У розпал блекауту внаслідок російської атаки до Одеси приїхав німецький пілот, митець, волонтер і автор артбуку “Мовчазні герої” Гідо Хайсіг. Через ілюстрації та тексти він розповідає європейцям історії звичайних українців, які стали свідками війни.

Гідо за свій кошт задумав встановлювати скульптури птахів на ґратах во двориках як символ загиблих українців, чиї душі продовжують жити. Цей задум відгукнувся його другу, одеському фотографу Олександру Якимчуку, який нині працює з архівами в Одеській національній науковій бібліотеці. Він запропонував долучитися до проєкту одеському скульптору Кирилу Максименку — військовослужбовцю ЗСУ, який зараз перебуває у відпустці.

Ми зустрілися з усіма учасниками проєкту у дворику Музею західного та східного мистецтва, де нині триває підготовка до перших інсталяцій. Відкрити їх планують уже після Нового року.

Зазначимо, що скульптури з птахами планують встановити у двориках Одеського музею західного та східного мистецтва, галереї ArtOdesa в Літньому театрі Міського саду, Одеської національної наукової бібліотеки та Єврейського общинного центру “Мігдаль”.

Гідо Хайсіг: “Я не сприймаю смерть як кінець. Для мене це новий початок. Саме тому птахи з’являються у несподіваних місцях. Людина може просто побачити їх та відчути щось своє”.

Гідо Хайсіг встановлює скульптури. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

У розпал блекауту внаслідок російської атаки до Одеси приїхав німецький пілот, митець, волонтер і автор артбуку “Мовчазні герої” Гідо Хайсіг. Через ілюстрації та тексти він розповідає європейцям історії звичайних українців, які стали свідками війни.

Гідо за свій кошт задумав встановлювати скульптури птахів на ґратах во двориках як символ загиблих українців, чиї душі продовжують жити. Цей задум відгукнувся його другу, одеському фотографу Олександру Якимчуку, який нині працює з архівами в Одеській національній науковій бібліотеці. Він запропонував долучитися до проєкту одеському скульптору Кирилу Максименку — військовослужбовцю ЗСУ, який зараз перебуває у відпустці.

Ми зустрілися з усіма учасниками проєкту у дворику Музею західного та східного мистецтва, де нині триває підготовка до перших інсталяцій. Відкрити їх планують уже після Нового року.

Зазначимо, що скульптури з птахами планують встановити у двориках Одеського музею західного та східного мистецтва, галереї ArtOdesa в Літньому театрі Міського саду, Одеської національної наукової бібліотеки та Єврейського общинного центру “Мігдаль”.

Гідо Хайсіг: “Я не сприймаю смерть як кінець. Для мене це новий початок. Саме тому птахи з’являються у несподіваних місцях. Людина може просто побачити їх та відчути щось своє”.

Гідо Хайсіг. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Яке твоє уявлення про світ зруйнувалося після початку повномасштабної війни? І що прийшло йому на зміну?

Війна показує такі речі, які раніше ти вважав неможливими.

Для мене найбільшим потрясінням стало те, як війна руйнує сім’ї. Я завжди думав, що сім’я — це щось дуже міцне, сильніше за будь-яку політику. Але я зустрічав сім’ї, де одна людина підтримує “русскій мір”, а інша — ні. Батьки й діти опиняються по різні боки, і це перетворюється на справжній кошмар.

Я бачив це не один раз. І щоразу це було для мене величезним шоком. Я раніше думав, що такого просто не може бути. Виявилося — може.

Ти видав книжку “Мовчазні герої”, у якій зібрані історії українців, які переживають війну. Чи були історії, які не увійшли до проєкту?

ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Так, звісно. Таких історій було багато. Не тому, що вони були менш важливими чи менш сильними — навпаки. Просто книжка має свої межі. Неможливо вмістити все. Але кожна зустріч, кожна розмова залишається зі мною й продовжує жити далі — вже в інших формах, в інших проєктах.

Можеш розповісти про одну історію, яка тебе особливо зачепила?

Сам процес збирання історій — це теж дуже важлива й складна частина проєкту.

Наприклад, у мене є друг у Києві. Я добре знав його історію й запропонував йому теж стати частиною книжки. Він сказав: “Так, звісно”, але потім нічого не відбувалося. Я писав йому знову, питав, чи він не забув про мене.

І в якийсь момент він чесно сказав: “Я не знаю, як почати писати”. Це виявилося великою проблемою для багатьох людей. Бо це боляче. Болить серце. Потрібно знову все структурувати, ніби репортаж, а для людини, яка пережила травму, це дуже важко.

Іноді я допомагав героям — робив для них своєрідний чек-лист із запитаннями. Казав: “Просто подивись на запитання й спробуй відповісти”. Для когось це справді допомагало.

