Події
Олександр Алфьоров, голова Українського інституту національної пам’яті
Історика Олександра Алфьорова, який активно долучався до Сил оборони, нещодавно призначили головою Українського інституту національної пам’яті. Це викликало потужну інформаційну атаку виразно проросійських сил – це свідчить про те, що обрання посадовця має результативні перспективи, які продовжуватимуть утверджувати українську ідентичність і зчищати з українських історичних процесів імперсько-радянсько-російські нашарування маніпуляцій та відвертої брехні.
Тривалий час Олександр активно популяризує знання про українську історію. Ще від зими 2014-го понад пів року був керівником пресслужби Полку спеціального призначення «Азов», із квітня 2022 року – офіцером сил спеціальних операцій «Азов – Київ», а вже з вересня – офіцером Третьої окремої штурмової бригади, відповідав за інформаційне забезпечення. Водночас головував в експертній групі з дерусифікації в Києві.
Український інститут національної пам’яті здивує позитивними зрушеннями, каже в інтерв’ю Укрінформу Олександр Алфьоров. І називає основні напрямки. Продовжуватимемо відносини добросусідства з Польщею, як би хто не намагався нас розсварити інтерпретацією подій минулого. Завершуватимемо звільнятися від імперсько-радянських слідів у топонімах. А основи гідного пошанування пам’яті всіх достойників української історії ще підкріплюватимуться новим законодавством.
ЗАКОН ПРО ЗАСУДЖЕННЯ ТА ЗАБОРОНУ ПРОПАГАНДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ І ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ ТОПОНІМІЇ ТРЕБА ВИКОНУВАТИ
– Пане Олександре, які ваші прогнози щодо зміни назв двох областей в Україні, які порушують норми закону про деколонізацію топонімів?
– Безперечно, йдеться про Дніпропетровську область та Кіровоградську область. Ми сьогодні маємо прекрасні перейменування цих обласних центрів: місто Дніпро – як, власне, себе дніпряни завжди називали, та місто Кропивницький. І сьогодні це процедура, яка лежить у площині зміни до Конституції.
На превеликий жаль, зміни сьогодні неможливі. І водночас є питання з приводу того, що область міста Кропивницького буде Кропивницька; і є питання щодо того, яку ж назву матиме область, центром якої місто Дніпро: Дніпровська, Січаславська?
Але ці питання будуть вирішені найближчим часом, я переконаний, після завершення воєнного стану.
– Ще наприкінці 2023 року експерти офіційно надали висновок про те, що прізвище російського композитора в назві Національної музичної академії України – це пропаганда російської імперської політики. Чи може домогтися Український інститут національної пам’яті у цій та подібних ситуаціях виконання Закону України?
– Закон України має бути виконаний. І як орган виконавчої влади, безперечно, ми стежимо за всім процесом. Ми зробили все можливе, щоб продемонструвати, що Чайковський, його ім’я є насправді, в контексті нашої консерваторії, калькою з Московської консерваторії. Ми зробили все, що від нас, як від інституції, було необхідно. Сьогодні це рішення перебуває в площині, скажімо, тих людей, які мають його ухвалювати.
І Український інститут національної пам’яті зробив для цього все. Якщо треба щось більше зробити, ми, звісно, підтримуємо. Я одразу зауважу, що Чайковський за походженням українець, Чайковський неймовірну кількість української мелодики інкорпорував у свої твори. Проте він є сьогодні одним із видів зброї, на рівні з Пушкіним, якою росіяни намагаються ще залишити, заякорити свої «рускомірниє» червоні лінії.
– Які відносини Український інститут національної пам’яті вибудовуватиме з Польщею? Чи намагатиметеся змінити ставлення поляків до ОУН і УПА, яке у Польщі закріплене в законі?
Ми з Польщею сьогодні маємо акцентувати на тих спільних перемогах, які відбувалися між нашими народами, на тих спільних історичних звитяжних діях.
– Ми з державою Польщею є сусідами вже понад тисячі років. За цей час у нас були різні відносини. І безперечно, за понад тисячолітню історію стосунків ми сьогодні маємо акцентувати на тих спільних перемогах, які відбувалися між нашими народами, на тих спільних історичних звитяжних діях. І це буде девіз, вочевидь, України, українських істориків: фіксувати позитивні зрушення, перемоги. Польські історики, багато хто з них, теж фіксують позитивні зрушення.
