Як передає Укрінформ, про це повідомило Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Як зазначили в МКСК, подія об’єднала українську енергію та фінську музичну традицію в одному потужному звучанні.

На сцені львів’яни виступили разом із Turku Philharmonic Orchestra — одним із найстаріших оркестрів Фінляндії.

В МКСК зауважили, що таке музичне партнерство заклало початок формування нової архітектури відносин між музикантами в професійному полі. Також це демонструє довіру до українських митців на світовій арені.

Ідейним натхненником і режисером концерту є фінська диригентка українського походження Даля Стасевська, з якою оркестр «INSO-Львів» раніше записав альбом на престижному лейблі Pentatone разом із легендарним скрипалем Джошуа Беллом.

Стасевська є головною диригенткою Симфонічного оркестру Лахті та художньою керівницею Міжнародного фестивалю Сібеліуса, а також головною запрошеною диригенткою BBC Symphony Orchestra. Регулярно виступає на фестивалі BBC Proms.

«Ця програма – подорож у саме серце української культури. Я підбирала твори інтуїтивно, а ці пʼять пʼєс для оркестру глибоко полонили моє серце. Останні три роки шукаю та відкриваю для себе та світу українських композиторів», – зазначила Стасевська.

У програмі прозвучали твори Левка Колодуба, Федора Якименка, Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського, Олега Ківи та Юрія Іщенка.

Як зазначили в МКСК, «кожна композиція красномовно промовляла образами прожитих історій, звучала щирою любов’ю до рідної землі, болем втрат. Водночас вона випромінювала надію, додаючи мужності і внутрішньої сили».

Концерт відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол України у Фінляндській Республіці Михайло Видойник.

В МКСК наголосили, що подія стала не лише платформою для культурного партнерства, а й можливістю підтримати українців. Разом із Об’єднанням українців у Фінляндії організатори відкрили збір на медичні засоби та гуманітарну допомогу.

Як підкреслили в МКСК, симфонічний оркестр «INSO-Львів» — це не просто музичний колектив, а справжній культурний феномен, що звучить далеко за межами України. Заснований у 1998 році, він став втіленням майстерності, натхнення та сміливих музичних експериментів.

The Turku Music Festival — музичний фестиваль, названий на честь одного з найдавніших фінських міст Турку. Фестиваль був заснований Музичним товариством у 1960 році. Це подія, яка відрізняється великим спектром музики, включаючи великі оркестрові концерти, камерну музику, рецитали, джаз, вуличні виступи та концерти для дітей. Кожного року до списку гостей цього фестивалю входять фінські та іноземні зірки.

Як повідомляв Укрінформ, у Києві у Національній філармонії України відбудеться концерт «Музика чуттів», що об’єднає музикантів з України, Німеччини та Польщі, зокрема тих, що мають інвалідність.

У Києві у Національній філармонії України відбудеться концерт “Музика чуттів”, що об’єднає музикантів з України, Німеччини та Польщі, зокрема тих, що мають інвалідність.

До середини вересня в чотирьох залах вишуканого історичного приміщення  Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків  у Києві пануватиме атмосфера звабливих паризьких Монмартру і Монпарнасу. Від початку літа у виставці  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  столичний музей показує більше ніж 70 творів 24 художників, які поєднують наше сьогодення з історією за понад 100 років: вимушеною еміграцією через війни; вмінням адаптуватися в новому середовищі; бажанням творити.

Експозицію створено з картин із восьми приватних колекцій Києва й Одеси. Збирачі мистецтва зі Львова, кажуть, не наважилися надавати для виставки  своїх надбань – і в жодному разі ніхто не засуджує такої обережності в період повномасштабної війни, коли столиця часто зазнає масованих дронових і ракетних російських атак.

«Ми звернулися до теми École de Paris, щоб згадати, як художники з України стали учасниками і творцями глобального феномену. У виставці показуємо, наскільки сміливими й вільними були їхні ідеї; як упевнено вони говорили зі світом», – коментує генеральна директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова.  

Партнерами проєкту є Посольство Французької Республіки в Україні та Французький інститут в Україні.