З цим другом я зрештою вирішив не тиснути. Сказав собі: якщо не вийде — значить, так потрібно. Але потім він сам написав мені. Сказав, що дуже боїться, бо коли починає писати, всі почуття повертаються, ніби він знову переживає травму.

Я одразу відповів йому: “Будь ласка, не роби цього, якщо тобі занадто важко”. Але він усе одно вирішив писати. І він написав. Це була дуже сильна історія, одна з моїх улюблених. А потім він сказав мені: “Ти знаєш, це допомогло мені самому”.

У певному сенсі письмо стало для нього терапією.

Що ти особливо відчуваєш в Україні?

Мені здається, тут люди інакше відчувають час — як теперішній момент, як щось дуже цінне. Я бачу тут справжню солідарність: між людьми, у сім’ях, між друзями. Це не формально, не на словах.

Фото надане співрозмовником

У Німеччині, в Америці все значно простіше, легше: «ну все, бувай, чао, до побачення». А тут я відчуваю близькість, залученість. Для мене це дуже важливо. Мені це подобається. Я почуваюся в Україні добре. Я почуваюся тут як вдома — і це класно.

Ти займаєшся йогою. Як вона допомагає тобі — у житті, у творчості, у спілкуванні з людьми?

Йога для мене це надзвичайно важливо. Насамперед — дихання. Йога і медитація допомагають заспокоїтися, бути тут і тепер.

Коли ти медитуєш, ти перестаєш бути центром світу. Ти просто частина природи. Це складно пояснити словами, але ти відчуваєш зв’язок — із деревами, із сонцем, із простором довкола.

Я не хочу визначати себе лише через професію. Я не хочу говорити: «я пілот», бо тоді мені потрібно грати роль. Я людина, яка займається йогою, яка любить серфінг, рух, життя.

Тебе не лякають обстріли, ракети, повітряні тривоги? Багатьох дивує, що ти повертаєшся в Україну.

Ні, я не боюся. Мене часто запитують: “чому?”.

Я пояснюю це так: я пілот. Коли ти летиш, наприклад, через океан, ти теж усвідомлюєш ризики. Страх можливий, але ти не живеш у ньому постійно. Ти приймаєш ситуацію і робиш свою справу.

Звісно, я думаю про небезпеку. У мене завжди є це розуміння. Але страх не керує моїми рішеннями.

Розкажи, будь ласка, про проєкт із птахами. Що вони для тебе означають?

ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Ці птахи з’явилися у мене ще близько п’ятнадцяти років тому, у Фрайбурзі. Тоді їх було зовсім небагато, я зробив тридцять чи сорок. Але за останній рік багато людей почали питати, чи можна їх купити. Я зрозумів, що птахи продовжують жити власним життям — незалежно від мене.

Гідо Хайсіг. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Одного разу мені прийшла думка: а що, як спробувати зробити більше? У мене збереглися цифрові векторні файли. Я знайшов людину, яка допомагала мені раніше, зв’язався з ним і запитав, чи зможе він знову працювати з цією машиною. Він сказав: “Так, звісно”.

Приблизно місяць тому він подзвонив мені й сказав, що птахи готові. Я очікував сорок, а виявилося — близько двохсот або навіть трьохсот. Це стало для мене несподіванкою.

Гідо Хайсіг. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Спочатку частина птахів залишилася в Німеччині, у Фрайбурзі. Але потім з’явилася нова ідея — Одеса. Птахи, Одеса, міський простір — усе це раптом поєдналося.

Для мене птах — це одразу образ душі. Душі людей. Тихий знак присутності. Мені важливо, щоб це не було гучно, пафосно чи нав’язливо. Мені не близькі важкі меморіальні форми, пов’язані зі смертю.

Я не сприймаю смерть як кінець. Для мене це — новий початок. Саме тому птахи з’являються в несподіваних місцях. Людина може просто побачити їх і відчути щось своє.

ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

А вже потім, за бажання, можна дізнатися, що це за проєкт, прочитати про нього, зрозуміти сенс. Для мене важливо, щоб усе починалося з тиші й особистого переживання.

Коли ти зрозумів, що тобі самому не впоратися?

Якимчук, Хайсіг та Максименко (зліва направо). ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Я почав робити все сам: розповідав про проєкт, просив допомогти, але згодом зрозумів, що люди бояться бути залученими. Вони не хочуть запитувати, що саме я роблю і навіщо. І я зрозумів, що це теж проблема — страх бути залученим.

Максименко допомогає Хайсігу. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

А потім я зустрів Сашу Якимчука. У нього це одразу “клацнуло” в голові, і далі все дуже швидко закрутилося. Він познайомив мене зі скульптором Кирилом Максименком. Це було дивовижно.