І нам, як двом сусідам, необхідно розуміти, що наше майбутнє залежить від позитивного сприйняття і згадування перемог. Але, як і у всіх сусідів (не тільки між державами, а й у будинках, у кімнатах), можуть відбуватися певні ситуації, які не ведуть до спільних перемог.
Ми говоримо про трагічні сторінки, які були. І ці трагічні сторінки мають нам нагадувати про біль, який ми завдали один одному; і мають нас застерігати від продовження таких дій. А спільні перемоги, звісно, – мають надавати більше мотивації бути дружнішими та працювати разом для майбутнього.
Безпосередньо відразу зауважу, що жодна країна у світі не має права диктувати, як змінювати закони комусь. Це те, як сьогодні Росія намагається нам сказати – змініть закони. Ми є суверена держава. І всі суверенні держави мають своє законодавство.
Але не варто забувати, що є міжнародне право і міжнародні прецеденти. Як, наприклад, Нюрнберзький трибунал, який не побачив того, що інкримінує польське законодавство Організації українських націоналістів, Українській повстанській армії.
ВАРШАВСЬКУ БИТВУ 1920 РОКУ ВИГРАЛИ ПОЛЯКИ З ВОЯКАМИ УНР
– Проросійським силам, судячи з інформаційних хвиль, дуже не сподобалося призначення вас на посаду голови УІНП. Чи ви відстежували реакції?
– Щойно я почав працювати на цій посаді, – вже перший день ознаменувався двома інформаційними атаками. Першу здійснила Російська Федерація: понад 1000 ресурсів поширили інформацію російських і проросійських джерел про Алфьорова, як людину, яка належить до числа «київської хунти». Були задіяні майданчики всіх континентів, щонайменше вісімнадцятьма мовами.
Ці інформаційні матеріали, на превеликий жаль, ми побачили й на ресурсах у тих країнах, де начебто все добре з нашими стосунками. Це означає, що мережа російської агентури працює всюди. Меседжі, сформовані росіянами, російською пропагандистською мережею, підтримав, наприклад, один із польських сайтів, який працює над дослідженням питань відносин між Україною і Росією.
– Проте не варто оцінювати відносини держав за інформаційними хвилями, за якими стоїть Кремль.
– Простіше вибудовувати відносини з країнами, з якими немає спільних кордонів.
Загалом, неможливо написати спільну історію двох різних країн. Ми з вами прекрасно пам’ятаємо час, коли за правління Януковича була спроба створити історичний російсько-український підручник. І звісно, українці саботували цей процес.
– Усі ми добре знаємо, що Росія, особливо в повномасштабний період російсько-української війни, хоче посварити нас із Польщею. Як не піддаватися впливам країни-агресорки?
– Ми переконані, що відносини між Україною та Польщею мають бути добросусідськими. Були моменти, коли ми були в спільних державах, наприклад, у Речі Посполитій. Були моменти, коли наші великі князі були їхніми королями, – це час Великого князівства Литовського і Королівства Польського.
Співпраця на військовому тлі за тисячу років була колосальною. Тож треба говорити про наші спільні військові кампанії в захисті Європи і про наші спільні перемоги.
Звісно, були і неприємні ситуації, і трагічні. Але вибір стоїть за сьогоднішнім польським та українським народом. Трагедії мають об’єднувати на рівні вшанування і розуміння.
– Внутрішнє законодавство Польщі прирівняло дії ОУН і УПА до комуністичних та нацистських злочинів, встановивши штрафи за заперечення такого твердження. Чи буде УІНП зачіпати це питання? Чи ефективніше на цьому етапі ситуативно його заморозити?
– Повторюся: жодна країна не може впливати на внутрішнє законодавство іншої. Це аксіома. Водночас є міжнародне право. І Нюрнберзький трибунал у жодний спосіб не засвідчив правоти сьогоднішнього законодавства в Польщі з приводу Організації українських націоналістів і Української повстанської армії.
Жодна країна не може впливати на внутрішнє законодавство іншої. Це аксіома.