ХТО ТА ЗВІДКИ З УКРАЇНИ ВХОДИВ ДО ОБ’ЄДНАННЯ МИТЦІВ ПАРИЗЬКОЇ ШКОЛИ

Тільки у 1930-х роках у Парижі мешкали понад 40 художників – вихідців з України. Загалом у періоді із початку ХХ століття і до завершення Другої світової війни таких було понад 100.

Парижанами у різний час стали митці, які пов’язані із всіма сучасними українськими регіонами. Микола Кричевський (1898–1961), син художника й архітектора Василя Кричевського, народився в Харкові.  Михайло Андрієнко-Нечитайло (1894–1982), чия українка в роботі «На баштані», представлена у виставці, – з Одеси. Як і одна з найвідоміших у списку – Соня Делоне (1885–1979).

Художниця-дизайнерка разом із чоловіком Робером Делоне виконала монументальний розпис для французького павільйону Міжнародної виставки 1937 року, який був відзначений золотою медаллю. (Тоді учасницями стали 47 країн). У 1964-му виставка подружжя відбулася в Луврі. А за кілька років Соня Делоне отримала орден Почесного легіону. 

Особливо трагічні завершення біографії мають п’ятеро художників, чиї роботи представлені у виставці «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris». Страшні прощання з життям   датовано 1942–1944 роками, коли люди загинули в «Аушвіці» – влаштованому гітлерівцями пеклі на землі.

Ці трагедії не зчитуються в першій залі з графічної роботи «У Люксембурзькому саду» Олександра Рімера зі Львова та олійного живопису «Коні» Самуеля Грановського, народженого в Катеринославі (нині – Дніпро). Обидва художника мають однакові дати життя  – 1889–1942 роки, ці життя обірвали воєнні злочинці.

У виставці представлені два твори ще одного в’язня концентраційного табору нацистської Німеччини – Володимира Баранова-Россіне (1888–1944), який дружив із Сонею Делоне. Картини цього художника з Херсонщини зберігаються в престижних Центрі Жоржа Помпіду в Парижі, Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музеї Людвіга в Кельні та інших колекціях.

Кожен відвідувач київської виставки зупиняється біля композиції «Спортсмени» 1930 року із синьо-жовтим (нехай і перевернутим) маркером народженого в Києві Сандро Фаззіні (1893–1942). Це брат співавтора відомих одеських «12 стільців» Іллі Ільфа (прізвище з народження обох Файнзільберг).  Прибувши в Париж  у 1922 році, Сандро працював на межі між абстракцією і сюрреалізмом.  Колекціонував «примітивне» мистецтво і був фотографом.

У 1942-му художника з дружиною нацисти спочатку відправили в концтабір «Дрансі» поблизу Парижа. Далі – в «Аушвіц», де обоє загинули того ж року.

Адольфа Федера (1886–1943) з Одеси, який приєднався до антигітлерівського підпілля в Парижі, так само з дружиною депортували в концентраційний табір. В Аушвіці він намалював кілька портретів ув’язнених. Дружина, яка  вижила, передала їх музеєві «Дім борців гетто» в Ізраїлі. У Києві демонструють «Жіночий портрет» художника.

У Музеї Ханенків показують розкішні пейзажі, кілька акварелей і серію авторської літографії «12 оголених Глущенка». У біографії цього відомого художника, який із 1937 року почав співпрацювати з радянськими спецслужбами, є навіть агентурне псевдо Ярема.

Микола Глущенко (1901–1977) у Парижі жив із 1925 по 1936 рік. Його дитинство минуло в Борисивці – слободі на Курщині, відомій іконописцями. Закінчив комерційне училище в Юзівці (Донецьк). Живопису навчався в Берліні. За життя мав майже півсотні персональних виставок і понад 200 групових.

Досить об’ємно представлений й Олекса Грищенко (1883–1977). Особливо цікавими є  його «Море в Бретані», створене на фанері, і написаний на дереві «Натюрморт з солов’ями». Автор мемуарів «Україна моїх блакитних днів» народився у славному Кролевці на Сіверщині – тепер це Сумщина.

