Для цього Кіровоградщиною здійснили 96 фольклорних експедицій. Окрім знаних козацьких чи ліричних пісень, зібрали дитячий фольклор (колискові, забавлянки, колядки), історичні, танцювальні й жартівливі пісні, родинно-побутову лірику. І структуру книги організували не за жанрами, як заведено у фольклористиці, а за маршрутами експедицій: із зазначенням села, респондентів, дати запису й конкретних пісень, зафіксованих у тій чи іншій місцевості.

Ця масштабна етнографічна робота створена завдяки співпраці співзасновниці «Баби Єльки» Світлани Буланової з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України та з етномузикологинею Людмилою Єфремовою.

Світлана Буланова поділилася з Укрінформом цікавими деталями про книгу «1000 пісень Баби Єльки».

ЗІБРАЛИ ПІСЕННІ СКАРБИ

– Ми вже шість із половиною років їздимо в експедиції нашою рідною Кропивниччиною. Команда здійснила 117 виїздів, побувала в 127 селах, – каже етнодослідниця.

За її словами, під час цих подорожей спілкуються зі старожилами: людьми, народженими переважно у 1930–1940 роках. Трапляються й унікальні зустрічі.

– Нещодавно у місті Долинській вдалося записати бабусю 1918 року народження. Їй – 107 років, і вона заспівала нам старовинні традиційні пісні. А ще поділилася величезним пластом усної історії – про Голодомор, колективізацію, розкуркулення, заслання в Сибір, – додає Світлана Буланова.

Найчастіше в експедиціях чують пісні про козацькі часи та про побутові, родинні відносини. У процесі досліджень «Баба Єлька» зібрала справжні пісенні скарби.

– По-перше, це величезний пласт, що належить до дитячого фольклору. Йдеться про колискові, забавлянки для дітей, а також календарні пісні: веснянки, купальські, колядки, засівалки – ті, які могли виконувати діти, або для них створені, – розповідає етнодослідниця.

Ще одна група – ліричні пісні. Світлана наголошує на їхній жанровій розмаїтості: це і козацька лірика, і родинно-побутова, і соціальна, яка відображає різні аспекти життя, й історична – твори, що чітко розказують, що люди переживали в той чи інший історичний період, і про кохання.

Окрему увагу співрозмовниця звертає на танцювальні й жартівливі пісні. Вона зазначає, що команда об’єдналася за напрямом традиційних танців під керівництвом Наталки Ковальчук, щоб реконструювати пісні разом із танцями.

– Ці твори виконувалися чітко під танці: яків, карапет, падеспанець, польку, різні приспівки – усе це ми також фіксуємо, – каже дослідниця.

Окремим відкриттям на Кіровоградщині став жанр «жорстоких романсів», який набув популярності наприкінці XIX – на початку XX століття.

– Одні робили зі собою щось страшне, інші про це співали, бо треба було проговорити, а треті слухали. І це вже була своєрідна психологічна допомога одне одному. Почув про такий випадок – значить, я вже так не вчиню, – розповідає Буланова.

Вона пояснює, що в цих піснях йдеться про самогубства: як хтось випив отруту, застрелився тощо (або це зробив хтось інший: як убивство через ревнощі). Такі пісні найчастіше фіксували в Олександрівській громаді та на Голованівщині.

«ЗА СІНЕЧКАМИ, ЗА ДВЕРИЧКАМИ СТОЇТЬ КРОВАТКА З ПОДУШЕЧКАМИ»

Під час експедицій записали також величезний пласт сороміцьких пісень. Світлана пояснює, що це твори із жартівливо-сатиричним змістом та еротичним характером.

– Співали їх на вулиці, на деяких святах, молодь між собою. Або десь якесь застілля, весілля, особливо на другий день. Є й жанр пісень про любощі, пестощі, про стосунки, де непрямо йдеться про інтимне. На мою думку, це інтерпретували дуже красиво, так завуальовано. Не пам’ятаю вже з якої області, хто записував, але десь промайнула ось така пісня:

За сінечками, за дверичками

Стоїть кроватка з подушечками.

На тій кроватці Іван лежав

І дудочку в своїх руках держав.

Етнодослідниця зазначає, що частина таких пісень мала на меті пояснювати молоді те, що тепер є можливість обговорювати.