Але це, звісно, тривожний дзвінок, який достатньо довго лунає. Я зовсім недавно почав свою каденцію як голова УІНП, однак розумію, що історія Волинської трагедії й історія певного несприйняття українців, на превеликий жаль, подекуди вже є частиною національної пам’яті в Польщі.
Однак польський народ має пам’ятати не тільки про трагічні спільні сторінки, але й про спільні позитивні історії. У серпні у Польщі відзначатимуть 105 років Варшавської битви, яку ще називають «Диво на Віслі». Вона тривала 13–25 серпня 1920-го і стала вирішальною битвою радянсько-польської війни 1919–1921 років. Завдяки перемозі Польська республіка змогла відстояти свою незалежність. А союзником поляків у цій битві виступили військові з’єднання УНР.
Так само необхідно згадувати про нашу культурну, історичну, наукову взаємодію. Зрештою, скільки у нас спільних письменників?!
Зрозуміло, що будемо продовжувати вибудовувати добросусідські відносини між Україною і Польщею. Для мене це виклик, але він буде, я сподіваюся, прийнятий і доведе до позитивного вирішення певних непорозумінь.
УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ПРОПОНУВАТИМЕ ПОВЕРНУТИ НАЗВУ «МІСТЕЧКО»
Чи потрібні УІНП додаткові законодавчі норми, щоб ефективно виконувати функції?
– Вочевидь восени ухвалюватимуть Закон про національну пам’ять. Чекаємо на його парламентське читання й обговорення. Він регулюватиме дуже багато моментів, пов’язаних із національною пам’яттю.
Я намагатимуся чітко в ньому окреслити діяльність Українського інститут національної пам’яті, який керується положенням, а буде закріплений і законом.
– Які орієнтири УІНП були прокомуніковані, коли міністр Микола Точицький запрошував вас на посаду?
– Для мене це було абсолютно несподіване рішення. Я знаю, що міністр говорив із багатьма, а в результаті запропонував мою персону, щоб призначити на посаду голови УІНП.
Міністр просив розібратися в актуальних питаннях, оскільки сьогодні перед Інститутом постає дуже багато викликів. Наголошував на тому, що необхідно продовжувати розпочатий діалог із польською стороною. Це пріоритетний напрямок. Я до нього долучився напередодні приходу в Інститут.
– Які несподівані пропозиції від УІНП можуть ще з’явитися?
– Вважаю, що треба відповідальніше поставитися до визначення населених пунктів. Майже два роки тому, 28 липня 2023 року Верховна Рада України проголосувала за Закон № 8263 «Про дерадянізацію порядку вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України». Ним ліквідували статус селища міського типу; залишилися три категорії: міста, селища та села.
Тож старовинні українські містечка і міста – які раніше мали свої ратуші, самоврядування, Магдебурзьке право – тепер, за визначенням, стали просто селищами. Скажімо, полковий центр Київського козацького полку Козелець.
Це неправильно. Треба відновити нашу історичну назву – містечко. Село, містечко, місто. І до речі, селище – це знову-таки, калька від більшовицького: «селище міського типу». Ніколи населених пунктів в Україні так не називали.
– Як армійський досвід допомагатиме вам вирішуватиме наболілі питання меморіалізації українських захисників?
– Перших побратимів я втратив ще у 2014 році. Тоді як певна кількість наших громадян побачили, що таке смерть українських захисників, у 2022-му. А я вже жив із тим, що були хлопці, з якими ми сміялися, розмовляли – і яких убили росіяни.
Зрозуміло, що питання меморіалізації, пам’яті про загиблих у російсько-українській війні було одним із тих підмурків, на яких вже певна частина суспільства починала будувати свою внутрішню церкву пам’яті. Організовували на честь загиблих спортивні змагання, створювали спортивні зали, пам’ятні знаки – і я брав у цьому участь. Я прекрасно розумів, що це потрібно.
У 2022 році все змінилося кардинально. Багато людей побачили, що таке Буча, Ірпінь, Ізюм; на жаль, відчули на собі та на своїх близьких, що таке окупант. І безперечно, тоді суспільство зреагувало і надало велику підтримку для процесів завершення декомунізації, русифікації, потім деколонізації – це квота довіри нашого суспільства.
Я став керівником експертної групи з перейменувань у Києві. Ми завершили багато в чому процес декомунізації.