Наукова консультантка виставки  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» Віта Сусак, авторка відомої монографії «Українські мистці Парижа. 1900–1939», коментує, що  кілька десятиліть тому починала досліджувати тему й уже відтоді не сумнівалася в тому, що всі згадані художники заслуговують на широку презентацію.

«Рано чи пізно така виставка мала відбутися, – каже мистецтвознавиця, яка вперше за стипендіальною програмою працювала в Парижі ще 1997 року. –  Ця творчість та імена мали обов’язково повернутися: і в історію мистецтв загалом, і в історію українського мистецтва. Звичайно, я не могла знати, що це буде в Києві під час повномасштабної російсько-української війни».

ПРОЙШЛИ ЧЕРЕЗ УНР, АВСТРІЙСЬКЕ ВІЙСЬКО І ВИСТАВЛЯЛИСЯ В ГАЛЕРЕЯХ НАД СЕНОЮ

École de Paris ніколи не була школою у звичному розумінні. Назва вперше з’явилася в літературному рев’ю на початку 1925 року. Нею об’єднали іноземних митців, які приїхали у столицю Франції в перші два десятиліття ХХ століття.

Одним із перших художником-мігрантом у французькій столиці став, до речі, талановитий та епатажний іспанець Пабло Пікассо (із народженою в Ніжині балериною Ольгою Хохловою він обвінчався в Парижі влітку 1918 року). Італійський єврей Амадео Модільяні прибув у 1906-му, як і вже згадувана Соня Терк, яка стане Делоне. Тоді тимчасово свободою паризької творчості також надихалися наші самобутні митці, зокрема, Михайло Бойчук та Олександр Мурашко. 

Чи всі вихідці з України, яких зараховують до École de Paris, відчували себе українцями? Василь Хмелюк (1903–1986) із Поділля ще 15-річним потрапив до армії УНР, тож ніколи не відчував роздвоєння самоідентифікації. Створив, зокрема, портрети гетьманів і козацької старшини.

Артур Кольник (1890–1971) зі Станіслава, який став Івано-Франківськом, у 1914-му був мобілізований до австрійського війська, отримав поранення. Тривалий час мешкав у Чернівцях, які після розпаду Австро-Угорської імперії анексувала королівська Румунія. У 1931-му змушений був виїхати в Париж. У роки Другої світової його з дружиною і донькою тримали в таборі «Ресебеду» поблизу Тулузи. У 1942-му їм вдалося звільнитися.

У кожного митця своя біографія, і  кожен є частиною історії українського мистецтва, навіть якщо доля завела у звабливий Париж.  Якщо ми через радянські заборони і «завіси» мало про них знали – це не означає, що їх не було. Жили і творили художники в контексті складної української історії.

Донині  багатьох здивує  представлене у виставці запрошення  на Святвечір і товариську розмову від тамтешньої української громади 1909 року із словами: «Тут балакають по-українському».

Мігрантам жилося непросто завжди,  а в міжвоєнний період особливо. Багато хто селився у великій мистецькій резиденції не в центрі Парижа, яка відкрилася 1902 року й отримала назву «Вулик». Жили дуже скромно. Зокрема, киянин Олександр Архипенко (1887–1964) із місцевим Фернаном Леже, коли голодували, заробляли собі трохи грошей вуличним співом: Архипенка виручав баритон, а Леже грав на арфі.

Чи не найдовше з митців з України – з 1912 року по 1934-й – у «Вулику» прожив Ісаак Добринський. А потім наступні вісім років мав власну майстерню на Монпарнасі. Народився на Київщині, в Макарові. Після завершення Другої світової війни писав портрети дітей-сиріт, батьки яких загинули в нацистських концтаборах…

Фінансово підтримували художників і пропагували їхню творчість маршани – так французькою називають продавців картин. У експозиції «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» представлена детальна карта галерей, в яких виставляли й реалізовували мистецькі роботи тих художників, які мали в біографії українські маркери.

Кураторка виставки Ольга Апенько, яка після повномасштабного нападу РФ на територію України 24 лютого 2022 року деякий час була вимушеною переселенкою в Парижі, детально розповідає про кожен такий виставковий простір. Скажімо, галерея Каті Гранофф, народженої в Миколаєві, виставляла переважно жіночу творчість; крім того, власниця захоплювалася роботами Марка Шагала.