– Наші пращури були дуже мудрими. Вони не мали такої можливості, як ми, говорити з дітьми на тему статевого виховання. Це не передавалося від батьків дітям. Наприклад, матері не розповідали дівчатам, що таке менструація, загалом про фізіологічні процеси. Дівчата частіше дізнавалися про це від своїх одноліток. Але все одно це часто були стресові ситуації. Більшість наречених у день весілля не знали, що їхній чоловік робитиме вночі, – говорить Світлана.

Тож, пояснює вона, із цієї причини й існували пісні, які могли натякати на інтимні процеси.

У книжці є й інший різновид сороміцьких пісень – уже без натяків, а з прямим непристойним контекстом, ще й із лайливою лексикою. Світлана зазначає, що багато таких пісень вдалося записати на території Східного Поділля – на Голованівщині.

– Більшість творів із ненормативною лексикою не увійшли в цю книжку, бо я ж розраховую, що вона лежатиме на столі у різних вікових груп. Але все є в нашому архіві: і відео-, й аудіозаписи. Ось там уже напряму розказують, хто, що, з ким робив, згадують статеві органи. Думаю, цю тему ще досліджуватимуть. Цей жанр існував, і ми ж не можемо його обходити увагою просто тому, що він не такий соціально прийнятний і не все можна озвучити на публіку, – зауважує.

Як приклад, Світлана зачитує уривок пісні, що її записали в експедиції до села Копенкуватого:

Ой за гаєм, гаєм штани поскидаєм,

А дівчата – спіднички, пробивати дірочки.

Ой за гаєм, гаєм в кущі полягаєм –

Ти на мене, я на тебе, наче отдихаєм.

РАЙСЬКІ ПТАХИ, ЗОЛОТІ КУРИ ТА ДОХРИСТИЯНСЬКІ КОЛЯДКИ

Етнодослідниця розповідає про архаїчний пласт пісень, який сягає дохристиянських часів. Вона наголошує, що ці твори мають містичний характер і насичені міфологічними образами, такими як жар-птиця чи рай-птиця.

Світлана пригадує записану колядку від мешканки Олександрівської громади на Кіровоградщині Насті Павлівни Зеленько:

Ой, на горі-горі береза стояла,

А на тій березі – золотая кура, дзіндзівая ружа.

Щедрий вечір, добрий вечір!

А прилетіли райські птахи

Та й позбивали золотую куру, дзіндзівую ружу.

Дослідниця розповіла, що з приходом християнства тематика колядок зазнала змін. У піснях почали з’являтися образи, як-от Діва Марія, що збирає райських птахів і обдаровує їх своїм перснем. Світлана почала вивчати, що означають райські птахи. За її словами, ці образи сприймалися як добрі сили, що приносять світло у світ людей.

– Люди вважали їх провідниками між двома світами, які приносять тільки добро, – додає співрозмовниця.

Дослідниця наголошує на цінності цього культурного шару, хоч і визнає, що його недостатньо широко зафіксували через архаїчність. Такі пісні загалом належать до обрядових. Їх виконували до певних подій, як уже згадані старовинні колядки чи весільні обрядові.

Вона каже, що один із найцінніших матеріалів надала Степанида Мелишко, 1927 року народження, яка проживає в селі Верблюжці колишнього Новгородківському районі (нині – Кам’янецька громада). Пані Степанида заспівала унікальну весільну обрядову пісню з міфологічними образами рай-птахів, яку зафіксувала Світлана:

У неділю раненько Галина рано встала,

Галина рано встала, матінці сон казала:

– Матінко-голубонько, снився сон мнє дивненький,

Снився сон мнє дивненький, Василько молоденький.

Рай-птахи наринулі, чорний шовк розгорнулі.

А мати їй відповідає:

– Доню, ти молодий розум маєш,

А цього сну не розгадаєш?

Рай-птахи – то бояри,

Чорний шовк – то людоньки»

В інших піснях ішлося, як гукали коровайниць тісто робити, або гостей – на весілля, зазначає Світлана.

РИБА ЯК ПРОВІДНИК МІЖ СВІТАМИ

Дослідниця вказує, що були весільно-обрядові пісні, яких співали до молодої сироти:

– Коли дівчина, в якої немає батька чи матері, йшла заміж, то свашки співали цю пісню, як вона виходила з хати. І ніби від неї співали. Сенс такий, що йде дівчина по крутій горі, бачить внизу щуку на воді. І вона звертається до тої щуки, але через неї – до батька, щоб він до неї на весілля прийшов. А батько відповідає, що не прийде, бо в нього купа сирої землі на грудях лежить. Тобто тут риба як провідник між двома світами, – додає співзасновниця «Баби Єльки».