Коли бульвар Дружби народів перейменували на бульвар Миколи Міхновського – автора концепції самостійної України, то я от згадую, що це могли зробити ще 2017 року. Якби депутати не прикривалися тим, що спілкуються з електоратом, який виступав проти змін.
І ми розуміємо, що немало з них ставили свої власні інтереси й амбіції вище від державних. Колись ми ще цю розмову порушимо більш глобально, – які політичні структури це робили, які депутати.
Пушкін – це «зброя», яку використовують росіяни. Справа не в російському поеті, а в тому, що з нього зробили.
– Чи ініціюватимете УІНП проєкти, які б займалися просвітництвом?
– У мене є амбітні плани трохи змінити діяльність установи, і в першу чергу ця зміна відбудеться через зміну хронологічних рамок, якими опікуватиметься інститут.
Ми прекрасно розуміємо, що сьогоднішня російська пропаганда б’є по Україні трьома патернами – це ХХ сторіччя: маніпуляція про те, що «Ленін створив Україну»; це козацтво, Переяславська рада – нав’язування примусу під прикриттям «навіки разом»; і просто, за їхніми методичками, найбільший активний удар від росіян завдається по українській середньовічній державі Русь.
І якщо УІНП здатний відбивати ворожі інформаційні атаки, пов’язані з Другою світовою війною, із ХХ століттям, то попередні історичні відрізки залишаються поза академічними установами, які провадять тільки дослідження. Тобто складається ситуація, що в нас немає кому на рівні установи відповісти за брехню Путіна про Русь чи брехню про Переяславську раду.
Ми зможемо активізувати напрями і створити хороші історичні удари, які підсвітять світові брехню Російської Федерації.
Інше питання – коли і як потрібно відповідати, нам треба визначити свої маркери. Бо відповідати на російську пропаганду – це невдячна справа. Ефективніше – вибудувати історичну систему оборони і навіть певного нападу.
Я очікую, що за моєї каденції ми зможемо активізувати напрями і створити хороші історичні удари, які не тільки захистять наші позиції, а й підсвітять світові брехню Російської Федерації.
ТРЕБА ВИБУДУВАТИ СТРУКТУРОВАНУ АРХІТЕКТУРУ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ
– Усе-таки повернімося до теми меморіалізації, створення місць національної пам’яті. Чи готовий УІНП стати центром, який згуртував би ідеї в цьому чутливому питанні?
– Багато рішень у нашій державі, пов’язаних із меморіалізацією, робилися поспішно й запізно. На превеликий жаль, ми починаємо будувати будинок з вікна.
Чи можна говорити про меморіалізацію, якщо архітектури цілісної картини немає? Ми говоримо про меморіалізацію полеглих захисників та захисниць України, проте водночас маємо говорити про Національний пантеон героїв.
– Принаймні на нинішньому етапі це два різні, паралельні напрями.
– Це абсолютно різні питання. Але якщо ми говоримо про меморіалізацію, то вочевидь, необхідно, щоб вона починалася з того, що квіти можна покласти до місця пам’яті нашому князеві ХІ–ХІІ ст.; двом керівникам незалежної України, які поховані за кордоном, Симону Петлюрі і гетьману Павлу Скоропадському; побачити могили повернених українських генералів, офіцерів Української Народної Республіки; покласти квіти сьогоднішнім захисникам.
Покласти квіти воякам Першої світової війни. Бо ця опція у нас відсутня взагалі, а в європейців це абсолютно нормально. Тобто, потрібно вибудувати архітектуру меморіалізації: грубо кажучи, від курганів наших предків доби бронзи до сьогоднішнього дня. Інакше ця важлива справа продовжуватиме будуватися з вікна.
– Чи готовий УІНП стати координатором справи меморіалізації? Яка структура чи установа має стати центром комунікації?
– Це тема, в якій люди часто піддаються емоційній складовій. Я наведу приклад, він достатньо жорсткий – написи на могилах загиблих.
Одні пропонують писати: герой України. Насправді всі полеглі в боях захисники – герої, вони віддали за цю державу, за цей народ найцінніше, – свої життя. Але в нас є і державна нагорода «Герой України». Тож потрібно обрати виважений варіант.