Ти думаєш про проєкт із птахами в інших містах?

Так, звісно. Я добре знаю Київ, Львів. Я робив презентації своєї книги в Києві, Львові, бував і в інших місцях.

Ідея з птахами може жити й в інших містах. Це цілком можливо.

ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Але в мене немає чіткого плану. Я ніколи не працюю за планом. Я роблю крок, а потім відчуваю, чи є резонанс. Зараз я відчуваю, що резонанс є. Людям подобається ця ідея. Можливо, Київ теж її прийме.

Хайсіг та Максименко. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Птахи можуть стати символом. Люди бачать птаха і думають про душу. Про тих, хто був, і хто залишається з нами. Це важливо — не забувати, що люди все ще тут, поруч із нами.

Що б ти хотів сказати українцям? Які слова для тебе найважливіші?

Українці неймовірні люди. Дуже теплі, але при цьому неймовірно сильні та сміливі.

Ось тому я тут. Я люблю цих людей. Мені близька їхня філософія, їхнє прагнення до свободи, їхня солідарність. Це дуже гуманістичні цінності.

Сьогодні, на жаль, я бачу, як гуманістичні ідеї у світі руйнуються. Ця війна — не лише між Україною та росією. Це війна за свободу думки, за право бути собою.

Українці зараз борються не лише за свою країну. Це набагато більше. І я дуже гостро це відчуваю. Можливо, у цьому мені допомагає йога – відчувати енергію, хвилю, впевненість.

Кирило Максименко: “Я точно знаю, що душа людини нікуди не зникає. Вона живе доти, доки живе у нашому серці”

Хайсіг та Максименко. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Розкажи, як ти долучився до цього проєкту, як ти про нього дізнався?

До мене звернувся Сашко Якимчук, коли я ще був у Києві. Він розповів, що до Одеси приїхав художник, скульптор та пілот із Німеччини — Гідо Хайсіг, і що він робить проєкт із металу. Запитав, чи можу я допомогти.

Максименко та Хайсіг (зліва направо). ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Я одразу сказав: звісно, ​​але не знав, коли зможу приїхати. У Гідо теж тоді не було чіткого розуміння щодо дат. У результаті так збіглося, що я взяв відпустку, і в Гідо теж вийшло знову приїхати.

Ми зустрілися з Катериною Піменовою, арт-директоркою галереї ArtOdesa, вона дала нам старовинні грати, які просто викинули на смітник. Після цього поїхали на брухт, купили балясини — такі чавунні деталі від старих сходів. Відвезли все на піскоструменеву обробку та продовжили працювати вже у майстерні.

ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Потім був обстріл Одеси, зникло світло — процес трохи пригальмувався. Ми взяли генератор в оренду та продовжили роботу вже з генератором.

Твоє розуміння ідеї проєкту?

Це авторський проєкт. Гідо, який дуже переживає за нашу країну, за людей, які тут мешкають, і йому щиро шкода тих, хто загинув. Ці птахи – душі загиблих людей.

Кирило Максименко. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Я просто не міг відмовитись. Коли в Україну приїжджає людина, яка хоче показати нас світові, Європі, такими, якими ми є насправді, це торкає. Тим більше, я сам працював за кордоном, робив скульптури за кордоном і знаю, наскільки важливо, коли тебе приймають з відкритою душею. Тому все дуже правильно збіглося.

Я знаю, що ти займаєшся пошуком тіл загиблих. Як це перегукується з тим, що ти робиш тут у цьому проекті?

Кирило Максименко. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Найголовніше – творчість, скульптура дає можливість час від часу відволікатися від усього побаченого і почутого. Це важливо задля збереження психіки.

І друге: оскільки я практично щодня з цим стикаюся, я точно знаю – душа людини нікуди не зникає. Вона живе, поки живе в нашому серці.

Максименко та Хайсіг. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Проект Гідо якраз про це: доки ми бачимо цих птахів, доки можемо до них доторкнутися — ці душі живі.

Ми довго думали, як обробляти метал. У результаті вирішили не обробляти зовсім. Підставка, грати і сам птах зроблені з різного металу – вони іржавітимуть по-різному. Але згодом, через роки, вони мають стати одного кольору.

У моєму розумінні це схоже на те, як душа розчиняється в нас. Але навіть коли все стане одного кольору, людина зможе підійти і доторкнутися до цього птаха руками.

Олександр Якимчук: “Негаразди підуть, і буде нове пробудження”

Максименко, Якимчук та Хайсіг. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Як ти познайомився з Гідо?

Мені зателефонував одеський волонтер Ніка Вікнянський і сказав, що до міста приїхала цікава людина з проектом та думками про фотографію. Він запропонував нам зустрітися, і я погодився.