Образи таких провідників не завжди використовували як символ зв’язку з потойбіччям. Світлана наводить приклад, що вони ніби допомагали людям тримати зв’язок через далекі відстані. Тут вже йдеться про інші пісні – наймицькі, коли дитину віддавали в найми на величезний термін і вона не мала права повернутися кілька років додому.

– До речі, голова громадської організації «Баба Єлька» Інна Тільнова мріяла ще на початку нашої діяльності знайти пісню своєї баби Соні «Ой зірву я з рози квітку, та й пущу на воду». А далі вона її не пам’ятала. В різних експедиціях записали не одну, а понад десяток подібних до цієї пісень. Квітка могла бути розою, рожею, ружею, трояндою. І там мати з донькою спілкуються через цю розу, хоча вони перебувають за тисячі кілометрів. Ось такий символізм тоді люди вигадували, – каже Світлана.

Стосовно планів на майбутнє, то Світлана розповіла, що команда вже працює над другим томом, адже треба оприлюднити ще тисячі пісень. Час невблаганний: носії традиції старіють, і кожна експедиція – це збереження ще одного унікального фрагмента української пам’яті. Окрім того, Світлана вважає, що кожен має змогу фіксувати подібні пісенні скарби. Принаймні записувати пісні, примовлянки, спогади своїх бабусь і зберігати їх якщо не для науки, то хоча би для своєї родини.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки

Асоціація «Незалежні регіональні видавці України» здобула найвищу нагороду міжнародного конкурсу INMA Global Media Awards 2025 – гран-прі Best in Show, а також отримала повне визнання одразу в чотирьох категоріях.

Як передає Укрінформ, про це асоціація повідомляє на офіційному сайті.

Церемонія нагородження відбулася в Edison Ballroom у Нью-Йорку, США. Загалом INMA відзначила 40 лавреатів першого місця у 20 категоріях, присвячених інноваціям у медіа: від підписок і реклами до штучного інтелекту та редакційної трансформації.

Українська асоціація отримала визнання за медіакампанію «Врятувати свободу: Кампанія за порятунок української регіональної журналістики» (Rescuing Freedom: The Campaign to Save Ukrainian Regional Journalism) одразу у чотирьох категоріях, включно з найвищими титулами — «Найкращий європейський проєкт» та «Найкращий світовий проєкт».

«Перемога української ініціативи стала символом міжнародного визнання ролі незалежної регіональної журналістики в часи війни. За 11 років війни в Україні ми зрозуміли, що солідарність — це не просто слово», — зазначила директорка АНРВУ Оксана Бровко.

Читайте також: Український оператор отримав у Нідерландах премію за репортаж про евакуацію з Покровська

За її словами, це не просто перемога — це підтвердження того, наскільки важливою є робота українських незалежних медіа та наскільки важлива солідарність колег.

Медіапремія INMA Global Media Awards 2025 була заснована у 1937 році. Відзнаку отримують медіакомпанії як знак визнання та вдячність за їх видатні внески у розвиток медіасередовища та журналістики у всьому світі.

Як повідомляв Укрінформ, правозахисник і політичний в’язень, кримський татарин Сервер Мустафаєв отримав Премію Свободи імені Альфреда Мозеса від організації Freedom House. Нагороду йому присвоєно за вагомий внесок у захист прав людини та демократії.

Фото: Асоціація «Незалежні регіональні видавці України»

«Звенигородський повіт – пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чудові старі садки. Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується зі Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі йдуть ніби крутими хвилями. По крутих горах, по глибоких долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі ліси», – так починається повість Нечуя-Левицького «Бурлачка». Ці рядки – про його рідний Стеблів.

ЯК СТВОРИЛИ ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

– Наш Стеблів – давнє містечко, засноване в 1032 році, за часів Ярослава Мудрого. Тут – річка Рось, прекрасні чорноземи. Люди, звичайно, селилися в таких місцях. Є дані, що тут було давнє городище. У 1970-х роках у Стеблеві працювало дуже багато археологів, знаходили цікаві речі, – так почав екскурсію Літературно-меморіальним музеєм Івана Семеновича Нечуя-Левицького завідувач Андрій Хаврусь.

Серед дослідників Стеблева найвагомішим був Сергій Левкович Хаврусь, батько Андрія Сергійовича. Він і заснував музей, який відкрили у 1960 році. Спочатку музей був розташований у приміщенні машинно-тракторної станції – там, де тепер Стеблівська загальноосвітня школа імені І. С. Нечуя-Левицького.

