випити кави.

Я хочу зробити те, що для мене важливе. Через 300 років нас не буде, від нас піщинки не залишиться. Що ми тут робили, з ким боролися, хто руйнував міста, хто будував – нічого не буде. Думаю, що найцінніше зараз – те справжнє, що є в моменті. Наприклад, коли людина вирішує йти на фронт, бере цю відповідальність на себе. Вона це робить насамперед для себе. Не тому, що вона скаже своїм онукам, а тому, що вона собі в дзеркалі скаже! Тепер за допомогою штучного інтелекту можна наклепати собі фотокарток у військовій формі з будь-якими шевронами, а потім розказувати онукам, як воював, і як усі побратими загинули, а я один вижив. Але я все ж таки вірю, що в найнегідніших негідників є моменти сумління і момент отого погляду на себе в дзеркало.

Я до великої війни кожного ранку починала свій день з того, що вмикала музику. Під музику прокидалася, робила зарядку, чистила зуби, робила мейкап. Тепер перестала слухати музику… Якщо був вихідний день, я дивилася щонайменше три фільми – вибирала те, що перемагало на Каннах, у Венеції, професійно вивчала свою сферу діяльності. Також нема цієї традиції тепер. Перші фільми, які я почала дивитися через пів року після початку великої війни, – це були фільми про війну в Югославії, Лівані… І все те, що я тепер дивлюся, наповнено ось таким самим болем. Мені не цікаво, що там з Емілі в Парижі. Мені цікаво, можливо, навіть узяти той досвід інших людей, щоб швидше пережити свою травму.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото авторки та з архіву Укрінформа