А ще Каті Гранофф підтримувала співвітчизників. У просторі на набережній Сени, який нині має назву «Larock-Granoff», майже століття тому, у 1926 році, проходила персональна виставка Олекси Грищенка. Тоді галеристка придбала собі 24 картини художника.

Там відбулися щонайменше дві виставки – у 1953 і 1960 роках – Жака Шапіро (1887–1972), який навчався в художній школі в Харкові, а потім у Києві. У 1920-х керував рисувальним закладом у місті, що нині має назву Дніпро. Цей художник написав мемуари «Вулик» – першу книгу про паризьку мистецьку резиденцію і зробив багато, щоб її внесли до переліку архітектурних пам’яток.

КОЛЕКЦІЯ ХАНЕНКІВ, КОВБОЙ МОНПАРНАСУ, ГЛОБАЛІЗАЦІЯ Й УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Окрема зала виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» – це стилізоване кафе, де можна сісти за столики. Художники у французькій столиці збиралися в кількох знакових закладах.

Із 1927 року місцем зустрічі американських парижан був і залишається ресторанчик «La coupole». Тут бували і Володимир Винниченко з дружиною, разом із подружжям Глущенків.

У «Cafe de la Rotonde» працював офіціантом, вахтером чи прибиральником уже згадуваний Самуель Грановський, який свого часу  вчився в Одеському художньому училищі. Він – і художник, і натурник – у Парижі носив строкаті сорочки і ковбойські капелюхи та їздив верхи. Тож отримав прізвисько «ковбой Монпарнасу».

Самуеля разом із його партнеркою – Аїшею Гобле  уважні глядачі побачать у документальному фільмі 1929 року «Монпарнас» Ежена Деслава, його надала Музеєві Ханенків для показу паризька студія Light Cone. У кадрах, де двоє  чоловіків на підніжці авто запалюють один одному цигарку, – Грановський із  вихідцем із Японії Леонардом Фужитою.

Варто акцентувати, що початкове прізвище режисера документального фільму – Євген  Слабченко (1899–1966).  Він народився на землях Черкащини, а помер у Ніцці. Ще зняв знакові фільми свого часу «Марш машин» (1926) та «Електричні ночі» (1929).

У виставці в Музеї Ханенків очевидно домінує живопис. Графіка, документальний контекст, архівні матеріали, фільм оживляють простір і зменшують часові відстані.

Більшість робіт, представлених на виставці, ніколи раніше не експонувалися в Україні, каже кураторка Ольга Апенько. Вони фізично перебували поза Україною упродовж десятиліть. І стали частиною українського культурного ландшафту значною мірою завдяки приватним колекціонерам.

Як не дивно, ще на початку 1930-х існувала активна мистецька взаємодія між Львовом і Парижем. Проте згодом це мало і плачевні наслідки. В результаті значна кількість творів одесита Михайла Андрієнка-Нечитайла зберігалася у Львівському художньому музеї.  Але в 1952 році радянська влада знищила всю збірку художника за «формалізм».

До слова, зовсім не випадково місцем експозиції виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» став Музей Ханенків. Нещодавно з’ясувалося, що в Парижі, який після Всесвітньої виставки 1900 року став глобальною культурною столицею, Ханенки придбали  велику кількість предметів – частину своєї колекції іранського мистецтва. Коли Ольга Апенько  почала працювати з архівами, то стало зрозуміло, що йдеться про сотні предметів.

«Нині людство шукає баланс між двома, по суті, взаємозаперечними системами свого устрою: глобалізацією та утвердженням національних держав. Паризька школа була одним із перших прикладів, коли вони вдало співіснували», – констатує мистецтвознавиця Віта Сусак.

Творці виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  вірять, що подібний проєкт вартий показу в престижних залах французької столиці. Мистецтвознавиця Віта Сусак уточнює, що це справді буде можливо, якщо Україна, здобувши із союзниками перемогу над російським нападником у сучасній війні, набуде ще більшої політичної ваги.

Валентина Самченко, Київ

Фото Олександра Клименко