Починалось усе, як і в інших провінційних закладах такого типу, зі збирання експонатів краєзнавчого характеру: одягу, меблів, посуду. Сергій Левкович зумів поставити справу так, що до експозиції швидко почали потрапляти речі, що стосувалися класика української літератури.

– У це приміщення музей переїхав у 1968-му. На відкритті перерізав стрічку Максим Рильський. Був Олесь Гончар, Галина Кальченко (авторка погруддя Нечуя біля музею в Стеблеві 1968 р., – ред.). Нинішня експозиція вже трохи інша – до 150-річчя письменника в 1988-му зробили реекспозицію за концепцією Сергія Хавруся. Дякуючи йому, усе зберегли до сьогодні. Він був фанатом музейної справи. Поклав своє життя на дослідницьку діяльність, чудово знав біографію і творчість Нечуя-Левицького. Йому Бог навіть смерть дав у своєму музеї: серце зупинилося 15 липня 2014 року. Я приїхав – десята година ранку, уже не було пульсу. Вірите чи ні, але після його смерті тут відбувалися містичні речі. То картина обривалась, то кроки якісь чулися… – каже Андрій Хаврусь. 

Зауважує, що на постать Нечуя-Левицького слід дивитись трішки під іншим кутом зору, аніж зазвичай.

РОСІЙСЬКИЙ ФІЛОЛОГ ЗА ОСВІТОЮ ВІДСТОЮВАВ УКРАЇНСЬКУ ІДЕЮ

– Батько Івана хотів продовження династії. Не склалося, але, я думаю, ми від того нічого не втратили, тільки набули. Бо, знаєте, у кожного письменника є своя родзинка. Скажімо, Котляревський – це «Енеїда», «Наталка-Полтавка». Шевченко – це «Кобзар». А Нечуй-Левицький – це «Кайдашева сім’я». Усі його оцінюють за цим твором. Але водночас він – автор публіцистичних праць. Написані більш ніж століття тому, вони й сьогодні надзвичайно актуальні. Наприклад, одна така його праця називається «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», – розповідає музейник.

Слід уточнити, учитель російської словесності Нечуй-Левицький писав про це вже після введення в дію Емського указу Олександра ІІ і через чверть століття після появи Валуєвського циркуляра. Оскільки надрукувати таке в Російській імперії було немислимо, праця вийшла двома подачами у Львові. «Великоруська література для України має вартість тільки одкидну (негативну, – ред.), а не покладну, а на такому коні далеко не заїдеш за теперішніх завдань європейських літератур», – йдеться в тій праці. Це – про «стару», як на той час, російську літературу, тобто про твори Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Гончарова.

Що ж до своїх сучасників, Нечуй-Левицький писав: «Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, за народність їх творів і бажаємо, щоб і наші українські письменники йшли такою самою стежкою, але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний і не піднімуть розумового та морального зросту України… Твори Островського, Успенського, Решетнікова будуть для західної слов’янщини просто звіринцями, повними усяких монстрів».

В українського письменника знайшлись убивчі аргументи, які й сьогодні не зайвим буде застосовувати в полеміці з адептами «великой русской культуры».

– От вам, будь ласка. Це в той час! Російський філолог за освітою, він відстоював українську ідею, можна сказати, усе життя був носієм цієї ідеї. А літературну мову візьміть. Тоді ж полеміка була, навіть із тим самим Грушевським. Нам хотіли нав’язати галицизми й полонізми, а Нечуй-Левицький виступив проти цього. Він був категоричний. Є дані, що казав: «Якщо мої книжки будуть видані оцією мовою, то я їх повикидаю», – зауважує Хаврусь.

За освітою Іван Семенович був богословом. У духовних закладах навчався 14 років: від бурси в сусідньому Богуславі й аж до духовної академії в Києві. Захистив богословську дисертацію «Опровержение рационалистических мнений о лице Иисуса Христа», де полемізував із європейськими філософами. Став магістром богослов’я, але не пішов цією стежкою, як хотів батько. Їхні стосунки дещо зіпсувались. Настільки, що коли він написав у 1868 році свою першу повість «Дві московки», то підписався «Іван Нечуй». Без родинного прізвища «Левицький».

НАМОЛЕНЕ МІСЦЕ

– Ми перебуваємо в приміщенні, відреставрованому в 1988 році. На цьому місці була хата батька Нечуя-Левицького. У своєму «Життєписі» він зазначає: «Наша хата стояла навпроти церкви». Коли та церква згоріла, то поки нову не збудували, служби проходили тут. Можна сказати, намолене місце, – каже завідувач музею.