Чи інший нюанс. У нас нещодавно було прийнято рішення, що на пам’ятниках захисникам варто писати спочатку ім’я, а потім прізвище. Раніше було навпаки.
В чому різниця? Це тоталітарні держави заводили папочку «Справа на Іваненка», а ім’я – не важливе, просто ініціали. Ми маємо пам’ятати ім’я кожної людини.
Інше питання – що написати на пам’ятних знаках тих, кого ідентифікували за ДНК, але рідні не погоджуються з результатом експертизи? Писати: тимчасово не ідентифікований або невідомий? Будуть можливими відповіді на ці та інші подібні запитання, коли буде створена повністю архітектура меморіалізації в Україні.
– Вона буде закладена в новому Законі?
– Буде окремий закон про меморіалізацію. Загалом хочу наголосити, що зараз є достатньо великі зрушення в процесі і меморіалізації національної пам’яті, вони будуть оформлені на законодавчому рівні. І це доведе до того, що ми зможемо отримати, я сподіваюся, достатньо струнку й виважену структуру напрямків руху. На сьогодні, на превеликий жаль, ця ситуація багато в чому хаотична. У нас є окремі приклади окремих цвинтарів військових, окремі підхоронення, окрема позиція директорів цвинтарів.
У нас є окремі пам’ятники і пам’ятні знаки, окремі ініціативи з приводу назв вулиць, почесних найменувань шкіл тощо. У нас немає однорідності, яка дасть відчуття гармонії в питаннях меморіалізації.
Коли ми говоримо про меморіалізацію, ми маємо говорити про ветеранів, в цілому про історію. Як казав Шевченко, і мертвим, і живим, і ненародженим. Нам треба зробити так, щоб ці слова Шевченка втілилися.
І мертвим – це наші князі, гетьмани, січовики, УНРівці і полеглі захисники в сучасній російсько-українській війні. Живі – сучасники, яким випало випробування російськими ворожими ракетами.
Маємо жити й передати все ненародженим, незнаним на імена правнукам наших правнуків. Від нас все залежить – від тих, кого Шевченко позначив словом «живим».
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка
Події
У Миколаєві відкрилася підсумкова виставка у межах мистецького проєкту «Пори року»
«Підсумкова виставка художніх виробів проєкту «Пори року» запрошує в мандри живописними мистецькими стежками всесезоння. Сьогодні є можливість потрапити до будь-якої окремої пори року або насолодитися красою всіх місяців одночасно. Адже глядачів гостинно зустрічатимуть «Стриманий лютий», «Тендітний березень», «Ірисовий травень», «Рум’яний червень», «Теплий липень», «Сонячний серпень», «Щедрий вересень» та «Примхливий листопад»», – зазначила Кривцова.
За її словами, метою проєкту є ознайомлення глядачів з творчістю талановитих особистостей Миколаєва та області, в роботах яких яскраво відображено красу краю у різні пори року.
Проєкт тривав протягом року, за цей час організатори познайомили миколаївців із понад 140 витворами мистецтва різних напрямків. Глядачі мали змогу насолодитися творчістю 20 митців, серед яких були і початківці, і провідні художники та заслужені майстри народної творчості.
Проєкт вдало поєднав різні види мистецтва, розмаїття технік і матеріалів, стилі й напрями.
До експозиції підсумкової виставки увійшли 35 художніх виробів 8 митців Миколаєва, Врадіївської та Баштанської громад: Віктора Хізниченка, Світлани Бойкової-Калюжної, Тетяни Веремієнко, заслуженої майстрині народної творчості України Тетяни Ульянкіної, Любові Паранюк, Олександра Рассолова, Василя Нікітіна та Алли Бондарєвої.
«Кожен сезон зачаровує своєю індивідуальністю. Одні художники захоплюються стриманою монохромією зимового періоду, і це відображається у графічних малюнках та виробах із теплої валяної вовни. Інших митців надихає тендітність весняних місяців – тому народжуються декоративні панно з філігранного квілінгу, витонченої вишивки, писанкарства та батика», – зауважила Кривцова.
Вона додала, що квіткове буяння барвистого літа майстри часто зображують у розписних мальовках, декоративних орнаментах рушників, тканих гобеленах та авторських ляльках. А щедрій осені присвячують колоритні натюрморти, мальовничі пейзажі та різьблені панно з багатою колірною гамою золотавих відтінків дерева.