Ми зустрілися, і Гідо розповів про себе: він чинний пілот, капітан Airbus. Він показав свою книгу “Мовчазні герої” — малюнки та тексти, які почав створювати з лютого повномасштабної війни. У вільний від польотів час Гідо малює акварельні портрети звичайних людей і паралельно записує їхні історії. Коли він відкрив мені книгу, я побачив людей із Одеси, Києва, Дніпра. Він зустрічав їх у маршрутках, поїздах, серед знайомих — мав своє коло спілкування в Україні. За словами Гідо, друзі побачили в цьому важливу історію про те, хто ми є: про людяність, внутрішні переживання, про спробу зафіксувати справжній момент життя.

Чому тобі це було близько?

У мене виникло сильне почуття співзвуччя. Рівно три роки тому, я сам зробив схожий проєкт “Що у серці?”. Я працював з Polaroid – миттєвою фотографією. Я ставив людям питання “Що у твоєму серці?”, фотографував їх і просив написати відповідь маркером прямо на знімку – тут і зараз.

Цей проєкт був на виставці в ArtOdesa. Тоді самі відвідувачі помітили, що слово, яке найчастіше повторюється, — “любов”. Люди писали: будинок, сім’я, Одеса, Україна, діти, сонце.

Для мене було головним у цьому проєкті показати та відчути, хто ми. У момент, коли людина розуміє, що її відповідь залишається, це перестає бути просто творчістю — це стає чимось більшим.

Чи були образи, які особливо врізалися в пам’ять?

Фото надане співрозмовником

Так, дві картки.

Перша — жінка, яка годує грудьми у травні 2022 року. На запитання “Що у вашому серці?” вона написала: “Війна міне”. Пізніше інша дівчина написала: “І буде весна”. Коли я побачив ці два написи поряд, це склалося майже у пророцтво. Негаразди підуть, і буде нове пробудження.

Що тебе зачепило в проекті Гідо про птахів?

Максименко, Якимчук та Хайсіг. ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

За словами Гідо, птахи – це душі вбитих людей. Не як буквальна метафора, а як відчуття: душі не зникають, вони трансформуються.

Він показував замальовки маленьких скульптур птахів, яких можна побачити парканами, у дворах. Він говорив про прості речі: листочок, горобців, миті, в яких і є життя.

Мене вразила ця дбайливість до пам’яті — до цивільних, дітей, до тих, кого забрала війна. Мені захотілося допомогти це реалізувати тут, в Одесі.

Хайсіг та Якимчук (зліва направо). ФОТО: Інтент / Ната Чернецька

Я відразу подумав про Кирила Максименка — талановитого скульптора. Він служить, але, почувши про проект, одразу сказав, що хоче брати участь.

Кого ще тобі вдалося підключити?

Ми зустрілися зі співробітницею єврейського центру “Мігдаль” Юлією Максимюк, з директором Музею західного та східного мистецтва Ігорем Пороніком, директоркою Наукової бібліотеки Іриною Бірюковою та артдиректоркою галереї ArtOdesa Катериною Піменовою, у двориках яких буде встановлено інсталяції.

Цікавий момент. Під час зустрічі з Катериною зателефонувала її мама та сказала, що у дворі викидають стару огорожу. Це сталося під час розмови — і стало моментом осяяння.

Це шматок огорожі зі столітньою історією. Ми вирішили зробити його частиною скульптури, де з’являться сучасні птахи Гідо.

Наступна ідея також народилася несподівано. Коли я познайомив Гідо з Максименко, ми поїхали на металобазу, шукали старі елементи. Ми знайшли сторічні чавунні балясини. Очистили їх, обробили — і з того народилася нова ідея. Створювати металеві картини: балясини, птахи, листи металу. Мінімалізм, Баухаус. Символ переплетення культури Одеси.

Що далі?

Підготовка, технічні моменти, встановлення. Можливо, це буде у лютому, але зараз складно щось планувати.

Ната Чернецька

В Одесі та області без світла залишається близько 288 тисяч сімей  через масовані удари росіян по енергетичній інфраструктурі

Про це повідомляє Telegram ДТЕК .

“Одеська область: після масованого удару енергетики повернули світло майже для 330 000 сімей. Також вдалося відновити живлення об’єктів критичної інфраструктури”, – зазначили в ДТЕК.

Там додали, що енергетики працюють у посиленому режимі , щоб повністю ліквідувати наслідки атаки та подякували мешканцям Одеської області за стійкість та підтримку.

Нагадаємо, в соцмережах поширюються фото і відео того, як виживають одесити в умовах, що склалися: вивішують пакети з продуктами за вікно, гріються за допомогою нагрітої цегли.