Андрій Сергійович зауважує, що Левицькі спочатку були Леонтовичами, проте стосунку до автора «Щедрика» не мали. Прапрапрадід Івана був греко-католиком, але прийняв православ’я, і вони стали православними священниками. Праведниками!

– Не такими, як ми бачимо сьогодні, що кривлять душею. Оця новозбудована церква у Стеблеві – поки що московська. На в’їзді – вказівник: є ще одна церква і жіночий монастир. І ще будується чоловічий монастир. Усе поки що московське. Церкву закрили, служби правлять десь у трапезній, – пояснює Андрій Хаврусь.

Додає, що Іван Нечуй-Левицький брав участь у перекладі Біблії українською мовою.

– Перекладали з німецької, зі старослов’янської. Він же знав декілька мов. Куліш переклав дві третини і помер. А Нечуй-Левицький узявся завершити справу. Це був перший повний переклад Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького й фізика Івана Пулюя, – уточнює.

Завідувач музею додає, що Пулюй сам не перекладав, а вносив коректуру і був видавцем. Вийшла книга в Лондонському біблійному товаристві в 1903 році.

– А це речі духовні. Після пожежі в храмі їх перенесли сюди. Кадильниця, яку брав у руки батько Івана. У 1852 році отут, на горі Спаса, він будував церкву. Звідки ми це знаємо? Під час будівництва нової церкви у 2006 році екскаватор копнув – і викотилася капсула, яка пролежала у вівтарі ще тієї, давньої церкви. Витягли звідти папірець… Він у мене, тільки я його вже не ризикую виймати, бо розсипається. І на ньому – слова, звичайно, російською: «Святой Троице слава! С повеления государя императора Николая в присутствие Семена Степановича Левицкого закладывается Спасо-Преображенская церковь», – ділиться Андрій Сергійович.

ПЕРЕМІСТИВ СТЕБЛІВСЬКИХ ГЕРОЇВ У СЕМИГОРИ

– Цікаво, що під час закладання був присутній церковний староста Андрій Кайдаш, це він і засвідчив власним підписом. І от постає питання: де взялися Кайдаші Нечуя-Левицького, якщо дія в повісті відбувається не в Стеблеві, а в Семигорах? – каже завідувач.

У музеї – п’ять кімнат. Перша – меморіальна, де зібрані речі, про які точно відомо, що вони належали родині Нечуя-Левицького. Наприклад, у тому самому «Життєписі…» вказано: «У нашій хаті був дубовий стіл із різьбленими дерев’яними ніжками, за ним родина сідала обідати». До слова, Андрій Сергійович відкинув скатертину – стіл дійсно на товстелезних різьблених стовпах. Ось дзеркало з їхнього вжитку, мисник… Узимку 1944 року в цій місцевості відбулась одна з наймасштабніших битв Другої світової – Корсунь-Шевченківська. Але люди сховали ці речі, і вони стали прекрасними експонатами.

– Наших екскурсантів приваблює, що вони можуть доторкнутись до тих предметів, якими користувалась сім’я Левицьких. Ось музичні інструменти – вони ж грали і співали. До речі, його батько був заїкуватий, але коли проголошував проповідь або співав, то воно кудись дівалося. Семен Степанович Левицький був освіченою людиною. Мав чудову бібліотеку, і коли видали альманах «Ластовка», де надрукували «Причинну», він привіз його додому. Іван із сестрою Ганною вивчили твір напам’ять. Отак починалось шанування і Шевченка, й історії, – зауважує співрозмовник. 

За його словами, коли вийшло оповідання Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка», один зі стеблівських юнаків привіз цю книгу з Києва додому. А його мати впізнала в одній із головних героїнь місцеву мешканку – Катерину, з якою вони постійно сварилися.

– Ця жінка навіть приходила до Івана Семеновича: «Я на вас до суду подам! Нащо ви мене намалювали?!». Коли він написав «Кайдашеву сім’ю», то перемістив своїх стеблівських героїв у Семигори. У літературі таке легко зробити, – розповідає музейник.

Додає, що сьогодні, коли школярі складають ЗНО, їх запитують: «Хто став прототипом героїв повісті «Кайдашева сім’я»? Правильною відповіддю вважається «Мазури».