Як повідомлялося, у Миколаєві відкрилася підсумкова виставка культурно-мистецького проєкту “Берегині України”, головною метою якого є розповісти про важливу роль жінки-Берегині під час війни.
Фото надані Валентиною Кривцовою
Події
У Норвегії в січні пройдуть Дні українського кіно
У норвезькому Осло у Cinemateket Oslo з 15 по 23 січня 2026 року відбудуться Дні українського кіно, які поєднають кіномистецтво, культуру та відкритий діалог з міжнародною авдиторією.
Як передає Укрінформ, про це повідомило Держкіно.
“Фестиваль запрошує глядачів у подорож крізь епохи – від класики українського кінематографа до новітніх прем’єр, які формували й продовжують формувати українську ідентичніст”, – ідеться в анонсі події.
Тема фестивалю натхненна словами видатного українського кіномитця Юрія Іллєнка про неможливість передати власний досвід, але можливість залишити “карти часу і простору”. Саме через історії, зафіксовані в кіно, українська культура відкривається світові – багатогранна, жива та глибоко вкорінена в історію.
До програми увійшла кінематографічна спадщина України: “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, “Білий птах із чорною ознакою” Юрія Іллєнка, “Вавилон ХХ” Івана Миколайчука.
У межах фестивалю також будуть представлені стрічки, створені за підтримки Держкіно: “Ти – Космос” Павла Острікова, “Памфір” Дмитра Сухолиткого-Собчука; “Мавка. Лісова пісня” Олександра Рубана та Олега Маламужа.
Окрім цього, глядачі побачать фільм “Стрічка часу” режисерки Катерини Горностай та норвезько-українську копродукцію “Солісти” режисера Trond Kvig Andreassen.
Поза кінозалом на гостей чекають книжки українською, норвезькою та англійською мовами, масштабна дитяча програма і творчі воркшопи.
Фестиваль організувала асоціація “Українські кінодні” за підтримки Fritt Ord і Sparebankstiftelsen DNB.
Як повідомляв Укрінформ, до коротких списків премії “Оскар” потрапили дві українські стрічки – анімація режисерки Анастасії Фалілеєвої “Я померла в Ірпені” та документальний фільм Мстислава Чернова “2000 метрів до Андріївки”.
Перше фото: кадр із фільму “Ти – космос”
Події
В університеті Шевченка відкрили відновлений портрет репресованого українського сходознавця Бориса Курца
У галереї портретів випускників історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили відновлений портрет українського вченого-сходознавця, професора Бориса Курца.
У пам’ятній церемонії взяли участь представники наукової та науково-педагогічної спільноти України, повідомляє кореспондент Укрінформу.
Виконувач обов’язків декана історичного факультету КНУ, доктор історичних наук Тарас Пшеничний, виступаючи на відкритті, наголосив, що історія — це передусім історія людей.
«Борис Курц зробив величезний внесок в українську науку, але, на жаль, для багатьох він залишається маловідомим, бо ми говоримо про надзвичайно складний період — кінець 1920-х – 1930-ті роки, коли політична система нищила людей незалежно від їхніх заслуг, талантів чи досягнень. Курц, на превеликий жаль, потрапив під цей маховик репресій», – зазначив він.
За словами Пшеничного, тоталітарні режими бояться мислячих людей, а трагічність долі вченого підкреслює й те, що досі точно не встановлено рік його смерті — 1939-й на портреті фігурує із знаком питання. Невідоме й місце поховання науковця.
«Наш обов’язок — вшанувати світлу пам’ять людини, яка поклала своє життя на вівтар української й світової науки», – додав він.
Директор Інституту сходознавства НАН України, доктор філософських наук Віктор Кіктенко нагадав, що 5 серпня виповнилося 140 років з дня народження Бориса Курца.

«Символічно, що саме в ювілейний рік його портрет з’являється в стінах університету. Це подарунок від Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського», – сказав він.
Науковець розповів, що ще у середині 1990-х років, досліджуючи історію китаєзнавства в Україні, натрапив у архівах на справу студента Бориса Курца з університету Святого Володимира. Згодом вдалося не лише з’ясувати долю вченого, а й відновити його наукову спадщину та довести, що Курц стояв біля витоків цілої школи практичного китаєзнавства та сходознавства.
За словами Кіктенка, радянські репресії знищували не лише людей, а й їхні архіви. Водночас із нотаток Курца відомо, що невиданими залишилися п’ять його монографій з економічної історії, які стосувалися України, Російської імперії та міжнародної торгівлі.

Науковець підкреслив, що ще студентом Борис Курц написав наукову працю, за яку отримав золоту медаль. Вона була видана у 1929 році в Харкові й присвячена торговельним відносинам Росії та Китаю.
«Ця робота й сьогодні залишається актуальною, важливою і багато в чому неперевершеною», – наголосив він.
У коментарі Укрінформу директор Інституту сходознавства повідомив, що кримінальна справа Бориса Курца досі зберігається в Москві. Після кількох років листування у 2002 році вдалося отримати лише сім сторінок матеріалів, серед яких була одна маленька чорно-біла фотографія. Саме вона стала основою для відновлення портрета за допомогою сучасних технологій та штучного інтелекту.
«Ми не можемо гарантувати повну документальну точність, але це максимально наближене зображення. Для мене було принципово важливо “повернути” професора Бориса Курца до його університету», – зазначив Кіктенко.

Він також підкреслив, що праця Курца про російсько-китайські торговельно-економічні відносини XVI–XVIII століть є базовою не лише для української науки, а й для світового китаєзнавства.
«Борис Курц бачив тодішню радянську Україну, говорячи сучасною мовою, інтегрованою у глобальні торгівельні процеси. Тому ми можемо розрахувати на те, що його відкриття, його бачення повернеться в сучасний контекст і принесе користь Україні. Я впевнений, що його наукова спадщина надзвичайно важлива, оскільки дає можливість переосмислити досвід минулого і використати з нього те, що буде корисним сьогодні », – резюмував Кіктенко.
Урочиста церемонія вшанування пам’яті видатного українського сходознавця завершилася хвилиною мовчання.
Борис Григорович Курц народився 5 серпня 1885 року в Києві в чеській родині. Його науковий шлях розпочався в Київському університеті Св. Володимира, де він здобув історико-філологічну освіту та отримав золоту медаль за дипломну працю «Історія російсько-китайської торгівлі в XVII–XVIII століттях».
З 1914 року Борис Курц працював доцентом та професором Київського університету Св. Володимира, де викладав широке коло дисциплін.
Професор Курц був засновником київської школи практичного китаєзнавства та активним учасником науково-освітнього життя України.
У 1930–1933 роках Борис Курц брав активну участь у Комісії для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії при Всеукраїнській академії наук, яку очолював академік А. Ю. Кримський. Його діяльність у цій Комісії сприяла розвитку міжнародних наукових звʼязків України з країнами Сходу та збагаченню джерельної бази для досліджень економічної історії східних країн.
Життєвий шлях ученого був трагічно перерваний сталінськими репресіями. 23 жовтня 1938 року Борис Григорович Курц був заарештований за звинуваченням в антирадянській діяльності та засуджений до 8 років виправно-трудових таборів. Подальша його доля залишається невідомою – ймовірно, він загинув на засланні. Значна частина його наукової спадщини була знищена або забута внаслідок репресій.
-
Одеса1 тиждень agoНовий директор Департаменту ветеранів Одеси — хто такий Єрмаков
-
Політика1 тиждень agoУряд вніс до Ради законопроєкт про мотиваційні контракти для військових
-
Війна1 тиждень agoТаїланд наступає на Камбоджу та зайняв село на чужій території — фото
-
Суспільство6 днів agoЯкі суші найсмачніші в Одесі: ТОП-3 доставки ролів Реклама Анонси
-
Усі новини1 тиждень agoкомпанія наважилась на неочікуваний крок
-
Усі новини1 тиждень agoЧоловік виявив незвичний обман зору на паркані після випадіння снігу
-
Усі новини1 тиждень agoСонячні панелі викидають з однієї простої причини: експерти розкрили деталі (фото)
-
Політика6 днів agoМирний план США — Україна передала Штатам реакцію на документ