– Та це – неправда! Покійний Сергій Левкович в архівах сидів, цю дисертацію він там знайшов. У нас була бабуся Катерина Кайдаш-Машківська, з когорти народних художниць. Вона передала цінний папір – вексель. І там написано: «Матвій Павлович Кайдаш». Саме Кайдаш! А де ж ті Мазури?! – емоційно каже Андрій Сергійович.

До слова, у музеї на стіні висить старовинне фото з двома десятками осіб різних поколінь. Підпис: «Сім’я Кайдашів. Стеблів. 1900-ті рр.».

Хаврусь зауважує, що в Нечуя було два закінчення повісті.

– Одне, мовляв, груша всохла і сварки припинились. А потім подумав: менталітет українського селянина геть не такий, і він пише: «А груша розростається ввись і вшир, і падають груші на один бік межі і на другий, і лайки не припиняються».

ХУДОЖНИК І МУЗИКАНТ

Поруч із фото – картина: берег річки і трійко рибалок із саморобними вудками. Ліворуч зображений старий – очевидно, священник, поруч – чоловік середнього віку, з борідкою, і зовсім юний. Усі троє напружено вдивляються кудись, де мають гойдатись поплавки. Онука Іванового брата Амвросія, київська вчителька Віра Левицька, у 1970-ті роки приїздила до музею й подарувала цю картину. Сказала, що її намалював сам Іван Семенович.

– Віримо на слово. На картині немає підпису, як це зазвичай роблять художники. Знаєте, якщо людині дається талант, то він різнобічний. Нечуй-Левицький ще й прекрасно грав на фортепіано. Тому цей рояль – теж ексклюзивна річ. Він його придбав, щоб подарувати майбутній нареченій. Коли працював у польському Седльці, де викладав російську словесність, то познайомився з гарною панянкою на прізвище Сольська. У неї був брат Григорій, і коли в нього народилась дитина, він узяв за кума Нечуя-Левицького, а вона була кумою. На той час синод забороняв кумам вступати в шлюбні стосунки. Тож інструмент залишився в квартирі, – продовжує розповідь завідувач музею.

Додає, що Іван Нечуй-Левицький написав у підручнику для дітей розділ про синтаксис української мови.

– І там є такі слова: «Де Бог, там і правда. Де правда, там і Бог. Там немає Бога, де кривда і неправда». Це не просто речення до викладання дітям, а його життєвий шлях. Він щиро вірив у Бога до кінця свого життя, тож не треба з нього робити якогось безбожника. Іван Франко прекрасно сказав про нього: «Це колосальне всеобіймаюче око України», – акцентує співрозмовник.

Зауважує, що Іван Нечуй-Левицький писав: «Нам треба своїх мати Пушкіних, щоб у нас була своя українська література. Гріх нашої інтелігенції в тому, що вона опиралась на досвід російських письменників».

НА ЗГАДКУ

– Січень 1918 року. Він потрапляє в богадільню на Дегтярівській вулиці в Києві. Шпиталь для одиноких людей. Усі про нього забули, – розповідає завідувач.

Показує рушничок зі вжитку Івана Нечуя-Левицького, який передала до музею київська вчителька Валентина Борисівна Негрубова.

– Вона приїхала до нього. Він, розчулений, подарував їй рушничка – перервав його навпіл. І ту частинку, що в неї була, вона віддала в музей, і він став прекрасним експонатом. А ось його в останній путь везе кінний катафалк. В інтернеті можна побачити ще чотири фото з похорону. Аж у США в Українській бібліотеці є… Похорон відбувся 2 квітня. Проводжали січові стрільці. Відправили його в Софійському соборі 12 священників. Це така честь – адже він походив із сім’ї православних священників, яких називали праведниками, – зауважує.

У музеї представлені керамічні роботи Анатолія Реп’яха на вшанування пам’яті Нечуя-Левицького. За творами письменника створені композиції, де зображена сварка Кайдашів за мотовило, груші біля паркану тощо.

Остання експозиція присвячена засновнику музею Сергію Левковичу Хаврусю. Доволі солідна добірка друкованих видань: «Стеблів над Россю», «Божий дар», «Над Россю й Роставицею», «Краєзнавство Черкащини».

– Виставка нашого директора – він любив цю справу. Багато фотографував. Оце він робив фотографії для журналу «Україна». Це ж була мрія фотохудожника – потрапити в такий журнал. А він же ще й самодіяльний композитор. Щоби зняти світанок, вставав о четвертій годині, мчав на мопеді – отакий був одержимий. А ці книги видрукував власним коштом. Ось цікаве дослідження – «Любов і мрія мудрого Нечуя»…

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора